З коріння – водиця і столітній ювілей

 

Осьодрожа нема на карті України

Можна прожити багато років на рідній землі й не уявляти, які місця є на карті Дубровиччини. Але Господь посилає можливість познайомитися з тою частинкою краю, про яку й не відав ніколи. 1 травня наша землячка Павлина Назарівна Ярмоліч зустріла свій сторічний ювілей. От завдяки цій особливій людині я й дізналася про хутір Осьодрож.

З міським головою Богданом Микульським, секретарем міської ради Миколою Годунком, керуючою справами міської ради Оксаною Краглевич, помічником народного депутата Віктора М’ялика Віктором Кузіним ми їдемо вітати ювілярку напередодні Дня перемоги.

Як почалася війна, то Павлині Назарівні було вже 20, вплелася ця коричнева чума і в долю простої поліської дівчини.

У Залужжі нас зустрічає староста Віктор Олексієвець та  відразу радить пересісти всім у його авто: «На вашому транспорті лісову дорогу на Осьодрож ми не подолаємо, – зазначає староста, – це непростий шлях». Заодно Віктор Миколайович телефонує колишньому багаторічному сільському голові Михайлу Миколайовичу Рябому, і ми вирушаємо з Великих Озер на хутір до ювілярки.

Лісова дорога справді вимагає неабиякого водійського таланту й міцності транспорту. Перед окремими ділянками, чоловіки-пасажири радяться поміж собою, як краще ями об’їхати. У моїй голові крутяться думки: «Аби не загрузнути нам у цих лісових вибоїнах, бо вибиратимемось звідси довго. На щастя, на хутір доїжджаємо без пригод. Виходимо з авто, і попри холодний день, я відчуваю оцей неповторний запах повітря, віддаленого від цивілізації й відразу помічаю красу цього краю. На хуторі одна хата. Тут мешкають привітні люди – Тетяна та Олександр. Вони й доглядають сторічну ювілярку, яка доводиться господині бабусею. Перш ніж зайти до хати хочеться надихатися цим повітрям, бодай трішки, уявити себе жителькою єдиної хутірської хати. Вийшов зранку за двері: здається, весь світ твій – ніхто й ніколи не сваритиметься з тобою за межу, нічиї кури твої гарбузи не повитягують, але й попліткувати зранку теж нема з ким чи допомоги попросити. У такого життя, як кажуть, свої плюси й мінуси. Як на мене, то страшнувато самим жити серед лісу, але тепер і серед людей лячно буває. Тетяна деякий час жила в Латвії, потім приїхала жити в Шахи. А її мама, донька ювілярки, досі живе у Латвії. Тримають господарі на хуторі свиней і корову, дров тут вистачає, електрика є, навіть мобільний зв’язок ловить.

– А як треба в магазин, то як добираєтеся? – допитуюся у Тетяни.

– До Шахів йду три кілометри, або вісім до Великих Озерів. Як сухо, то дорога гарна, йти швидко. Гірше, як замете чи задощить, – відповідає співрозмовниця.

Разом з Олександром вона мешкає на хуторі вже двадцять років, почуття до чоловіка і привело Таню у цю місцину. Три роки тому вона забрала на хутір свою бабусю Павлину Назарівну, щоб її тут доглядати. Раніше столітня ювілярка мешкала у Шахах. Хоч десять років тому перестала бачити Павлина Назарівна, давала собі раду сама. Кажуть, що у її хаті, хаті незрячої літньої жінки завжди було напрочуд чисто і затишно. Але три роки тому бабусю спіткало лихо – важкий перелом, з того часу сама пересуватися не може. Онука забрала стареньку на хутір. Має бабуся й хорошого опікуна Олександра Никифоровича Вакулича.

 

Трудівницею була,

яких пошукати

Заходимо до невеликої дерев’яної хати. перше, що впадає у вічі – порядок і чистота. Таня та Олександр – господарі добрі. У хаті дуже тепло, для нас, здорових, добре одягнутих й гаряче з вулиці. А для столітньої бабусі вельми файна температура. Акуратна чепурна Назарівна у новій бурачковій кофті і хустці такого ж модного кольору сидить на ліжку. Онука кидається поправляти їй ковдру. Очі в ювілярки закриті, але почувши голоси, вона бадьоро вітається. Вона розпитує в онуки, який зараз час доби. «Назарівно, – звертається до бабусі Михайло Рябий, – приїхали до вас з Дубровицької міської ради, бо у нас сільради вже ж нема. Приїхали привітати  з днем народження і з Днем перемоги. Завтра День перемоги».

Ювілярка впізнає земляка відразу: «Михайло Миколайович, ето ви? Я рада вас чуть». Богдан Микульський тепло вітається, по-синівськи поздоровляє Павлину Назарівну й підносить ювілярці подарунок (ковдру). Павлина Назарівна просить подати дарунок ближче. Пальцями вона общупує ковдру, залишається задоволеною. Так само руками «оглядає» старенька жителька хутора і квіти, які підносить Оксана Кралевич, а потім і солодощі з рук старости Віктора Олексієвця. Пальцями вона бачить кожну деталь дарунків, я це відчуваю. І щемно стає на душі, бо розумієш, яке то щастя бачити світ довкола себе. А особливо ретельно бабуся прощупує конверт, який їй вручає Віктор Павлович Кузін, там грошова допомога від Віктора Ничипоровича М’ялика. Переконавшись, що в конверті дійсно є гроші, Назарівна щиро дякує. Для неї приїзд таких людей і навіть просте щире спілкування – свято та сонячний промінчик.

З Михайлом Миколайовичем Рябим багато років пропрацювала ювілярка у школі. Колишній сільський голова був вчителем фізкультури, а Павлина Назарівна багато років прибирала у навчальному закладі. «Нелегке життя прожила, трудилася, як бджілка, – ділиться спогадами про ювілярку Михайло Рябий. – вдосвіта йшла прибирати, а скільки дров перерубала для школи самотужки! гори. Ця людина не цуралася ніякої роботи, всі її шанували за добрий характер, за працелюбство».

«Михайло Миколайович, я вас поважаю і дружину вашу. Добра вона людіна. Хай би ви і її тепер привезлі побачить, як люді живуть. Я часто вспоминаю вашу Олєксійовну. Вона в мене була, як дочка». Михайло Миколайович пояснює, що в транспорті не було місця, але він обов’язково з дружиною навідається на хутір зовсім скоро.

Слухаю розмову у простій сільській хаті й розумію, скільки радощів, тривог, хвилювань, добра, спілкування у бабусі за плечима. Це все називається «доля». І ніби черпаєш з простих слів ювілярки життєвої мудрості, черпаєш, як в дитинстві долонями води з джерела і п’єш і не нап’єшся.

Підступаюся до бабусі ближче і з хвилюванням розпитую про життя.

– У якій сім’ї ви народилися? Були у вас сестри?

– Булі сестри і брат одін був, вмерлі всі, одна я осталась.

– А де були ви у війну? Я чула на заводі працювали…

– В Маріуполі я була. Там були два заводи – імені Ілліча, імені Куйбишова. Я там не робіла. Мене послалі в степ пасті худобу. Був зо мною з Речици одін дядько і з Шахов одін. Мирон Мельнік, не чулі про такого? Зо мною булі Мирон Мельнік і Ярмоліч Крат. Три годи я там була.

– А як ви попали в Маріуполь?

– Прийшов голова сєльради й сказав: «Такого-такого числа ваша дочка должна буть на вокзалє». Больше як сорок чоловік було з нашего района, а був район Висоцький. Я тоді була ще молода, ще була мама, батько був. Двадцать год мені було.

– Ярмоліч, це ваше прізвище по-чоловіку. А дівоче як?

– Дівоче Кутецька. Не хочу я хвамілії Ярмоліч. Чоловеки кидають. Таке й моє замужьє, чоловік покинув, а я жила сама. Шо доброго з чоловеков?

– А де донька ваша живе, чи дзвонить вам?

– Живе в Латвії. Дзвоніт. Я ж три годи лєжу на хутори. Осьодруж хутор. Мо, двадцать год дочка не приєзжала.

– В Бога вірите?

– Аякже в Бога вірую і в церкву ходіла. Як жила в селі, то батюшка ходів по хатах. На хутор не приходіт, далєко. Вмірать мені вже треба, пора.

Ювілярка розмовляє зі мною і міцно держить в руках коробку цукерок. І так сумно стає на душі, що підходить нам час прощатися. Бабуся просить побути ще, але й ми розуміємо, що вже її втомили.

 

Я вдячна Богу за цю зустріч

Неподалік хати на хуторі є дуже цікава криничка. Знаходиться вона практично в землі. З-під коріння вільхи тече дуже смачна вода. Господар розказує, що тільки цю воду і п’є його сім’я. Як розказує Михайло Рябий, довкола Великих Озер було чимало хуторів. Досі є хутір Кобиліща, є хутори Лучіща, Мокре та інші. На окремих хуторах є хати, але там не живуть. А от в Кобиліщах живе справний господар, який тримає худобу.

Багато людей виїхало і з Великих Озер, багато за минулий рік відійшли у вічність. Про це теж мені розказує Михайло Рябий. Багато порожніх хат у селі, їх продають. Мальовниче село, де був колись радгосп, і тепер дуже чисте, затишне, але людей тут все менше і менше.

Так багато емоцій залишилось у мене після цієї поїздки. Мені здається, що я провідала свою бабусю, бо вона була ровесницею Павлини Назарівни й теж погано бачила. Ой, як багато мені хотілося б поговорити й розпитати у бабусі про все. Давно вже її нема на світі. А тут, ніби побачила я її. З Павлиною Назарівною я не наговорилася. Їхала з хутора, а душа і раділа від зустрічі, і плакала. Щемно. Щемно все. Хутірська Україна, про яку мало хто знає, зникає з карти держави і щемно, що так важко, як ювілярка, люди прожили. Щастя було небагато.

Приємно, що наш візит і вітання стали для цієї милої бабусі крапелькою добра і позитиву. А спілкування з Павлиною Назарівною, ще раз скажу, стало для мене як ковток тої цілющої води, що тече з-під кореня вільхи. Так хочеться, щоб Господь щоденно дарував цій преркрасній людині свою любов, допоки на те є Його воля.

 

 

Люба КЛІМЧУК.