Був Людиною високої честі та гідності

 

16 січня відійшов у вічність почесний громадянин міста Дубровиця, педагог, учасник Другої світової війни, талановита і творча людина Федір Іванович КРЕНЬКО. За понад п’ятдесят років педагогічної праці Федір Iванович провів дорогою пошуку і знань тисячі місцевих дітей, плекав у них не лише Боже обдарування, а й найкращі душевні якості. Відмінник народної освіти України, учасник Другої світової війни Федір Кренько був для земляків зразком справжнього громадянина, християнина, особистості, фахівця.

Федір Кренько народився у Дубровиці у 1927 році, у багатодітній родині. Ріс старшим братом серед дев’яти дітей.

У дитинстві відвідував заняття «Просвіти», грав на балалайці у музичному гурті, яким керував наставник церковного хору. В лави Червоної Армії юнака призвали у 1944 році. Воював на Першому Далекосхідному фронті у піхотній бригаді прориву. Здобув армійську професію радиста-коректувальника. Федір Іванович нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією», ювілейними медалями, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

 

Саме в армії він вивчив ази радіотехніки, фотосправи, кіноапаратури. Там розкрився його потяг до музики і пісні. Здійснилася юнацька мрія – він сам навчився грати на баяні, танцював в армійському ансамблі.

У 1951 році повернувся у рідну Дубровицю. Звуки його баяна збирали навколо себе молодь. І лунали над парком і річкою Горинню задушевні мелодії, які ідуть з ним через усе життя. Його запримітили відразу і запросили працювати в районний будинок культури і міську школу. Працював із дітками в дитячому садочку №1 м. Дубровиці, а з 1954 року став незмінним керівником гуртків Палацу піонерів.

Молодий, вродливий вчитель у військовій формі почав проводити ранкову гімнастику в школі №1 під супровід баяна. Для дубровицьких дітей це було справжнім дивом. Незабутніми для учнів 50-х років є заняття в гуртках акробатики, танцю і хору, вокальних груп. Навіть будучи на заслуженому відпочинку, Федір Іванович проводив заняття з місцевою молоддю, готуючи їх танцювальні виступи на випускні вечори. А як прекрасно танцюють гуртківці старших поколінь Федора Івановича.

Цю Людину любили всі. Високоповажний і високоавторитетний педагог, незвичайний оратор, він умів викликати бажання любити світ і життя, пізнавати нове. Федір Іванович завжди дотримувався етикету, був інтелігентом. Повсякчас поважав виваженість суджень й оцінок, коли потрібно, вмів делікатно вказати на помилки та висловити поради. Не нав’язуючи власних поглядів, де потрібно, скеровував влучними запитаннями, доречними зауваженнями, давав змогу самим дійти правильного рішення. Федір Іванович цінував насамперед людські стосунки, ставив на перше місце особистість із її внутрішнім світом, переживаннями та власним поглядом на світ. Він завжди був готовий вислухати, дати не тільки фахову, а й мудру життєву пораду. Величезне прагнення до роботи, помножене на світлий розум – це лейтмотив життя Федора Кренька.

– Мене оточують дуже хороші люди, – казав Федір Іванович, – отож їх позитив додає мені гарного настрою і здоров’я. Я щиро люблю Дубровицю і своїх земляків, бо кожен з нас має в душі свою іскру.

А душа Федора Івановича завжди була наповнена світлом. Це світло зігрівало тисячі людей як в Україні, так і за кордоном.

У 2020 році ми вітали Федора Івановича із 93-річчям і бажали ще жити і жити. Однак…

17 січня рідні, керівники нашої Дубровицької громади Богдан Микульський і Оксана Краглевич, учні, друзі, сусіди провели Федора Івановича останньою земною дорогою. Зворушливі слова як про Людину, Вчителя, Християнина сказав про новоприставленого Раба Божого Федора отець Данило. Багато зробив Федір Іванович і для церкви Різдва Богородиці, дбаючи там про технічний супровід богослужінь.

Дуже багато щемних слів написали про Федора Івановича у мережі його друзі, колишні колеги, учні.

Анатолій Батан, вихованець гуртка Федора Івановича, згадав Вчителя такою проникливою розповіддю:

– Назавжди запам’ятається мені Федір Іванович Кренько отаким, як на цьому фото, коли йому було 91 рік і коли ми востаннє з ним бачились… Таким і залишиться символом Добра на цьому небосхилі!

Сьогодні моя сповідь про Вчителя.

Так. Не встиг я йому всю свою безкінечну шану і подяку віддати. Не міг зустрітись минулої весни. Не встиг зараз. Але хай ця сповідь надихне нас всіх на добро людське. Нехай молодь прочитає та зрозуміє, що честь, талант та порядність не купуються за гроші, що все в їхніх руках, що треба тільки вірити в себе, любити свою справу і ніколи не здаватись перед тимчасовими труднощами.

Читаю зараз теплі спогади надзвичайно великої армади колишніх учнів Федора Івановича, згадую свої шкільні та юнацькі роки, і подумалось: «Це скільки ж часу людина приділила кожному з нас! Скільки уваги людської потрібно було, скільки педагогічного таланту, витримки та мудрості треба мати, щоб таку світлу пам’ять залишити після себе нащадкам?!».

Шкода! Дуже шкода, що таких педагогів лише одиниці на нашій життєвій ниві.

Щоб це зрозуміти, приведу лише один приклад, який стався зі мною. Але який дуже яскраво висвітлює багатогранний справжній талант цього Вчителя.

Було це в далекому 1961 році. Мені було лише 7 років. Руки з раннього дитинства тягнулись до простих батьківських інструментів (сокира, молоток та цвяхи). Я дуже хотів записатись в гурток технічної творчості (авіа-, судно-, ракето- та автомоделювання) до Федора Івановича, які він все своє молодецьке життя тоді вів в Дубровицькому Будинку піонерів.

А місця всі там на той час були зайняті. Тоді, не те що зараз. Тоді молодь масово тягнулась до таких гуртків, і було важко влаштувати до них дитину.

Мати звернулась до Федора Івановича. «Виручайте, –говорить, – бо вже всі поліровані меблі в хаті «відшліфував» наждачним папером.

Федір Іванович запропонував матері записати мене в танцювальний гурток з огляду на те, що нехай поки що потанцює, а як звільняться місця, переведе мене на гурток техтворчості (аби тільки відволікти мене від тих батьківських полірованих шаф).

От я й пішов танцювати до Федора Івановича. А він вчив і танцювати, і співати, і фотосправі, і радіосправі. Всі гуртки він тягнув на собі. Просто ніхто так, як він не міг дітям «запалити» бажання й очі.

І от навчив мене танцю. І мав бути концерт в Дубровицькому будинку культури. Ми, одягнуті в красиві червоні атласні козацькі шаровари і вишиті українські сорочки, мали під баян Федора Івановича (він володів багатьма музичними інструментами) вибігати на сцену і танцювати гопак з шаблями.

Ще з вечора батько сокирою вирубав нашвидкуруч мені якусь шаблю. Та шабля вийшла занадто довгою для мене і до того ж занадто тонкою. А шароварів на мене не могли знайти в тому гуртку, оскільки я був найменшим «козаком». Тому одягли у які вже знайшли, підв’язавши їх мотузкою мені на пупі так, що ті шаровари практично звисали до підлоги і надзвичайно сковували мене.

Батьків тоді зібралось в клубі рекордна кількість. Мій найперший в житті танець було оголошено як прем’єру.

От щойно Федір Іванович взяв перші акорди на своєму баяні, як я й кинувся з темряви на сцену з довжелезною шаблюкою. Та зачепилася вона за ті занадто широкі шаровари, попала мені між ніг і зіпсувала злет моєї танцювальної кар’єри…

І я животом падаю на середину сцени, шабля ламається і уламком стягує з того мого пупа шнурок, а з ним ще й ті мої козацькі шаровари… Ну, всі батьки в залі так і вибухнули сміхом.

Уявіть собі. Там зібрались в основному батьки і то, звичайно, був не злорадний сміх, а розчулення дитячою безпосередністю. А для мене, 7-річного, пам’ятаю, це була трагедія. І ось тут саме важливе! Я не знаю, як би склалась моя подальша доля, якби не Федір Іванович.

Я замкнувся в собі і вирішив «зав’язати» з цими моїми «гастролями» козака в шароварах назавжди. Я закривався в кімнаті і плакав годинами.

Федір Іванович прийшов до нас додому і сказав мені тільки одну настанову. Але яку! Ці його слова потім й визначили мій життєвий вектор. Він сказав: «Толя, синок, ти зламав тільки шматок деревини. Але ти не зламав себе! Якщо зараз ти думатимеш про ту зламану шаблю, про це нікчемне дерево, ти зламаєш самого себе і вже ніколи не зможеш не те, що перестрибнути ту шаблю, а й зробити того планера в тому гуртку, до якого ти так хочеш потрапити! А для того, щоб стати конструктором, треба чимало ще таких дров наламати. І ти просто маєш бути готовим до цього, аби не зламати основного! Аби не зламати свою волю! І саме для цього ти маєш завжди закінчити те, що почав! Ніколи не зупиняйся на півдорозі! Будь завжди переможцем! Хто падає і не має сил піднятись – такі ніколи не бачать тих, хто попереду. Вони бачать лише останніх. Вони – слабаки! А ти, Толя, лише маленький. Але ти сильний і твоє місце попереду всіх. Тож піднімайся і пішли зі мною назустріч твоїй мрії»!

І він, Великий Педагог, взяв мене за ручку ще зовсім маленького… Маленького, але сильного майбутнього лідера, котрим він мене тоді бачив. І повів у Будинок піонерів до свого гуртка судномоделювальної творчості. Повів, як пізніше виявилось, назустріч долі! Дійсно, в прямому і в переносному значенні, повів у велике самостійне життя. А батьки мої, тільки зі сльозами на очах, дивились нам вслід.

Ось яка показова історія. І ось чому я вважаю Федора Івановича видатним Вчителем і своїм другим батьком. Ось чому його визнано Почесним громадянином Дубровиці – міста мого дитинства.

Я з величезним натхненням дотанцював того гопака і накинувся на створення моделей планерів та кораблів. Дуже швидко я став капітаном спортивної команди по судномоделюванню. А згодом став і професійним конструктором великих суден.

А починалось все з тої зламаної шаблі і з тих таких необхідних в той момент слів підтримки Великого Вчителя – мого Федора Івановича Кренька.

Вічна тобі пам’ять, мій дорогий Вчителю!

Ось такі зворушливі спогади Анатолія Батана.

 

Люди, які відійшли у вічність, живуть у країні спогадів та залишаються живими доти, поки ми згадуємо про них. Федір Іванович був світлою та чуйною людиною, ентузіастом, здатним надихати своїх учнів на високі звершення та перемоги

У кожного з нас є свої світлі спогади про Вчителя, бо для кожного з нас він завжди знаходив слова підтримки, давав дієві поради та був справжнім другом. Світла пам’ять про Федора Івановича Кренька  житиме в наших серцях. Нехай Всевишній охороняє Його світлу душу в Царстві Небеснім. Усі, хто знав цю Людину, згадайте добрим словом, пом’яніть щирою молитвою.

Люба КЛІМЧУК.