* 14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Щоб не було паніки, їм багато про що не казали

30 листопада 1986 р. було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд. Саркофаг споруджений у найкоротший строк – за 206 днів. Лише завдяки самопожертві ліквідаторів, багато з яких заплатили власним життям і здоров’ям, вдалося локалізувати аварію та врятувати країну і світ від радіаційного забруднення. До ліквідації наслідків аварії були залучені тисячі фахівців різних професій! Отримуючи великі дози опромінення, інженери, будівельники, шахтарі, енергетики, водії, військові, лікарі – усі, хто пішов тоді не тільки за наказом, а й за покликом серця, зупинили невидимого і дуже підступного ворога. Працювали вахтовим методом – приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації і поверталися, а на зміну приїздили інші. За неповними даними, через чорнобильський майданчик пройшли понад 600 тисяч осіб.

Тоді, 34 роки тому, люди зітхнули полегшено: саркофаг готовий і загрози життю більше немає. Хоч усі добре розуміли: попереду довгий шлях, який потребує величезних зусиль, новітніх технічних рішень, фінансових ресурсів для подальшої ліквідації наслідків аварії, а для багатьох – роки лікування. Масштаби лиха та важкість наслідків стали найтяжчими в історії нашої планети.

У 2019 на Чорнобильській атомній електростанції завершено встановлення нового саркофага над старим об’єктом «Укриття». Новий безпечний конфайнмент розрахований на 100 років і покликаний забезпечувати захист навколишнього середовища від подальшого потрапляння в неї радіоактивних речовин, а також належні умови для безпечного демонтажу старого укриття і зруйнованого реактора і видалення радіоактивних матеріалів.

Водночас у житті українців Чорнобиль є і буде незагойною раною. Цей день вкотре нагадує про важливість особливих заходів безпеки у сфері використання мирного атома. Адже світ такий крихкий, а людство, впроваджуючи винаходи, має бути пильним, щоб не знищити планету.

 

Правоохоронці дбали про порядок

у зоні відчуження

В зоні відчуження працювали та охороняли громадський порядок: воїни з різних військових частин та держспецзв’язку, мобілізовані військкоматом громадяни, співробітники міліції, медичні працівники, водії, будівельники. Це представники майже всіх професій, яких переодягли у військове обмундирування чи білі халати. Усі проявили мужність, самовідданість і високий професіоналізм.

Серед тих, хто з перших днів ліквідовував наслідки катастрофи, були працівники правоохоронних органів МВС України, у тім числі і правоохоронці Дубровиччини. Починаючи з травня 1986 року, вони несли службу у 30-кілометровій зоні відчуження, один на один з невидимим ворогом – радіацією. Міліціонери допомагали населенню евакуюватися, блокували проникнення до радіоактивної зони громадян, охороняли покинуті будинки від мародерства.

Про те, що сталося вночі 26 квітня 1986 року на ЧАЕС, стало відомо приблизно об 11 годині із телефонограми, що надійшла до чергових частин райвідділів з обласного управління МВС України в Рівненській (тоді Ровенській) області. Про причини і наслідки аварії на ЧАЕС ніякої інформації не було, але вимагалося, щоб особовий склад відділів був приведений у бойову готовність. Першим із дубровицьких правоохоронців потрапив виконувати завдання по охороні громадського порядку у тридцятикілометрову зону Віктор Голяка. На той час наш земляк перебував саме на курсах у Києві, отож, як кажуть, час вибрав його. Трохи пізніше з Дубровицького району перших 10 правоохоронців відрядили нести службу у тридцятикілометрову зону. Нагадаю, що Чорн́обильська зона відчуження – заборонена для вільного доступу територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами внаслідок аварії на ЧАЕС. Зона встановлена у 1986 році, після евакуації населення із 30-кілометрової зони навколо станції.

Згадує ліквідатор з Дубровиці, правоохоронець у відставці, Василь Олексійовець: «У зоні відчуження, я і дев’ятеро моїх колег з району працювали з 18 травня по 12 червня 1986 року. Пригадую, як нас зібрали у Рівному, правоохоронців з усіх районів (нас було двісті чоловік). Нічого конкретного ніхто нам не роз’яснив, їдемо виконувати свої професійні обов’язки. Я думаю, що реальний стан справ довкола Чорнобиля уявляли лише ті, хто добре знав таблицю Мендєлєєва. Щоправда нам видали костюми хімзахисту, то ми вже подумували, що є певний рівень безпеки. Але були молоді, сповнені сил. Хто у 26-30 років особливо думає, що десь на вас чекає велика небезпека? По дорозі до місця відрядження жартували, настрій був гарний. А приїхали змінити вінничан. Бачимо, а хлопці підкидають з радості вгору шапки, що нарешті їдуть додому. От, тоді я подумав: «Мабуть, їм тут було і не так солодко… Взагалі спочатку нам сказали, що ми будемо у відрядженні десять днів, але все склалося по-іншому. Охороняли територію, яка була безлюдна. Було страшно, бо мешканці тридцятикілометрової зони кинули все нажите – будинки, статки, було видно, що люди схопили найнеобхідніше і тікали від радіації. Радіація – то ворог невидимий. Підходиш до будинку, а там двері і вікна просто опечатані, як кабінет. І серце щеміло, бо ж там, у хаті, пройшло життя, яке змінилося в один момент. Хіба легко було людям нажите кидати? Пригадую, що дуже спекотно було у той час, постійно хотілося пити. Але то незвичайне відчуття спраги, бо сухість практично не зникала з організму. Мабуть, оце єдине, як ми відчували радіацію. Хороших дозиметрів ми не мали, скільки опромінення отримали, не знаємо. Нас ніхто толком не навчив, як користуватися тим дозиметром.

Нам повинні були постійно змінювати одяг, взуття. А я у яких кросівках поїхав з дому, у таких і приїхав. Спали ми у школі, для нас зробили пристосовані ліжкомісця. Одна душова була на всіх. То можна уявити, як щовечора ми ту радіацію могли змити «ретельно». І дозиметри у нас були. Годували нас нормально, їжі вистачало. Але так, як і на війні, буває всяке. Якось ми дізналися, що не всі харчі довозять нам, то добре спитали з винуватих і все налагодилося. І як на війні були начальники, які приїздили у зону відчуження на дуже короткий термін, а посвідчення ліквідаторів отримали».

– Василю Харитоновичу, хотілося б згадати гарним словом всіх вас, десятьох правоохоронців, хто першими поїхав з району.

– Може не треба. Нічого особливого ми не зробили, виконували свій обов’язок. Добре було б пом’янути тих, хлопців, кого вже нема.

Чорнобиль відгукнувся і відгукується у нашому здоров’ї. З нас десятьох вже шестеро пішли на небо. Вічна пам’ять хорошм моїм однодумцям, побратимам-ліквідаторам, з якими служив у зоні відчуження: Євгену Столярцю, Василю Секу, Геннадію Таборовцю, Миколі Грезенталю, Івану Герасимчуку, Олександру Тимощуку. Вічна пам’ять всім ліквідаторам, які віддали життя і здоров’я для того, щоб майбутні покоління могли жити в Україні і відчули менший вплив радіації на своє здоров’я.

Звичайно, бажаю доброго здоров’я тим, хто був зі мною у зоні відчуження і, на щастя, зараз у життєвому строю. Це мої колеги-ветерани правоохоронних органів: Віктор Конончук, Володимир Охмак, Юрій Таборовець та багато інших хороших людей з нашого району. Хочу сказати, що кожен, хто був на ліквідації аварії, досі відчуває отой накопичений вплив радіації. Кожен прожитий рік для нас – щастя. От минулого року збиралися, а не так давно Володимр Цибульський у вічність відійшов. Підірване Чорнобилем неабияк здоров’я далося взнаки. Тому кожна зустріч для нас, яку організовує влада, дуже хвилююча. Цього року не зустрічалися, мабуть, через карантин. Нам не треба багато промовистих слів, нам приємно, що про нас не забувають. Це головне. Бажаю всім ліквідаторам Дубровиччини – здоров’я, щоб ми бачилися, згадували і будували життєві плани!

Щиро приєднуюся до цих слів діквідатора. Особисто знаю чимало наших шанованих земляків, які були у Чорнобилі і виконували свій громадянський обов’язок. Дуже хотілося б написати про їх життєві історії та відчуття. Будемо поступово це робити.

 

Коли патріотизм – невід’ємна риса

Раніше згадувала у публікаціях дубровичанина-патріота, який служить на Сході, Михайла Васильовича Лавора.

Двадцятип’ятирічним юнаком, наш земляк також дізнався про реалілії Чорнобильської трагедії. Він працював дозиметристом у зоні відчуження. Михайло Лавор на собі відчув ту особливу на весь світ атмосферу, яка панувала у найстрашнішій точці світу. Хіба думав він, як і сотні тисяч інших простих українців, про відзнаки і нагороди? Впевнена, ні.

Працював там на совість. Про це часто згадує Михайло Васильович, бо Чорнобильська трагедія для нього не просто дата, а частина життя. А у важкий, відповідальний період війни на Сході, Михайло Лавор поїхав захищати Україну. Скромний і відповідальний чоловік не зміг дивитися на війну збоку. А ще, я думаю, він згадав себе у 25-ть і зрозумів, що молодим бійцям треба порада мудрого і досвідченого бійця. Уклін таким людям, як Михайло Васильович, бо їх небайдужість і патріотизм рухають світом.

Про всіх ліквідаторів скажу одне: любити Україну – це займати життєву позицію таку, як Вони. Жодного разу не чула від наших ліквідаторів нарікань на долю. Доля вибрала їх і крапка. Прислужитися своїй Батьківщині стало для них справою обов’язку і честі.

 

Знайте ім’я Героя-атомника

І розповідь про ліквідаторів не була б повною, без згадки про людину, яка внесена в історію України, як герой, який у страшну ніч аварії чергував на станції. Важко уявити ситуацію, яка там була, і вважаю жодне кіно достеменно не передасть тієї атмосфери, яка панувала у душах працівників. Про Героя-земляка напишу словами історії:

НОВИК Олександр Васильович – машиніст-обхідник турбінного обладнання турбінного цеху Чорнобильської АЕС нагородженй орденом «За мужність» ІІІ ступеня. (Указ Президента України  від 12 грудня 2008 року).

Біографічна довідка:

Новик Олександр Васильович народився 11 серпня 1961 року у селі Городище. У 1980 році закінчив Київський енергетичний технікум. Трудову діяльність на Чорнобильській АЕС розпочав 1 серпня 1980 року, після служби у Збройних силах повернувся на ЧАЕС у 1985 році черговим слюсарем турбінного цеху. З лютого працював на посаді машиніста-обхідника турбінного обладнання 4 групи турбінного цеху.

В рокову ніч на 26 квітня 1986 року разом з товаришами-турбіністами, не шкодуючи свого житття, гасили вогнища пожеж у машинному залі, не даючи вогню розповсюдитися.

Помер 26 липня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.

Вулиці Олександра Новика у наших населених пунктах нема. Перепрошую, якщо помиляюся. Я впевнена, якщо перепитати десятьох перехожих про те, хто такий Олександр Новик, то скажуть про інших-однофамільців, бо ж це прізвище у нас поширене. Хотілося б, щоб згадували люди і про нашого Героя. Тому пишу, дорогі земляки, щоб ви і Його пом’янули.

Шануйте всіх земляків-ліквідаторів, вони у нас того заслуговують!

 

Люба КЛІМЧУК.