ІСТОРІЯ З ПРИСМАКОМ СМУТКУ

Єврейські громади були потужними

Зовсім нещодавно світ відзначав Міжнародний день пам’яті жертв Голокос́ту. Про цей період в Україні написано багато наукових історичних досліджень. Чимало публікацій є і про знищення єврейського населення на Рівненщині.

 

Для вас трохи статистичної інформації. Вагомий внесок в економічний та культурний розвиток Волині (Рівненщини) зробили євреї. Вони довгий час складали значну частину народонаселення  регіону. У 1928 році єврейське населення Волині складало 12% (209 000 з 1 694 800). А в містечках – до 70-80 відсотків.  На 1 січня 1941 року в Рівненській області мешкало 8,9% євреїв (101 449 з 1 139 868), а в обласному центрі (Рівному) – до 60% від загальної чисельності населення. Як каже Вікіпедія, у 1937 році  у Дубровиці, до прикладу, жило 3225 євреїв (43,4 % населення міста).

Основними напрямками діяльності єврейського населення були сфери обміну та посередництва. Займались лихварством, промислами, ремеслами, торгівлею. Серед євреїв були лікарі, юристи, вчителі, літератори. Порівняно менше євреїв було зайнято у сільському господарстві.

Єврейські громади утримували спортивні товариства, навчальні заклади, лікарні, притулки.

Єврейські громади збудували на території Рівненщини багато синагог. Більшість з них були знищені в 40-ві роки, або перебудовані. Багато читала про те, що під час окупації фашисти складали майно розстріляних єврейських родин, ретельно пакували й вивозили його до Німеччини. Але чи тільки фашисти забирали майно розстріляних євреїв?  Не раз чула у Дубровиці такий вислів: «Їх родина має ще єврейське золото...». Про що йдеться, довго не розуміла. Відповідь на це та багато інших запитань нещодавно знайшла у дослідженні Петра Долганова - історика, кандидата історичних наук, викладача політичних наук у Рівненському державному гуманітарному університеті. Його праця має назву «Бенефіціари Голокосту: роль «сусідів» у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації». Скажу чесно, далеко не всі факти і свідчення у цьому дослідженні читалися мені з приємністю. Не все припаде до душі і вам. І свідченням не зовсім приємних реалій сорокових років минулого століття стали спогади людей, які пережили Голокост. Пропоную вам  тези дослідження, які стосуються Дубровиці і не тільки. Висновки про факти, викладені у дослідженні, робіть самі.

 

Прошу передати...

До Районової Управи в Домбровиці!

Пінькевича Петра, що

проживає в Домбровиці по вул. Шосовій, 31

Прохання

Згідно дозволу на відкриття мною закладу фотографічного, прошу передати в моє користування приміщення з трьох кімнат, лабораторію і альтану булих фотографів жидів... при вулиці Шосовій, 27. Одночасно прошу виделігувати представника для усталення кошторису ремонту, який конечно треба перепровадити в означеному приміщенні. Прошу дати свою згоду на продажу нижче виміняних речей, необхідних для обставлення закладу: 2 столи, 6 табуреток, 6 крісел, шафу, приладдя і виконані роботи, 1 відро, 1 кубок металевий, 3 цілих простині для намалювання декорації, 5 старих простинь або пошивок для зроблення заслону – штор під скляний дах.

Домбровиця, дня 3.11.1942                                     П. (підпис)

Цю заяву було написано до міської управи невеличкого волинського містечка Дубровиця (під час окупації – Домбровиця) через півтора місяця після ліквідації в ньому гетто. Це лише одна із близько 70 заяв, поданих охочими заволодіти майном жертв Голокосту та їхніми підприємствами у цьому місті, що зберігаються в Державному архіві Рівненської області. Кількість таких заяв на Волині вимірюється сотнями, а то й тисячами. Лише у фондах Дубровицької і Костопільської міських і Корецької районної управ було виявлено близько 500 заяв на отримання майна жертв Голокосту, поданих упродовж 1941-1942 рр. І це лише залишки тих документальних свідчень, що вціліли після Другої світової війни. Заяви на єврейське майно писали не лише фізичні особи, а представники установ, що діяли в регіоні.

 

Грабувати до півночі

За допомогу євреям на окупованих нацистами теренах СРСР і Польщі карали на смерть, тож можна зрозуміти, чому місцеве населення боялося прийти на допомогу жертвам Голокосту. Однак потрібно зважати на ще один чинник – матеріальний зиск, який спонукав частину населення до участі в Голокості. Така поведінка у різний спосіб впливала на шанси виживання жертв.

Стрімко просуваючись, німецькі війська уже на початку липня 1941 року захопили більшу частину регіону Західної Волині й, зокрема, Костопіль, Корець та Дубровицю. На цьому етапі на окупованих територіях відбулася низка погромницьких акцій. Чимало з них були зумовлені бажанням населення пограбувати своїх єврейських сусідів. Єврейські погроми, але вже з ініціативи німецької армії, було організовано в Дубровиці та Корці. Едіт Кімельман із с. Расник поблизу Дубровиці розповіла, що під час бомбардування вона, тоді ще маленька дівчинка, разом із мамою втекла в поле. Повернувшись, вони знайшли пограбований будинок, з якого винесли більшість цінних речей і меблів. Едіт Кімельман згодом випадково зустріла на вулиці свою українську подругу Люсі, одягнену в її сукню. На вимогу віддати річ Люсі відповіла: «Тепер це не твоя сукня, а моя, мої батьки сказали, що євреям тепер заборонено мати будь-що». Едіт пригадує, що одразу після пограбування українська допоміжна поліція облаштувала свій офіс у вітальні та одній зі спалень їхнього будинку.

Пограбування євреїв Дубровиці в липні 1941 р. добре запам’ятала Маня Фельдман. За її словами, його зрежисерували новоприбулі німецькі війська, які дозволили неєврейському населенню безкарно чинити грабунки єврейських будинків. «Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і грабувати, хапати, красти і брати все, що забажає їхнє серце у єврейських будинках. І вони робили це. Вони грабували. Вони хапали все, що потрапляло до їхніх рук у твоєму будинку. Проте німці дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це має зупинитися...», – розповідала Маня Фельдман. Остання згадує про кілька форм пограбування євреїв Дубровиці: вилучення цінних речей і конфіскацію особистого майна жертв. Якщо реквізовані через накладення контрибуцій коштовні метали майже завжди опинялися в руках німецької адміністрації, то особисте майно, як-от  меблі, могли стати у пригоді місцевим загонам допоміжної поліції або їхнім родичам.

 

Золото – за продукти

Серед подальших заходів окупаційної влади, які грали на користь місцевих селян, – обмеження торгівлі, накладені на євреїв окупаційною владою. Григорій Харваш із Корця пригадує, що євреям дозволили купувати на ринку тільки по четвергах із 8-ї до 10-ї години ранку. Архівні документи також свідчать про обмежений доступ євреїв до ринків. Щоправда, у розпорядженні від 6 серпня 1941 р. йдеться про дозвіл євреям здійснювати торгівлю з 10-ї до 12-ї. Приблизно в цей самий час аналогічна ситуація розгорталась у Дубровиці. Ці перші економічні обмеження загострювали відносини між євреями й місцевим населенням. Потребуючи їжі й не маючи можливості її придбати, євреї були ладні вдаватися до нерівноцінних обмінів: віддавали золото та інші цінності, одяг за продукти. Великий зиск із цього мали місцеві українці й поляки. Торгівля розгорталася як у дозволені нацистським режимом години на базарі, так і на чорному ринку (який «розквітне» згодом – у період існування гетто).

 

У будинках з’являлися нові власники

Дубровицькі  євреї наприкінці 1941 р. мешкали у своїх домівках, оскільки окупаційна влада ще не створила гетто. Розпорядження сарненського гебітскомісара № 489 про створення гетто в Дубровиці з’явилося 14 квітня 1942 р. У Дубровиці перше масштабне «легалізоване» пограбування жертв було пов’язане з «квартирним питанням».

Одразу після створення гетто на початку травня 1942 р. більшість залишених євреями будинків придбали нові власники. Це сталося навіть ще до того, як райхскомісар надав офіційний дозвіл на продаж єврейської нерухомості у червні 1942 р. У фонді Дубровицької міської управи зберігся реєстр передання цього майна новим власникам. Серед тих, хто отримував вигоду від переслідування та вбивства євреїв, були не лише фізичні, а й юридичні особи. Продавалися не тільки житлові будинки, а й підприємства, магазини та ремісничі майстерні євреїв (крамниці, кузні, склади тощо).

У Дубровиці гетто створили досить пізно, воно було відкритого типу, без огорожі, режим контролю за периметром цього гетто був послаблений, що суттєво полегшувало бранцям налагодження торгівлі з селянами. Зокрема, місцевим євреям вдавалося торгувати із власником місцевого млина. Активно заробляла на таких заборонених торгових операціях і допоміжна поліція. Свої цінні речі євреї обмінювали на  харчі.

Як йдеться у дослідженні, У Дубровиці та Корці використання примусової праці євреїв здійснювалося не лише нацистською окупаційною владою, а й місцевими українцями для роботи в полях (збирання картоплі, іншого врожаю тощо) у сільській місцевості, де не було великих підприємств і значної кількості представників німецької адміністрації. «Ми могли ходити на роботу до неєвреїв, в поля, щоб щось заробити, щось поїсти. Ми багато торгували, обмінювали одяг (блузки, сорочки) на їжу. Але скільки ж ти міг мати, щоб міняти», – згадувала Фаня Ведро.

 

ШАНС СТАТИ ПІДПРИЄМЦЕМ

Черговий сплеск масштабних грабунків майна жертв Голокосту припадає на час ліквідації гетто (літо – осінь 1942 року). Привласнення майна євреїв відбувалося як «легальними» способами через купівлю у міських управ, так і шляхом стихійного пограбування. Переважали саме стихійні грабунки. Зокрема, євреїв Дубровиці вивезли потягом до Сарн. Маня Фельдман згадує про ці події: «У цей час євреї намагалися втекти з потяга, вони вистрибували з вагонів. У них стріляли. Дехто зміг не схопити кулю, але багатьох застрелили. У цей час кілька місцевих жителів пішли до лісу, щоб грабувати євреїв. Вони знали, що євреї тікали з гетто, і вони мали з собою якісь коштовності або гроші».

Після ліквідації гетто в Дубровиці та Костополі також укотре відбувся продаж майна жертв Голокосту, за який відповідали тамтешні міські управи. На жаль, заяви на майно жертв у Костополі не збереглися. 26 серпня було ліквідовано дубровицьке гетто. Після цього там знову запрацював «ринок нерухомості». Упродовж серпня – грудня 1942 р. мешканці Дубровиці й довколишніх сіл подали 86 заяв із проханням дозволити їм придбати житлові будинки та ремісничий реманент убитих євреїв. Здається, чи не найбільше виграли від ліквідації гетто ті особи, які просили приміщення для підприємницької діяльності. Для них масове вбивство створило нові можливості для соціальної мобільності у малорозвиненому регіоні, адже місцеве населення майже не мало шансів стати підприємцями, окрім як потіснити своїх єврейських сусідів.

 

Євреїв знищували по-різному

Описані вище випадки економічної взаємодії із місцевим населенням допомагали євреям вижити. Зовсім іншу ситуацію окреслили у своїх спогадах жертви Голокосту, які переховувалися поблизу Степаня (гебіт «Костопіль»). Шмуль Танцман і Гаррі Магід переповідають одну й ту саму історію: як представники Української повстанської армії у 1943 р. виманили з лісів єврейських ремісників, що переховувались. УПА потребувала лікарів, дантистів, чоботарів, шевців. Тому вони запропонували євреям, які мали такі навички, їжу і притулок в обмін на їхні послуги. Як зазначають свідки, із наближенням радянської армії у 1944 р. члени УПА розстріляли всіх цих євреїв. Схожу історію розповідає Віра Щетінкова, котра також переховувалася у лісах поблизу Степаня.

Найбільш цинічними були  мисливці на євреїв, які виявляли євреїв з метою отримання будь-якої вигоди. Нацистська окупаційна влада заохочувала таку поведінку. У сільській місцевості німецьких солдатів і жандармів майже не було. Тому очима та руками режиму тут ставали представники допоміжної поліції і сільські старости. Якщо хтось виявляв євреїв, які переховувалися, він повідомляв про це сільського старосту, той – допоміжну поліцію, а вона вже або власноруч чинила розправу, або ж залучала до цього німецьких жандармів. Однак селяни подеколи й самі вбивали євреїв, щоб не ділитися їхнім майном із поліцейськими або жандармами. Так само чинили поліцейські, не повідомляючи німецьку жандармерію. Якщо ж селяни хотіли отримати винагороду, бо в жертви нічого цінного не було, – вони повідомляли поліцію чи старосту. За це давали кілограм солі, спиртне або пальне.

 Маня Фельдман, розповідаючи про ліквідацію дубровицького гетто, зазначила: «У час, коли євреїв вели до залізничної станції близько двох кілометрів, вони тікали. У полях пастухи ловили їх, інші місцеві мешканці також ловили євреїв та повертали їх німцям. І німці давали їм трохи цукру та солі як винагороду. Вони оголошували, що за кожного єврея, якого доставлять, буде отримана винагорода».

Чимало можливостей отримати вигоду від полювання на євреїв серед місцевого населення мали службовці допоміжної поліції. Очевидці часто зазначають про матеріальний мотив їхньої діяльності. Іноді поліцейські дуже легко піддавалися спокусі отримати хабар. Траплялося, що межа між мисливцями та рятівниками проходила в межах родини. Віра Щетінкова розповіла про таку ситуацію: одна сім’я дала їй прихисток і пообіцяла переховувати, а племінник господаря, виявивши її сховок, намагався розстріляти єврейку. Вірі вдалося відкупитися золотою монетою.

Ось такі свідчення, факти, викладені в статті рівненського історика-дослідника. Вони полярні тим історіям, про які розповідала наша газета, історіям порятунку євреїв-земляків. Ми писали про родини, які, ризикуючи життям, переховували євреїв у роки нацистської окупаціїї. Наприклад, ми писали про родини Раковичів з Дубровиці та Ващишиних із Сельця, які ризикуючи життям, дбали про земляків-євреїв. Вони не отримували і не вимагали за це матеріальної винагороди. Через це й стали «Праведниками народів світу». Це почесне звання отримують люди-неєвреї, які  рятували євреїв у часи Другої світової війни. Думаю, на території Дубровиччини були і інші родини, які рятували без вигоди євреїв під час Голокосту. Єврейська громада щиро шанує людей, які допомогли вижити їх рідним у часи окупації.

Але, на жаль, ставлення до Голокосту у наших земляків було різним. І це також наша історія.

Люба Клімчук.