Є така робота – рятувати людей

 

У Колках нещодавно запрацювала нова амбулаторія. А напередодні Тетяна Андрієвська через «Фейсбук» звернулась з проханням виділити й для Порубки 0,5 ставки для медичного працівника: «У нашому селі є людина, до якої звертаються дуже багато жителів – Малош Роман Анатолійович – фельдшер швидкої допомоги. Це хороший спеціаліст, чуйний, порядний, проживає у нашому селі. Нікому не відмовив у допомозі. У нас немає ні медичного пункту, ні належного медичного обслуговування. Село молоде, є багато діток, є й літні люди. Комусь потрібна допомога вночі, комусь в інший час доби. Поки викличуть швидку, багато часу пройде. А такий спеціаліст дуже потрібний. Надіємось на допомогу і розуміння».

Ідею пані Тетяни підтримали у коментарях і написали чимало гарних слів про молодого фахівця. А щоб підсилити свій намір, зібрали підписи і звернулися  до місцевого депутата. Коли односельці так цінують і поважають – це багато чого говорить про людину. Отож захотілось більше дізнатись про порубківського хлопця, який є медиком не лише за професією, а й за покликанням. Допомагати й виручати у скрутну хвилину, не очікуючи від цього особливого зиску, – гарна справа, яка варта уваги і поваги.

 

Романе, часто вибір професії стає продовженням сімейної справи. У Вашій родині були люди у білих халатах?

В нашій сім’ї медиків не було. Моя мама – вчителька, а тато – поліцейський. Першим цією стежкою пішов старший брат. Він зараз  дитячий хірург в обласній лікарні. А потім і я вибрав медичну професію. Навчався в Рівненському медколеджі на фельдшера. Ще під час навчання зрозумів, що це моє. Одразу після коледжу, в 19 років, влаштувався на роботу в швидку. І ось вже п’ятий рік тут. Паралельно здобув рівень магістра як реабілітолог та ерготерапевт.

Без яких якостей, на Ваш погляд, просто неможливо бути медиком?

Найперше, треба  любити свою справу. Добре, коли професія приносить задоволення. Це наповнює особливим змістом не лише робочу діяльність, а й життя загалом. І звичайно важливими є професіоналізм і доброта. Буває бабусі скажеш щось хороше, і одразу її самопочуття поліпшується. Лікуєш словом. Доводиться інколи бути навіть більше психологом, ніж фельдшером. Якщо людина викликає швидку, то у будь-якому випадку їй потрібна допомога. Навіть, якщо не буде госпіталізації.  Часом достатньо просто поговорити, заспокоїти, щось порадити чи проконсультувати і хворому вже стає легше.

А як це – бути фельдшером швидкої допомоги?

Цікаво і часто хвилююче. Ми не можемо передбачити, що очікує нас після виходу на зміну. Скільком людям доведеться допомагати, скільки буде викликів. Ким – терапевтом, кардіологом, хірургом чи інфекціоністом – треба сьогодні бути. Медик швидкої –  «універсальний солдат», якому потрібно розбиратись у всьому. Кожної зміни – колосальна школа життя і медичної практики.

Доводиться бувати на різних викликах, багато бачити, отримувати як вдячність людей, так і негатив від них. Часом «накриває» розчарування. Але я все одно поки не хочу змінювати свою діяльність. Відчуваю, що зараз на своєму місці. Якось, один медик в інтерв’ю сказав, що фельдшер, окрім покликання, це ще й діагноз. У хорошому розумінні цього слова. Працюючи в центрі екстреної допомоги, великих грошей не заробиш. Але люди тут все одно залишаються і допомагають пацієнтам. Багато з них  фанати своєї справи, віддаються їй повною мірою. Хоча й зазвичай залишаються «за кадром» порівняно з лікарями стаціонарних медзакладів. Тому доля правди у словах колеги є: це справді діагноз, який, щоправда, рятує життя інших людей.

А своє перше чергування пам’ятаєте?

Прекрасно пам’ятаю, бо був завал. Я тоді працював диспетчером і за сумісництвом  фельдшером. Викликів було багато. Вони  «сипались» один за одним. А в мене ще бракувало досвіду, щоб справитись з таким напливом. Добре, що в нас є хороший старший фельдшер Жанна Степанівна. Я міг до неї зателефонувати в будь-який час доби, і вона завжди відповідала, підказувала і виручала мене. Та й наука медколеджу і робота в реальності виявились кардинально різними речами. Доводилось переучуватись фактично в процесі. Хоча медик – це така професія, де треба постійно нові знання черпати, проходити тренінги, дивитись лекції, тобто не стояти на місці. Для цього в нашому обласному центрі екстреної медицини проводять кожні півроку курси на різну тематику.

За Вашими спостереженнями, через що найчастіше викликають швидку?

Відчувається «сезонність» захворювань. Під час осені та весни  загострюються серцево-судинні і хронічні хвороби. Влітку частіше викликають через укуси, порізи, отруєння. Взимку – через пневмонії, травми. Завжди були виклики через серце і тиски. Хоча з початком реформи процедура дещо змінилась. Зараз в нас диспетчерська служба в Рівному. І всі дзвінки від пацієнтів йдуть через них. Відтак  вони почали фільтрувати екстрені виклики і неекстрені. Швидка вирушає саме на екстрені. Тому, наприклад, на тиски вже нас не відправляють.

Яка ж тоді нині процедура викликів?

Диспетчери в Рівному розпитують про симптоми та ділять пацієнтів на «екстрених» і тих, кого спрямовують до сімейного лікаря. В них там є свої алгоритми. Нам на планшет приходить результат розмови з хворим – ім’я, куди їхати і кілька слів анамнезу. А також номер телефону, за яким ми телефонуємо і збираємо детальнішу симптоматику. Запитуємо, що сталось і де конкретно знайти пацієнта. Буває, диспетчери пишуть про звичайний головний біль, а на місці може виявитись навіть інфаркт чи інсульт. Тобто часом  їдемо і не знаємо, що очікує нас на виклику.

Кожна зміна – це нові пацієнти, нові діагнози, непередбачувані ситуації. Є якісь випадки, що найбільше запам’яталися з практики?

Було стільки всього, що важко ось так відразу щось виділити. Згадується один стресовий виклик. Я тоді працював півроку у швидкій. І приїхав на анафілактичний шок – шершень вкусив чоловіка за голову. Їду з ним в кареті швидкої, ніби все нормально, а через дві хвилини тиск по нулям і серцебиття майже немає. Треба було реагувати за секунди. На щастя, все-таки вдалось його витягнути. До приймального відділення він фактично пішов на своїх ногах з тиском 120/80. Потім зранку телефонує донька цього дідуся. Каже, якби не Ви, то мого батька в живих не було б. Ви не уявляєте, що для мене, дев’ятнадцятирічного хлопця, значили ті слова. Емоції просто не передати. Подумалось, значить прожив день недарма, врятував життя людині. Це дуже приємно.

Вже п’ять років працюєте на швидкій. А до чого досі не можете звикнути?

Спочатку до всього доводилось звикати, бо ж виїжджаєш і на травми, і на ДТП. Без досвіду непросто бачити картину, коли кінцівки розкидані в різні сторони. Але з часом морально загартовуєшся. Простіше, швидше і з холодною головою приймаєш рішення. Бо все пропускати через себе неможливо, та й не варто. Як каже наша завідуюча, головне пробути на швидкій рік-два, не втекти за цей час з роботи. А далі помаленьку пристосовуєшся.

Хоча кожного разу важко втрачати пацієнтів. Ось до цього справді не можна звикнути. Коли розумієш, що нічого не можеш зробити, якби ти цього не хотів, бо вже запізно. У будь-якому випадку людина створена для життя. І коли вона помирає – це не норма і з цим варто боротися. Неважливо скільки років пацієнту, 8 чи 90, потрібно до останнього змагатись за життя. І моя задача як медика зробити для цього максимум, що є в моїх силах.

Як фахівець швидкої, що порадили б людям?

Не затягувати, не чекати критичного стану, а одразу звертатися до сімейного лікаря чи телефонувати до швидкої. Чим раніше виявлена проблема, поставлений діагноз, тим краще. Не треба сидіти вдома, терпіти і надіятись, що саме пройде. Буває люди жаліють медиків швидкої – стало погано вночі, а вони чекають до ранку. Але інколи ці лічені години коштують життя. Ще одна помилка – самолікування. Доводилось виправляти наслідки цього. Якось, наприклад, таблетки не підійшли і пішла алергічна реакція. Тому будьте свідомими, обережними і цінуйте власне здоров’я.

Як з приходом ковіду змінились умови Вашої роботи? Чи виїжджали до хворих на коронавірус?

Так, були випадки й з хворими на коронавірус. Перший виїзд був емоційно-хвилюючим для всіх, хоча медики завжди готові до найскладнішого. На виклики з підозрою на ковід їдемо в захисних костюмах та щитках. В них спекотно, некомфортно, але безпека передусім. Та й до інших пацієнтів одягаємо маски, рукавиці та окуляри. Тобто стали більш обережнішими. З початком пандемії навантаження на медиків швидкої звісно зросло, особливо в періоди загострення коронавірусу. Але в загальному нічого кардинально не змінилось. Інших хвороб ніхто не відміняв. Ми й надалі обслуговуємо всі випадки, аби надати допомогу тим, хто її потребує.

Скільки людей нині працює у Вашому колективі?

Фельдшерів – 18. Лікарів менше – три виїзних і завідуюча, яка також бере чергування. В нас  хороший колектив. Колеги завжди виручать, допоможуть і підкажуть.

Якби могли вплинути на галузь медицини, що змінили б?

Мабуть, не в самій галузі, а суто в нас в Дубровиці. Я зробив би повноцінні бригади швидкої допомоги. Щоб на кожен виклик виїжджали не лише фельдшер та водій, а й лікар або ще один фельдшер. Бо самому важко справитись і встигнути все – і медикаменти набирати, і колоти, і надавати екстрену допомогу. В нас водії молодці. Якщо треба, то й перев’язку зроблять та крапельницю заправлять. Їм доводиться перекваліфіковуватись в медиків в наших умовах. Що не попросиш, у всьому допоможуть.

А як перезавантажуєтесь після роботи?

Літом практично кожного дня футбол. А зимою і осінню – рибалка. Буває, добу відпрацював, і відразу – на річку. Морально, емоційно відпочиваєш серед природи. Тишина та можливість побути на самоті – те, що треба, після насичених робочих буднів.

Читала, що гарно люди відгукуються про Вас…

Дуже приємно чути хороші слова від своїх односельців. Люди приходять з різними потребами – комусь треба укол зробити, комусь крапельницю поставити, когось послухати, комусь тиск збити чи температуру. Шкода, що не завжди вдома маю необхідні ліки. Але за можливості, завжди стараюсь допомогти, чим можу.

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.

 

 

 

Талант: зупинити прекрасну мить

 

12 липня відзначали Міжнародний день фотографа. На Дубровиччині працюють майстри, які віддали фотосправі десятки років життя, як наприклад, Анатолій Кібук і Василь Колотуша. Це люди-митці, професійні фотографи, які розпочали свій трудовий шлях із роботи у фотостудії Дубровицького побуткомбінату. Відомий у нашому краї й фотограф Віктор Батан. А сучасність відкрила імена фотографів молодшого покоління Дубровиччини – Валентини Красько з Бережниці та Ірини Ракович з Сельця. Хтось фотограф-професіонал, хтось фотограф-любитель, а є й такі, хто став робити прекрасні світлини лише завдяки сучасному телефону.

 

Так-так, сьогодні переважна більшість із нас, маючи сучасний телефон, певною мірою дотична до цього свята. Дуже часто у соціальних мережах зустрічаю світлини наших земляків (не професійних фотографів), які не поступаються у красі, композиції, якості фотографіям фахових майстрів фотосправи. Як на мене, фотографія – це мистецтво зупинити мить, а гарна світлина здатна зробити цю мить вічною. Для справжнього фотографа довкілля є первинним. Ти приймаєш світ таким, яким він є, усвідомлюючи лише, що він може бути іншим.

Про сьогодення чудового поліського Нивецька розповідає у своїх дописах у мережі «Фейсбук» талановита і мудра жінка Валентина Семенчук. Вона висвітлює цікаві події у селі, фотографує людей і природу рідного села. У кожній світлині відчувається душа авторки й любов до рідного краю. Особливо щемно переглядати фото тим людям, хто перебуває далеко від рідного дому. Такі світлини, як ковток чистого повітря. Попросила пані Валентину розповісти про себе і своє захоплення фотографією.

Пані Валентино, познайомимося ближче, розкажіть нашим читачам про себе.

Народилась у Нивецьку, – розповіла творча і талановита жінка, – закінчила місцеву восьмирічку, а середню освіту здобула у Дубровицькій школі №2. Згодом було навчання в Дубнівському культосвітньому училищі. Закінчила цей заклад з відзнакою, але, на жаль, не вступила до інституту. Потім не раз про це жалкувала. Після училища прийшла працювати у Нивецьку бібліотеку. Робота мені дуже подобалась. До бібліотеки завжди приходило багато і дорослих, і маленьких читачів. Ми проводили різні масові заходи, я всіляко зацікавлювала односельців до читання. З приходом у наше життя комп’ютерів, телефонів кількість відвідувачів бібліотеки поступово зменшилась. Отоді я вирішила відвідувати своїх читачів вдома. Скільки цікавого для себе я побачила у нашому селі, у затишних оселях нивечан. Скільки талановитих людей живе у нашому краї! В когось – дуже цікава скриня, в іншого – квіти, є у селі багато прекрасних вишивок на полотні, перкалі, вишиті картини. До Дня села організовувала такі виставки, що сама ними милувалася. Я пропрацювала в нашій сільській бібліотеці 35 років. На жаль, попала під скорочення. І зараз сповна не розумію чому. Мені не соромно за свій трудовий шлях, адже я у роботу вкладала душу і серце: за власні кошти переробила грубку, поставила пластикове вікно.

Завжди очікую на ваші фото, які так гарно передають настрій Нивецька…

Як була молода, то мало помічала красу навколишнього світу. А от в років сорок ніби очі відкрились. Йду і зачаровуюся красою ріднокраю, стала помічати найменші квіточки, кущики, неба синь, райдугу і все-все довкола. Діти на день народження подарували мені телефон з камерою, і моєму щастю не було меж. Фотографувала все, що впадало в очі й серце. А коли зареєструвалась на «Фейсбук», тоді в мене з’явилась можливість ділитися цією красою з друзями. Мені приємно, що маю можливість розповідати про чудовий Нивецьк і його прекрасних мешканців людям. Дякую Богові за красу нашого світу, за можливість її бачити й зупиняти миті.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

 

Дівчина з Дубровиці розповіла про польську школу

Чотирнадцятирічна Аліна Малафей, яка народилася у Дубровиці і була ученицею ЗОШ №1, вже три роки навчається у польській школі. За сімейними обставинами дівчинка постійно живе тепер у селі Седлисько (Польща).

 

Отож про польську школу розповідаємо вустами її учениці. Аліна ділиться враженнями:

– Після закінчення п’ятого класу я поїхала жити до Польщі. Влітку я відвідувала уроки польської мови, щоб восени піти до школи. За три місяці я змогла освоїти мову так, щоб продовжити навчання у шостому класі польської школи. Ми живемо у селі Седлисько, це неподалік кордону з Німеччиною.

У нашому селі одна початкова школа. У ній діти навчаються вісім років, а потім здається екзамен восьмикласника і можна вступати до середньої школи (ліцей, технікум, галузева школа). Я мрію навчатися у галузевій школі, на фотографа або на працівника готельно-ресторанного бізнесу. Це 15 хвилин їзди від нашого села.

У моєму класі навчався 21 учень. Шкільний автобус також привозить у школу дітей із сусіднього невеличкого села. Щодо навчання, то мені у Польщі воно навіть давалося легше, у нас тут не було, наприклад, так багато літератури. Однак, все-таки не так просто мені було навчитися писати польською мовою. Ще я не відвідувала предмет «релігія», була звільнена з уроків через інше віросповідання.

Уроки починаються о 8 годині, їх буває шість або сім. У Польщі шестибальна система оцінювання. Я вивчала, окрім польської, німецьку та англійську мови. Найважче мені давалася фізика, хімія. Цікаво, що малювання і трудове навчання у Польщі вчать до восьмого класу. Навчальний рік у нас триває до 26 червня, а першого вересня ми знову виходимо, як і в Україні, на навчання. Канікули у Польщі є тільки взимку та влітку. У нашій школі є дуже гарна спортивна зала, взимку у класах дуже тепло і затишно. Можна ходити, наприклад, на бальні танці в позаурочний час. Це безоплатні заняття, гроші батьки тільки здають, коли діти їдуть на змагання.

У нас є електронні щоденники, батьки можуть слідкувати за нашим навчанням в інтернеті. Вони мають пароль доступу до щоденника сина чи доньки, паперових щоденників нема, завдання додому записуємо просто в зошиті. В кінці півріччя видається табель.

Моя юна співрозмовниця зазначає, що дуже складно їй далося дистанційне навчання, бо живе спілкування з учителями дає кращі можливості засвоювати шкільну програму. До вчителів у Польщі звертаються на ім’я зі словами «пані» або «пан».

Моя юна співрозмовниця каже, що у їх селі є дитячі майданчики, затишне кафе, але нема клубу чи будинку культури.

Як розповідає дівчинка, вона сумує за своїми двоюрідними сестричками у Дубровиці.

Як розповіла Лілія, мама Аліни, у Польщі батьки не здають коштів на ремонт школи, ні на інші потреби закладу. Про це дбає місцева влада, у даному випадку – сільська рада. Єдине, батьки в цій країні вони організовують збір коштів для відпочинку своїх дітей: пікніки, екскурсії, змістовний відпочинок.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

Заради щастя донечки народила чужого сина

 

З Оленою ми познайомилися в одному з автобусів, який курсував з Рівного до Зарічного. Трішки спізнилася, зайшла в автобус останньою і присіла біля симпатичної (як мені видалося) студентки. Вона у навушниках із заплющеними очима слухала музику. Автобус рушив. За годину одній із пасажирок стало зле. Чоловік попросив водія зупинитися, щоб його дружина вийшла і ковтнула свіжого повітря. Моя сусідка зняла навушники й промовила: «Отак і я, як виношувала другу дитину, то токсикоз мене не полишав довго».

– Маєте двох діток? – перепитала я. – Ви щаслива мама, а на вигляд ще зовсім юна…

– Ні, мамою мене кличе лише донечка, а менша дитина – не моя. Вірніше, я народила її для інших людей. Зараз хлопчик живе в німецькій сім’ї. Йому три роки. Він – не мій, він – чужий син.

Вловивши мій здивований погляд, моя співрозмовниця зробила паузу, а потім сказала, що була сурогатною мамою. Таких жінок називають «сурмамами». По дорозі з Рівного 30-річна жінка, жителька одного з сіл колишнього Дубровицького району розповіла мені свою життєву історію.

Батька не стало, як Олені (ім’я героїні змінено) було 10. Мама поїхала на заробітки та й знайшла собі там чоловіка, а дівчинка залишилася з бабусею. «До себе мене мама ніколи не кликала, у неї була нова сім’я, у якій підростали два моїх брати. Я закінчила школу і професійний ліцей у сусідньому райцентрі». Бабусиної любові для дівчинки не бракувало, але бракувало материнської. Коли в 19-ть Олені освідчився хлопець із сусіднього села, вона погодилася стати його дружиною, не зважаючи на те, що 22-річний Юрій ніде не працював, як кажуть, перебивався тимчасовими заробітками. Весілля не робили, лише розписалися. Молодят знову ж таки прийняла у своєму домі бабуся Олени. Вже за рік вона казала дівчині, що розчарована її коханим. Молодий чоловік приходив додому напідпитку, рідко брав до рук крихітну донечку. А з часом почав проявляти агресію навіть до бабусі. Молода дружина подала на розлучення. За рік, що жили окремо, чоловік ні разу не допоміг з коштами на доньку. «Фактично я жила на бабусину пенсію. Але якось Юру забрав на роботу до лісу його кум. Він приїхав до нас і сказав, що хоче почати все спочатку, – ділилася потаємним жінка. – Я вирішила спробувати щастя з Юрою ще раз, хоч бабуся мене дуже відмовляла».

Хоч і важко було на бурштині, в молодої сім’ї з’явилася гарна копійка. Зняли будинок неподалік від бабусиної хатини, навіть придбали стареньке авто, прикупили гарного одягу. Щастя тривало три роки. Бригада розпалася, а зекономлені долари швидко «розліталися». Чоловік часто відлучався у «важливих» справах. Одного дня він зізнався дружині, що заборгував велику суму, вірніше програв у автоматах. Гроші треба було віддати терміново. Юрі на телефон навіть вночі поступали погрози. Він переконував жінку, що ось-ось його знову візьмуть на добре оплачувану роботу до лісу. А якось приїхали ввечері до хати сильні хлопці, викликали Юру і сказали, що дають кілька днів, аби віддав борги. Перелякана Олена пішла у позички. Куми, двоюрідні сестри, впливовий односелець позичили потрібну суму. Розрахувалися з боргом чоловіка, і через кілька днів коханий зник у невідомому напрямку, тільки матері написав, що шукає роботу у Києві.

Звісток про чоловіка не було. Олена повернулася до бабусі. Маленька донечка на руках і борги, борги. Молода мама пробувала шукати роботу, однак важко було із заробітками у селі. Влітку виручали чорниці, восени – журавлина. А взимку – хоч плач. У розпачі молода жінка напитувала і напитувала варіанти заробітків, але гідної роботи не знаходилося. Пропонували торгувати за мінімальну зарплату, однак Олена порахувала, що їй треба працювати десятиліття, аби тільки віддати борги, а донечка ж підростала.

Якось у телефонній розмові з колишньою одногрупницею, яка працювала у Києві, наша землячка дізналася про сурогатне материнство. Олену зацікавило те, що протягом року можна було заробити чималі гроші й не треба було надовго залишати донечку. «Мене ніби накрило, – розповідала Олена, – я вирішила, що доля мені дає шанс». У той же вечір вона пішла до сусідки, попросила в інтернеті виписати кулінарні рецепти, а сама знайшла кілька телефонів київських клінік, які запрошували жінок стати сурогатними матерями. «Щойно зайшла на їх сайт, – розповіла Олена, – як вискочило віконце і фото консультанта, мені запропонували залишити номер телефону. Я так і зробила. Наступного дня зранку зі мною зв’язався фахівець клініки. Про свій задум я розповіла бабусі, й вона мене підтримала, бо знала, у якій ситуація я перебувала. Вона щодня бачила мій розпач».

Через кілька днів молода жінка поїхала до Києва. У столиці вона пройшла повне медичне обстеження. Це були найрізноманітніші дослідження крові, інші аналізи, обстеження терапевтом, гінекологом та психіатром. Її дані внесли до бази даних сурогатних матерів. Дуже скоро знайшлася німецька пара, яка захотіла скористатися послугами поліської красуні. «Добре, що колись я офіційно розлучилася з Юрою, інакше на сурогатне материнство треба був би його дозвіл. А так я все вирішувала сама, – додала моя співрозмовниця, – головна вимога, щоб у майбутньої сурогатної матері вже була своя дитина. Це свідчить про можливість материнства, бажано, щоб це була здорова жінка від 20 до 35 років».

Чи спілкуються клієнти клініки із сурогатними матерями своїх дітей? Як розповіла Олена, це залежить від їх бажання. Хтось взагалі бажає не зустрічатися жодного разу, а є й такі, хто навіть після народження дитини не розриває зв’язок з сурмамою.          Олена ніколи не бачила батьків дитини, яку виношувала. Всі розрахунки з молодою жінкою провела клініка.

На які жертви довелося піти? Сурогатні мами після запліднення приймають велику кількість ліків. Це гормональні засоби, які «обманюють» організм таким чином, ніби вагітність природна. Як зазначила моя співрозмовниця, це великий мінус у сурогатному материнстві. Адже гормони згодом можуть вплинути на будь-який орган. Олена каже, що в результаті у неї дуже постраждало волосся. Довелося коротко підстригтися, відрізати прекрасну косу. Загалом, як каже Олена, з самого початку вона поставилася до цієї вагітності як до заробітку, щоб не «прикипіти» душею до новонародженого немовляти. Жінка каже, що по-своєму любила цю дитину, однак зовсім не так, як колись очікувала свою прекрасну донечку. А ще Олену переслідував страх, що потенційні батьки відмовляться від дитини, яку вона виношує… Жінка навіть бачила такі сни й прокидалася дуже перелякана. Не раз у клініці вона користувалася порадами психолога. Олені виділяли щомісячно кошти – на харчування, яке мало бути дуже збалансованим, на одяг для вагітної, на проїзд і всі необхідні витрати. «Я отримувала по триста євро щомісячно, мала народжувати в березні. Перед тим, на початку зими бабуся попросила сестру, аби я два місяці пожила у неї, в одному з сіл Рівненського району. Всім казали, що я поїхала у Київ на заробітки. Якоюсь мірою це так і було.

Не раз вагітною їхала нічним автобусом до Києва, доїжджала дуже стомлена, а в клініці ще й вистоювала чергу. Ніхто з сурогатними мамами не панькається, – додала жінка, з 32 тижні вагітності клініка винаймає сурогатним матерям квартири у Києві». Олена мешкала в однокімнатній квартирі з жінкою з Черкас.

Хлопчика моя співрозмовниця народила у пам’ятний день – 8 березня. Як розповіла моя Олена, їй показали дуже гарну дитину, вагою у три з половиною кілограми. В ту мить у душі жінки щось перевернулося. Але Олені навіть не дали погодувати немовля, бо це було прописано у договорі. Лактацію «гасили» медикаментозно.

«Все це стерпіла заради донечки й власного спокою, заради матеріального добробуту, – зазначає жінка. – Основну суму за сурогатне материнство я отримала наприкінці програми – це 12 тисяч євро». Олена розрахувалася з боргами. Згодом, за порадою бабусі, вона вступила на заочне навчання до Рівненського вишу. Зараз жінка працює в обласному центрі на двох роботах, винаймає невелику квартиру, навчається. У магазині, де трудиться жінка, з отриманням диплому їй гарантують гарне підвищення. «Часто їду до бабусі, вона моя опора, вона дивиться за онучкою, скільки б грошей я не заробила, моє головне багатство бабуся. А ще у моєму житті з’явився гідний хлопець, однак заміж я не поспішаю…».

Ось така історія звичайної поліської дівчини, яка змінила свою долю завдяки нестандартному рішенню.

Що побачила я в очах співрозмовниці, як прощалася з нею, виходячи з маршрутки? Мені важко сказати про настрій Олени, я все-таки не психолог. Але суму у нашому діалозі було достатньо. «Все буде добре», – промовила я до молодої жінки, взявши рукою її за плече.

– Вибачте, – додала співрозмовниця, – наговорила вам, а якщо чесно, то збрехала про село, куди їду і своє ім’я. Навіть не знаю, чому так зробила. Десь у глибині душі досі соромлюся свого вчинку. «Нічого страшного, – зауважила я, – це просто життя, я вас розумію, кожен по-своєму пише книгу своєї долі». Вона усміхнулася і додала, що на душі їй стало легше. А потім резюмувала: «Я знаю, що хлопчик щасливий, бо він був дуже бажаним…».

Ця зустріч трапилася ще два роки тому. Згодом від знайомої я почула розповідь про односелицю, яка стала сурогатною мамою. Спочатку я подумала, що це Олена. Але багато інформації не збігалося, я зрозуміла, що це інша жінка. Українки здатні на все – на фізичні й моральні тяготи заради майбутнього рідних дітей.    А як, на ваш розсуд, чи варто йти на такі кардинальні кроки?

Люба КЛІМЧУК.

 

Довідково:

Сурогатне материнство – допоміжна репродуктивна технологія, при застосуванні якої в зачатті й народженні дитини беруть участь три людини: 1) генетичний батько – особа, яка надала свою сперму для запліднення і згідна після народження дитини взяти на себе обов’язки батька; 2) генетична мати – особа, яка надала свою яйцеклітину для запліднення і згідна після народження дитини взяти на себе обов’язки матері; 3) сурогатна мати – жінка дітородного віку, що погодилася на оплатній або безоплатній основі виносити й народити дитину від генетичних батьків і не претендує на роль матері даної дитини.

Відповідно до частини другої статті 123 Сімейного Кодексу України, у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком і жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

У світі є багато країн, де ця процедура заборонена національним законодавством. Серед них - Франція, Швеція, Угорщина, Німеччина, Ісландія, Італія, Японія, Швейцарія, Пакистан, Саудівська Аравія, Сербія. У деяких країнах за порушення заборони настає кримінальна відповідальність.

Є країни, де сурогатне материнство дозволене, але майбутнім батькам заборонено сплачувати винагороду сурогатній матері за послугу виношування та народження дитини. Такі обмеження, покликані захистити права сурогатної матері і дитини від незаконної експлуатації та торгівлі людьми, законодавчо закріплені в Австралії, Канаді, Великій Британії, Нідерландах, Бельгії. Тому громадяни цих країн і їдуть по омріяне батьківство саме до України.

Є ще один привабливий момент – наша країна пропонує цю послугу за порівняно невеликі гроші й без бюрократичного контролю з боку держави. Фактично все відбувається за цивільно-правовим договором, виконання якого контролюється самими його сторонами.

Сурогатне материнство є гріхом, адже «порушує Божі Закони, закони природи і закони людської моралі», та пов’язано з невірою. Про це заявила глава Синодального відділу УПЦ «Церква і культура» ігуменя Серафима (Шевчик) в ефірі телеканалу «Академія», передає Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.

На переконання глави Синодального відділу УПЦ «Церква і культура», питанням щодо заборони сурогатного материнства в Україні, в першу чергу, мають займатися законодавці, але голос Церкви має бути почутим. «Нас всіх сколихнув той випадок, коли ми побачили безліч маленьких громадян незрозуміло яких держав, дітей незрозуміло яких батьків, – відзначила ігуменя Серфаима, згадавши про скандал із 46 немовлятами у столичному готелі приватної клініки, народженими сурогатними матерями-українками. – Ця проблема тепер стала помітна всьому нашому суспільству, всі ми врешті-решт зупинилися біля порога – що там далі, за цим інститутом сурогатного материнства, яке насправді багато років підпільно діяло в Україні. Забороняти чи не забороняти – нехай про це думають законодавці, але, звичайно ж, ми хочемо, щоб заклик Церкви був почутий, і жінки не йшли на це».

 

 

12 липня у Велюні вперше масово святкували день Петра і Павла. Захід пройшов під назвою Петро-Павлівські вечорниці.

Святкова атмосфера була відчутна всюди. Для діток працювали надувні гірки,батути та дартс. Всіх присутніх почастувати кулішем, юшкою та холодним морсом. Сам святковий захід вдався, і цьому є схвальні відгуки наших односельчан. Всі підходили і дякували ще і через кілька днів за те, що подарували веселий настрій, що всі відпочили душею і тілом. Всі велюнці отримали щирі вітання та благословення на початок та щасливе проведення жнив від нашого настоятеля Свято-Покровського храму отця Олександра. Велика подяка гостям із Заслуччя, які також привітали всіх нас зі святом своїми чудовими номерами. Всі із задоволенням слухали наймолодшу учасницю заходу Соломійку Прокопчук, якій тільки 5 рочків. Вітання також подарували Софійка Сидоришина та Стас Челик.

Було приємно і цікаво дивитися на танець, який продемонстрував гурт «Енергетики». Софійка та Діанка Мельник зачарували своїм співом. Окрасою концертної програми безперечно став місцевий вокальний колектив «Любисток». Всіх гостей та учасників заходу привітала наша староста Жакун Наталія Петрівна. А ще всім іменинникам, які народилися саме цього дня, подарувала невеличкі подарунки. А музичне вітання для іменинників та всіх гостей свята подарував Олексій Гладкий. Всім, хто долучився до заходу, велике дякую.

 

Людмила ГЛАВАЦЬКА, с. Велюнь.

 

«День села – чудове свято, радощів у нім багато.

Танців і пісень, і сміху – все людям на потіху!»

12 липня храмове свято у жителів та гостей села Удрицьк. На Петра та Павла зібрались великою та дружною родиною, щоб весело та цікаво провести час на святковому концерті.

 

Своїми творчими номерами вітали удричан учасники художньої самодіяльності сільських будинків культури, клубів та народний, аматорський, хоровий колектив Миляцької ТГ – «Поліська рідня».

Зі щирими вітаннями звернувся до гостей та жителів села сільський голова Миляцької територіальної громади – Хлебович Федір Федорович та староста села Удрицьк – Пігаль Неоніла Василівна.

На святковий концерт з’їхались таланти з усієї громади, щоб продемонструвати свої вокальні здібності.

Тож, з метою розвитку жанру української естрадної пісні, виявлення нових обдарувань, підтримки молодих творчих колективів та виконавців, в рамках свята пройшов конкурс-огляд української естрадної пісні, присвячений Дню села Удрицьк.

Оцінювало наших конкурсантів журі у складі: Якимовича Геннадія Федоровича – викладача вокальних дисциплін Дубровицької дитячої музичної школи та керівника народного, аматорського, хорового колективу – «Поліська рідня»; Савич Яни Володимирівни – в.о. провідного спеціаліста з питань освіти, культури та туризму; Ящука Миколи Івановича – директора Удрицького НВК.

Як і в кожному конкурсі, були переможці та переможені. Можливо, комусь завадили хвилювання проявити себе сповна. Тож, нехай цей творчий етап стане для наших конкурсантів тільки поштовхом, щоб рухатись вперед, старатись і не зупинятись на досягнутому.

Кожен із вас молодець!

А призові місця посіли наступні учасники: І місце у молодшій віковій категорії здобула чуттєва конкурсантка з Будимля – Торчило Ангеліна.  ІІ місце у першій віковій категорії отримала дзвінкоголоса Цьоба Іванка з села Удрицьк. ІІІ місце розділили між собою артистичний Пасько Максим з села Миляч та сонячна Кошин Діанка з села Жадень.

Номінацію «Приз глядацьких симпатій» виборола – ніжна Гребіневич Анна з села Переброди. І місце у другій віковій категорії за єдиноголосним рішенням суддів отримала – чарівна Колода Аліна з села Удрицьк.  ІІ місце посіла харизматична Денищич Аліна з села Переброди. ІІІ місце зайняла енергійна Войнарович Вікторія з села Жадень.

І місце у категорії дуети та квартет, посіли учасники квартету у складі: Хомич Вікторії, Денищич Аліни, Гребіневич Анни та Денищич Яни. ІІ місце отримав дует сестер Ангеліни та Каріни Торчило.

Щиро дякуємо всім учасникам конкурсу за участь!

Ваші таланти, ваші здібності надихають.

Бажаємо вам успіхів у всіх творчих починаннях та справах. Хай все вдається!  Також слова подяки хочеться висловити всім, хто долучився до організації та проведення заходу і ще раз привітати всіх зі святом! 

(З допису в «Фейсбук» на сторінці Яни Савич).

 

 

 

* Обережно: шахраї!

ПІД ПРИЦІЛОМ – ТЕЛЕФОННА СІМКА

Набирає обертів новий вид шахрайства, де задіяна ваша телефонна сім-карта. Нещодавно, за повідомленням поліції, його жертвою стали й мешканці Дубровиччини. На чому базується дана схема?

 

Людина раптово виявляє, що її сім-карточка заблокована, а з банківського рахунку зникла чимала сума чи на її ім’я оформлено кілька кредитів в банках, й про існування яких до цього навіть не здогадувалася. Адже «Швидкі гроші» «рулять» на всіх Інтернет-платформах. За попередньою інформацією, аферисти привласнюють кошти, зробивши дублікат сім-карточки, що й допомогає їм без труднощів зняти готівку та оформити кілька кредитів. Суть афери проста: зловмисники відновлюють або замінюють карту дистанційно, без відома власника. «Все почалося з того, що подзвонив представник не банку, а нібито з офісу мобільного зв’язку «Київстар», чемно запитавши, в зв’язку з чим я хочу деактивувати свій діючий номер, бо вони отримали буцімто від мене заявку. Оскільки ніяких заяв не подавала, мені сказали, що заявку відмінять і треба для цього назвати код з смс, який мені цей оператор відправив...», – так описує цю схему одна із жертв.  Все до банальності просто. Зателефонувавши попередньо з різних номерів декілька раз на ваш номер, згодом шахрай просто звертається до мобільного оператора з повідомленням про крадіжку телефону і проханням відновити сім-карту…

Для цього необхідно відповісти на ідентифікаційне питання про останні дзвінки. Щоб знати ці номери, зловмисник сам і  набирає жертву чи змушує її перетелефонувати. Найпопулярніші наслідки –  блокування і перевипуск сім-карт. Підробивши сімку, шахраї реєструються в мобільному додатку банку. Як тільки вони отримують доступ до рахунку жертви, відразу переказують гроші на свої рахунки в інших банках. Банк надсилає одноразові паролі та смс-повідомлення про операції вже на новий фінансовий номер, який зареєстрував шахрай.

Неприємною несподіванкою для вас може виявитися, що ви за період неактивності сімки ще й обзавелися декількома кредитами.

Аби вберегти себе від такого роду махінацій найкраще здійснити додаткову реєстрацію фінансового  мобільного номера. Чим точніше ідентифікують особу, якій належить сім-карта, тим менший ризик. Є два варіанти: перехід на «контракт» або прив’язка свого pre-paid номера до паспорта. Тоді вже щоб здійснити заміну сім-карти, необхідно переконатися, що вона дійсно належить абоненту, який звернувся у відділення оператора зв’язку. Контрактні абоненти показують паспорт, а незареєстровані pre-paid абоненти, проходять багатокрокову процедуру ідентифікації. Для цього користувач повинен назвати секретне слово, встановлене абонентом, два номери, на які він дзвонить найчастіше, серійний номер sim-карти, інші додаткові питання. Також ви можете уточнити інформацію у вашого оператора про можливу послугу: блокування самостійної заміни вашої SIM-картки сторонніми особами. І це буде дуже доречно й обачно з вашого боку. Саме завдяки цьому громадяни можуть якнайкраще убезпечити свої кошти від рук невідомих осіб.

Людмила РОДІНА.

Фінансовий номер

Фінансовий номер телефону – це номер, який прив’язаний до банківських рахунків.                                                     

На цей номер надходять: коди підтвердження операцій; паролі від банків; інформація про баланс коштів на  рахунках.

Фінансовий номер потрібен для:

використання послуги інтернет-банкінгу та для віддаленої ідентифікації клієнта під час звернення в банк.

Як шахраї можуть скористатися фінансовим номером телефону?

Викрасти гроші з рахунків, придбати товари у звичайному магазині, на інтернет-сайтах або ж взяти онлайн-кредити!

Як шахраю це вдається?

Шахрай відновлює SIM-картку, як «втрачену» без відома власника: надає мобільному оператору інформацію про історію останніх дзвінків (шахраю достатньо подзвонити жертві, змусити її передзвонити; шахрай поповнює рахунок жертви; з історією дзвінків, відновлює SIM-картку); через особистий кабінет мобільного оператора (шахрай самостійно реєструється та виманює у жертви SMS-код оператора).

Що робити?

Перейти на контракт з мобільним оператором

Не розголошувати свій фінансовий номер телефону

Відключити послугу віддаленої заміни SIM-карти у свого мобільного оператора

Встановити PIN-код на SIM-карту зі складним 8-значним паролем та пароль блокування телефону

Зареєструватися в онлайн-кабінеті мобільного оператора.

Тримати в секреті: логін на пароль до онлайн-кабінету мобільного оператора, SMS-коди операторів, PUK-код та серійний номер SIM-картки.

Бути пильними: якщо вам телефонують з незнайомих номерів та ще і поповнюють рахунок.

Якщо таке сталося: телефонуйте в банк, заблокуйте свої картки і обліковий запис інтернет-банкінгу,

повідомте свого мобільного оператора.

Зверніться до Кіберполіції онлайн

(за посиланням ticket.cyberpolice.gov.ua)