Війна: про соколів

та кохання

Трагічна зима 2015

Цими днями виповнюється 5 років військовим операціям поблизу Дебальцевого. Бої за Дебальцівський плацдарм - одне з найбільших зіткнень на Донбасі. У ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й важкої артилерії.

Найгостріша фаза тривала майже місяць (з 25 січня до 18 лютого 2015 р.) і включала в себе як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і навіть танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі йшов переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого Мінська-2.

Дебальцеве – місто з великим залізничним вузлом, яке до лютого 2015-го утримували від бойовиків українські військові. Ситуація почала загострюватись після Першого мінського перемир’я в жовтні 2014 року.

За даними Генштабу, у боях за Дебальцеве загинуло більше 100 українських військовослужбовців. Ще близько трьох сотень зазнали поранень. 18 військовиків і досі вважають зниклими безвісти.

Вшанувати їх пам’ять у столиці щорічно збираються сотні українців. Цього дня згадують героїзм та відвагу тих, хто боровся за незалежність України до останнього.

Нагадаємо, що у боях за Дебальцеве Дубровиччина втратила і свого сина. Чорною звісткою у 2015 прилетіла у район новина про загибель Івана Охмака з Лугового.

Іван народився 8 червня 1991 року. Був мобілізований у серпні 2014 року. Проходив службу на посаді водія польового вузла зв’язку військової частини В4673. Загинув солдат 2 лютого, коли виконував бойове завдання з усунення пошкоджень зв’язку в базовому таборі під Дебальцевим. Він був смертельно поранений під час мінометного обстрілу. Героя поховали 7 лютого у рідному селі. Це була друга велика втрата на війні для Дубровиччини. Тоді минуло зовсім небагато часу, як рідні і земляки провели останньою земною дорогою Олександра Ярмоліча, десантника, мужнього та хороброго захисника. Рідна Велюнь гірко оплакувала і проводжала в останню путь 23-річного красеня також взимку 2015. Олександр Ярмоліч отримав тяжкі поранення під час обстрілу незаконними збройними формуваннями з БМ-21 «Град» Луганської ТЕС.

Олександр Ярмоліч та Іван Охмак нагороджені орденамм «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Морально дуже важкою була для Дубровиччини зима 2015. Як дві чорні птиці, прилетіли у район ці сумні звістки. Тоді ми реально відчули, що війна не далеко на Сході, що війна поруч. Два молоденькі дубочки – цвіт нації – пішли на небо. П’ять років пройшло з того часу, та, здається, мить. Ні, це нам так здається, а матерям полеглих – цей час велике випробування, цей час – рана незагоєна, це вічний їх біль. Спасибі людям, які виховали таких прекрасних синів. Герої не вмирають! Шануймо їх пам’ять. Шануймо їх батьків, і згадуймо хлопців. Молімося. Це найбільше, що ми можемо для наших Героїв зробити! А найгарнішою квіткою на їх пам’ять була б наша Перемога.

Нас з’єднала

і роз’єдналаь ця війна

В середу, 22 січня, на Сході від снайперської кулі загинув 22-річний житель Луцького району Микола Сорочук. Про смерть волинянина повідомила його дівчина у «Фейсбуці». Хлопець був родом з села Лище, що неподалік Луцька, добровольцем на війну пішов через рік після закінчення школи.

Загиблий на Донбасі волинянин Микола Сорочук після трьох років контракту рік був вдома. Знайшов роботу й збирався познайомити родину зі своєю дівчиною. В грудні він знову пішов до війська.

Минулого тижня біля Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка тисячі людей віддали шану загиблому військовослужбовцю. Перед усіма присутніми виступила з прощальною промовою кохана дівчина загиблого Ярина:

 - Я розповім про ту мить, коли я зрозуміла, що почала у цього хлопця закохуватися. Якось я зайшла на кухню, він вчив молодшого побратима розбирати автомат… Його золоті руки вправно володіли технікою. Ми почали говорити з ним про те, хто і чому на війні… Я сказала, що хотіла потрапити на війну ще в 2014-му, але змогла бути на війні тільки зараз. Я сказала, що мені подобається бути поруч з справжніми чоловіками, захищати Україну, бути живою стіною. Для мене - це та сама війна, не інша, бо гинуть люди. Микола, розкладаючи деталі, мені відповів: «Ти знаєш, краще один рік наступальної війни, в якій загине багато людей, аніж 10 років такої війни, як оця, від якої всі божеволіють. Нехай краще син прийде на могилу до батька, аніж до нього в дурдом». Цієї миті я зрозуміла, що це мій чоловік, якого я любитиму.

Якось на світанку ми стояли в окопі один навпроти одного. Я дивилася на схід сонця. Микола сказав: «Тобі пощастило, що ти дивишся в той бік, бо бачиш світло. Це був ранок - 2 січня, а ввечері цього дня він вчив мене робити повний розбір автомата. Це був той день, коли ми вперше поцілувалися, коли почалися наші стосунки. Я дякую долі за цей час.

Я хочу сказати усім, не зневажайте солдатів словами: «Нащо ти туди йдеш?». «Тобі нема що робити?». Є люди, для яких війна це покликання. Вони – воїни. Микола був спритний, швидкий, кмітливий. Він вмів усе робити. Є люди, які йдуть захищати не тому, що там великі гроші. А тому, що вони більше робити нічого не можуть, коли в країні – війна. Окупанти не вбивають наше розкішне життя, вони вбивають почуття справедливості, палкість, войовничість. Микола – воїн, а не 22-річна дитина.

Я дякую мамі Миколи за прекрасного сина. Мені дуже шкода, що ми познайомилися лише зараз…».

А днями у «Фейсбук» на сторінці Ярини я прочитала дуже щемливий допис:

«Двадцять другого січня 2020 року, за іронією - в День соборності, моє життя поділилося на «до і після». Про Миколу, «Красного», я писатиму багато. Ця людина, його доля, його вибір, його родина втілює все те, що в нас намагаються знищити. Все те, заради чого я сама пішла на цю війну і чому вирішила про неї писати. У ньому було все те, що я хочу оборонити в людині.

Зараз сиджу в домі, поруч із його мамою, сестрою та її чоловіком, в його одязі. Думаю: усі чоловіки, з ким мені доля посилала якісь стосунки та любов, є чудовими людьми, вдячна за кожного. Але ось цей, тільки цей, був мій…

Про що я говорю, зрозуміють тільки ті, хто нас бачив разом. Великою мірою це через те, що ми обоє обрали шлях бути живою стіною зараз, у цій війні, яка йде зараз, від якої всі «втомилися». Через наші єдині цінності, погляди на світ і життя. Щось було в тому святе. Може, тому, що ми познайомилися, коли йшли одне одному назустріч в окопах, будучи по груди в нашій землі, яку він обороняв і оборонив своєю кров’ю. З ним я відчувала себе цілісною і сильною, як ніколи раніше не відчувала.

У мене залишилося багато Миколиних світлин, зроблених мною на дзеркалку, та одне відео, де він чистить АГС. Інше, яке записував він, де ми разом рубаємо дрова і він це смішно коментує в своїй трикстерській манері, але його не викладатиму, щоб не світити позиції.

Я ділитимуся цими фото. Вони зберігають цей його особливий погляд очей. Я дуже горда тим, що цей погляд адресований мені. Нас з’єднала і роз’єднала ця війна так само шалено, як ми з ним дивилися одне на одного. Зроблю все, щоби пам’ять про нього тривала, поки я жива».

Я ж кров’ю тебе

захищав,

Україно!

27 січня 2020 року Зарічненщина попрощалась із захисником Михайлом Ошурком. 21-річний юнак із села Кутин загинув в зоні ООС. Михайло у 2018 році був призваний на строкову службу, після її завершення підписав контракт. 25 січня Михайла не стало. Симпатичний хлопець гостював вдома на Різдво, бачив рідних, радів святу. Хіба думалося, що так скоро повернеться захисник у рідний край у домовині?

Щоб попрощатись із захисником зібрались сотні людей: побратими, друзі, воїни АТО, жителі району. Захисника зустрічали на колінах. Пливе кача по тисині…

Олена Філончук присвятила вірш своєму землякові Михайлу Ошурку.

МАТУСЮ, НЕ ПЛАЧ…

Матусю, не плач! Я вже їду додому…

Сьогодні моя закінчилась війна…

Від снайперів куль і від вибухів грому

я їду туди, де твоя сивина.

Де борщ у печі, молоко з пиріжками,

де батькова сильна й згрубіла рука.

Я їду додому… стрічай мене, мамо!

Тримайся, рідненька, бо зустріч… тяжка.

Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату,

що сам собі вибрав я долю таку,

що пахне свічками і ладаном хата,

й гойдається смуток у кожнім кутку.

Пробачте, що в зоряну вись небокраю

весільні мої простяглись рушники,

що, не скуштувавши й шматка короваю,

розбилось кохання моє на шматки!

Пробачте за цю безкінечну розлуку,

за сотні моїх, ще не сказаних слів,

що не дочекались ми діток-онуків,

що кулю ворожу так рано зустрів.

Матусю рідненька, я ж так хотів жити!

О, скільки я мрій там собі нагадав!

Хоч смерть і літала над нами щомиті,

що буду наступний, - думки відганяв.

О, як я хотів дочекатися літа,

з розгону упасти в духм’яну траву,

в футбол поганяти, всіх друзів зустріти

і дякувать Богу за те, що живу.

Чи ж думав, що так стрінуть друзі, родина?

Чи ж знав, що обняти не зможе ніхто?

Лиш квітами болю цвіте домовина,

гіркий «подарунок» із зони АТО.

Матусю, не плач, не болить вже нічого.

Своїх побратимів у небі знайду…

«Живим коридором» стрічає дорога…

Дорога… якою… уже не пройду…

Душа незабаром за обрій полине…

Хтось гірко заплаче, добром пом’яне…

Я ж кров’ю тебе захищав, Україно!

Чому ж

вберегти

не змогла

ти мене???

                            26.01.2020

Уклінно, перед світлою пам’яттю героїв Люба КЛІМЧУК.