…І МУЗИКА СТАЛА ДОЛЕЮ

Кажуть, найбільше щастя людини – знайти своє місце в житті.  Наш земляк Олександр  Подик своє покликання знайшов в музиці. Нині він один з найкращих українських контрабасистів.

Це раніше, з’явившись XVII століття, двометровий велетень довго залишався в тіні своїх близьких родичів – скрипки, альта, віолончелі. Перебуваючи десь на «задвірках» оркестру, контрабас скромно виконував свою основоположну функцію – він був підмурком всієї звучної тканини. Природно, що заняття в нього було не з легких – витримати на собі весь звуковий масив оркестру й не піддатися фальші. Однак не минуло й ста років, як погляд композиторів звернувся в бік контрабаса, що спричинило низку нових знахідок у виконавській грі, а головне – інструмент вийшов на авансцену (у нього з’явилася можливість похвалитися перед публікою своїми виразними можливостями).

Незважаючи на уявну незграбність – контрабас досить віртуозний, володіє величезною кількістю виразних прийомів, що дозволяє композиторам розкритися в найнеординарніших образах – від буркотливого обурення, легкої іронії до зловісних, десь навіть шаманських, пристрастей. Одним із перших, хто звернув увагу на контрабас, був скрипаль і композитор, артист віденської опери Карл Діттер фон Діттерсдорф – сучасник Гайдна і Моцарта, якому належать декілька концертів для контрабаса з оркестром. За класиком контрабасові твори почали писати і романтики, і, безперечно, композитори ХХ століття. Варто зазначити, що перед сучасними авторами контрабас розкриває безкрайні простори для фантазії. Тому все частіше серед свіжонаписаних партитур вдається зустріти нашого дорогого друга як сольний інструмент.

А от яким чином простий сільський хлопець зумів досягти найвищих вершин в цій царині, хто сприяв на цьому шляху і як відбувалося становлення, сьогодні ми розмовляємо з іменитим музикантом. Щиро вдячна, що односелець, з яким ми закінчували одну школу і під горн якого не раз лаштувалися на лінійку, відгукнувся на моє прохання. І розмова наша вийшла досить душевна й невимушена, ніби й не було цих тридцяти років, які стали поміж нами…

 

Олександре, розкажи трішки про себе…

Народився 11 січня 1969 року в селі Білятичі Сарненського району. Але згодом, коли мені виповнилося десь три роки, родина переїхала до Орв’яниці, де й минули найкращі сповнені пригод шкільні роки. В сім’ї нас чотири брати. Були ми всі активними, спортивними. Як всі хлопчаки, полюбляли футбол, риболовлю, лижі, ковзани, бешкетували в міру. Але найбільше подобалося, коли вечорами, як тільки-но домашні клопоти лишалися позаду, батько брав до рук якийсь музичний інструмент і народжувалася знічев’я щораз нова мелодія чи пісня. Особисто мені це здавалося магією. Трохи підрісши, частенько й сам брав до рук бубен чи барабан, щоб підігрувати в такт батькові.

З цього й почалося захоплення музикою?

У п’ятому класі я виявив бажання піти паралельно й до музичної школи. Батько там мав чимало знайомих і підтримав таке моє рішення. Отак я опинився в класі духових інструментів. А після цього вже не стояло питання, ким я хочу бути в майбутньому. Звичайно, тільки музикантом. Вже тоді разом з батьком ми грали на сільських весіллях, всіляких оглядах художньої самодіяльності. Наші троїсті музики були на той період надзвичайно популярними.

Як відбувалося становлення?

Після закінчення восьмого класу середньої школи я вже вступав до Рівненського музичного училища. Складав іспити як духовик. Але вийшло так, що я мав за плечима тільки три роки музичної школи, а всі інші вступники провчилися там п’ять років. Можна називати це чим завгодно, особисто я схильний вважати долею, проте відбіркова комісія поставилася до мене досить прихильно. Можливо, й помітила якісь задатки. І мене таки прийняли до музичного училища, але довелося перекваліфікуватися на струнно-смичкові інструменти. Так я вперше взяв до рук контрабас. Що я знав про нього до цього? Велика така скрипка, що відіграє в оркестрі функції баса. Ну знав ще, що він популярний в джазі. На щастя, поталанило на прекрасних педагогів, і досить скоро я буквально закохався в цей інструмент. Розкрив для себе його приховані можливості. А скільки світових шедеврів відкрилися для мене по-новому тільки завдяки йому.

Класична музика передбачає послідовну систему занять, повсякденної практичної підготовки. Музикант мусить систематично відточувати вміння та навики, інакше він втрачає форму, деградує професійно.

І навпаки регулярні заняття, концерти стимулюють до вдосконалення. Так і в мене, як кажуть, апетит прийшов під час їди. Чим більше я опановував контрабас, тим сильніше хотілося бути одним з кращих виконавців. Тому музичне училище я закінчив досить успішно і без проблем вступив до Одеської консерваторії. З першого разу, що на той час було рідкістю.

Ще будучи її студентом, вже працював в симфонічному оркестрі Одеської філармонії. Це були прекрасні роки юнацтва, коли здавалося, що весь світ біля твоїх ніг і хотілося творити щось нове. До речі, саме там в Одесі, вперше спробував й ремонтувати інструменти.

Після закінчення консерваторії – отримав запрошення в Національний симфонічний оркестр. Це звісно було дуже престижно, хоча фінансово такий професійний злет мало підкріплювався. Але коли ти молодий і відданий професії, то мало замислюєшся про матеріальний бік справи. Втім дев’яності внесли свої корективи і в мій кар’єрний розвиток. Знімати квартиру в столиці було досить накладно, тому повернувся до рідних витоків. Певний період пропрацював в Рівненській філармонії. Вісім останніх років я артист камерного оркестру Національної філармонії України.

Мені випала якось нагода побувати у Львові на концерті колективу, у складі якого тоді грав ти, і цей виступ справив на мене грандіозне враження. Подібні концерти гарні своєю універсальністю. Ніколи класика ще не звучала так модерново. Публіка буквально розцвіла в оваціях і неминучими стали неодноразові виклики на біс. Вперше побачила тебе за контрабасом, адже в школі захоплювався духовими інструментами. Як на мене, сьогодні контрабас – модно, десь навіть екзотично і екстравагантно. Нагадай, будь ласка, що це був за колектив…

Був в моїй біографії ще й досвід міжнародної співпраці – трохи виступав у складі австро-українського симфонічного оркестру «Дакапо». Його назва походить від музичного терміну, що в перекладі означає «спочатку». Напевно, саме в цей період ми й перетиналися у Львівській філармонії.

В принципі кожен колектив, де я працював, багато гастролював. Об’їхав з концертами практично всю  Європу, взагалі в багатьох країнах побували. Класика, як це дивно комусь не здавалося б, завжди актуальна і має широке коло шанувальників.

Скажу більше, музика об’єднує ліпше будь-якої дипломатії. Її мова зрозуміла без перекладу. От, приміром, посол Франції в Україні – в минулому професійна віолончелістка. Траплялося, вона приходила до нас в оркестр, сідала разом з іншими музикантами за пюпітр і просто віддавалася улюбленому заняттю. І не ставали на заваді жодні мовні бар’єри.

Кого вважаєш своїм наставником, вчителем, взірцем?

Безперечно, найпершим моїм вчителем був батько – мій незабутній Петро Миколайович. Хоч він не мав спеціальної музичної освіти й всі музичні інструменти освоїв практично самотужки, все ж був наділений природним відчуттям музики. Тому найскладніші мотиви вловлював на слух, і коли якась мелодія йому сподобалася, то міг її запросто повторити, «перейняти», як він сам говорив. У нього був такий дар від Бога. А ще власний музичний почерк, манера виконання, свій неповторний стиль. Згодом, коли я вже став професійним музикантом, пробував повторити батькові «колінця» на гармошці, скрипці, у нас в домі завжди було багато музичних інструментів, а от не міг достеменно наслідувати. Різний у нас почерк в музиці.

З теплом й досі згадую свого наставника з Дубровицької музичної школи Петра Царика. Це з його легкої руки і благословіння я задумався про професійну стежку в музиці. Він готував мене до вступу в училище, по-батьківськи завжди вболівав. Потім був Олександр Островський, такі визнані корифеї, як Юрій Мироненко, Володимир Чекалюк. Кожен з них залишив свій відбиток в моїй долі, скеровував її, збагачував новими можливостями. Це справді знакові люди в моєму житті.

У самого є учні?

Так, я мав учнів ще коли навчався в консерваторії. І зараз також маю заняття в Київській муніципальній академії імені Глієра.

Якби не музика, тоді що…

Підходжу до цього по-філософськи. У кожного з нас – своя нитка долі, яка й вказує життєву стежку. Хіба я думав колись, що випаде бути серед кращих музикантів країни, жити в столиці, оце спілкуватися з шкільною подругою, даючи їй інтерв’ю?! Але… Небо, мабуть, все вирішує за нас.

Навіть, якщо не музика, в будь-якому випадку, думаю, я обрав би якусь творчу професію. І дуже дотичну до музики. Майстром інструментів може став би тоді. Не договорив тобі. Вперше я зробив власну скрипку для дитячої музичної школи, коли там почала навчатися донька Софійка. Це був 2005 рік. Потім ще й ще. Згодом вже почав робити гарні професійні. Одну із своїх скрипок колись привіз до батька, щоб оцінив, чого варта. Він так прискіпливо огледів її, навіть дав дуже суттєві зауваження. Що я навіть здивувався, звідки в самоучки такі пізнання. Батько в принципі багато чого міг зробити руками. Не однією ж музикою жив. Але похвалив мою скрипочку за гарний звук. Сказав, що файна, «дзвінка». Вона й досі там зберігається в батьківській хаті. Тато час від часу брав її до рук, щоб пограти. Так він показував мені, що пишається мною.

У кожній професії є свій зоряний час. Гадаєш, ти вже на вершині, чи тільки в дорозі до неї?

Я не сказав би, що у творчості є якась межа чи вершина. Скоріше це постійний шлях. Хто зупиняється на ньому, той як митець втрачений. Не так важливо, де ти, головне, щоб робив свою справу добре і з користю для людей.

Хто ще в родині поділяє твої захоплення?

Ми всі творчі. Донька танцівниця. Дружина дуже талановита і самобутня скрипалька. Працює в Рівненській філармонії. Сини також знайшли себе в музиці. Старший Олександр вже студент четвертого курсу нашої академії імені Глієра, молодший Олексій – на першому. Обидва віолончелісти. Не буду казати, що в цьому є велика моя заслуга, це виключно моя Любов Михайлівна багато приклала зусиль, щоб хлопці полюбили й захопилися музикою. Їм справді багато вдається, і по-батьківськи горджуся, що маю таких талановитих синів.

Чи не виникало бажання створити якийсь родинний струнний колектив?

Поки що над таким не задумувався.

Як часто буваєш на малій батьківщині? І чи надихають тебе такі відвідини?

Не так часто, як хотілося б. Життя дуже багато вносить коректив до наших бажань та й планів. Але на великі свята обов’язково збираємося по-родинному в батьківській хаті. Звісно, не обходиться тоді без пісні та музики. Взагалі люблю рідне село, де все миле серцю, до болю рідне.

Говорив, що в домі було багато інструментів. Досі зберігаєте батьківську колекцію? Що відчуваєш, коли береш до рук його інструмент?

Батько часто грав по весіллях в різних селах. Бувало, підходили зовсім  незнайомі люди, говорили, що ось залишилися в спадок скрипка, баян чи гармошка. Він їх купував, хоч мама й не завжди такі капіталовкладення схвалювала. Сам доводив до путя. Потім інколи продавав, бувало, просто дарував комусь, коли бачив, що дитина тягнеться до музики. Але ще трохи лишилося. Це наш родинний скарб, фамільний раритет. Серце стискається, коли їх торкаєшся – в них ще відчувається енергія й запал найріднішої людини. І водночас заряджаєшся від цього надовго. Ніби батька живим побачив.

Про скрипкових майстрів ходить безліч легенд, І Аматі, і Страдиварі, і Гварнері приписували надможливості. Вони та їх творіння ставали героями різноманітних легенд і навіть детективів. Ти сам пробуєш творити скрипки. Розкажи трішки про це. Привідкрий завісу і цього боку творчості.

Я вже говорив, що почав ремонтувати інструменти досить давно. Ще в Одесі. Спочатку це була необхідність. Трохи розумівся на цьому, допомагав знайомим. Потім переросло в хобі. В 2005-му зробив першу власну скрипку.

Це досить копітка і справді непроста справа. Надто багато факторів впливає на якість майбутньої скрипки. До уваги беруться і місцевість, де виросло дерево, і його порода, і вік. Все це сприяє, або ж навпаки стає на перешкоді акустичним якостям, чи як кажуть в нашому середовищі, резонансності майбутнього інструмента. Я для своїх скрипок використовую деревину з високогір’я наших Карпат: ялину, явір. Існує певна методика їх обробки та підготовки під майбутню скрипку.

А щодо легенд, то вони з’явилися неспроста. Творіння великих італійців досі вивчають і ретельно досліджують. Справді існує багато нюансів, що впливають на звук скрипки. Скажу, що мої скрипки теж досить пристойні, їх не соромно запропонувати гарним музикантам. Моя дружина, наприклад, залюбки грає на моїй скрипці. Хоча робочий у неї, щоправда, старовинний і справді дорогий інструмент.

В Україні, варто зазначити, також є достойна плеяда скрипкових майстрів. Серед відомих Володимир Гуцуляк, Сергій Голубокий, Михайло Петровський. Останній є і моїм наставником в скрипковій майстерності.

Окрім всього, я ще входжу до складу експертної комісії Міністерства культури при Державній колекції струнних інструментів, тому можу скласти фахову оцінку.

Чи не хотів би запропонувати свої скрипки для оцінки цієї комісії?

Всьому свій час. Але така думка вже була.

А як щодо твого контрабаса?

У мене також старовинний контрабас австрійського походження. Є ще один – теж солідного віку й іменитого майстра. Гарні контрабаси виготовляли батько та брати Аматі. Відомі скрипкові майстри робили, до слова, й інші струнні. Славляться контрабаси француза Вільйона, австрійці Штайнер та Клодт теж достойні екземпляри поставляли. Багато було гарних майстрів і в контрабасів.

До слова, а скількома музичними інструментами ти володієш загалом як музикант?

Ну це дивлячись на якому рівні. Якщо брати любительський, – то точно більше десятка. Професійно – контрабас, труба без питань. Скрипка, фортепіано, барабани, гармошка, баян, гітара – на любительському… Навіть не пробував полічити всіх.

Що ж дякую за цікаву пізнавальну розповідь. Бажаю успіхів і на сцені, і в скрипковій майстерності, злагоди в родині та радості в дітях. До нових зустрічей.

Людмила РОДІНА.