Коли народжується мій Ісус?

Сьогодні одна хороша людина запитала мене, коли приходить до мене Різдво? Я відповіла, що часто.

Часто тому, що я не настілька сильна у вірі, щоб завжди відчувати у собі присутність Господа. Буває час, коли я думаю, що Він про мене забув. Але потім, я розумію, що Бог зі мною, на щастя, розумію. Тоді, коли, наприклад, у час розчарування раптом відчуваю підтримку доброї людини.

Тоді, коли лікар допомагає здолати мені недугу. Тоді, коли бачу, що мені не найгірше у цьому світі, дивлячись на більш нужденних. Тоді, коли я можу чимось допомогти іншим, і я рада, що Бог дає мені таку можливість. Тоді, коли я обіймаю тих, кого люблю. Коли я відчуваю, це щастя, бути поряд, наприклад, з сином. У мені завжди народжується віра, по-новому. Як народжується маленький Ісусик у світі. А святкую я Різдво 7 січня, бо це з молоком матері, це з молитвою бабусі, це колядування у засніженому селі в чобітках, де снігу по коліна і перераховування копійок через кілька хат.

Це віра, яку, на жаль, я не зовсім пізнала з дитинства, бо у церкву мене водили рідко.

Це старенькі ікони, за якими бабуся клала найцінніше:  метрики, документи, громничні свічки.

Це бабусине «Отче наш» на вечір, за всіх, коли ми лягаєм спати, а вона молиться. І як я хвора, то вона молиться, і як я сідаю в автобус, то вона молиться.

Це Різдво, як дід кладе сіно під скатертину і каже, що коляди приїдуть на конях. Сіно треба.

А я все думаю, як кінь зайде у невисокеньку, геть скромну бабусину хату. Як кінь сіно з’їсть і зранку переглядаю, чи його поменшало.

Це колядники у нашій хаті – з морозу, рум’яні, веселі, а їм у торбу – смачні гостинці.

Це, звісно, коляда. Особливо щедра – від хрещених. І це не вирвати у мене вже ніколи.

Є те, що передано на рівні генів і материнського молока.

Але я ЩИРО поважаю всіх, хто і коли б не відзначав РІЗДВО.

Пускайте Його у серце не тільки 25 грудня і 7 січня.

Люба КЛІМЧУК.

* Думки і спогади про Різдво від моїх друзів

Різдвяні свята

До Різдва готувалися ретельно і старанно.

Ці приготування починалися зі свята Введення в Храм Пресвятої Богородиці. В полі було голо і пусто, сіно поскладане до стодоли, хата вбрана в загату — «шубу» з кукурудзяних стебел й соломи. Баба звивалась, як вив’юрка (білка): білила до свят стіни, мастила долівку й ткала нові килимки на підлогу. Я тільки диву давалась: звідкіля у неї стільки енергії? Дідо лагодив сани, складав реманент – все мало бути на своєму місці. Також на дідових плечах була відповідальність за виготовлення самогонки, наливок і вишнівок для гостей.

Але найважливіші події відбувалися за тиждень до Різдва. Перед святом Ігната, 2 січня, дідо з м’ясником різали «пацє на свєта» – на святкові ковбаси, шинки і гишки (холодець). У нас в селі навіть було прислів’я: «Браття, завтра Ігнаття. Ко має свині, най ріже нині». До свята Анастасії (4 січня) уже все налаштовувалось на святковий лад: газдині мили двері, вікна, лави, мисники, причепурювали піч. На Анастасії баба за традицією пекла різдвяне печиво, завиванці і перекладанці на свята.

Найважливішим днем, звичайно, було 6 січня – Святий Вечір. Вважалося, хто швидше встане, тому щаститиме наступного року. Чомусь завжди першою була баба Юстина – вона вставала ще удосвіта, коли за вікном була чорна ніч, і довго молилася. Також баба ревно постила і за цілий день до Святої Вечері не мала в роті ані макової росинки. У цей день дозволялося їсти тільки малим дітям, хворим і стареньким. Майже увесь день баба з мамою поралися у кухеньці – готували пісні страви, адже Святий Вечір припадає на останній день Пилипівського посту.

Дідо вносив до хати і ставив у кутку під іконами «дідуха» – сніп з пшениці. Скільки ми пам’ятали себе, дідух був той самий, з «головою» і 12 гілками в різні боки. Баба казала, що чим старіший дідух, тим більшу силу він має у захисті родини – це місце перебування духів-предків, а в дім він приносить здоров’я, щастя і добрий урожай.

Красуня-ялинка вже стояла біля широкого бамбетля, прикрашена горіхами в сріблястому папері, яблуками та пряниками. З кухні смачно пахло квашеною капустою, голубцями, часниковим соусом, смаженою рибою та узваром із сушениць.

В хату заходила різдвяна радість, щоб залишатись тут аж до Йордану.

Традиційно готували 12 пісних страв.

Мама допомагала ліпити пісні святвечірні пироги (вареники) з капустою, грибами і вушка з маком, а ми з сестрою спостерігали, як баба терла в макітрі мак до пшениці (на західній Тернопільщині слово «кутя» не вживалося, була просто «пшениця»). Тертя маку було відповідальною справою: треба було знати, як запарити мак, і скільки часу він мав постояти, і як притискати макогін, щоб його правильно розтерти і він випустив молочко, і коли можна додавати цукор… Я уважно слідкувала, коли цей «ритуал» підходитиме до кінця, бо знала – по завершенні цієї важливої справи баба дасть мені облизати макогін.

Ми із сестрою не могли дочекатися Святої Вечері, бо дивитися на усі ці пляцки, медівники, горішки, грибочки, «сухарі» (святкове печиво, посипане цукром), перекладанці й завиванці було понад нашi сили. Ми ходили за бабою з кухні до комори, а з комори до нової кімнати (там, де завжди зимно і де, власне, й зберігалися холодці, шинки, ковбаси, кров’янки, сальтисони, вуджені ребра та ще з добрий десяток страв, немислимих в решті світу) і канючили «троха попробувати».

Ольга Руда, США, уродженка Тернопільщини.