* 21 березня – Міжнародний день лісу

Людмила Серко: «Хто не живе лісом – працювати тут довго не зможе»

 

Серед майстрів лісу Дубровиччини жінки – явище рідкісне. Прийнято вважати,  що ця непроста робота – «не жіночих рук справа». Але  Людмила Серко з Озерська доводить, що жінкам і це до снаги. Позитивна, енергійна, працьовита, відповідальна... Вже майже 15 років вона поряд із чоловіками трудиться в лісовій галузі і почуває себе тут, як риба у воді. Чи, точніше, як птаха в  лісі.

Професію наша співрозмовниця особливо не обирала. Рано вийшла заміж і поринула в сімейні клопоти. Працювала в магазині, в заготівельній канторі, й гадки не мала, що стане частиною лісової родини. Допоки їй не запропонували роботу в СЛАПі (спеціалізованому лісогосподарському агропідприємстві). Було страшно братися за обов’язки лісника. Багато не розуміла і не знала. Але бажання та праця зробили свою справу – з часом пізнала всі тонкощі лісової науки. Чимало років дбала про зелені насадження на цьому підприємстві. А потім життя привело до Висоцького лісгоспу. Наразі вона там – єдина жінка-майстер лісу.

«Моя професія – це скоріше випадковість долі, яка подарувала мені роботу до душі. Вивчитись на лісівника може кожен, але не всі знайдуть тут своє призначення. Треба любити ліс. Це – найголовніше. А ще – вміти спілкуватися з природою і людьми, які в цій галузі працюють, бо один в полі – не воїн. Інакше робота не складеться. Хто не живе лісом, його проблемами і потребами, працювати тут довго не зможе», – справедливо зауважила лісівниця.

Майстер лісу знає про кожен кущик і деревце свого обходу, мабуть, ще більше від іменитих науковців та професорів. Бо на практиці власноруч вирощує та оберігає кожен пагінець. Та лише посадкою і доглядом робота Людмили Панасівни не обмежується. До цього можна додати цілий список обов’язків та насущних турбот, для котрих немає ні вихідних, ні поганої погоди. В спеку чи лютий мороз, у дощ чи сніг, рано-вранці чи пізно ввечері  за потреби вона мусить бути «на своїй території». А обхід під опікою лісівниці чималий – півтори тисячі гектарів. І за всім треба встежити. Намотати у важких чоботях кілометри (добре, що в нагоді стає мотоцикл), аби не допустити пожеж чи самовільних рубок. Із останнім трішки навела лад. Без дозволу ніхто не займе, можуть «нашкодити» у її володіннях хіба що заїжджі.

Та на непросту роботу пані Людмила не скаржиться, бо має  надійну підтримку хорошого колективу. Колеги завжди допоможуть та підкажуть. Будь-які проблеми та складні питання вирішують спільними зусиллями. Каже, в чоловічому оточенні їй працюється легко:

«Якщо добросовісно виконуєш роботу, тебе цінують за це, незалежно чоловік ти чи жінка».

Додають лісівниці натхнення й плоди кропіткої праці. Найбільша приємність – прогулюватись гарною посадкою й усвідомлювати, що все це – результат, виплеканий власними руками. Порахувати, скільки під наставництвом Людмили Панасівни висаджено дерев, можна тільки приблизно. Щороку заліснюється близько 10 гектарів. Щоправда, цьогоріч через затяжну зиму посадку перенесли. Але щойно потепліє, робота закипить.

«Дерева, як і люди,  мають свій вік, свою тривалість життя. Приходить час і їх потрібно зрізати. Але натомість обов’язково треба посадити інші. Це – наш вклад в майбутнє. Його оцінюватимуть уже нащадки. Щоб з молоденького саджанця  виросло могутнє зріле дерево, треба щонайменше кілька десятків років. Від наших старань залежатиме, серед якого лісу житимуть онуки й правнуки. Це – велика відповідальність. А тому в цьому процесі без душі і любові ніяк. Любиш – будеш плекати і  захочеш посадити ще і ще».

Зараз пані Людмила не уявляє себе без лісу. Тут почувається у своїй стихії. Кілька років тому доля послала складне випробування – один за одним втратила чоловіка, брата та маму. Говорить, якби не робота, то не знає, як це витримала б. Природа лікує. Достатньо просто побути сам на сам з нею, як вона поступово заспокоює душу, робить світлішими та чистішими думки.

Допитуємося, чим живе наша співрозмовниця, окрім щоденних обов’язків майстра лісу. Раніше і вишивала, і в’язала. Зараз на це немає часу. А коли все ж випадає вільна хвилинка, любить поринути в читання чергової книжки. Лісівниця не поділяє хіба що одного захоплення своїх колег – мисливства. Стріляти не любить і зброї не тримає. Натомість до вподоби їй «тихе» полювання на зелениці. Отам і проявляє всі свої «мисливські» здібності.

Підтримкою та відрадою для Людмили Панасівни є син Михайло. Маминою стежкою він не пішов. Здобув освіту фельдшера. Але завжди виручить у лісових клопотах, коли приїжджає додому. У лісівників сім’ї – «у курсі справ», проходять своєрідну «школу»: допомагають  і саджати, і невеличкі пожежі гасити.

Це – далеко не повний портрет вартової лісу. Людмила Панасівна через природну скромність не дуже любить багато про себе розповідати. Каже, просто виконує свою щоденну роботу, у їхній галузі – всі відповідальні і варті уваги. Та й сам ліс більше любить тишу.

Леся КОНДРАТИК.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.