Дівчина, яка творить ІТ-майбутнє

Із кожним роком в ІТ-сфері все більше жінок. Та в суспільстві досі живе стереотип, що «комп’ютери – то світ хлопців». Мовляв, жінки надто емоційні і творчі для технічної роботи, котра вимагає неабиякої зібраності та точності. Сьогодні розповімо про дівчину, яка руйнує ці застарілі переконання. Іванна Островець із Сельця працює програмісткою у престижній компанії. Пише вірші, дбає про планету і творить ІТ-майбутнє.

 

Про вибір професійної стежки

Мабуть, усе почалося із моменту, коли батьки купили комп’ютер. Мені завжди дозволяли проводити за ним час, розбиратися в програмах, не боялися, що я щось зламаю. А ще я захопилась  ком’ютерними іграми. Навіть з’явилося бажання в майбутньому створювати їх. В школі серед улюблених предметів були математика та інформатика, відтак брала участь в багатьох олімпіадах. Тобто мені це все подобалось, але визначитися з конкретною професією було доводі складно. Я хотіла щось пов’язане з комп’ютерами, але точно не програмування. Дуже сперечалась і відпиралась від цього до вступу в виш. На щастя, в приймальній комісії Національного університету водного господарства та природокористування мені допомогли з вибором напрямку майбутні викладачі, і зараз я ні про що не шкодую.

 

Про кроки в кар’єрі

Навчання в університеті було цікавим періодом. Хоча спочатку й важким – з’явилося чимало вищої математики та власне програмування, якого я в школі не надто багато вивчала. Проте у мене була найкраща група. Ми швидко здружилися, постійно мотивували одне одного, сумлінно відвідували пари. Так відбувалося до третього курсу. А потім по черзі почали шукати роботу. Я розуміла, що теж маю здобувати досвід. У той час ІТ-компанії влаштовували безкоштовні курси, аби після їх закінчення найняти на роботу найкращих учнів. Вирішила спробувати свої сили. Подолала тестове завдання, невелику співбесіду, тест на знання англійської і таки пройшла. Після двомісячних курсів я та ще декілька учнів стали частиною компанії «SoftGroup». Пропрацювала там пів року і зрозуміла, що обрана технологія – це не моє. Відтак пішла на ще одні безкоштовні курси від найбільшої ІТ-компанії в Рівному «SoftServe». Так само був конкурсний відбір на навчання, після нього запропонували вакансію і я погодилася. На цей раз затрималася в компанії на 2 роки. Та нічого не стоїть на місці –  завершила роботу над останнім проєктом і отримала пропозицію від компанії «Lohika», яка зараз є частиною французького гіганта «Altran». Вона тоді тільки-тільки відкрила офіс в Рівному.

 

Про робочі будні

Робочий день програмістів залежить від проєкту, над яким вони працюють. Зазвичай відбуваються щоденні зустрічі всередині команди та із замовником. На попередньому проєкті я мала, як мінімум, дві такі зустрічі в день (ми називаємо їх мітинги). Плюс декілька разів на тиждень кількагодинні мітинги для обговорення задач на наступний період. Зараз графік дещо простіший, адже працюємо командою із трьох людей: я, мій колега та наш тімлід (лідер команди) зі сторони клієнта з Бостону. Взагалі моя основна спеціалізація – фронтенд розробка. Тобто я створюю всю візуальну частину сайту, з якою взаємодіють користувачі. У цьому проєкті я уже рік. Майже кожного дня ми спілкуємось з тімлідом англійською, розповідаємо та показуємо, що зробили, вирішуємо якісь проблеми разом. Оскільки ми в різних частинах світу, вся комунікація відбувається онлайн в другій половині дня. Тобто мій робочий день зараз починається о 12:00-13:00. Робочі години ніхто не контролює, тому не скажу, що кожного дня маю сидіти на роботі рівно 8 чи 9 годин, адже головне – результат. До коронавірусу працювала з офісу, де ми часто спілкувалися з друзями на кухні, грали в настільні ігри, а останній рік – із дому.

 

Про найцікавіші проЄкти

Одним із цікавих проєктів було створення мобільного додатку для громадян, щоб вони мали змогу відправляти звіти з фото до поліції про якісь невеликі злочини чи правопорушення. І поліцейські могли переглядати ці звіти на сайті. Іншим – була велика система сайтів для шкіл, що включала в себе аналог електронного журналу, сайт для тестування навичок читання в учнів. Самі тести були зроблені у вигляді невеликих ігор. Наприклад, дитина вимовляє  різні звуки і склади, а вчитель позначає у себе на сайті правильні і неправильні відповіді. Тоді ж програмою виставляється оцінка відповідно до алгоритмів і висвітлюється статистика, завдяки котрій можна переглянути успіхи дитини. Мені дуже подобався цей проєкт і моя команда, частина якої була у Львові. Зараз я розробляю сайт для підтримки прийняття рішень із  управління виробництвом. Усі ці проєкти – для іноземних замовників.

А от проєкт для рівненської спільноти «Сад історій» був моєю бакалаврською, а потім і магістерською роботою. Це – мобільний додаток для обліку стану дерев у місті. Основа – інтерактивна карта, на якій користувачі можуть позначати дерева, вказувати їх стан, адресу, додавати фото, і так само зазначати  проблеми, наприклад, ями на дорозі. На жаль, зараз ми вже більше не співпрацюємо, але це був чудовий досвід, який дозволив опанувати нову для мене технологію розробки мобільних додатків.

 

Про програмування як творчість

Хоч я й колись хотіла розробляти ігри, зараз у цьому вже не впевнена, мені до душі нинішня робота. Це – моє, я відчуваю, це найкраще, що  можу робити на даний момент. Мені подобається бачити, як рядки коду перетворюються у візуальні форми. Це не така креативна робота, як у дизайнера, який придумує, як саме виглядатиме сайт, я просто втілюю це. Але разом з тим відтворення дизайну – далеко не все, адже мені необхідно запрограмувати правильну взаємодію всіх елементів, продумати логіку. Особливо цікаво, коли необхідно виконати якийсь новий функціонал, і ти шукаєш шляхи вирішення проблеми. Мені подобається писати код, покращувати його кожного разу. Як людина розвиває свій почерк і розмовну мову, так і програмісти вдосконалюють стиль написання свого коду, вивчають нові можливості мови програмування. Це можна назвати своєрідною творчістю.

 

Про стереотипи

Мені здається, найбільше міфів про програмістів поширюють люди, далекі від цієї професії. В тому числі і про те, що  ІТ – «не дівчача справа». Зараз кількість жінок у цій сфері постійно зростає, але все ж чоловіків і справді набагато більше. В офісі, наприклад, з 30 осіб у нас 3 дівчини, серед яких я – єдина програмістка, ще є тестувальниця та менеджерка. Звісно ж – ніяких поблажок, зверхностей та упереджень до нас немає. На минулому проєкті моя колега була лідером команди та однією з найкращих і найдосвідчених спеціалісток. Тому  все залежить тільки від людини і її бажання розвиватись та брати на себе відповідальність. І стать тут ні до чого.

Те, що всі програмісти – інтроверти, теж неправда. Хоча я сама – інтроверт :). Але серед моїх знайомих багато людей, які люблять великі компанії, часто виступають на конференціях із доповідями, викладають на курсах для програмістів. Серед рівненських інженерів чимало  музикантів, активних та творчих особистостей. Взагалі робота айтішника  дозволяє знайомитись з такими цікавими людьми з України та всього світу, і це дуже пізнавальний досвід.

Ще один ми жартома називаємо стереотипом «тижпрограміста» – людини, яка безкоштовно зробить тобі сайт, переустановить Windows, поремонтує чайник і мікрохвильовку і, звісно, вибере нову техніку в дім. Це і смішно, і сумно, як-то кажуть. Адже багато людей сприймають програмістів, як якихось надлюдей, які точно мають розбиратися в усій техніці і можуть все-все відремонтувати, що, звичайно, не завжди є правдою. Бо програми і техніка, яка їх виконує, – це зовсім різні речі. Пам’ятаю, в лікарні при заповненні медичної картки, мене запитали, що робити, якщо згоріла материнська плата в ноутбуці. І це в реєстратурі при великій черзі!

 

Про поради тим, хто на роздоріжжі вибору професії

Я часто повторюю, що для програміста дуже важливо знати англійську мову. Рано чи пізно доведеться спілкуватися із замовниками, які переважно є іноземцями у великих компаніях. Навіть якщо спочатку можна уникати активного використання розмовної англійської, навички читання і писання точно знадобляться для покращення своїх знань, адже багато якісних матеріалів доступні тільки англійською і її незнання дуже обмежує у професійному розвитку. Я вже рік спілкуюся з клієнтом у проєкті, але все ще відвідую курси іноземної в компанії, адже завжди є куди рости. А ще, якщо плануєте вступати до університету, то варто пам’ятати, що доведеться освоювати  багато вищої математики. Втім при бажанні можна навчитися чому завгодно.

Чимало людей обирають ІТ тому, що це престижно і гарно оплачується, але вважаю, що найкраще зупинятись на тій професії, до якої лежить душа. Для повноцінного розвитку треба любити свою роботу, інакше з часом «вигориш». Відтак, якщо вам подобається працювати з комп’ютером, дізнаватися щось нове про програми, то чому б і не спробувати? А загалом бажаю всім, незалежно що ви обрали, почувати себе на правильному шляху та отримувати шалене задоволення від того, чим займаєтесь.

 

Про захоплення

Відпочивати від роботи можу по-різному, залежно від настрою. Багато займаюся модульними оригамі.  Ця справа потребує  посидючості. Спочатку треба розрізати А4 папір на 64 прямокутнички, потім кожен із них скласти в трикутний об’ємний модуль, після чого уже складається сама фігура. Мене це розслабляє, я дуже люблю займати чимось руки під час перегляду фільмів чи серіалів. До схожих хобі належить і складання пазлів, яке поєдную зі слуханням музики (в основному рок різних видів, дуже часто фолк-рок). Також граю у відеоігри, як і багато людей із мого оточення (до речі, так само існує стереотип, що ігри – для хлопців). Вони дозволяють поринути в інший світ і впливати на нього своїми діями. Подобається читати книги жанру фентезі та наукову фантастику. Ще одним моїм маленьким захопленням є написання віршів. А також люблю робити домашні корисні цукерки.

 

Про те, що надихає

На роботі мене надихає, коли результати моєї праці подобаються замовникам, відповідно хочеться ще більше і краще працювати.  Раніше моєю ціллю-мрією було дорости до позиції senior-розробника. Адже посади програмістів у компаніях часто діляться за рівнем досвіду і знань: junior (молодший), intermediate (середній) і senior (старший). І нещодавно отримала цю посаду. Тому далі думаю подолати наступну вершину – позицію технічного керівника команди. А взагалі в майбутньому планую ставати кращою версією себе, розвивати різноманіття навичок, поглиблювати знання і ловити задоволення від кожного моменту.

 

Про життя в екостилі

Поза програмуванням  також  маю плани. Я дбаю про екологію  і зараз займаюся сортуванням сміття вдома. Вже навіть вдалося на це підсадити кількох друзів. Досліджую, які покупки можна замінити, щоб зменшити використання пластику. Дотримуюся позиції розумного споживання: планую користуватися речами, що вже маю, замість простого скуповування всього, що захотілось. Але я розумію, що все ще багато чого не знаю, тому з часом відкриваю для себе нову інформацію про екологію та сортування. Дуже рада, що у нас в Рівному з’явилась еко-ініціатива «Екологічні». А ще – я вегетаріанка. Намагаюся купувати продукти, що не тестуються на тваринах. Хочу і надалі дотримуватися такого способу життя і дбати про свій раціон, тварин і нашу планету.

***

Те, що професія програміста вважається переважно «чоловічою», підтверджує статистика. Наприклад, у «Google» станом на 2018 рік працювало 31% жінок. В Україні ця цифра ще менша. За минулорічними даними проєкту «Портрет ІТ-фахівця», в українській царині інформаційних технологій – їх лише 25%.

Втім цікаво, що першою програмісткою у світі була таки жінка. Ще у 17 років Ада Лавлейс познайомилася із професором Кембріджу, який розробляв машину для обчислення. Дівчину зацікавила диво-техніка, і вона написала  для неї програму. Так і вийшло, що Ада, між іншим донька Джорджа Байрона, стала айтішницею ще до того, як виникли комп’ютери у звичному для нас розумінні.  Україна теж може пишатися своєю видатною винахідницею Катериною Ющенко, котра стала першою жінкою-програмісткою  на теренах колишнього СРСР. Портрет цієї українки навіть висить у галереї  Музею комп’ютерної історії в Кремнієвій долині (Каліфорнія).

Є ще багато прикладів того, як жінки, попри усталені суспільні уявлення, зайнялися програмуванням та досягнули неймовірного успіху в цій галузі: генеральні директорки компаній Yahoo (Марісса Майєр), IBM (Вірджинія Рометі), Xerox (Енн М. Малкахі), операційна директорка Facebook Шеріл Санберг, віце-президентка Apple Дейдра О’Брайен... І їх число невпинно росте.

 В Україні зараз успішно розвивається програма «Дівчата STEM», яка покликана надихати і залучати дівчат до вивчення  науки, технологій, інженерії та математики. Здобувати відповідну освіту та реалізовувати себе у цих сферах.

Тобто світ не стоїть на місці. І можливо, через десятиліття ніхто і не згадає, що галузь IT була «не для жінок».

 

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Леся Кондратик

* Фото з Facebook-сторінки Іванни

 

СОЦІАЛЬНА ДИСТАНЦІЯ

 

 

Минулого тижня зателефонувала знайома, яка перехворіла коронавірусом. Каже, приятельки, з якими роками спілкувалася, в магазині надто демонстративно намагалися її уникнути. А власниця торговельної точки, яка раніше не раз пропонувала кави, всім своїм виглядом показувала, наскільки небажаний її візит.

Як би я вчинила на їх місці? Точно, не шарахалася б від подруги, мов від зомбі. По-перше, людина вже пройшла госпіталізацію і навряд, чи є джерелом небезпеки тепер. А, по-друге, моя філософія проста - судженого тобі навряд чи вдасться уникнути. Тільки Всевишній може нас вберегти. Як зрештою і послати нам випробування. Ніхто не просить вас цілуватися з «посткоронованими», але й «таврувати» цих людей ігнором теж ніхто не давав права. Всі під Богом ходимо.

Отож, як себе все-таки в таких випадках поводити?

Звичайно, ніхто не забороняє обходити таких людей за кілометр, але якщо згадати про етикет, збоку такі «шарахання» будуть виглядати не дуже-то пристойними.

Найкраще зберігати дистанцію спокійно і не дуже демонстративно, люди не обов’язково повинні помітити, що ти бачиш в них потенційну загрозу своєму здоров’ю.

Якщо зустріли знайомих, то відбігати від них подалі теж не варто. Просто не підходь близько, зніяковіло посміхнися і дай зрозуміти, що в розпал пандемії не можеш поговорити в тій мірі, в якій тобі хотілося б. Це буде краще, ніж якщо ти зав’яжеш діалог з давнім знайомим, перебігши від нього на інший кінець вулиці. Коронавірус закінчиться, а ось осад залишиться...

Людмила РОДІНА.