Час плине,

а пам’ять залишається

 

Всі ті, хто пройшов Афган, і досі в ночах воюють.

А вдячності щирі слова раз на рік, в День «афганця» чують.

Афганістан, твоя війна – це сльози братів, сестер і змучених батьків.

Жахлива спека і страшні морози навіки в пам’яті відважних юнаків.

Розговорити тих, хто служив в Афганістані, нелегко. Солдати-«афганці», що повернулися з війни, не хочуть згадувати минуле, не розповідають про пережите. Мабуть, той жах краще викинути з пам’яті, але ні в якому разі не можна забувати про тих, хто воював та віддав своє життя на чужій землі. Вони наша гордість і незагоєна рана, наша свята пам’ять.

Вогняними дорогами Афгану пройшло 160 тисяч українців, в т.ч. 180 юнаків з нашого району. Загалом Україна втратила 3360 молодих синів: із них 60% – хлопці віком від 18 до 20 років та 25% – 20-25 років, більше 8000 воїнів отримали поранення, 4687 повернулися додому інвалідами. Дев’ятеро військовослужбовців з Дубровиччини, які загинули на території Афганістану назву поіменно: Петро Лукашович Котяш, рядовий, с. Залужжя, загинув 3.03.1980 р.; Василь Миколайович Остемчук, рядовий, с. Рудня, загинув 11.05.1980 р.; Михайло Олександрович Пігаль, рядовий, с. Удрицьк, загинув 17.09.1980 р.; Павло Олександрович Скаржинець, молодший сержант, с. Людинь, загинув 27.02.1980 р.; Віталій Семенович Хмарук, рядовий, с. Тумінь, загинув 11.05.1980 р.; Віталій Георгійович Камінський, рядовий, м. Дубровиця, загинув 27.07.1982 р.; Микола Леонідович Ютовець, рядовий, с. Нивецьк, загинув 7.07.1985 р.; Василь Андрійович Борщ, рядовий, с. Орв’яниця, загинув 19.03.1986 р.; Михайло Васильович Коєта, єфрейтор, с. Бережки, загинув 14.07.1986 р.

Загинули молодими, не пізнали життя, не здійснилися мрії, не народили своїх дітей, не побудували дім, не посадили сад. Залишився біль і горе для родини, вічна біль для матерів.

Афганська війна… П’ятеро юнаків із Трипутнянської сільської ради теж стали солдатами Афганістану, пізнали лихоліття тієї страшної війни. Про одного з них – моя розповідь.

Петро Леонідович Криворучко народився у працьовитій селянській сім’ї у 1961 році. Після закінчення місцевої школи здобув професію тракториста. Він разом з батьком працювали у рідному колгоспі. Тільки-но виповнилось 18 років – призвали до армії. Після проходження чотиримісячних курсів у Житомирі прийняв присягу, а потім перевели до Одеси, де проходив військову підготовку. А потім Афганістан… Військова частина в Кандагарі. Тут довелося побачити все наяву, усі страхіття війни. Згадує Петро Леонідович моменти, що закарбувалися у самому серці, про які не можна, не має права забути. З теплотою і сльозами на очах розповідає про «афганських» друзів, свій бойовий екіпаж, земляка з Велих Озер Леоніда Костюкевича та львів’янина Йосипа Вовка (нині кадровий військовий, командир однієї з частин на Львівщині). Петро був оператором наземної зенітної установки. У різних бойових операціях брав участь, за що й був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Усі троє вижили у цій страшній війні. За натурою Петро Леонідович не говіркий. Та й мабуть, не хоче ворушити старі рани, які завдають болю душі. Ще й понині колишньому воїну сняться гори та безкінечні піски Афганістану. Війна чужа – горе наше. І в ім’я чого?

Через рік після повернення Петро одружився з Надією Дем’янівною, працювали обоє в колгоспі, народили і виховали четверо дітей, дали освіту, одружили. Ростуть онуки, яких дідусь дуже любить і дбає про них. У нього є все для життя: діти, онуки, дім,сад.

– Аби тільки було мирно, тихо, щоб моїм онукам не довелося пізнати те, що бачив і пережив я, – каже колишній солдат. – Болить душа за війну на Сході. З телевізора спостерігаю за подіями, які там відбуваються. Боляче, але водночас пишаюся своїми земляками-воїнами, патріотичною молоддю, їх мужністю. Хочеться вірити, що вже скоро війна закінчиться, і наші воїни повернуться до мирного життя, до своїх родин здоровими і живими.

Тож, Петре Леонідовичу, нехай для Вас завжди світить ясне сонце, небо буде чистим, голубим, а здоров’я міцним, бо Ви того заслуговуєте!

Хай молодь читає і знає все про «афганця» (так називають його в селі), який тернистий шлях довелось пройти, перебороти страх і біль. Маємо всі знати, не маємо права на забуття!

Тетяна КОВАЛЬЧУК, с. Трипутня.