Тепер я побачила війну більш осмислено

Нещодавно разом з волонтерами на Сході побувала наша землячка, журналістка, співробітниця Українського інституту національної пам’яті, авторка книжки «Волонтери: сила небайдужих» Наталка Хоменко-Позняк. Поспілкувалася з нашою землячкою і попросила її розповісти про враження від поїздки.

 

Наталю, як ти прийняла рішення поїхати на Схід? Які емоції панували в той час у душі?

«Ти їдеш на передову? І тобі не страшно?». Такі питання раз по раз доводиться чути із вуст людей, які бачили цю війну лише з екранів телевізорів. Які краєм вуха чули про всі жахи війни, про те, що там досі стріляють, і там досі гинуть наші захисники.

Але вони забувають, що там, так само як і в нас, триває життя. Навіть у прифронтовій Авдіївці, де досі стоять будинки з вибитими снарядами вікнами і знесеними дахами, де досі на кожному кроці стоять знаки «Не залишайте дорогу. Територія вздовж дороги замінована» – там теж живуть люди, для яких війна стала звичною реальністю.

І там же на передовій стоять наші бійці, для яких війна від самого початку була роботою – важкою, небезпечною, щоб більшість із нас так ніколи й не відчула, що це таке насправді. І туди з 2014 року регулярно їздять наші волонтери – підтримати своїх і самим «підзарядитися». Бо, попри всі жахи, є у війні щось справжнє. Що, раз відчувши, хочеться відчувати знову і знову.

Що нового відкрила для себе у поїздці разом з нашою відомою волонтерською командою?

На Донбас я їхала вдруге. Якщо чесно, першого разу навіть не встигла зрозуміти, що це таке: ми з нашою волонтерською командою з Черкащини за день проїхалися практично по всій передовій, від Щастя до Волновахи, відвідавши до десятка різних позицій. Друзі везли бійцям все: від буржуйок і будівельних матеріалів до квадрокоптерів. Але через напружений графік на кожній точці ми зупинялися хвилин на 10-15: розвантажитися, перекинутися кількома словами та зробити фото для звіту – і вперед. А засніжені пейзажі за вікном, якщо не було териконів на обрії, мало чим відрізнялися від наших, поліських.

Тепер я поїхала на Донбас із волонтерською командою із Рівненщини: капелан Микола Юрах із Володимирця, священники Православної церкви України отець Тарас Баїк з Берестя та отець Андрій Ящук із Каноничів, Світлана Правник із Дубровиці та Володя Мельник із Чудель. Микола зі Світланою ці дороги з 2014-го з’їздили уже вздовж і впоперек. І це робило нашу подорож більш осмисленою, особливо для мене. Бо саме вони вчили мене бачити війну там, де її не видно з першого погляду.

Наприклад, їдемо ми дорогою на Краматорськ. «Ось бачите – поле. Це там упав вертоліт із генералом Кульчицьким, коли його збили сепаратисти», – говорить Микола. І безлике доти поле набуває зовсім іншого звучання. Одразу згадуєш все, що ти писала про генерала Кульчицького, що чула про нього від друзів, які проходили вишкіл на полігоні в Нових Петрівцях, про батальйон, який тепер носить його ім’я.

Або їдемо біля водосховища в Слов’янську, а Світлана розповідає, як після звільнення міста там виявили тіла загиблих бойовиків, яких свої ж, щоб не ховати по-людськи, скидали у водойму, прив’язавши до ніг камінь чи осколок снаряду. «Раніше на березі водосховища всі відпочивали, купалися. А тепер туди й близько ніхто не підійде. Ті трупи й досі там. Бо хто ж їх діставатиме, якщо вони своїм не треба? Хіба після війни», - каже Світлана. І знову мозок протестує проти байдужої жорстокості, яка в Росії, попри «православні скрєпи», схоже, сприймається за норму. Бо хто де чув, щоб там протестували чи шукали тіла загиблих? Так і живемо.

В Авдіївці мені показали славнозвісний мурал учительки української мови, який тут знають усі. І будинок, на якому він зображений – досі порожній, із вибитими вікнами, а нині – іще й з горою будівельного сміття. І залізний паркан поряд, прошитий автоматними чергами – з обох боків. А на сусідній вулиці – ще один будинок, у якому снарядом знесло цілу квартиру (кажуть, та сім’я у цей момент вся була вдома – там і лишилася).

Але найбільше вразили знаки біля дороги, які застерігали «Не залишайте дорогу. Територія вздовж дороги замінована». Вразили, бо за три метри від знаку була зупинка громадського транспорту і там якась бабуся чекала на свою маршрутку. Вона, як і решта жителів Авдіївки, звикла до війни та до цих знаків і вже просто не звертає на це уваги. «Життя триває – точиться війна», – як писав свого часу незабутній борець за волю України Анатолій Лупиніс.

Бачили ми на Донеччині й інші знаки війни. Такі, як меморіал «Прапори» в Авдіївці, де вся земля всипана осколками та відстріляними гільзами. Як згорілий танк по дорозі до Пісків, там де відомий блок-пост Республіка Міст. Чи було страшно? Ні – було безмежно боляче від усвідомлення, чиї долі обірвала на цьому місці ворожа куля чи снаряд. І не менш болючого розуміння, що кінця цим втратам поки що не видно. Бо війна триватиме доти, доки цього хотітиме наш заклятий сусід, який розуміє лише мову сили. І ніякі перемир’я від цього не врятують.

Світлана Правник завжди зі слізьми на очах розповідала про дітей війни. Якими ти побачила цих хлопчиків і дівчаток?

Вони такі ж, як і наші діти – щирі, безпосередні. Вони розповідають про свої болі та проблеми, бо навчилися, що волонтери – це друзі, які й допоможуть, і вислухають, і поспівчувають. Вони так само люблять поговорити з дорослими та погратися мобільним телефоном – хіба що такі телефони є не у всіх. Тому навіть кілька хвилин гри на позиченому телефоні для них – за щастя. І вони теж не бояться війни – бо виросли з нею і просто не уявляють, що може бути інше життя.

З такими дітьми ми бачилися у Залізному, де при Центрі взаємодопомоги «Спасемо Україну» ми зустрілися із волонтеркою Тетяною Соловйовою та її підопічними. Цього разу земляки привезли їм особливі подарунки: їхні однолітки із Дубровицької школи-ліцею передали кілька дбайливо зібраних ними коробок із наліпками «Діти – дітям», де були й солодощі, і іграшки, і канцелярія. Діти Залізного одразу кинулися розбирати подарунки, й за кілька хвилин коробки спорожніли, а в очах малечі світилася радість.

А ще було безмежно приємно і самим отримати подарунки. Ми приїхали до Залізного 8 березня, і нам зі Світланою двоє хлопчаків вручили по шоколадці та вазончику із гіацинтами. Ці гіацинти ми привезли додому і я обов’язково посаджу свій у саду, щоб кожної весни нагадував про тих дітей з Донеччини, які попри все хочуть бути щасливими.

У сиротинці в Покровському, де ми зупинилися переночувати, з дітьми цього разу поспілкуватися не вдалося: ми приїхали надто пізно, а вранці усі школярі вже були на навчанні. До нас вийшло тільки кілька матерів із немовлятами на руках – теж переважно колишніх вихованок або тих, хто знайшов тут прихисток від війни чи негараздів. А долі тут бувають ой які непрості. Про кількох із них, у яких війна забрала найрідніших, Світлана згадувала і в книзі «Волонтери: сила небайдужих», і під час презентації. Але життя бере своє, і тут, гуртом, вони вчаться долати перші життєві труднощі. І добре, що в їхньому житті є такий Дім, куди завжди можна повертатися. І дорослі, які діляться теплом своїх сердець.

Чим вразило спілкування із захисниками? У яких підрозділах ви побували?

Відвідали ми й наших захисників. Теж – у різних підрозділах: і полк спецпризначення патрульної служби поліції особливого призначення «Київ», і базу «Правого сектора», і 58-му бригаду, і блок-пост «Республіка Міст», і «сіміків» – військових, які допомагають населенню, що опинилося в зоні бойових дій. Микола та Світлана усіх тут знають. Світлана знайомить із «сіміком» Оленою Єрохіною, яка, маючи чотирьох дітей, пішла воювати і стала капеланом.

Взагалі, жінка на війні – тема особлива. Попри відому фразу, що у війни не жіноче обличчя, ми їх часто зустрічали в бойових підрозділах. Одна навіть зізналася, що пішла воювати, а чоловік лишився вдома з дітьми. «Він не зміг. А я звикла до цього. У мене батько військовий, 25 років відслужив, я сама народилася у військовому містечку. Мені – простіше», – розповіла вона. Інша втратила нареченого і пішла воювати. Різні дівчата, різні долі, але війна рівняє всіх. Бо це – робота, яку крім тебе не зробить ніхто.

В полку «Київ» ми затрималися трішки довше. На це була особлива причина: разом з нами цього разу на передову поїхало два чудових майстри із Рівного: перукар-барбер Віталій та масажист Артем. На два дні хлопці влаштували для бійців виїзну перукарню та масажний салон. А в нас була можливість ближче познайомитися із бійцями – поговорити, поспівати (Микола Юрах спеціально для цього завжди в поїздки бере гітару), пожартувати – бо як на війні й без жартів!

Бійці тут – з усієї України, багато хто пішов добровольцем іще у 2014 році та так досі й воює. Один з них – Сергій Мамичев, позивний «Антибіотик» – виявився родом із Костополя. Працював фельдшером, почалася війна – пішов допомагати пораненим. Так і досі на передовій. Інший, Сослан Дзабахідзе, родом з Південної Осетії. Коли в 1992-му туди прийшли росіяни, він взявся за зброю, а пізніше виїхав на Донбас, одружився, мав свою справу. У 2014-му війна знову наздогнала його. «Ми всі тут – як одна сім’я. І знаєте, коли я приїжджаю додому, на Одещину, в Рені, є багато тих, хто мені заздрить. Бо я – зміг, а вони злякалися. А я зараз розумію, що тут, на війні, я знайшов себе. Як і багато хто з моїх побратимів», – ділиться думками Валерій «Шульц».

Вони – добровольці. Вони могли підписати контракт із ЗСУ та отримувати втричі більше, але вони лишаються в поліції. Бо є деякі речі, які вище від цього. Зрозуміти це можуть ті, хто пройшов війну і має на це власний погляд. І вони зізнаються, що будуть тут – до перемоги. Бо це – їхня земля і віддавати її зайдам вони не збираються.

У вашій команді були священники. Бог і війна – наскільки це сумісно?

І, звичайно, якщо ти їдеш на передову з капеланом і двома священниками, то без служби Божої не обійдеться. Їх було багато. І коротенькі молебні за здоров’я наших захисників на позиціях, і служби у військовій капличці в селі Селідове, і літургія в міжконфесійній церкві Святої Анни в Карлівці, побудованій тут кілька років тому волонтерами ініціативи «Тризуб-Дентал» в карпатському стилі.

У цій церкві дуже люблять бувати наші воїни, які приїжджають лікувати зуби, а паралельно знаходять відраду для душі. В церкві на хорах розміщена бібліотека, де є багато цікавої літератури: не лише духовної, але й сучасної, і про війну. Тут я побачила книги Оксани Забужко, Олега Сенцова, багато історичних розвідок. І, як мені розповіли місцеві старожили, книги тут не затримуються: їх постійно беруть, читають – і незмінно повертають на місце, для нових читачів. При чому без жодних формулярів чи обліку – все тримається на довірі та чесному слові, яке на війні має особливе значення.

У церкві на пам’ять можна вільно взяти хрестик-вервицю чи іконку з молитвою, поставити свічку, яка так само безплатно лежить на столику. Або залишити щось від себе. Мені показали ікону Архістратига Михаїла, написану раніше і подаровану храму Миколою Юрахом. А цього разу волонтери привезли й залишили тут дар від Людмили Пінчук із Берестя: бурштинову ікону Спасителя та вишитий рушник.

Взагалі, поїздка на фронт вкотре переконала, що Бог один і не має великого значення, до якої конфесії ти належиш, якщо в серці маєш Україну і готовий за неї положити «душу й тіло». У Покровську ми познайомилися з Аллою та Людмилою з ансамблю «Зерна любові», у якому співають і баптисти, і християни-євангелісти. Обом на долю випали непрості випробування, але вони домашній затишок і комфорт зміняли на поїздки на передову, щоб словом і піснею підняти дух наших воїнів. У тому ж Залізному дитячий притулок теж існує на базі протестанської церкви. Чи та ж Олена Єрохіна із Християнської служби порятунку – усі вони є прикладом служіння. Чого так часто нам не вистачає в нашому житті, де філософія «а що це мені дасть» часто заміняє щире «що я можу дати»?

Багато волонтерів вже не їздять на передову,  а користуються послугами пошти. Що особливого власне у живому спілкуванні під час таких поїздок?

Для мене ця поїздка стала ще одним, більш предметним знайомством із героями своєї книги про волонтерів. Це особливе відчуття, коли ти раптом бачиш перед собою місця, зображені на фото в книзі й розумієш, що все, про що там розповідалася, відбувалося саме тут. І ти сам наче стаєш причетним до цієї історії.

А ще я вкотре переконалася, що передова – це ще більше село, ніж Київ. Можете уявити моє здивування, коли, чекаючи біля «Республіки Міст» дозволу командира поспілкуватися з бійцями, я раптом побачила ще одну з героїнь «Волонтерів», нині – радника міністра оборони з медичних питань Наталю Воронкову. А, повертаючись в Авдіївку, отримала СМС від своєї колежанки з Києва, прекрасної поетки Ірини Венжик, яка, виявляється, в цей час у місцевому госпіталі опікувалася пораненими як один із госпітальєрів.

Сюрпризи чекали й на Світлану Правник, яка уже не перший рік веде свій «Волонтерський щоденник», куди записує і власні враження від поїздки (а це була 58-ма на її рахунку), і відгуки випадкових людей, з якими зводить доля. Вона зізнавалася, що давно хотіла поспілкуватися з представниками ОБСЄ і почути про їхні враження про Україну. І ось біля одного із придорожніх кафе ми побачили машину зі знайомою абревіатурою. І – пішли знайомитися. Попри мовний бар’єр, нам вдалося порозумітися, адже дехто з нас знав англійську, та й гості були з перекладачем. На згадку про зустріч лишилися фото і запис у Світланиному «Щоденнику», а міжнародні спостерігачі поїхали, отримавши на згадку вершечок із поліського короваю від Оксани Клюйко.

Саме такі зустрічі, розмови, враження і спонукають волонтерів раз на місяць кидати всі свої справи і їхати на передову, «провідати своїх». Нині таких відчайдушних насправді лишилися одиниці. Багато хто просто втомився, дехто почав передавати потрібні речі через «Нову пошту» чи інші поштові служби. Але, як показала практика, бійці цінують не тільки й не стільки те, що передається, а в першу чергу – добре слово, живе спілкування, вісточку з рідного краю. Те, що дає розуміння, що їм є за що воювати, бо українці своїх не кидають.

А тому, мине небагато часу, і в соцмережах знову з’явиться оголошення про збір коштів і продуктів на чергову поїздку на фронт. Бо там чекають.

Чи все заплановане у поїздці вдалося втілити в життя?

Коли планувалася минула поїздка, серед позицій, куди мали намір заїхати волонтери, було і село Шуми біля Горлівки. Там служив дубровичанин Максим Абрамович і його побратими. Але тоді нам не рекомендували їхати на позиції, бо дорога прострілювалася снайперами. І навіть до нас хлопці виїхати, щоб забрати передачу, не змогли – з тієї ж причини. Ми вирішили, що туди поїдемо наступного разу, у квітні…

А 26 березня у бою під Шумами від снайперської кулі Максим Абрамович загинув. Вороги влаштували засідку, розстрілюючи саперів, які йшли на розмінування території й тих, хто кинувся на порятунок поранених. Те, що в усьому світі вважається підлістю, для росіян – доблесть і «слава російської зброї». Це варто пам’ятати тим, хто досі вірить, що все воно якось саме розсмокчеться, і війна закінчиться сама по собі. На жаль, ця війна може закінчитися лише або перемогою, або поразкою. Ті, що віддали своє життя за Україну, мріяли про перше.

Розмовляла Люба Клімчук.