ФІЛОСОФІЯ «ПАДІННЯ ЯБЛУКА» ВІКТОРА ТАТАРИНА

Минулого року у видавництві «Десна Поліграф» в Чернігові побачила світ книга Віктора Татарина  «Падіння яблука». Її наклад не дуже великий, всього 300 примірників, але один з них автор презентував і мені на згадку про його перебування в Дубровиці в листопаді 2019 року. Довго не могла взятися  до цієї книжки, а коли випала така нагода, буквально «проковтнула» її за кілька вечорів. Збірка Віктора Татарина тематично різнопланова. Поруч з ліричним віршем читач віднайде у ній публіцистику, поряд з філософською мініатюрою – драматичну поему. Відгомін битв перекликається у книзі з трудовими ритмами дня, сільські картини доповнюються індустріальним пейзажем, а філософські роздуми – піснею закоханого серця.

Не одразу герої книги знаходять своє справжнє місце у житті. Нелегким є їхнє кохання, взаємостосунки, бо не завжди вони можуть сходу розумітися на людях. Життя прожити – не поле перейти. Це й про героїв «Падіння яблука».

Для яскравості образів, їх більшої правдивості Віктор Татарин пише простою, лаконічною, «повсякденною» мовою, якою ми спілкуємося в магазинах, транспорті, просто між собою у дружньому колі. І це нітрохи не применшує його творів, навпаки робить їх ближчими та зрозумілішими для читача. 

Оповіді в книзі звучать реалістично, й сюжети виходять настільки органічними, що відбувається якесь незриме занурення в них. Ніби всі життєві перипетії, передані Віктором, відбуваються не на сторінках його оповідань, а з кожним з нас в повсякденні. Автор, як і кожен із нас, шукає відповіді на одвічні запитання буття: хто ми і для чого прийшли у цей світ? Хіба не близькі нам його міркування з оповідання «Клепсидра»: «Напевно, невблаганний Хтось, десь на «сьомому поверсі неба» виставив кожному з нас відміряні клепсидри. Тільки замість піску – час…»?

Тема тлінності, а водночас цінності життя піднята  і в оповіданні «Два свідоцтва».

Десь підсвідомо відчувається: все, що лягло в цю збірку, написане тому так правдиво, бо викладене на основі власних переживань Віктора. Проте багато у чому ця книга є експериментальною для свого часу: за композицією, двомовністю, образними засобами, ритмом прози, «закрученістю» сюжетів.

Але це не псує, а навпаки додає книзі якусь тільки цьому автору притаманну родзинку. Мимоволі ти відчуваєш, до кого із своїх персонажів душею, серцем і художніми засобами прихильний оповідач. У своїх оповіданнях «Фріц», «Старі фотографії» він ніби закликає нас: не будьте надто поспішними у висновках, не судіть про людину за першим враженням, бо життя не визнає різких контрастів, в ньому, окрім чорного й білого, є безліч інших барв. І в цьому його унікальність.

Особиста й суспільна етика, мораль, культура людського співжиття, міжнаціональні відносини, зокрема, розбрат між людьми через релігію, світогляд та різні майнові статки як джерело катастрофічних загроз, що нині постали перед цілим людством, - ці та інші болісні, нелегко вирішувані питання нашого сьогодення Віктор Татарин аналізує й передає художнім словом. Його книга – не трактат про те, «що таке добре і що таке погано». Однак, читаючи сторінку за сторінкою, ти починаєш замислюватися саме над цим.

Кожен мистецький твір, як на мене, саме для цього й покликаний, щоб знаходити відгук в найпотаємніших куточках нашого єства. Можна ще довго й прискіпливо аналізувати далі збірку Віктора Татарина. Однак ліпше перечитати її один раз самому, аніж надцять чужих відгуків. Впевнена, кожен в цій книзі знайде тему, яка зачепить його за живе. Наслідуючи великого Станіславського, який оцінював творчість досить лаконічно, скажу також коротко. Коли читаю «Падіння яблука», я вірю його автору. І  це найвища оцінка.

Людмила РОДІНА.

 

Довідково: Віктор Татарин народився у селі Нічогівка Козелецького району Чернігівської області. Випускник Сосницького сільськогосподарського технікуму бухгалтерського обліку та НДУ імені Миколи Гоголя. Друкуватися почав з дитячих років у газеті «Зірка». Автор збірки: «Сльоза на склі».

Друкувався в антологіях «З усіх трьохсот аудиторій», «Первоцвіт», «Сонячне і дощове».

Організатор Міжнародного фестивалю «Гоголівка-перезавантаження» у Ніжині, Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lytavry» на Чернігівщині у 2017 та 2019 роках, інших культурно-мистецьких заходів в Чернігові та Корюківці.

 

ФРІЦ

Полковник Савочка сидів і мружив свої шершаві чорні брови. Йому хотілося пошвидше розквитатися зі своїм життям, у якому для нього самого місця не було. Він то витягував, то ховав свій іменний «кольт».

«І це все вона! Обманниця й ошуканка…» – думав він. Та в одну мить думки поринули в інше.

Наче хтось ударив його шомполом по голові. Усе те, що було пов’язане з Мариною, зникло. Натомість з’явилося інше – спомини про дитинство. Напевно, заповзла згадка через напругу дня чи шок від отриманого удару. Згадалася шовковиця. Їхня здоровенна шовковиця з ягодами завбільшки майже зі сливу. Ніхто не знав, хто її посадив. Радувала своїми плодами вона завжди. Того дня Єгор зачепився за гілку на висоті між другим і третім поверхом і мало не впав, якби не Фріц.

– Тримайся, парубче! – вигукнув той. Він підшкутильгав швиденько до дерева. Старий не мав правої ноги. Її замінював дерев’яний протез. Фріц викарабкався на гілку шовковиці мало не за півхвилини.

– Ставай на плечі мої, – наказав Фріц. Хлопець послухався. За допомогою плечей старого видерся на гілку і вже почувався в безпеці. Швиденько зліз з дерева й дременув просто з того місця. Він і зараз майже тридцять років відчував себе в боргу перед дідом Фріцем. Він тікав од погляду його сірих очей.

Діда Фріца у селі ніхто не поважав, бо ще у війну «фріцам» прислуговував у поліції. От і мав за це таке прізвисько. Доходило до того, що навіть на вулиці ніхто не здоровкався. І тут – на тобі! Що робити, як ставитися до старого, коли таке трапилося, Єгор не знав. Якби не він, то чи жив би? Розтовкся б на смерть. Та ще після його насмішок і знущань над теперішнім рятувальником.

Хлопець разом з друзями неоднораз жартували над Фріцем. То його собаку на короткий ланцюг прикрутять за стовпець лавочки (бідний пес мало не завісився), то на паркані понамальовували свастику. Дід терпів. Він ніколи не лаявся, бо вважав, що заслуговує на це. Мовчки витирав нацистські символи. Після пригоди з шовковицею Єгор Савочка відмовляв товаришів від спроб знову, як і в минулі рази, нашкодити прислужнику «фріців».

– Ти що, його жалієш? – спитав насмішкуватий приятель з веснянками.

– Ні! Та чогось не хочеться. Надоїло дитинством займатися. Краще давай-но підемо до дівчат. Давно чекають на нас.

Наступного дня дід Фріц, вийшовши на ґанок, не знайшов звичної за стільки років свастики. Єгора хлопці поважали за силу й розум. Скільки дотепного придумував він. І де воно набиралося в голові. Ніхто з ним не міг позмагатися в кмітливості. Єгор тепер же до сільського ізгоя не виказував свого нового ставлення.

А жив старий Микита (так звали насправді чоловіка) одинаком неодруженим. Бо після служби на третій рейх ніяка жінка не хотіла йти за нього. Та й не намагався й сам. Лише в його хаті не було ні електрики, ні дротового радіо. Заробляв Фріц плетінням корзин, кошиків, верейок. А ще ходив до церкви у райцентр (у селі на той час її не було, у тридцяті роки активісти закрили, перетворили на комору). Односельці казали про старого, що ходить відмолювати гріхи.

Фріц з покірністю приймав усі знущання й насмішки від земляків. Не давали навіть пенсії по інвалідності, бо втратив ногу під час відступу німців із села (супроводжував воза з награбованим добром). Через суматоху на передовій втрапив до радянського шпиталю. Вилікувався і з’явився в селі. За кілька днів приїхав по нього «чорний ворон» й забрав на п’ятнадцять років. Вийшовши з ув’язнення, повернувся в рідне село. Це вже був не той Микита, поліцай-розбишака, прозваний Фріцем, а постарілий і змарнілий в таборі чоловік.

Тюремно-табірне життя надломило його всього. Тільки на початку дев’яностих оформили невеличку пенсію. Хтось написав обласному начальству, що є такий чоловік, який не має ні радіо, ні електрики в оселі. Виїхала на місце поважна комісія. Провели електрику й призначили пенсію. Фріц на радощах обдарував комісію своїми особливими кошиками з лози. Він умів-таки їх робити, як ніхто інший в районі. З такими і тепер люди ходять на свята до церкви, святять різдвяну та пасхальну поживу.

– То ви, Микито Омеляновичу, дякуйте не нам, а Богові і людині, котру ми не знаємо, яка потурбувалася за вас.

– Нехай і вас Господь поблагословить, – з радістю і втіхою, наче на Великдень, мовив дід.

Вперше за п’ятдесят років почув своє ім’я. Тільки в церкві, коли батюшка читав заздравицю, й чув його. І як не хотіли брати в старого кошики люди з області, все ж впрохав, взяли. Хотіли було давати купоно-карбованці за них. Та Фріц ніяк не погоджувався.

Повеселішало в діда в хаті, придбав радіоприймач, який не вгавав ні вдень, ні вночі. Та і в людей змінилося ставлення до старого. Пам’ять про воєнні подвиги Фріца вже давно відійшла. Покірливість і незлостивість за час прожитих років у селі змінили ставлення до нього. І тільки на дев’яте травня, коли, було, вип’є, пригадували йому юнацькі роки. Корзини й кошики теж робили своє. І все ж прізвисько лишилося. Старий уже за сорок років звик до нього. Хтось із заїжджих людей допитувався у Микити Омеляновича, чому не залишив села й не завербувався куди подалі.

– Тут у цьому селі мій пуп заритий. От і жду, коли возз’єднаюсь з ним, – відповів з посмішкою Фріц.

Якось з райцентру в сільраду прийшла телефонограма, що до діда Фріца їдуть гості із-за кордону… із Ізраїлю, щоб вручити звання «Праведник світу». Село шуміло, гуло цією новиною.

Дивовижа і тільки. Фріц – праведник світу, не вкладалося в голови односельців. Це ж він, запроданець, нацистам слугував. При відступі допомагав, обоз охороняв, тоді й ногу втратив. І тут на тобі… наче сніг на Івана Купайла. Біля його хати зібралися й старі, й малі. Вони з нетерпінням поглядали в кінець дороги, чекаючи й не вірячи цій дивовижі.

Автомобіль з іноземними номерами та невеличким прапорцем єврейської держави загальмував. Таку машину односельці бачили чи не вперше. Двері автомобіля відчинилися і з нього вийшов водій. Він швиденько підбіг до задніх дверей. Показалася голова жінки, а потім й уся постать. Великий чорний капелюх спадав на плечі, прикриті світло-зеленим піджаком. Неквапно підійшла до старого.

– Никита Емельянович, вы меня не помните? Я Клара Зиберман. Девочка та, которая с родителями пряталась у вас.

Фріц схопився за голову, затулив долонями очі й гірко заплакав. Перед ним стояла жінка, котру не міг пригадати.

– Это я, Клара. Мне тогда было семь лет. Вы тогда говорили нам… помните, вы принесли сало, а нам по вере нельзя его есть. Вы тогда рассердились, мол, где мне взять других продуктов ночью. А еще разорались на меня: «Ешь, мала жидовка, сало, а то немцам сдам». Я это сало и сейчас помню. Родители не ели, я же испугалась и ела. Помните? В следующие дни вы уже не приносили сала, а жареную курочку или что-то еще. Мы у вас два месяца прятались. Ну, вспомнили?.. Спасибо вам и за то сало, и за то, что вы сделали, спасли нам жизнь. Раньше мы не могли найти вас. И только сейчас, когда открылись границы, приехали к вам. Мой отец Исаак хотел приехать, рвался к вам. Но болезнь не дала, старый уже и парализованный он. А мама умерла. Вы тогда у немцев служили полицаем. Я вас ненавидела за то сало. Я только, когда подросла, поняла, как рисковали вы.

У жінки набігли сльози. Вона взяла старого за руку й поцілувала в лоб. Тим часом з автомобіля вийшли й інші люди: хлопець і дівчина, схожі одне на одного.

– Сара, Давид, идите сюда. Вот, знакомьтесь, наш спаситель – Никита Емельянович. Если бы не он, вас бы не было, – зі сльозами говорила жінка. – А вы как жили все годы?

– Та як жив?! За службу на німців відсидів п’ятнадцять год. Вернувся в село. І жив. Та чого говорить. Спасибі, що не забули й приїхали.

– А вы в этой хате и живете, не поменялось ничего. Почти ничего…

– То виходить, що курку він тоді одняв не для фріців, – пирхнула бабця в сірій хустці. – А я вчепилася в ту дурну курку. Я йому – бери сало. А він мені: «Хер комендант курятини просить!». Я і вчепилася. Хоч би сказав, що… не для хера коменданта… Ще пуги по спині заробила… – почервонівши від сорому, мовила баба.

– От вам бабо, Нимидоро, й урок, – сміялися молодші.

– Та я ж тобі за курку ту кожного року робив корзину. Та й що казати? Тоді не можна було говорити про це. При німцях би не погладили по голівці, а скоріш би зняли з плечей її. А коли совіти вернулися – ніхто б не повірив. Забрали мене тоді і отматав од звонка до звонка. Так що вибачай, Нимидоро, за курку і за те, що вдарив, бо іншого не мав виходу. Вчепилася тоді в курку, наче в тебе віднімають найдорожче…

Єгор Савочка радів тоді за діда Фріца, що хоч на останок своїх днів старий поживе в пошані серед людей, і тепер ніхто не буде малювати нацистської свастики на його паркані. Полковник Савочка пригадував обличчя старого, коли той витирав нацистську символіку. «Як йому тоді було важко? А мені? Що з того, що в мене не склалося особисте життя. А дружина «начепила роги». От старому важко було… ну, побалакають люди трохи і все…

Віктор ТАТАРИН.