* 5 червня відзначали День працівників водного господарства

Щоб не міліли водні джерела краю

Рівненщина – заквітчаний красою довколишньої природи, освітлений чистотою джерел, чарівний куточок Полісся. Рясні дощі у будь-яку пору року і танення снігу під час зимових відлиг та навесні завдають чимало турбот населенню нашого краю. Щоб запобігти підтопленню населених пунктів та сільськогосподарських угідь, на допомогу приходять працівники водного господарства. Реалізацію державної політики у галузі водного господарства на території Сарненського та Вараського районів здійснює Північне міжрайонне управління водного господарства.

Наші території одночасно потерпають, як від підтоплень, так і від сезонних посух, що ми зараз і спостерігаємо. Проблему сталого використання водних ресурсів проголошено як одну з найактуальніших у світі, від розв’язання якої залежить добробут та життєзабезпечення населення. Пріоритетним для галузі є впровадження інтегрованого управління водними ресурсами на основі європейських стандартів у рамках продовження процесу впровадження басейнового принципу управління в українському водному секторі. Вже зроблено перші кроки у розбудові сучасного моніторингу поверхневих вод, постійно проводяться еко-ініціативи з метою формування екологічної свідомості у суспільстві. Робота водогосподарників спрямована на досягнення доброго стану українських водойм. Управління водними ресурсами в сучасних умовах - це сьогодні головне завдання водників. Робота колективу управління націлена на виконання заходів з покращення екологічного стану водних ресурсів та захисту населених пунктів від шкідливої дії вод. Наші працівники беруть активну участь та проводять екологічні акції. Управління постійно проводить інформаційно-просвітницька роботу серед населення щодо водно-екологічних проблем. Управління постійно співпрацює з органами місцевого самоврядування у питаннях, що стосуються меліорації земель та проведення заходів капітального ремонту внутрішньогосподарської меліоративної мережі, з метою попередження виникнення надзвичайних ситуацій.

Вода є безцінним природним ресурсом, значення якого в сучасному світі зростає з кожним днем. Тому зусиль одних водогосподарників замало, кожен з нас повинен берегти і раціонально користуватися нашими водними багатствами, адже ставленням до них визначається  рівень цивілізованості та культури суспільства, його турбота про майбутні покоління. Тільки спільні рішення і дії разом з територіальними громадами забезпечать досягнення доброго стану вод, адже чисті водойми – наша спільна справа та майбутнє наших дітей.

Щиро вітаємо всіх водогосподарників зі святом! Нехай ваша праця сприяє тому, щоб річки були чистими і повноводними, водні ресурси використовувалися з максимальною ефективністю, а Україна завжди була забезпечена чистою питною водою. Хочемо подякувати працівникам водного господарства за повсякденну працю та щоденну самовіддачу. Бажаємо вам щастя, міцного здоров’я, добробуту, злагоди у ваших родинах, нових трудових звершень!

Адміністрація Північного міжрайонного управління водного господарства.

 

 

На які зміни варто чекати з 1 червня

З 1 червня на українців чекає низка змін. Зокрема, громадянам варто зважати на те, що деякі банки вирішили скасувати кредитні канікули, а майбутнім вступникам потрібно встигнути підтвердити свою участь в основній сесії національного мультипредметного тесту.

Що ще зміниться з 1 червня та протягом місяця – читайте у матеріалі.

 

Комунальні тарифи

Після закінчення терміну дії річних пропозицій попереднього сезону газопостачальні компанії мали б сформувати нові тарифні плани. Але через війну ці плани довелося відкласти.

Тому у червні українці платитимуть за газ, спожитий у травні, за старими цінами. Його вартість має становити не більше 8 грн. за 1 куб. м.

Водночас у «Нафтогазі» спростували інформацію про те, що тарифи на опалення для населення можуть зрости. У компанії пояснили, що на виконання умов трирічних договорів з підприємствами теплокомуненерго дійсно встановили нові ціни на природний газ.

Але запланований з 1 червня 2022 року перегляд цін був однією з умов договору, який теплокомуненерго добровільно уклали минулого року з «Нафтогазом». А умови трирічних контрактів погоджувалися урядом.

Тому на платіжках українців це не позначиться

Тарифи на електроенергію

Також фіксованими залишаються тарифи на електроенергію для побутових споживачів в Україні. Вони діятимуть до 31 жовтня 2022 року. Тож у червні українці платитимуть за світло за таким же принципом, як і раніше: залежно від того, хто та скільки електроенергії споживає.

Так, споживачі, які використовують за місяць до 250 кВт/год., платитимуть за електрику 1,44 грн. Для домогосподарств, які споживають більше 250 кВт/год. на місяць, тариф залишиться на рівні 1,68 грн.

 

Скасування кредитних канікул

З 1 червня для клієнтів «Приватбанку» та «Ощадбанку» скасовують кредитні канікули, які діяли до 31 травня. Тому українцям потрібно бути готовими до повернення обов’язкових платежів.

Водночас із 1 червня 2022 року «Приватбанк» продовжує пільгові умови обслуговування користувачів кредитних карток. Клієнти матимуть можливість відкрити нову кредитну картку чи збільшити ліміт кредитування за чинними картками, але для них буде діяти знижена вдвічі процентна ставка.

Пільгові умови обслуговування зі ставкою 1,7% на місяць діятимуть до кінця серпня, якщо клієнт вчасно вносить обов’язковий щомісячний платіж у розмірі 5% від суми заборгованості. В іншому випадку відсотки нараховуватимуться за стандартними ставками.

 

Виплата пенсій

Для затримки виплати пенсій у червні немає жодних передумов. У цьому запевнив голова Пенсійного фонду України Євгеній Капінус.

Крім того, заплановані перерахунки пенсій також будуть проведені вчасно. Зокрема, у червні працюючі пенсіонери отримають проіндексовані виплати з доплатами за квітень і травень.

Перерахунок проводиться з урахуванням лише страхового стажу, який є після призначення (попереднього перерахунку) пенсії, або – у разі доцільності – з урахуванням стажу та заробітної плати після призначення (попереднього перерахунку) пенсії.

 

Національний мультипредметний тест

20 травня розпочався перший етап підтвердження участі в основній сесії національного мультипредметного тесту. Він триватиме до 7 червня.

До цієї дати майбутнім вступникам необхідно заповнити спеціальну форму, розміщену на інформаційній сторінці у вкладці Підтвердження участі в НМТ.

На цьому етапі абітурієнт повинен обрати із запропонованого переліку населений пункт, зручний для проходження основної сесії тесту, залежно від того, де він – в Україні чи за кордоном.

Під час другого етапу, який триватиме з 21 червня до 7 липня 2022 року, майбутні вступники остаточно визначатимуться з вибором міста/країни і за потреби зможуть змінити населений пункт на той із запропонованих, де зручніше буде пройти тестування.

 

Зміни для українців за кордоном

Низка європейських країн змінила деякі правила перебування на своїх територіях для українських біженців.

Так, Польща змінює правила безкоштовного проїзду для громадян України. З 1 червня вони матимуть можливість безкоштовного проїзду лише на маршрутах з та до міст, розташованих біля східних кордонів країни.

Йдеться про Хелм, Дорогуськ, Люблін, Грубешів, Перемишль, Загоже, Ярослав та Жешув. Українці можуть отримати безкоштовні квитки в касах відповідних населених пунктів або у провідника в потязі, якщо поїздка починається з цих місць.

Також з 1 червня за проїзд у громадському транспорті потрібно буде платити у Німеччині, Болгарії, Швейцарії та Чехії. Але в Німеччині планують зробити пільги для українців.

Очікується, що проїзний на всі види громадського транспорту українцям обійдеться в €9. А в Чехії проїзний можна буде придбати за €7.

Водночас у Бельгії з 1 червня можна буде обміняти українську гривню на євро. Послуга буде пропонуватись у касах Національного банку або у приватних банківських установах. Відповідно до рекомендації Європейської комісії, українські громадяни зможуть обміняти до 10 тис. грн. (€316) на кожну дорослу людину без будь-яких зборів або комісій.

 

 

 

Під час війни багатії з Рівненщини відгуляли

гучне весілля на Волині

Біля міста Луцька заможна родина попри війну відгуляла гучне весілля. Одружувався Андрій Голуб, син одного із засновників фірми з виготовлення ковбас «Ідна» – Володимира Голуба з села Острожець, що у Дубенському районі Рівненщини.

В Острожці це ТзОВ має сільськогосподарські угіддя, кілька тваринницьких ферм, ковбасний цех і консервний завод з виготовлення м’ясних консерв і згущеного молока.

Святкування відбулися у той час, як їхні земляки хвилюються та моляться за своїх рідних на фронті.

Наречена та наречений із їхніми гостями та звичайні українці живуть у паралельних реальностях, де нема війни.

На відео наречена Ліна знімає стрес шампанським та хвилюється, аби свято не зіпсував дощ.

А наречений будує плани на майбутнє – як він кататиметься на кабріолеті. Це відбувається в той момент, коли тисячі українців втратили свої домівки.

У коментарях під сюжетом ТРК «Аверс», який оприлюднив уривки з весілля, користувачі пишуть, що чоловікам, які є на відео, потрібно вручити повістки.

«А війни і мобілізації в Україні для мажорів немає. Тут влада і президент, прокуратура, чомусь глухі і сліпі. То, що це таке, не злочини військові?»;

«Виходить винищення простих українців тільки»;

«Луцький військомат, всіх чоловіків, які є на відео, призвати в армію і на передову»;

«Багатії гуляють. Їм наплювати на простих людей. Військові зупиняють машини по дорозі в село, вручають повістки. А коли вже до мажорів черга дійде?»;

 

«Не можна під час війни влаштовувати святкування і реготати поки матері плачуть над могилами своїх синів»;

 

«За таких людей взагалі не хочеться навіть говорити. Вони не достойні й не мають ні совісті, ні співчуття, ні доброти в серці».

(«Рівне вечірнє», від 26.05.2022 р.).

 

 

КОХАННЯ ПЕРЕМАГАЄ ВІЙНИ

В Україні триває війна. Але життя – не перемогти. У бомбосховищах народжуються діти, а пари, які хочуть поєднати свої долі, не відкладають весілля на потім.

Адже війна – це той лакмусовий папірець, який безпомилково проявляє людські якості та фільтрує почуття. Це час, коли кожен день – наче останній і від цього кохання ще гостріше і ще цінніше.

Попри систематичні тривоги, невизначеність у завтрашньому дні й жорсткі випробування, це почуття долає усі перестороги й неминуче перемагає.

Голова Рівненської обласної військової адміністрації Віталій Коваль минулого тижня зазначив: «1863 пари молодят одружилися за три місяці війни на Рівненщині.

800 пар побралися безпосередньо в обласному центрі. Серед них чимало військовослужбовців.

В порівнянні з минулим роком кількість одружень збільшилась на 62 %. Натомість, кількість розлучень суттєво зменшилась – на 38 %». Що ж приємна тенденція.

Але до цієї статистики не ввійшло молоде подружжя, яке минулого четверга поєднало свої долі в Дубровиці.

Марина та Олександр. Обоє молоді та вродливі. Обоє нетутешні. Наречений – військовослужбовець, наречена – студентка, яка на кілька днів приїхала до нашого райцентру, аби стати тут на рушничок щастя. Жодної рідної душі поруч і повен зал бажаючих привітати молодят з цією важливою подією. Отакі ми є українці. Для нас спільними в ці дні стали чужа біль і чужа радість. Бо вони й не чужі. Ми – одна велика родина.

Споглядаючи на цих двох молодят, таких окрилених та безпосередніх в своєму коханні, багато присутніх не могли стримати розчулених сліз. Мабуть, в цей час кожен подумки молився за їхню щасливу долю та довгий і благословенний любов’ю та дітками шлюб. І навіть розпорядниця цього дійства на якийсь момент не могла стримати сліз, хоча це саме вона знайшла напрочуд проникливі слова, аби реєстрація перетворилася на справжнє маленьке свято.

Зворушливий та традиційно наш, поліський, весільний обряд допомогли працівникам РАЦСу підготувати працівники відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту. Начальник відділу Ніна Стасюк та командир нареченого по-батьківськи  привітали та благословили молодят. Гарні й правильні напутні слова знайшов для молодої пари отець Данило. Весільною свашкою стала знана на Дубровиччині волонтерка Світлана Правник. Несподіванкою для молодих став підготовлений нею коровай. А скільки позитиву подарували  учасники народного аматорського колективу «Намисто» своїми жартівливими побажаннями-настановами, куди молодий та молода мають один одного цілувати! Направду зірковим був вихід найменшеньких учасників обряду, які піднесли нареченим обручки, як символ безперервності їхнього кохання та роду. Все вийшло на славу й по-родинному.

Обіцяю, що після перемоги обов’язково розшукаємо цю пару й розповімо, як склалося їхнє подружнє життя.

Людмила РОДІНА.

 

 

Слово про Учителя

 

У кожного з нас у житті було чимало вчителів. Одні навчали нас писати і рахувати, інші – малювати, співати і танцювати, ще інші вчили певній спеціальності, технічній справі, ремеслу. Це все так. Але були і є інші люди, в яких ми вчилися відношенню до життя і до людей, почуттю обов’язку, порядності, толерантності. Це особлива і найскладніша наука.

На мою думку, усі ці таланти мав наш вчитель Федір Іванович Кренько, якому 6 червня виповнилося б 95 років.

 

Його життя було дуже нелегким. В сім’ї було дев’ятеро дітей, старшим серед яких був Федір Іванович, тому йому і дісталося найбільше. В дитинстві, як і всі діти, він пас корову і гусей, доглядав за меншими, а коли батька призвали до армії на війну, то мати сказала йому, що тепер ти, Федю, будеш меншим за батька. А «батьку» в той час було всього 14 років.

Навчався Федір Іванович в польській школі(бо тоді іншої не було), а потім в українській.

У 17 років його забрали до армії і відвезли на Далекий Схід на війну з Японією, з якої він привіз медаль і грамоту Верховного Головнокомандувача.

Будучи радистом-коректувальником і здобувши певні знання, йому доручили керувати кіноапаратною і радіовузлом. Федір Іванович був дуже допитливим з дитинства, і за 7 років в армії опанував чимало спеціальностей і поглибив свої знання в галузі кіно, фотосправи, радіо та електротехніки. А ще добре освоїв гру на баяні. Йому доручили також керувати художньою самодіяльністю військової частини, зокрема хором і танцювальним колективом. Не гаючи часу, Федір Іванович вступає на заочне навчання у Всесоюзний університет культури, який закінчує і стає дипломованим хормейстером і хореографом.

І ось в 1951 році молодий музикант приїжджає з армії додому, бере баян і виходить в міський сквер, що навпроти міської ради. Як заграв симпатичний музикант у військовій формі, біля нього відразу зібралося багато молоді, спраглої до музики і пісні. Його помітили керівники міста і запросили в районний будинок культури на роботу. Цей заклад розміщувався тоді в невеликому будинку, який стояв на розі вулиці Миру, де тепер кінотеатр «Україна». Федір Іванович встиг разом з аматорами поставити виставу «Лимерівна», але його потягнуло до школи вчителем музики, співів та фізкультури.

Розпочав свою діяльність у 8-річній школі, яка була по вул. Миру (за тамтешнім знаком політв’язням і репресованим). Був це великий, гарний дерев’яний будинок, який, як на мене, не варто було зносити, бо це був історичний раритет, в якому можна було розмістити будь-яку експозицію, або молодіжні та громадські організації.

Пізніше Федір Іванович почав працювати в СШ №1 та в районному будинку піонерів (так тоді називався нинішній будинок школяра) і займала ця установа першу половину двоповерхового будинку, в якому тепер розміщений дитячий садок «Теремок».

Ось тут, в дитячому царстві, розкрився великий талант вчителя дубровицького самородка. Подумати тільки. Федір Іванович керував хоровим, вокальним, танцювальним колективами, гуртками радіотехніки, електроніки, кінодемонстрування, фотосправи, акробатики і навіть керував футбольною командою. Ці гуртки відвідувало близько 500 дітей. І за все це одержував лише одну зарплату – 70 крб. Таке міг витримати лише такий ентузіаст, залюблений в свою роботу, як Федір Іванович, який не просив грошей, а наповнював дитячі душі добром, світлом і радістю, які платити йому справжньою дитячою любов’ю. А це більше щастя ніж гроші.

Особливий талант мав Федір Іванович до хореографії. Його танцювальні колективи, а це діти молодшого, середнього і старшого віку, були кращими не тільки в районі, але й в області.

Як згадувала Н.К. Лясковець, яка 23 роки очолювала будинок школяра і працювала з Федором Івановичем, на нарадах з дошкільної освіти в Рівному вона завжди відчувала себе іменинницею, бо їй вручали найбільше грамот в області за досягнення гуртківців Федора Івановича.

Одночасно з роботою в будинку школяра Федір Іванович успішно керував в різні роки хоровими колективами академічного напрямку лісгоспу, райспоживспілки, медиків і освітян. Неодноразово він виїжджав велосипедом в ближні села, щоб допомогти організувати художню самодіяльність. Це була сподвижницька діяльність і допомога у прилученні любителів української пісні до колективного співу.

За велику працю з виховання молоді Федору Івановичу було присвоєно звання Відмінника народної освіти та Почесного громадянина м. Дубровиця.

53 роки віддав Федір Іванович дітям, які любили свого вчителя і з радістю бігли на заняття. На все життя вони залишилися вдячними своєму Вчителю за науку.

Поки ми виходили з Федором Івановичем в центр міста, то на кожному кроці його зупиняли колишні учні, розпитували про життя і пригадували, як він вчив їх добросовісному відношенню до обраної справи, бути уважними до людей.

Так склалося, що ми з Федором Івановичем подружилися і він називав мене своїм другом, а  я його через різницю у віці – старшим духовним братом. Зустрічалися ми дуже багато разів і по багато часу, і нам завжди було цікаво. Судження Федора Івановича були влучними і короткими. Він не любив багато говорити про будь-що. Коли я приїжджав в Дубровицю, то перш за все відвідував його, бо він на мене чекав. Він був ерудованим, мав великий життєвий досвід і вроджену інтелігентність. А ще був великим патріотом. Він часто мені говорив: «Миколо, я ще хочу трохи пожити і побачити, якою буде наша Україна».

Федір Іванович любив людей і бажав усім добра. Він дуже шкодував жінок, казав, що чимало з них «мучаться», бо їх чоловіки випивають.

Я не пам’ятаю випадку, щоб він когось «обсуджав», як кажуть. Якщо мова заходила про когось і його просили щось сказати, то він завжди казав: «Господи, прости мене», перехреститься і тоді міг сказати декілька слів.

Федір Іванович був добрим господарем. Ще будучи неодруженим, він збудував свій дім. В його городі завжди була ідеальна чистота, хоча більше 12 років він жив без дружини. Йому не потрібно було стільки городини, але він садив, сіяв і переробляв, а потім роздавав людям. Не раз телефонував мені і питав: «Миколо, ти вже посадив часник? Бо я вже посадив і цибульку під зиму». А який у нього розкішний сад, і чого тільки в ньому не росло. А плоди він використовував зокрема для виготовлення різних настоянок, які він також роздавав. Були тут «Грушевий напій», настоянка «100 листків», вишневий лікер і навіть домашнє шампанське з порічок.

Федір Іванович любив своїх нащадків. Він казав, що у мене дуже добрі дочки, зяті, онуки і дуже радів правнукам. І кожному  з них, коли вони приїжджали, готував подарунки.

Його дочки завжди привозили всього багато і всяких смаколиків. Але він значну частину роздавав, бо казав, що те все сам спожити не зможе.

А листок з датами народження рідних і знайомих завжди лежав на столі, і він не забував привітати їх.

Федір Іванович до останніх днів займався фізкультурою, цікавився фітотерапією, знав багато рецептів і ділився ними. Все, про що йшла мова вище – цінні життєві уроки. І не тільки для мене.

Федір Іванович мав щасливе сімейне життя. Він дуже любив свою дружину-педагога Ольгу Василівну. Це була гарна, горда, розумна і добра жінка, справжня берегиня сім’ї, яка платила чоловіку любов’ю на любов. «Я слухав свою дружину», – казав Федір Іванович, бо вона давала добрі поради.

Одного разу, коли гуртківці Федора Івановича завоювали багато медалей на ВДНГ в Москві за цікаві винаходи, і слава про вчителя швидко розійшлася, до їх дому приїхали люди з Білорусії агітувати Федора Івановича поїхати до них і вчити їх дітей. «Ми Вам дамо квартиру, машину, щоб Ви могли на суботу і неділю їздити додому, і добру зарплату».

Мудра жінка вислухала їх і сказала: «Нам не треба вашої квартири, машини і грошей». Я хочу, щоб мій чоловік був вдома». Це був важливий крок для збереження сім’ї. Бо ж ви знаєте, що тепер для багатьох гроші – головне. Їдуть на заробітки, сім’ї розпадаються, а діти залишаються без нагляду. А в разі якихось неприємностей з ними, кажемо, що винна держава, школа і поліція. А батьки ж де?

Ольга Василівна дуже добре випікала здобу. В їхній хаті завжди пахло хлібом. Згадаймо, яким пахучим в нашому дитинстві був мамин хліб. А тому господині, які це не забувають, наповнюють свою хату теплом і непомітно скріплюють сім’ю, створюють затишок, де всім членам сім’ї хочеться побути якнайдовше.

Федір Іванович був справжнім християнином. Він був одним з перших парафіян церкви Різдва Пресвятої Богородиці після відновлення її діяльності. Він дбав за озвучення Служби Божої, дотримувався постів, радів створенню молодіжного хору, а під час мировання завжди пропускав усіх, а сам ішов останнім, казав, що так має бути, бо я найстарший. Казав, що мене Бог так довго тримає на світі.

Прожив Федір Іванович довге (93 роки) насичене і гідне життя, виплекав цілий сад своїх учнів, зробив багато добра людям, бо він пам’ятав слова Євангелії про те, що як міряєш, так і тобі відміряють.

І в минулому житті був один цікавий випадок. Працюючи багато років завідуючий райвідділом культури на Львівщині,одного разу сільський культпрацівник запросив мене до своєї хати. В маленькій кімнатці, де жив його дідусь, на столі лежали кругла паляниця хліба, Біблія і стояла свічка. Тоді я не звернув особливої уваги на це, бо був молодим. Але через багато років я зрозумів правоту того дідуся.

Бо свічка – це має бути постійне прагнення людини до світла від темряви. Хліб – основа життя, але не хлібом єдиним живе людина. А Біблія – це книга життя, в якій можна знайти відповіді на найскладніші життєві проблеми. Це книга книг про християнську любов і правду.

Нам, учням, дуже не вистачає Федора Івановича, його доброї усмішки, щирості, прагнення допомогти і підтримати. Він увесь світився добротою.

Але ми щасливі, що доля дала нам можливість бути біля цілющого джерела, з якого скільки не зачерпни, воно не обміліє, а буде і далі наповнювати наші душі чистою радістю і прагненням дарувати добро людям.

 

Микола АДАМЧУК, його учень, м. Миколаїв.

 

 

Змінилась назва вулиці:

чи треба переоформлювати документи?

«Вулиці українських міст та сіл мають бути рідними та близькими нам», – йдеться у дописі на «Фейсбук»-сторінці Дубровицької міської ради. Місцева влада закликає взяти участь в опитуванні щодо перейменування вулиці Артеменка в місті Дубровиця. У переліку можливих варіантів: вулиця Героя України Віктора Головка, вулиця Борок, вулиця Романа Шухевича, вулиця Федора Пляшка та власний варіант.

Пропонують змінити радянські, проросійські та пробілоруські найменування й інших вулиць у місті та селах громад Дубровиччини. У Висоцькій ОТГ, наприклад, на громадське обговорення виносять перейменування вул. Білоруська, Комунальна (с. Висоцьк), вул. Колгоспна, Білоруська (с. Вербівка), вул. Колгоспна в с. Бродець, вул. Калініна в с. Золоте та в с. Тумень, пров. Колгоспний в с. Людинь, вул. Білоруська в с. Городище, вул. К.Хомича в с. Партизанське.

Щоправда навколо цього процесу точаться дискусії. Одні виступають «за», інші кажуть, що це «не на часі». Один з головних аргументів противників перейменування, мовляв, у людей будуть проблеми. Бо ж доведеться всі документи перероблювати і це забере купу часу та грошей.

Чи справді це так, чи доведеться вносити зміни у ті чи інші документи, ми запитали у Юлії Міхнової, керівника Сарненського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Юлія Олегівна надала роз’яснення з цього приводу.

 

Чи треба змінювати «прописку»

після перейменування?

Обов’язково змінювати місце реєстрації (так звана «прописка») не потрібно. У чинному законодавстві не передбачено обов’язку громадян вносити подібні відомості, оскільки зміна назви вулиці не є зміною реєстрації місця проживання.

Перереєстрацію можна здійснити під час обміну паспорта чи зміни  прізвища, тобто коли виникає безпосередня потреба у заміні документів. Тож після перейменування вулиці ніхто не буде змушений бігти до міграційної служби за відміткою про нову адресу.

«У разі прийняття рішення про зміну нумерації будинків, перейменування вулиць (проспектів, бульварів, площ, провулків, кварталів тощо), населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, зміни в адміністративно-територіальному устрої на підставі відповідних актів вносяться зміни до реєстру територіальної громади, із збереженням попередніх даних, із подальшим внесенням цієї інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Ці відомості за бажанням особи вносяться до відповідних документів, що містять відомості про місце проживання/перебування», – пояснює Юлія Олегівна.

 

А як щодо документів на нерухомість?

Те саме стосується і документів, що засвідчують право власності на нерухомість. Вони залишаються чинними у випадку перейменування вулиці, на якій розташоване нерухоме майно, і вносити зміни до них необов’язково. Йдеться,  зокрема про свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, договір купівлі-продажу, дарування тощо.

Водночас за власною ініціативою чи у разі потреби (купівлі-продажу, дарування) власник майна, стосовно  якого відбулися зміни,  має право звернутися до органу державної реєстрації прав на нерухоме майно із заявою про внесення змін.

«Отож, якщо власник бажає продати, подарувати або передати у спадок свою нерухомість, у документах, які будуть оформлюватися на нового власника, вже буде вказана нова назва», – додає пані Юлія.

Від редакції: фактично для простих мешканців це нічого не змінює. Навіть якщо ми говоримо про призначення субсидії. Про перейменування вулиці повідомляються всі державні органи, соціальні служби, тому вони мають приймати документи як із новими назвами в адресах, так і із старими. Усі реєстри громадян мають бути приведені у відповідності до змін. Звісно певний час паралельно «співіснуватимуть» старі та нові назви. Але зміна найменування вулиці не є підставою для відмови в отриманні субсидії.

 

Чи потрібно змінювати відомості

про місцезнаходження юридичної особи?

Трохи інша ситуація у підприємств, установ та організацій. Перейменування вулиці, де розташована юридична особа, є зміною її місцезнаходження. Це передбачає необхідність внесення відповідних змін в установчі документи, змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повідомлення банківських установ і контрагентів про зміну реквізитів у чинних договорах, виготовлення нових штампів, бланків тощо.

Водночас, зазначає Юлія Міхнова, законодавство не встановлює граничних термінів для проведення зміни відомостей щодо місцезнаходження, а отже, суб’єкт господарювання сам може вирішувати, коли необхідно провести реєстрацію змін.

До того ж не справляється адміністративний збір за проведення державної реєстрації змін, що вносяться до установчих документів благодійних організацій та юридичних осіб, якщо ці зміни пов’язані із прийняттям Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Нагадаємо, що з усіма питаннями, які потребують професійної консультації юристів,  можна  звертатися за телефонами Сарненського місцевого центру з надання безоплатної правової допомоги – (067) 856-74-35 або Дубровицького бюро правової допомоги – (097) 520-51-85.Також правову допомогу можна отримати, завітавши за адресами: м. Дубровиця, вул. Воробинська, 4 або м. Сарни, вул. Суворова, 8. Або ж зателефонувати до контакт-центру системи БПД 0 800 213 103 чи написати на електронну пошту: sarny.rivne@legalaid.rv.ua

 

 

* 6 червня – День журналіста

Залишаймося

й надалі разом!

Ми твердо віримо в нашу перемогу. Редакція «Дубровицького вісника» напередодні професійного дня дякує усім, хто багато років поспіль разом з нами писав історію краю, був нашим передплатником і читачем: колективам міської та сільських рад, освітянам та медикам, працівникам культури, поетам, спортсменам та пенсіонерам. Ви – наша люба аудиторія, задля вас щодня поспішаємо на роботу та вашими здобутками, історіями, біографіями пишемо літопис Дубровиччини. Залишаймося й надалі разом!

Вісім років тому довелося розпаковувати розпорядження, яке довгий час зберігалося в редакційному сейфі на випадок війни. Воно лежало там так довго, що видавалося на той мирний час якоюсь непотрібною бутафорією. Адже гадалося тоді, що мирну й дружелюбну Україну війна ніколи не зачепить. Аж, ні. Війна прийшла підступним плазуном спочатку в Крим, а потім на Донбас. Але й тоді ще ми не могли сповна осягнути, на які страшні випробування приречені.

Аж поки не настало 24 лютого. Нещодавно прочитала в мережах: «Українцям байдуже на п’ятниці, 13-го, адже у них є четвер, 24-го»… Що змінилося відтоді для медійників?

Нині ми працюємо в особливому режимі, який багато в чому обмежує діяльність ЗМІ. Це щоб наші передплатники розуміли, чому на шпальтах газет не можна оприлюднювати всю відому нам інформацію.

Адже у війні, яка сьогодні йде в Україні, провідне місце займають інформаційні баталії. Постріли та вибухи, репортажі та коментарі стали знаряддям цієї війни. І потрібно сказати, що репортерам довелося набувати досвід «з нуля».

Розуміння специфіки війни до мирного журналіста доходить не відразу. Бажання деяких журналістів подати ексклюзив без урахування військової обстановки неодноразово приводили до зворотного ефекту – створення реальної загрози нашим підрозділам.

Тут дуже актуальним є гіппократівський принцип «не нашкодь», тому що журналіст на війні є джерелом інформації, котре можуть використовувати військові розвідники. Тут важливо усвідомлювати, що в наш час аналіз відкритих джерел дозволяє спеціалісту здобути до 90% необхідної інформації.

Розвідувальними органами вивчається буквально все, що подається «на гора» в ЗМІ. Якщо говорити про відеорепортажі, то величезну зацікавленість викликають орієнтири на місцевості, озброєння, умови забезпечення солдат і навіть голосові інтонації в діалогах. З «відвертих» репортажів із зони бойових дій цілком можна отримати дані про настрій бійців, фортифікаційні споруди або вразливі місця нашої оборони. Така ж пересторога щодо розміщення воєнних фотоматеріалів.

Існують певні вимоги і для висвітлення роботи тилу. Місця масових зібрань громадян, місцезнаходження підприємств інфраструктури забезпечення міст, транспортні розв’язки – все це становить інтерес для ворога. Не кожна інформація, якою пікантною і суспільно значущою вона не була б, потребує розголошення. Тепер в пресі точно настав той момент, коли «сім раз відмір – один відріж».

 Тому вкотре наголошуємо й нашим читачам; у спілкуванні утримайтеся говорити, на яких позиціях стоять наші військові, показувати панорамні кадри, за якими можна дізнатися місцевість – ворог постійно відстежує інформацію, що потрапляє на наші екрани, зберігається на гаджетах. Краще буде дати військовим переглянути те, що зняли: зазвичай вони не надто багато видаляють.

Воєнкор Андрій Цаплієнко каже:

«На окуповані території нам дорога закрита. У терористів є списки журналістів, котрим заборонено займатися професійною діяльністю на окупованій території. Якщо зловлять – беруть в полон. Та й сюжет не має зашкодити його героям. Знімати на передовій треба так, щоб ворог не міг визначити позицію військових по відео». Він радить «не світити» не тільки позиції, але й бійців, членів їх родин.

Не має заколисувати нашу пильність той факт, що ситуація в нашій області порівняно спокійна. Фронт у всіх один. І головне правило для журналістів – не заважати і не наражати.

Інформаційний фронт не менш важливий, ніж передова на Донбасі чи Херсоні. І репортер на цій війні – це маленька ланка в ланцюзі інформаційної перемоги.

Журналістика у війні – річ необхідна так само, як і автомат у солдата. Але при цьому журналістика повинна працювати на перемогу в цій війні.

Тож ми пам’ятаємо, що нехтування простими правилами висвітлення військових дій робить журналіста інформатором для ворожої розвідки.

А про героїв всіх наших, які плекають нашу Перемогу, ми обов’язково ще напишемо. Спочатку тільки треба вистояти і перемогти!

Людмла РОДІНА.