СТАРТУЄ «КАЛИНОВИЙ СПІВ»

З 16 листопада в районному будинку культури розпочинаються творчі звіти вокально-хорових колективів клубних установ району «Калиновий спів». Вони проходитимуть щонеділі до кінця листопада об 11.00 год.

Нагадаємо, започатковано такі звіти було минулого року. Але сподіваємося, що стануть вони вже традиційними й послужать чудовою нагодою всім бажаючим долучитися до вокального мистецтва.

Уже в середу, 12 листопада, в винятковому порядку, своєю творчістю ділилися учасниці жіночого вокального  ансамблю «Калинонька» Залузького СБК (кер. Галина Котяш).

Отож, запрошуємо у неділю завітати до районного будинку культури на зустріч з українською піснею.

Музика – це те, що справді

йде від серця

Навіть у найскладніші життєві моменти душа людини прагне світла, спокою, духовності. Буває, почуєш музичний уривок твору і розумієш, як точно передає музика твій душевний стан саме в цей момент, без слів, але образно, гарно і неповторно. Недарма ж кажуть, що музика – це мова душі. Сьогодні душевні переживання України і українців можна передати саме і музичними творами.

Минулого вівторка мені зовсім випадково пощастило побувати на концерті українського народного оркестру інституту мистецтв РДГУ, лауреата міжнародних конкурсів, диригентом якого є Олег Трофимчук. У районному будинку культури у виконанні цього колективу прозвучали твори різних композиторів, аранжування народної музики, саунднтреки з фільмів, а також українська та зарубіжна класика. Концерт у Дубровиці пройшов за підтримки благодійного фонду Василя Яніцького «Наш край».

Чесно кажучи, я давно не чула такої високої, чудової і глибинної музики. Члени колективу – студенти Рівненського державного гуманітарного університету не відіграли, а прожили цей концерт разом з глядачами. Кожен інструмент звучав неповторно і особливо. Глядацька зала (а вона, на жаль, заповнена не була) сприймала виступи вигуками «браво». А як чудово співали дівчата поліські народні пісні, з діалектом, притаманним нашому краю. Після концерту поспілкувалися з керівником цього колективу. Олег Трофимчук – доцент кафедри народних інструментів Рівненського державного гуманітарного університету. Як зазначив наш співрозмовник, музика прийшла у його життя у чотирирічному віці. Вона і є його життям – роботою, хобі, задоволенням, творчістю. Спостерігала за диригентом і зрозуміла, що  Олег Трофимчук належить до рідкісного типу людей, які з роками не втрачають юнацький запал і захоплено освоюють нові грані художнього світу. Його тридцятилітнє служіння мистецтву – немов родюче дерево, що пишно розпускає свої віття назустріч сонцю. Музикант-виконавець, педагог, науковець, керівник творчих колективів знаходить ще й час для написання віршів і музичних композицій.

Чому колектив називається саме український народний оркестр? Відповідь проста: тут звучать не лише народні інструменти, а й скрипки, кларнети, які використовуються в українській народній практиці. Гості з Рівного подарували радість духовного спілкування і ще раз довели наскільки вразливою, живою, неповторною є українська оркестрова музика.

Керівник дитячої музичної школи Микола Головін тепло подякував учасникам концерту, поділився найкращими враженнями від почутого і зазначив, що саме таких талановитих випускників мріяв би бачити серед педагогів своєї школи. А навчаються в інституті мистецтв і наші земляки, і молодь з Буковини, Закарпаття, Дніпропетровщини, центральної України. Серед учасників концерту і наша землячка Настя Красько (фото на 1 стор.), студентка факультету «музичне мистецтво».

Любов КЛІМЧУК.

ВІДЦВІЛИ ВЖЕ ДАВНО ХРИЗАНТЕМИ В САДУ…

У культури декоративних садових хризантем - тисячолітня історія. В Китаї, звідки родом більша частина хризантем, садові форми почали розводити ще в 551 р до н. е. Потім хризантеми були завезені в Японію, де стали національною квіткою. В Європу рослини потрапили в XVII столітті, в Україну - в середині XIX століття. Декоративні якості хризантем цінувалися дуже високо, і в результаті селекційної роботи з’явилася величезна кількість їх форм, груп і сортів. Деякі види хризантем з успіхом можна вирощувати в умовах Полісся під відкритим небом, інші - тільки в оранжереях, але всі вони цінуються квітникарями за яскравість фарб, тривале цвітіння, легкість розмноження.

Добре знається на цих квітах дубровичанка Валентина Баньковська. У її обійсті під хризантемами зайнято – немало-небагато – більше 15 соток, налічується близько ста сортів цих квітів. Яких тільки форм цих духмяних красенів тут не побачиш. Від ошатних низькорослих кущів – до величних гігантських розмірів суцвіть. Хоча Валентина Тихонівна – знана квітникарка, й на її подвір’ї – безліч різновидів декоративних рослин та квітів,  та вона буквально закохана саме в хризантеми. Цінує цю рослину за невибагливість та довершеність форм. Каже, важко вирізнити якусь одну улюблену. Адже кожна квітка – по-своєму унікальна. Одна ніжна й приваблива, як молода наречена, інша – пристрасно-жагуча, як танцююча циганка, або довершено-велична, немов юна принцеса. Валентина розмовляє з своїми рослинами, як з живими істотами, бо все живе на землі, на думку квітникарки, має душу й цінує увагу та турботу. Охоче жінка й ділиться своєю колекцією. З ранньої весни до пізньої осені радує дубровичан різними садовими принадами. Нинішні жовтневі морози, щоправда, рано призупинили цвітіння хризантем, адже перевагу квітникарка віддає сортам, розрахованим для відкритого грунту. Хризантема унікальна тим, що її листя і стовбур не уражаються першими нічними морозами. Навіть бутони, що не розпустилися, залишаються цілими. І якщо після нетривалих морозів знову встановлюється тепла погода, то бутони благополучно розквітають. Однак, якщо бутон хоч трохи розпустилася, все – квітку втрачено. Проте жовтень виявився досить вразливим для більшості сортів, тож «відцвітають» лише найпізніші, котрі свою красу в передзим’ї зберегли ще бутонами.

До речі, хризантема шанується не лише як декоративна прикраса. У китайській народній медицині цю квітку використовують як лікувальну рослину: її листя призначають при мігрені, а сушені суцвіття - для поліпшення апетиту. У багатьох країнах квітки і листя хризантем застосовували для лікування очних хвороб, малярії, алкоголізму, шлункових захворювань, для профілактики серцево-судинних захворювань. У країнах Азії пагони, листя і особливо суцвіття вживають в їжу як овочі і смачний десерт. В останні роки повсюдно отримала широке поширення горщикова (кімнатна) культура хризантем.

А ще ця рослина є державним символом. Хризантему традиційно зображають на монетах і державній емблемі Японії, а одна з вищих нагород країни - орден Хризантеми. Свято хризантем в країні Сонця - це особливий ритуал: виконуючи його, треба милуватися кожним відтінком суцвіть, при цьому необхідно глибоко роздумувати про пройдений шлях і сенс життя.

Стародавні японські поети оспівували хризантему в своїх віршах. Не залишився «золота квітка» без уваги і російських поетів. Уже без малого сто років звучить старовинний сумний романс Миколи Харіто «Отцвели вже давно хризантеми в саду ...».

Пилок хризантем дуже люблять комахи. Вона приваблює метеликів. Якось на екскурсії в знаменитому Нікітінському саду поблизу Ялти на Балі хризантем мені випала нагода спостерігати справжній танок метеликів над вишуканими суцвіттями цих осінніх красунь. Спеціалісти стверджують, що саме метелики – незамінні помічники в селекції цих загадкових й завжди привабливих рослин.

Походження хризантеми пов’язано з численними легендами.

За однією з них «злий дракон вирішив викрасти у людства сонце. Схопивши світило, він сильно обпік свої лапи і в гніві почав розривати його на частини. Саме сонячні іскри, що впали на землю, перетворилися на хризантеми».

Ще одна легенда розповідає про те, як колись давно в Китаї  правив злий і підступний імператор. «Заїжджі іноземні гості розповіли йому про існування на прилеглих островах дивовижної квітки, що володіє чудодійною властивістю продовжувати життя і повертати молодість, достатньо лише зірвати цю квітку, щоб отримати з її соку бажаний еліксир життя. І називається ця рослина хризантема.

Одну лише особливість важливо дотримати: цілющу силу хризантема має в тому випадку, якщо зірве її людина з чистим серцем і душею, що зробила на життєвому шляху добрі справи, бо має відкрите серце і добрі наміри.

Змучений цікавістю, імператор відчував наближення старості і став марити заповітною квіткою. Послати придворних за квіткою, - розмірковував він, - не можна; знав напевно, що й вони люди підступні да упереджені. Вирішив він тоді зібрати три сотні молодих хлопців та дівчат і відправити їх на острів, де росте чудова хризантема. Якщо кожен з них зірве по квітці, думав він, то хоч одна квітка виявиться чудодійною, а я зможу отримати еліксир і продовжити своє життя.

Спорядив він у плавання молодь, а сам залишився чекати повернення. Коли ж юнаки та дівчата припливли на острів, висадилися і озирнулися - то просто передумали повертатися на батьківщину. Красива багата природа, чарівні дивовижні квіти і рослини привабили їх так сильно, що вони забули про всякий страх перед імператором. Світ на острові був таким добрим, світлим і прекрасним, що став для молоді новим домом - без тіні старого диктатора. Вирішили поселенці нізащо не повертатися в країну жорстокого правителя, залишитися назавжди на чудовому острові. Так і помер імператор в очікуванні хризантеми, а на острові тому, за легендою, було засновано нову державу – Японія».

Тож якщо хочете на своїй присадибній ділянці створити невеличкий оазис Країни Сонця, запросіть в свій сад хризантему.

Людмила РОДІНА.

Все  в  житті  є  щастям

Населені пункти, як і людські долі, мають свій початок, періоди розквіту або ж занепаду, відродження або ж забуття.

Село Лютинськ. Тут живуть звичайні люди. Але то лише на перший погляд. Коли придивишся до них – у кожному знайдеш якусь родзинку, щось таке, чого немає в інших. І рідне село для них теж по-особливому незрівнянне і неповторне.

Коли подорожуватимете цим селом, не дивуйтеся, що мало кого зустрінете на своєму шляху. Адже у будь-яку пору року селянин відшукає собі роботу. Навіть у тому селі, де земля роками не обробляється і механізатор без роботи, де сільськогосподарські агроформування ледь жевріють, а доярці чи свинарці ні до чого докласти рук. Все одно селянин працює. На своєму обійсті, вигадує, викручується, щоб вижити, прогодувати сім’ю, дітей одягти, взути, до школи відправити. Часто йому не вистачає ні дня, ні ночі, аби подбати про добробут, і саме в таких господарствах він працює більше, ніж у тих, де є робота, техніка, худоба, порядок, дисципліна. А ті, хто свого часу важко працював на колгоспних фермах, пригадують свої трудові будні та порівнюють з теперішніми.

Жителька с. Лютинськ Єва Іванівна Бондар усе життя пропрацювала у колгоспі дояркою. Працювати пішла у 28-річному віці, коли меншій донечці виповнилося 10 місяців. За кілька років у сім’ї народився ще й син. Важко було жінці вправлятися. Бо ж чоловік так само важко працював, постійно їздив на заробітки. Єва Іванівна розповідає, що тодішній догляд за коровами багато в чому вирізнявся від теперішнього. Найперше – корів доїли вручну. Завжди дотримувалися ідеальної чистоти у корівниках, щоп’ятниці влаштовували санітарний день. А ще у приміщеннях обов’язково мала висіти хвоя, працівники приходили на роботу лише в білих халатах. Усі корови (а їх тоді було у кожної доярки по 14-16) мали бути ретельно доглянуті й вимиті. Корм доводилося в руках носити у корівник: борошно – мішками, «затірку» – бачками. Особливо важко було взимку. У гумових чоботях, без рукавиць доводилося тягати бачки, вкриті шаром снігу, аби нагодувати худобу.

Єва Іванівна намагалася вправитися у всьому самостійно. А зробити треба було чимало. З четвертої години починався трудовий день. Окрім колгоспної, чекала на неї й домашня робота. Додому з вечірнього доїння поверталася далеко за одинадцяту годину, знову поралася по господарству, а ще поприбирати в будинку хотілося й дітей треба було довести до ладу, нагодувати всіх… Бувало, сяде жінка картоплю чистити і бачить, що мимоволі схиляє її на сон. Тож схоплювалася одразу і йшла якусь іншу роботу виконувати, щоб не заснути.

Випало на долю Єви Іванівни ще одне велике випробування. Ввірив їй Бог виховання двох онуків, синових дітей. Ще коли хлопчики були маленькими, полишила їх рідна мати. Тож бабуся Єва разом із батьком хлопчиків зайнялася їхнім вихованням, стала їм наче рідною матір’ю. І ніби все правильно намагалася робити, виховувала їх добрими та щирими людьми, усю любов свою віддавала. Проте одне постійно турбує бабусю: аби хлопці не пішли «поганою» дорогою. Адже у теперішньої молоді трохи інший світогляд, інші життєві цінності. Чого не скажеш про роки молодості Єви Іванівни – про вишиванки та вечорниці…

А от руки цієї жінки змусили мене замислитися. Їх вкрили борозни зморшок та опухлості. Про що вони говорять? Кожна зморшка – це слід від минулого. Цими руками жінка працювала в полі, поралася по господарству, варила запашний борщ, пеленала дітей та колихала онуків. А ще – все життя пропрацювала у колгоспі. І ніякі державні нагороди не зітруть ці зморшки на руках натрудженої жінки.

Незважаючи ані на вік, ані на різноманітні буденні клопоти, Єва Іванівна й надалі залишається оптимісткою, щирою, доброю та привітною жінкою, дбайливою господинею на своєму обійсті.

Микола Тимофійович Волошин без запинки пригадує усіх колишніх голів місцевого колгоспу. Ще б пак. Адже 43 роки пропрацював на одній лише фермі, не кажучи вже про інші роботи. Був і доглядачем, і скотарем, і пастухом. У роботі по-різному бувало: коли легше, а коли й тяжче.

У сім’ї Волошиних народили й виховали восьмеро дітей. Це тепер вони всі живуть в різних куточках України. А колись у дитинстві допомагали батькам на фермі працювати та й вдома без них не обходилося.

Зараз Микола Тимофійович вдвох з дружиною мешкає у своєму будинку. Лише одна з доньок залишилася жити у рідному Лютинську, неподалік від батьків.

На моє запитання, чи має щось приємне згадати, Микола Тимофійович каже, що все було тоді приємним. Адже були молодими, сповненими сил та енергії. Щодня поспішали на роботу. Тепер по-іншому живуть люди.

Родина Волошиних тоді також тримала чимале господарство: корову, свиней, птицю тощо. Тепер до цієї животини ще й кінь добавився. «Хай згорати-посіяти вже здоров’я не дозволяє, – каже Микола Тимофійович, – проте на деяких роботах вправляюся самостійно».

Дуже приємним для мене у Лютинську стало ще одне знайомство. Коли поверталася додому, зустріла біля одного з будинків маленького хлопчика.

Приємно вразило те, що дитина одразу пішла на контакт із незнайомою людиною. Одразу дізналася, що хлопчика звуть Костею, що йому лише чотири рочки.

–  Костянтин Романович, - назвався він, коли запитала, як його прізвище. З усього було видно, що хлопчика зацікавило таке знайомство.

Далі мій новий знайомий розповів, що відвідує дитячий садок, дуже любить іграшкові машини та пістолети. Саме пістолет хоче маленький Костик отримати в подарунок від Святого Миколая. Він радо зголосився продекламувати мені вірша, якого його навчили у дитсадку. Звісно, зрозуміти чотирирічну дитину було досить непросто. Проте, основні слова звучали чітко та виразно. Це були «країна», «пшениця» та «коровай»…

Інна ПРИМАКОВА.   

Серед видатних пам’яток, що прикрашають село, - пам’ятник загиблим односельчанам в роки війни та новозбудований православний храм.

Соціальні виплати: держава дбає, закон регламентує, люди часто обурюЮться

На сьогодні в Україні досить актуальною є проблема старіння нації, перевищення рівня смертності над показником народжуваності. Відтак влада як на державному рівні, так і на місцях сприяє покращенню соціальних та економічних передумов народження й виховання маленьких українців. Багатодітні сім`ї можна назвати відмінниками виконання демографічних державних стратегій, проте чи забезпечує їх держава належними фінансовими й правовими гарантіями задля нормального рівня життя? Не зважаючи на скруту і нелегкі часи, відповідь на це запитання буде позитивною. Є кілька видів державних допомог сім’ям з дітьми. Всі вони призначаються згідно із чинним законодавством. Тема нашої публікації – виплата державних соціальних допомог малозабезпеченим сім’ям. У Дубровицькому районі таку допомогу отримує 1401 родина.

Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям призначається й виплачується малозабезпеченим сім’ям, які постійно проживають на території України, мають середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї.

На кожного отримувача соціальної допомоги місцева державна адміністрація формує особову справу, де зберігаються документи, необхідні для призначення соціальної допомоги, а також розрахунки її розміру.

Для призначення соціальної допомоги уповноважений представник сім’ї подає до місцевої державної адміністрації такі документи: заяву; документ, який посвідчує особу уповноваженого представника сім’ї; довідку про склад сім’ї; декларацію про доходи й майно (заповнюється на підставі довідок про доходи кожного члена сім’ї); довідку про наявність і розмір земельної частки (паю).

Лише у Перебродівській сільській раді нашого району таку допомогу отримує 90 сімей. Час від часу частині з них відмовляють щодо таких виплат через наявність земельної ділянки понад встановлену норму. Саме тоді починають стукати ображені законом у двері багатьох інстанцій: хіба ж ми не такі, як всі? Але все по порядку…

Будимля: життя триває,

часто поза законом

Серед усіх сіл Дубровицького району Будимля і його мешканців донедавна знала найменше. Хоча чула про це село багато, минулого тижня вперше побувала там. Разом зі спеціалістами районного управління праці у селі ми вивчали, які умови створюються за державні кошти для дітей в багатодітних родинах.

Будимля – село особливе. Передусім тим, що воно – єдине село на Рівненщині, яке має статус другої зони радіаційного забруднення після аварії на ЧАЕС, має статус обов’язкового гарантованого відселення. За законом, звідси уже всі мали б виселитися у «чисту зону». Але люди не хочуть лишати рідні домівки. Живуть вони в українському у селі, але далеко не всі державні закони для них діють. Будимлянці будують хати, а на них нема жодних документів, бо законом будівництво тут не дозволене, до деяких новозбудованих осель дуже проблематично, у зв’язку з відсутністю документів, навіть провести електроенергію. Тут працюють на землі, яка також офіційно на людей далеко не вся оформлена. Будимлянські хлопці свій військовий обов’язок виконувати також відмовляються. Переважна більшість мешканців села – багатодітні сім’ї, отож їм треба думати про майбутнє, а законом їх майбутнє не все  прописане.

Однак є у Будимлі частка сьогодення, яка чітко державою регламентована. Йдеться про соціальні виплати для багатодітних і малозабезпечених дітей. Завдяки і цим виплатам мають мешканці села день теперішній, як кажуть, хліб і до хліба. Окремі сім’ї отримують завдяки цим допомогам від кількох до десяти тисяч гривень щомісячно. Однак для деяких з цих родин каменем спотикання в отриманні таких державних допомог стала наявність земельної ділянки (юридично оформленої) більш як 60 соток.

Є чіткі нормативи щоди призначення соціальних допомог малозабезпеченим сім’ям і методика їх нарахування. Відповідно до порядку призначення лише в окремих випадках за наявності такої земельної ділянки (зокрема в сім’ї виховується троє і більше дітей) рішення про призначення може вирішувати комісія. Як зазначили в управлінні праці, не зважаючи на різні нюанси, як правило, не відмовляє комісія у такій допомозі багатодітним сім’ям, де діти виховуються одним із батьків (вдова, вдівець, одинока мати), бо, у такому разі, тягар виховання дітей на одних плечах значно більший. Спеціалісти районного управління праці та соцзахисту населення виїхали у село з метою перевірки цільового використання державних коштів та правильності їх призначення.

Отож… Як живе будимлянська багатодітна родина? Спробуємо відтворити середньостатистичну картину. Будинок на 3-4 кімнати з просторою кухнею. Здебільшого це спальні кімнати. Гарні, світлі, просторі. Всюди зроблені ремонти, у багатьох у сучасному євростилі.  Багато родин надає перевагу оздобленню стін дерев’яною вагонкою. Взагалі в обійстях мешканців села побачила багато заготовленої деревини, очевидно, не є проблемою привезти її з лісу. У багатьох  оселях поставлені пластикові вікна, на підлозі – ламінат. Оскільки члени багатьох родини їздили на заробітки до Росії, то самі навчилися робити сучасні ремонти. У кожній оселі - сучасна побутова техніка: холодильники, пральні машини, мікрохвильові печі. У протестантських сім’ях телевізорів нема. У православних – окрім телевізорів, не дивина і комп’ютери. Килими, занавіски на вікнах у всіх, кого ми відвідували, ошатні і модні. У деяких сім’ях – дорогі шафи-купе. Коли заходить мова про необхідність коштів, то здебільшого члени родини наголошують на тому, що вони потрібні на нові меблі: діти підростають, їм треба зручно відпочивати. Є у мешканців села мотоцикли, автівки і квадрацикли. Останнє диво техніки я бачила вперше. Припали до вподоби кілька дуже сучасних будинків з цікавою архітектурою - так будуються прості хлопці, які в Росії на шматок хліба заробляли.

І знову про землю

Чого-чого, а землі у будимлянців вистачає. Біля кожної оселі – чималі наділи. От тільки юридично закріплені вони не за всіма господарями. У 2002 році у цьому селі була проведена остання інвентаризація землі. У когось з тих пір є запис про земельний наділ біля хати і поза нею, а хтось пізніше шматок землі собі «привласнив», отож фактично документально не закріплена земля за такими обійстями. На жаль, саме земля і є каменем розбрату між сусідами, знайомими і навіть родичами. Ні, за неї не сперечаються, не б’ються, просто нею дорікають. Адже, одні, маючи великий наділ, не прописаний у сільській раді, без проблем отримують соціальні допомоги, інші ж, через  юридично оформлені земельні ділянки, отримують час від часу відмови на ці допомоги. Їдуть люди скаржитися, бо державну соціальної допомоги хоче кожна багатодітна родина. Разом з соціальними інспекторами: державним соціальним інспектором Аллою Бернацькою та головним державним соціальним інспектором Світланою Кролевець, сільським головою Валерієм Крижиком ходили з хати в хату, вивчали умови побуту. Слава Богу, державні гроші витрачаються тут справді на благо дітей. Росте малеча у комфортних умовах, доглянута і сита. От тільки батьки дітей б’ють на сполох: чому ж держава одним виплачує оцю допомогу, а іншим періодично відмовляє? Розуміють, що саме через наявність земельної ділянки не завжди державні кошти потрапляють до родин. Закон на цоьму наголошує. Саме їм керуються спеціалісти державних служб.

А думки про цю проблему почули різні. Передаємо їх діалектною мовою жителів села, вона тут милозвучна, з яскраво вираженим білоруським акцентом.

– Шчо ета зэмля? Який з її толк? Земля у всєх тут є. Шо є людзі, что на воздусі живуть? Так у одніх землю бачаць. У другіх – нє. Я малозабєзпєчений - то плаціцє, і всє. Ви поробіцє на зємлє і будєце знаць, шо вона дає, чи можна з її прожиць…

– Не понімаю. У другіх – земля. Квадрацикли, мотоцикли, понаживаліся на янтарю, у хатах – єври (мається на увазі євроремонт). Їх не бачаць. А нас бачаць. У кожного коло хати землі хватає. Наші жонки поїхалі жаловаться, то нас і ворушаць. Трєба браць дєтєй і на Києв єхаць.

Почула від будимлянців ще одну думку, як на мене, дуже слушну. Треба, щоб держава опікувалася рівнозначно кожною дитиною, щоб платилися гроші в однаковій сумі на кожного маленького українця, незалежно від того, в якій родині дитина підростає, багатодітній чи ні. Що ж думка справді заслуговує визнання (у багатьох країнах світу закон діє саме так), однак вирішувати її можливо лише на найвищих державних рівнях.

А зараз про мешканців села, найбільше про діток, вони тут такі щирі, добрі і ввічливі. Вони не знають усіх державних законів. Але їм пощастило у цьому світі. Пощастило, бо народилися серед любові, у сім’ях, де нема спиртного, сварок, а є взаємоповага і Божа любов.

Алла Торчило (на знімку зліва) з найменшеньким синочком Юрком. У родині виховується п’ятеро хлопців та двоє дівчаток. Відчувається у домі атмосфера батьківської любові та родинного тепла. «Чим займаються діти у вільний час?», - запитую у господині, не помітивши у домі ні телевізора, ні комп’ютера. «Допомагають по господарству нам, а ще до дідуся з бабусею часто навідуються, бо вони вже здоров’я не мають, а й там поратися треба». Праця, любов до Бога, - головні чинники виховання у багатодітних будимлянських родинах.

Марійці Молчанович п’ять рочків. Дитячого садочка вона не відвідує. На час нашого знайомства бавиться у піску. Щирими очима заглядає на незнайомців і охоче спілкується. Вона має дев’ятеро старших братів та сестричок. Старші брати вже самотужки заробляють на прожиття. Мама Марійки також вважає, що кожна дитина в Україні заслуговує на підтримку держави, де б вона не зростала.

Роза Торчило (на знімку розмовляє із соціальними інспекторами) виховує 13 дітей. Вісім синів та п’ятеро доньок зараз живуть під світлом лише маминої любові. На жаль, 5 років тому помер від онкозахворювання їх тато. У затишній оселі господині ми розговорилисі про будні і життя. «Коли діти вдома, а не у школі, то лише до обіда - треба на сім’ю п’ять буханців хліба, - розповідає Роза Ярославівна. – Цьогоріч зібрали картоплю лише з 15 соток, а саджали 45. Решту – затопило…». Однак, як каже господиня, з Божою поміччю все буде добре.

Дев’ятикласниця Аня Торчило (на знімку справа), як і більшість будимлянської молоді, вищу освіту здобувати не хоче. Каже дівчина, що треба мамі допомагати. Її братик Давид не обділений любов’ю у родині, бо тут уже стають на самостійну стежку старші діти. Поруч син зводить хату. Життя триває…

Любов КЛІМЧУК.

Україна – переможе, ми житимемо

у цивілізованій європейській державі

З такими словами звертаюся до вас, редакціє газети «Дубровицький вісник», щоб розповісти про нашу дитячу підтримку всім захисникам нашої рідної України, нашим односельцям, що є бійцями АТО.

До дорослих справ додаються тепер й дитячі. Ця співпраця гуманізму та милосердя в такій єдності не може не пробудити наше прагнення бути згуртованими, мужніми, єдино спільними у боротьбі й перемозі з агресією Росії.

Ми прокидаємося вранці, крокуємо до школи, просто живемо, але завдячуємо нашим захисникам за мирне небо над нами тим, хто на фронтах Донбасу і Луганська виборює право жити, вчитися і працювати мирно, творчо. Ми добре знаємо й усвідомлюємо нашими серцями велике нещастя з боку уже далеко недружньої до нас Росії.

Співчуваємо, хвилюємося, сподіваємося і віримо у мир. Наша підтримка бійцям АТО незначна, але вона щиро гуманна.

Шестикласники Людинської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. К. Хомич стали ніби вогником вдячності, поваги й любові до односельців і всіх, хто воює з терористами-сепаратистами. У національний символ державного прапора розфарбували ворота шкільного подвір’я, двічі стали ініціаторами «солодкої» ярмарки – «Купуйте наші смаколики!». Кошти, отримані на шкільному базарі(2993 грн.) віддані сім’ям бійців АТО – односельцям, волонтерам для придбання військового обмундирування та придбання ліків для тих, хто в госпіталі. Учні школи пишуть листи, виготовляють різні ланцюжки, стрічки-косички із символами України і відсилають їх на фронт бійцям. У них прості слова, але з теплоотою любові і віри в перемогу над ворогом. Це щирі побажання повернутися додому живими.

Яна ФЕДОРОВА, учениця 6 класу.

***

А минулого понеділка на загальношкільній лінійці, приуроченій Всеукраїнському дню писемності та мови, учні школи мали нагоду зустрітися з волонтерами фонду «Руєвіт» Світланою Правник та Василем Конончуком. Діти вчергове передали листи та малюнки для українських вояків. Отримають солдати й помічні обереги, виготовлені школярами.

* * *

У це не міг повірити ніхто:

Живим ти повернувся із АТО.

Ти встав перед ворогом своїм

І з пекла того вирвався живим.

Все літо не знімав ти камуфляж

І був тобі домівкою бліндаж,

А в ті пекельні дні на полі бою,

Напевно, були ангели з тобою.

Нарешті повернувся ти до хати,

Цю зустріч, певно, вистраждала мати,

Над нею просто змилувалась доля

Й не кинула тебе посеред поля.

І ось ти йдеш по вулиці, герой,

У бік твій вдячних поглядів конвой.

Я теж услід з повагою дивлюся,

Та спокій твій порушити боюся.

Не треба ні питань, ні зайвих слів,

Бо й так ми знаєм, що ти пережив.

Ніяких тому виправдань нема,

Та віра є, що все це не дарма.

           * * *

Стомився, приліг і наснилось…

Що щось у країні змінилось,

Що ніби не стало тирана

Й поволі вже гояться рани.

Відбудовують в селах руїни,

Й майорять прапори України.

І вже на східному кордоні

Нема ворожих ешелонів,

А той, хто здався нашим братам,

Уже не є таким пихатим.

Без шантажу і без образи –

Нема потреби в їхнім газі.

Став край барвисто-веселковим,

А українська наша мова

Звучить від заходу до сходу

Із вуст щасливого народу.

А на свята веселі діти

До обелісків носять квіти….

…Рвонуло щось, а з неба «град»…

Ми не відступимо назад!

Лише вперед! За віщий сон,

За світлий день біля вікон.

Марія МОСІЙЧУК, с. Селець.

Зустріч героя-земляка

З нетерпінням чекали зустрічі з нашим земляком, який більше трьох місяців перебував в зоні АТО, а саме в м. Дебальцево. 8 листопада ми дізналися, що Михайло Жакун, так звуть нашого солдата, приходить додому у короткотермінову дводенну відпустку. Ольга Миколаївна Денищич (бібліотекар Колківської ПШБ), дізнавшись від дружини Михайла, коли він приїжджає, першою сповістила про цю радісну новину нас усіх. Ми не змогли стриматися, щоб не прийти на цю зустріч, адже кожен хотів з теплом у душі зустріти нашого героя-захисника на рідній землі.

Одразу хотілося б висловити велику подяку Олені Йосипівні Ромаш (завучу з виховної роботи Колківського НВК) та Віті Михайлівні Жакун (педагогу-організатору Колківського НВК). Адже саме вони, за дві години, організували ту зустріч. Зустріч, на якій були присутні школярі різного віку, мешканці села, які не змогли бути осторонь і полишили всі свої справи та прийшли, щоб подякувати Михайлу за його героїзм. Та найбільше чекали тієї миті найдорожчі люди в житті Михайла – його мама, дружина Людмила та двоє синочків, Юрій та Євгеній. Весь 9-ий клас, де навчається старший син нашого героя Юрій, разом з класним керівником Тетяною Михайлівною Андрієвською прийшли підтримати свого товариша, це ж така радість їхнього друга, адже додому повертається його тато, хай і ненадовго.

Час наближався до приїзду Михайла, адже він з Рівного їхав маршруткою, яка в Колки прибуває о 18 год. З 17 год. ми усі вже були на зупинці. Не могли всидіти вдома. Кожному хотілося особисто подивитися в очі героїчної людини,яка захищає нас, подякувати йому від нас усіх. Адже ми всі тут сидимо,в теплих домівках, а він перебував в страшному пеклі, героїчно воював й захищав рідну неньку-Україну.

І ось маршрутка зупинилася. Хвилюючий момент настав, під гучні оплески всіх присутніх на зупинці, під вигуки школярів «Слава Україні» – «Героям Слава», наш воїн-захисник зійшов на рідну землю. Для нього така зустріч була величезним сюрпризом. Він навіть і не здогадувався, що ми його очікуємо. Ми заздалегідь попросили його дружину не викривати нас.

Без сліз неможливо було дивитися на матір, яка так довго чекала на свого синочка, вона не випускала його зі своїх обіймів. Поряд в сльозах радості – дружина нашого воїна з їхніми обома синами. Обійнявши міцно маму й дружину, Михайло теж не втримався від сліз. Ми всі співали Гімн України, співали голосно, співали крізь сльози як дорослі, так і діти. Це треба було бачити на власні очі, це треба було відчути. Я словами не можу передати все те, що кожен з нас, хто був присутній, пережив в той момент. Вигуки «Наш герой повернувся!». По черзі до нашого воїна-захисника почали підходити учні з жовто-блакитними кульками в руках, вітаючи солдата на рідній землі. Двоє маленьких школярів вручили йому шарф з написом «Слава Україні».

Щемлива радість зустрічі. Вона довго залишиться в серцях наших односельців. Наш герой відчув велику підтримку і небайдужість жителів села. Мабуть, повертаючись в АТО, він неодноразово буде згадувати ту теплу зустріч і чекати з нетерпінням свого повернення в рідне село.

Мирослава МОРОЗ,

художній керівник Колківського СБК.

14 жовтня Покрова – День постання УПА

Про буремні події 1939-55 рр. на теренах нашого краю і до сьогоднішнього часу в суспільстві тривають бурхливі суперечки. Для однієї категорії людей вояки ОУН-УПА є національними героями, борцями за незалежність і свободу держави, а друга категорія людей вважає їх бандитами та вбивцями. На жаль, навіть час не може примирити опонентів, але які б думки не висловлювали історики та політики, яких би аргументів вони не наводили б, істинним залишається одне: УПА та її діяльність - це частина історії нашої держави. Частинку цієї історії, що творилась на теренах нашого району в урочищі, що нині носить назву Лайдацька гора, названу в честь командира загону повстанців «Лайдаки», пропонується до уваги. 

Загін ім. Колодзінського (полковник армії УНР) командира «Лайдаки» (Скуба Микита Іванович 1917р.н., уродженець с. Бичаль Костопільського р-ну, загинув в бою з військами НКВС 11 березня 1944р. під с. Луко Володимирецького р-ну, похований на цвинтарі с. Літвиця), розпочав свій бойовий шлях на Дубровиччині 19 вересня 1943 року. Варто зазначити, що «Лайдака» вперше побував в нашому районі у складі «Бойової групи командира «Бористена», що пропогандивно рейдувала тут із 15 серпня по 15 вересня 1943 року, за особистою вказівкою «Дубового» на посаді командира бойового відділу, що складався із сотні «Ярка» та сотні «Тополі». Бойова група налічувала до 500 чоловік особового складу з повним озброєнням і своїм рейдом показала свою силу червоним партизанам, що відчували себе господарями на поліській землі. Група демонстративно, не криючись, як було раніше, заходила в села, проводила мітинги, розповідали про Україну, про Українську Повстанчу Армію, роздавала населенню листівки та націоналістичну літературу. Одним із вояків групи у складі сотні «Яреми» перебував нині мешканець с. Кураш Бакунець Степан Сидорович, 1925 року народження, на псевдо «Грушка», уродженець с. Тинне Сарненського р-ну, що розпочав свій бойовий шлях із грудня 1942 року у першій сотні УПА «Коробки» Григорія Перегійняка.

Керівниками ОУН було взято до уваги помилки УНР, коли молода держава не змогла, своїми малочисленими військами, зберегти незалежність України в боях з більшовистськими загарбниками. Саме цей фактор був головним у творенні збройних формувань на теренах країни. Як засвідчують статистичні дані істориків та науковців, за період національно-визвольної боротьби 1941-55рр. було задіяно членів УПА і запілля майже півмільйона чоловік по всій території України.

Першу військову операцію на території Дубровицького району загін командира «Лайдаки» провів в ніч з 22 на 23 вересня 1943 року в с. Велюнь, котре, на думку повстанців, було головним центром комуністичного зв’язку і в котрому був сталим осідок комуністичних банд. В результаті вдало проведеної операції було знищено 19 комуністів, спалено канцелярію штабу і ще кілька хат, в котрих гніздилися комунари. До рук повстанців потрапило 15 корів, 3 рушниці, 665 набоїв до радянських рушниць, 30 шт. набоїв до «Маузера», 15 гранат та ін. Про подальші події загону описано в «Хроніці загону ім. Колодзінського, укладеною «Канадою» та іншими політвиховниками» за період із 17 вересня 1943 до 5 лютого 1945 року, що зберігаються в ДАРО. Матеріал про діяльність загону командира «Лайдаки» є окремою брошурою і незабаром стане доступним для всіх бажаючих.

У зв’язку з непередбачуваною ситуацією, що виникла на фронті станом на осінь 1943 року і з метою максимального збереження бойових відділів, командиром воєнної округи «Заграва» «Дубовим» (Литвинчук Іван Самійлович 1917 р.н. уродженець с. Бискупичі Руські(Нехвороща) Володимир-Волинського р-ну Волинської області – 18.01.1951 р. загинув у криївці на хуторі біля с. Золочівка Демидівського р-ну Рівненської області) було видано таємний наказ керівникам запілля округи про побудову підземних мешканевих приміщень для автономного перебування там бойових відділів терміном від 3 до 5 місяців враз із харчовими запасами для особового складу і для коней до 15 жовтня 1943 року. 

Таке приміщення було побудовано у лісовому масиві Дубровицького лісництва об’єднання «Рівнеліс» у кварталі №76 зусиллями всієї господарської референтури Дубровицького району на пагорбі, що з трьох боків оточувало непрохідне, на той час, болото. На самому господарському пункті було викопано шестиметровий колодязь для питної води із цементових кругів, що зберігся до нашого часу, господарське приміщення-казарму розм. 18х12 метрів і висотою чотири метри. В приміщенні казарми по всій довжині було розташовано дерев’яний стіл і дві лави по боках, піч з грубкою, склад для продуктів, а по всій вільній площі облаштовано нари у декілька ярусів. Комплекс господарського пункту включав в себе ще два, менших за розміром приміщення, стайні для коней розміром 4х5 м та вбиральні 3х4 м, з’єднаних між собою довгим майже 60-ти метровим коридором, шириною і висотою два метри, виконаних із соснових заготовок діаметром до 20 см.

План-схема підземного мешканевого приміщення з розрізом.

1-резервний вихід                            8-продуктовий склад

2-колодязь                                        9-приміщення казарми

3-коридор                                          10-димохід

4-склад (стайня)                             11-віддушини

5-стіл і дві-лави                                               12-вхід-вихід

6-нари                                                13-вбиральня

7-піч з грубою

Для автономного функціонування господарського пункту «зимовика» в радіусі до кілометра було облаштовано так звані «магазини», де зберігалося певний час фуражне зерно для коней, жито і мука для хліба і сухарів, продукти харчування, цукор, олія, в бочках – м’ясо, ковбаси, тлущ, а також «магазини» зі зброєю і одягом.

Детальну інформацію про технологію будівництва і про функціонування  підземного приміщення можна отримати, придбавши брошуру «Лайдацька гора» у ТЦ «Добробут» у приватного підприємця Краська. 

У зв’язку із зміною фронтової ситуації на ПЗУЗ, коли наступ червоних призупинився, а на початку січня 1944 року район вже було окуповано фронтовими військовими частинами червоних, котрі постійно вступали в сутички і вели переслідування збройних відділів УПА, прочісували лісові масиві, не без допомоги «сексотів» знищували «магазини» з продуктами, амуніцією, одягом та зброєю, тим самим лишаючи відділи боєздатності. Фронтова лінія на території Полісся тягнулась від сходу Морочанського району до сіл Неньковичі, Острів, перетинаючи річку Стир на Висоцький район на с. Озерськ, Рудню та, перетинаючи ріки Горинь та Случ, аж до Овруча. Такий застій фронту тривав до середини липня 1944 року.

Нова окупаційна влада на завойованих територіях всіма силами і методами намагалась встановити свої закони і порядки, постійно проводились чекістсько-військові операції щодо зачищення від повстанців лісових масивів, неодноразово використовуючи свідчення тих незначних учасників боротьби, хто перейшов із формувань ОУН-УПА на бік червоних.

 В перші дні встановлення радянської адміністрації найбільших втрат зазнала господарська ділянка УПА. Недостатня конспірація, активна діяльність агентури органів держбезпеки призвели до ліквідації близько 75% організаційно–військових складів(підземних сховищ, магазинів).

«На початку лютого біля с.Кідри, на висоті 196,3 взводом «Смершу» та 181 армійським загороджувальним загоном було виявлено три склади з продуктами та зброєю. В одному зі складів виявлено націоналістичну документацію, друкарське начиння, накази інструкції у військовій справі. (ЦДАГО, ф 1,оп 23 спр 930 арк 32-38).                                                                                                                                                        

Дня 18.02.44р. комуністи знайшли чи інакше показано їм наш магазин, з котрого забрано до 300 кг ковбаси, дві тонни муки, 3 метри фасолі, один метр солі, чотири метри круп – сухарі, частину муки вдалося забрати нам. К-р Пархоменко затратив двох коней», – так описує командир «Ярок» у своєму звіті за лютий про події того дня. Зважаючи на той факт, що було забрано дві тонни борошна та ще й сухарі, які зовсім не підлягають зберіганню довгий час в землі в «магазинах», то можна в деякій мірі стверджувати, що саме з цього господарського пункту було забрано ці продукти харчування. Борошно з цього пункту червоні розвозили по навколишніх селах і роздавали місцевим жителям. Саме приміщення деякий час простояло сиротливою пусткою, і тільки сміливі люди приходили подивитися на творіння рук повстанців. На всьому комплексі підземного приміщення було декілька вирв від мін і гранат, що залишили після себе червоні. Починаючи з 50-х років помалу весь комплекс почав руйнуватися, дерев’яні конструкції та цегла розбиралися, лишився лише колодязь без води і зруйновані тунелі з приміщеннями та головним бункером. Вчителі з навколишніх сіл приводили своїх учнів на екскурсії до підземного помешкання повстанців, і діти на все життя запам’ятали обгорілі, чорні від диму дерев’яні конструкції будови.

На згадку про славної пам’яті командира «Лайдаку», що загинув під селом Білим Володимирецького району 11 березня 1944 року, і зістав похованим на цвинтарі села Літвиця, урочище, де містився господарський пункт, серед місцевих жителів отримало назву Лайдацька гора.

 Детально вивчивши та проаналізувавши звіт командира «Ярка» військової округи «Заграва» за період з 19.ІХ.43 р. по 24.Х1.44р.(ДАРО ф, Р -30. Оп, 2, спр, 89.) і Хроніку загону ім. Колодзінського військової округи «Заграва», укладену політвиховниками загону, з 17 вересня 1943р. по 4 лютого 1945 р. (ДАРО фР-30, оп 2 спр 88-89), напрошується висновок, що споруда в лісовому масиві Дубровицького лісництва, зовсім не використовувалось за своїм прямим призначенням, як підземне мешканеве приміщення, а скоріше всього, як господарський пункт  -  «зимовик», і відділи «Лайдаки» та «Ярка» там не могли перебувати по простій причині, бо весь час перебували в рейді по терену і не мали свого постійного місця базування, бо переслідувалися переважаючими силами червоних.

Суверенну Українську державу ми маємо завдяки тим, хто відчайдушно боровся в лавах ОУН–УПА за волю своєї рідної землі, ставив найвищою своєю метою здобуття незалежності України. Ми вклоняємось ветеранам ОУН–УПА за їхню мужність, жертовність, відданість українській справі. Віримо, що разом неодмінно побудуємо дійсно суверенну, вільну від політичних, економічних і духовних загарбників Українську Самостійну Соборну Державу!

І нехай благословить нас Господь.

У парламенті зареєстровано законопроект, внесений фракцією «Свобода», де пропонується гасло «Слава Україні!», «Героям Слава!» запровадити як привітання у Збройних Силах України.

Слава Україні! Героям Слава!

Володимир МОЗОЛЬ, депутат районної ради.

ЗОВСІМ НЕ ДИТЯЧІ ПУСТОЩІ

Неприємний інцидент стався на початку листопада у Перебродівській школі після футбольної зустрічі між школярами цієї школи з сусідами з Миляцької. Прямо у приміщенні школи, після футболу, чотири учні 9-их класів побили своїх миляцьких суперників, незважаючи на присутність вчителів та, навіть, директора. Моєму сину так вдарили по зубах, що аж виступила кров, проте ніхто з педагогів не звернувся до правоохоронних органів, а директор школи навіть не захотіла спілкуватися згодом зі мною по телефону. То кого ж ми виховуємо у школах? Хто виросте з такої дитини, яка нахабно підняла руку на однолітка?

Подейкують, що в Перебродах не дивина, коли учні ходять до навчального закладу з електрошокерами, б’ють слабших дітей, обзивають вчителів, не мають ніякої поваги до старших. Хотілося б звернутися до правоохоронних органів району: чому перебродівські школярі віком 14-15 років на «Вайперах» у вечірні години вільно розгулюють по Милячах, ще й чіпляються до наших дітей? Чому їхні батьки не контролюють їх дії?

Про сутички між молоддю нашого села та перебродівцями газета писала неодноразово. Проте якогось дієвого вирішення проблеми так і немає. А вже хотілося б порядку і законності.

 Л.І. БОРСУК, мама постраждалого хлопця, с. Миляч.