Мистецтво

творити красу

Сьогодні я завітаю на гостини у село Крупове і розповім про цікаву особистість – Уляну Адамівну Букайло, члена літературно-мистецького об’єднання «Журавлина», яка днями відзначатиме ювілейну дату. Коли вперше ступила на подвір’я моєї героїні, приємно вразило і здивувало різнобарв’я квітів, що переплелося мереживом кольорів і відтінків, яке здатна створити природа у гармонії з ніжним серцем і витвором людських фантазій. Сама господиня цього квітучого царства каже, що розмовляє з квітами, як з живими істотами.

Впевнена, що ніхто не заперечуватиме, що талант творити прекрасне передається переважно від батька-матері. Отож, своїми враженнями про почуте і побачене хочу поділитися з вами, шановні читачі, бо достеменно впевнена, що краса рятує світ. Дивними, непередбачуваними, а інколи і незрозумілими, на перший погляд, виявляються уподобання окремих людей. А коли заглянути глибше, проаналізувавши і переосмисливши інформоване під впливом вражень – переконуєшся, що у цьому сенс їхнього життя, почуття радості від творчості свого, неповторного, нестандартного. Нещодавно мені до рук потрапила книга «Традиції поліського серпанку», видана у співавторстві Уляни Адамівни, вчителя за фахом, і Костюк Лариси Кіндратівн, кандидата історичних наук, доцента кафедри культурології і музеєзнавства РДГУ. Це історико-краєзнавчий нарис, в якому розглядається унікальний вид традиційного ткацтва населення північних районів Рівненщини – поліський серпанок. Звідки, здається, така зацікавленість у вчителя початкових класів до одного з найдревніших видів ремесла – ткацтва і його найдовершенішого виду – серпанку? Виявляється, все дуже просто. Допитливість і цікавість спонукали вслухатися і придивлятися до рукотворного дива, твореного бабусею Ольгою Дем’янівною та мамою Ніною Мусіївною. А добра пам’ять допомогла систематизувати і відтворювати в уяві безліч барв і бачити кольорове кіно серпанкового світу. Ці яскраві спалахи давнини – ніби світлини родинного зв’язку поколінь.

Якось у кінці сорокових років минулого століття бабуся Оля разом зі своєю зведеною сестрою вирішили поїхати до міста Каланчак, що на Херсонщині, відвідати брата Кузьму, який виїхав у минулому році на постійне місце проживання. Стояла неймовірна літня спека. Одягли сестри найзручніший для такої пори одяг поліських жінок – серпанок і вирушили у дорогу, що пролягла через Київ. Уявіть собі, як багатолюдно на центральному залізничному вокзалі столиці! А для крупівських мандрівниць був прокладений коридор, у якому бажаючі з цікавістю розглядали вбрання полісянок, допитуючись, де можна придбати такий одяг? Про цей випадок не раз згадувала бабуся, дивуючись та усміхаючись. А зрозуміли таке захоплення вже значно пізніше, в середині сімдесятих років, коли в село приїхала експедиція працівників музею архітектури і етнографії у Києві, з Пирогово, де музей лише створювався. Багато серпанкового одягу і наміток продала у той день бабуся киянам, даючи поради, як доглядати за виробами серпанкового ткацтва: прати, крохмалити і викачувати з допомогою скляної кульки-гами до повного висихання.  У роботі бабусі Олі допомагала онука Уляна – героїня цієї розповіді. Багато полотна виткала бабуся Ольга Дем’янівна. Бувало, і по сто губ (така міра довжини – 4-5 метрів) впродовж зими виготовляла. Доводилося важко працювати і через те, що у роки Другої світової війни залишилася і без чоловіка, і без домівки. Численні відвідувачі: історики, етнографи, колекціонери побували з того часу в Круповому. Зустрічаючи гостей, задовольняючи їхні запити, крупляни не проміняли, не продали, не забули свої звичаї, мистецтво творіння; продовжують розвивати і удосконалювати унікальне ткацтво.

Вироби майстринь належать до найкращих репрезентантів поліського ткацтва в Україні і за її межами. Однією з перших, хто перевів ткацтво від ужиткового ремесла до декоративно-прикладного мистецтва – була мама Уляни Адамівни – Ніна Мусіївна Дем’янець. Саме вона об’єднала декілька візерункових смуг з окремих наміток в один орнаментальний комплекс і в далекому тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому році виткала рушники, а пізніше і серпанкове полотно, яке призначалося на пошиття костюмів, сорочок, суконь, спідниць, фартухів, які і досі є затребуваними і користуються великим запитом.

Багато умілиць по ткацтву і вишивці живуть у селі. Чотирьом із них присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості». Унікальне заняття людей робить унікальним і село, яке, до до речі, одне таке у Рівненській області. Серед нагороджених і Ніна Мусіївна, яка впродовж довгого часу працювала майстром-надомником у Рівненській обласній художньо-виробничій майстерні Художнього фонду України по ткацтву. Часто навідувалась у майстерню і Уляна Адамівна, у той час – студентка Рівненського державного педагогічного інституту. До цього часу збереглися гарні дружні стосунки з тодішніми працівниками майстерні, яка в середині дев’яностих років припинила своє існування. Саме дослідження творчості крупівських ткаль, спогади майстрів-старожилів лягли в основу книги «Традиції поліського серпанку». Зародженню книги передували статті Уляни Адамівни про творчість мисткинь, опубліковані в «Дубровицькому віснику» у 2010-2012 роках, участь у Малій академії наук, обласному конкурсі екскурсоводів-краєзнавців.

На даний час поліським ткацтвом, зокрема його орнаментуванням, зацікавилася донька пані Уляни – Алла. Вона має власну невеличку колекцію тканин і вишитих виробів довоєнного часу. Приємно, що серед експонатів мають місце і роботи моєї мами – Свищевської Марини Семенівни. Багато може розповісти Уляна Адамівна, жінка з широким світоглядом, кожна грань її захоплень виблискує самоцвітами краси,творчості, пізнання рідного краю, його людей. У пам’яті збереглися спогади бабусі Олі про те, що розповідала її мама про бабусю Уляну (це вже сьоме покоління предків), як крупляни їздили на свято заснування храму Різдва Богородиці у місто Дубровиця, так званої в народі «мурованої церкви», в якій розпочалися богослужіння у далекому тисяча вісімсот шістдесят першому році.

Кожен жертводавець мав право покласти одну цеглину у фундамент святині. Для розчину, яким користувалися майстри при будівництві, жителі навколишніх сіл постачали повні вози яєць. Кажуть, що саме завдяки такій технології будівництва, храм чудово зберігся і донині. Куполи видніються з усіх куточків міста, а у ясну погоду його бачать і жителі навколишніх сіл. Храм занесений до культурної спадщини України. У всій Волинській губернії у середині дев’ятнадцятого століття таких храмів було побудовано лише два.

Сорок перший рік працює учителем Уляна Адамівна у місцевій школі, яку закінчила ще у далекому тисяча дев’ятсот сімдесят другому році. Вчить найменших: у цьому навчальному році до неї прийшли першокласники. Щовесни проводить наставниця своїм вихованцям екскурсію «Первоцвіти рідного краю» околицями села. А яких квітів не зустрічають у дикій природі малої батьківщини, запрошує вчителька помилуватися ними у власному квітнику. Розкошують квіти довкола хати з початку березня (підсніжники, проліски білі і сині, білоцвіт весняний, примулки, ряст, анемони) до кінця жовтня (хризантеми, очитки, морозки). Я не беруся перелічувати всі квіти, що тішать око не лише тих, хто тут живе, чи спілкується з господинею. Найважливіше те, що вони, на думку господині, лікують душу, підіймають настрій, додають снаги для життя і натхнення для творчості.

На завершення додам, що Уляна Адамівна захоплюється поезією, сама складає вірші. Було б дивно, якби творча особистість не зростала. Отож, моя співрозмовниця має збірочку власних доробок під назвою «Чим живу», в якій домінуюче місце належить Її Величності Природі. І саме тут я прошу пані Уляну повідати, про що вона думає у тиші. Прилучайтеся до краси слова і ви, шановні читачі.

«Кажуть, мрія красива. Її по-різному уявляють і здійснюють люди. Але чим вище злітає людина у своїй мрії від землі, тим більше притягує земля до себе, розкриваючи свої таємниці. У кожного є найпотаємніша, найсвітліша мрія. Моя мрія – зберегти тишу, яка зачаровує світ. Часто влітку я долаю чималу відстань, щоб помилуватися лісовим різнобарв’ям урочища «Борсуки», прислухатися до його п’янкої тиші, вдихнути на повні груди пахощі рідкісних квітів, що тут зростають. Цей надзвичайно привабливий, чудовий куточок природи закликаю залишити недоторканим і зберегти для нащадків.

Липень – маківка літа. У цю пору буйно квітує земля. Які духмяні аромати струменять звідусіль! Пахнуть квіти, а ще вмите росою листя і тепла трава. Наближаюся до своєї галявини. Смарагдово іскриться у ранкових променях м’яке, ніжне листя дерев обабіч. Ось береза й сосна переплелись гіллям своїх крон, ніби обіймають одна одну. А кремезний дуб, соромлячись цих обіймів, стоїть осторонь посередині галяви. Скільки квітів зацвіло навколо! Вмиті ранковою росою, вони злегка погойдуються, скапуючи останні росинки-перлинки з пелюсток у траву. Краса зачаровує, а тиша п’янить. Я завмираю від щастя і насолоди, слухаючи музику цієї тиші. А ви вслухалися коли-небудь у таку музику? Вона буває дзвінкішою від найголосніших звуків, а іноді такою невловимою, що чути, як опадають пелюстки квітів…».

Ось таку цікаву зустріч подарував нам сьогодні ще один день, де ми збагатилися духовно, доторкнулися душею і серцем до прекрасного. Щиро дякую, Уляно Адамівно, що не байдужі до життя, до людей, долучаєте своєю любов’ю до прекрасного.

 Надія Свищевська, м. Сарни.