На творчу зустріч – у вишиванках

18 травня бібліотекарі Дубровиччини зустрілися з талановитою Наталією Цвар – авторкою трилогії «За межею», дитячих віршів та талановитим педагогом-дошкільником. У читальній залі міської бібліотеки пройшло дружнє спілкування, в якому були присутні теми краєзнавства, народознавства, історії, міфології, народної творчості. Саме таку тематику можна й відшукати у романі «За межею», який написаний у жанрі слов’янського фентезі. Нагадаю, що головними героями твору стали двоє дванадцятирічних підлітків-дубровичан, цікава як юному поколінню читачів, так і дорослим.

 

Авторка розповіла власне про написання трилогії та поділилася творчими планами. Наталія Цвар відповіла на численні запитання бібліотекарів. Зустріч дуже актуальна, адже кому як не берегиням книгозбірень популяризувати твори місцевої письменниці серед краян? Разом із цікавою зустріччю бібліотекарі вшанували українську вишиванку (з нагоди Дня вишиванки, який відзначається 20 травня), одягнувши національне вбрання на творчу презентацію.

Цього дня вони привітали з Міжнародним днем музеїв керівника Дубровицького історико-етнографічного музею  Віту Красновську, яка була відзначена за успіхи у роботі подякою відділу освіти, культури, туризму та спорту Дубровицької міської ради.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

Вікторія Серко: «Якби могла, то читала ще більше»

Вікторія Серко не уявляє своє сьогодення  без аромату  свіжої друкарської фарби і тихого шелесту паперових сторінок. Ця книжкова магія надихає її знову і знову поринати у щораз новий сюжет. Та  дівчина не лише сама активно читає книги, а й розповідає про них іншим книголюбам у своєму блозі в соцмережах. Ділиться зі своєю уже чималою аудиторією книжковими історіями, що не залишили її байдужою – вразили, надихнули, мотивували, а іноді й розчарували. Що ж у літпросторі буває по-різному. На те й потрібні такі книжкові блогери, аби орієнтувати нас, читачів. І Вікторія завдяки своїм атмосферним фото та відгукам це вправно робить. Тож про її читацьку пристрасть – у нашій розмові.

 

Розкажи трішки про себе.

Я народилась в селі Озерськ. Наразі – студентка навчально-наукового інституту права Острозької академії. Навчання забирає багато часу та енергії, але незважаючи на це, я все одно шукаю можливості займатись улюбленими справами: читанням, фотографією та веденням блогу.

Знаю, що у школі ти була активісткою. А чим наповнене твоє студентське життя  в Острозькій альма-матер?

Так, у школі я була головою учнівського самоврядування декілька років поспіль. Я думаю, це справило значний вплив на моє подальше життя. В академії я займаюсь громадською діяльністю у складі студентської ради факультету, а також є членом ради Острозького осередку Ліги Студентів Асоціації правників України. Академія дає дуже багато можливостей для розвитку – як професійних, так і особистих якостей. Навіть на дистанційному навчанні нами опікуються багато спеціалістів та змушують нас діяти.

З твоїм художнім захопленням, чому все-таки обрала фах правника?

Я завжди розцінювала свої захоплення як хобі, і мала бажання займатися чимось «серйозним». Так і вийшло – вже третій рік вивчаю право і жодного разу не пожаліла про свій вибір, хіба жартома.

Зовсім скоро для старшокласників розпочнеться ЗНО. Які твої найголовніші поради абітурієнтам?

Найважливіша порада – не потрібно надміру хвилюватись! Істина всіх часів: «головне – здоров’я». Особисто мене студентство навчило ставитись до всього простіше, адже наш світ повний проблем та негативу. Ми мусимо шукати у всьому позитив та добро, бо інакше – життя буде далеко не казковим.

А тепер про твоє читацьке захоплення. Звідки така любов до книг?

Читати почала десь із восьмого класу. Тоді це було декілька книг на рік. Далі мій інтерес ріс лиш по наростаючій. Нині прочитую 4-6 книг на місяць. Читаю різну літературу, як мінімум для того, аби зрозуміти – це «моя» книжка чи навпаки такий стиль/жанр мені не до душі. Найбільше на моїх поличках детективів (це, мабуть, пов’язане з майбутнім фахом) та приблизно порівну мотиваційної літератури і фантастики. Це заняття займає переважну частину мого вільного часу. Якби могла, то читала б ще більше. Вже рік ми навчаємось дистанційно, тому занурююсь у чергову книгу зазвичай вдома. Раніше ж читала там, де це вдавалось – на вокзалі, у потягу, в кафе, парку…Насправді місце і час не так важливі, головне мати бажання. Читання для мене – це метод відволіктись від навчання в академії, а також спосіб саморозвитку та вдосконалення.

Зараз все більш актуальне питання – електронні чи паперові книги? Які тобі більш до вподоби? Вже, мабуть, маєш власну домашню бібліотеку?

Мої фаворити, безумовно – паперові книги. Електронні майже ніколи не читаю, хоча це хороша альтернатива, коли книга треба тут і зараз, а часу на доставку немає. Справді, за останні 5 років сформувала бібліотеку, що налічує приблизно 250 книг.

Ти не тільки сама читаєш, а й надихаєш на це інших в соцмережах. Як виникла ідея свого блогу про книжки?

Блог почала вести з початком карантину, бо особистих фото майже не було, а книги читались, тому і вирішила розповідати про них. Спочатку просто брала участь у спільних читаннях з іншими книголюбами в Instagram. А пізніше, коли почала отримувати перші відгуки і зрозуміла, що мій блог для когось цікавий, взялась активно над ним працювати. Мене лякають щорічні звіти про кількість прочитаних книг в Україні, в порівнянні зі статистикою інших розвинених країн – це мізерне число. Я би хотіла, щоб і молодь, і старше покоління більше читали для свого власного розвитку, для натхнення та мотивації. Це можливість навчитись на чужих помилках, які колись робили автори книг або їхні персонажі, а відтак – перейняти їхній особистий досвід і застосувати його на практиці.

Може, маєш власні лайфхаки, як сформувати в собі цю звичку – постійно читати і отримувати від цього задоволення? Як мотивувати себе до читання?

В моєму випадку подіяв девіз: «бачу ціль – не бачу перешкод». На початку минулого року поставила собі за мету прочитати 50 книг за рік, так і зробила. Якщо ж у вас немає такої наполегливості, то можу порадити декілька простих методів:

* прокидайтеся вранці на 30 хв. раніше і читайте 15 сторінок зранку. Якщо регулярно так робити упродовж кількох тижнів, то це стане дуже корисною звичкою. Можна для цього обрати й будь-які інші 30 хв. доби, головне, щоб було зручно;

* визначайте для себе книгу місяця і постарайтесь прочитати її за обрані тридцять днів;

* слідкуйте за букблогерами  в соціальних мережах – вони постійно щось читають. Дивлячись на них, захочеться і вам;

* замініть вечірній перегляд телевізора чи користування гаджетом на читання  – тоді і книги читатимуться, і сон стане кращим.

Топ-аргументів від тебе, чому все ж варто це робити?

Книги читати варто, бо це знижує рівень стресу; вони чудово тренують мозок і стають джерелом ідей та натхнення.

Якщо пофантазувати й уявити, що маєш нагоду випити кави з будь-яким письменником, незалежно від часу і країни, хто був би у твоїй компанії?

Надзвичайно позитивне враження справили книги Дена Брауна, але зустрітись я б хотіла із Джорджем Мартіном і запитати, коли він допише «Гру престолів».

Улюблена цитата з книги, яка завжди мотивує чи надихає…

«Читаючи книжки, ви дізнаєтеся одну річ, що неймовірно важлива для життя у світі. Знаєте, що саме? Світ не обов’язково має бути таким, яким є. Все може бути по-іншому» (Ніл Гейман).

З яким книжковим героєм себе асоціюєш?

Не впевнена, що можу з кимось себе асоціювати. Кожен з нас творець свого життя, окрема особистість, тому варто вчитись у героїв книг, але ніяк не бути ними.

Що недавно радила комусь почитати, тобто що з останнього  тебе найбільше зачепило?

З останнього радила декілька вартісних детективів з добре продуманим сюжетом: «Чорні водяні лілії»  та  «Зникнення Стефані Мейлер».

Розповісти про книгу одне, ще треба вміло її зазнімкувати. Тож ще одне твоє захоплення – фотографування…

Фотографую, скільки себе пам’ятаю. З часом покращила свої навички на онлайн-курсах і наважилась на покупку техніки.

Про що тобі мріється?

Мрію мати декілька додаткових годин на добу, а все інше зазвичай перетворюю в цілі, які обов’язково досягаю.

І наостанок ТОП-5 книг, які радила б прочитати всім.

– «Інстамозок. Як екранна залежність призводить до стресів та депресії» (Андерс Гансен).

– «Мистецтво має значення» (Ніл Гейман).

– Всі книги Дена Брауна.

– «Простими словами» (Марк Лівін та Ілля Полудьонний).

– «Кради як митець» та «Дай жару» (Остін Клеон).

Дякую за розмову! Нових захоплюючих книжкових відкриттів тобі!

Леся Кондратик.

 

ПЕКУЧИЙ БІЛЬ МОГО НАРОДУ

 

16 травня Україна вшанувала пам’ять жертв політичних репресій. Напередодні жалобної дати біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій в Дубровиці також відбувся мітинг-реквієм «Пекучий біль мого народу». Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв репресій та поклали квіти до меморіалу.  До присутніх звернувся міський голова Богдан Микульський, наголосивши, що репресивна сталінська політика стосовно України не змінилася досьогодні, знайшовши продовження в діях нинішнього президента Росії Володимира Путіна.

 

Бо й дійсно саме Україна стала наймаштабнішим полігоном для звірств сталінських посіпак,  кількість жертв політичних репресій  досі неможливо підрахувати. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусове психіатричне лікування.

Через терор і репресії пройшли усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції, духовенства до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КДБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений. 

Одним із символів тих подій став Биківнянський ліс під Києвом.  Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, свій останній спочинок тут знайшли від 15 до понад 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних у позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

За архівними даними, за період «Великого терору»  лише протягом двох років на території УРСР було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та виправно-трудових таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

Масові репресивні операції у 1937–1938 роках, за задумом Йосипа Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Офіційно початком «Великого терору» став оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року. Проте наявні документи НКВС (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Ще до початку дії оперативного наказу № 00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 року розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового  репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. Існування «трійок» повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 року.

Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Переважна більшість справ була побудована на власних свідченнях обвинувачених. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 році дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».

Незаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991-2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації – 117 тисячам 243 особам.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроєкт було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно із народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

У 2018 році Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Закон суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.

З 2019 року почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно діючим органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного та тоталітарного режимів Україні. До травня 2020 року Національна комісія з реабілітації розглянула 660 обгрунтованих пропозицій та матеріалів про реабілітацію.

Людмила РОДІНА.

 

 

Ювілейний, уже 15-й,  День вишиванки відсвяткувала Україна 20 травня. З цієї нагоди в Дубровиці відбувся мистецький проєкт «Сорочка біла, вишита піснями». Тематична фотозона, концертна програма за участі аматорських колективів та окремих виконавців, декламація авторської поезії, народні музики – все це із цього заходу. І звісно головний його дрес-код – вишиванка. Тож цього дня Дубровиця розцвіла всеможливими барвами та візерунками.

Привітали всіх присутніх з таким чудовим суто українським святом голови Дубровицької міської ради Богдан Микульський та Сарненської райдержадміністрації Олександр Кохан. А розділили захоплення від цього гарного дійства представники Ріненського регіонального відділення Асоціації міст України.

 

 

На фестивалі смакували дубровицьким мациком

 

У кожної географічної локації України є власна коронна страва. Наприклад, на Полтавщині обов’язково почастують своїх гостей неповторними галушками і варениками. Жителі Закарпаття накормлять запашним бограчем. А в південних регіонах, прилеглих до моря, запропонують скуштувати з десяток фірмових страв із риби. А ось Рівненщина, і особливо жителі її північних районів, мають свій «козир» – мацик. Що це таке – пояснювати нашим читачам немає потреби. Свинячий шлунок, щільно наповнений шматками м’яса, приправлений спеціями, здавна умільці готували лише у наших широтах.

 

Саме цей поліський делікатес став «головною зіркою» фестивалю автентичної кухні, що пройшов на минулих вихідних у Рівному. Дійство так і назвали – «Мацик». Дубровиччину на ньому представили знані підприємці та хранителі давнього рецепту Людмила Котяш та Анатолій Борсук. Їхню лавку, вщент заповнену апетитними сиров’яленими смаколиками, складно було не помітити. Тож фестивальники не оминули нагоди посмакувати дубровицькими делікатесами.

«На фестивалі була представлена різноманітна продукція з різних районів. Нас запросили туди як виробника автентичної національної страви – мацик, аби в повній мірі передати колорит поліського смаколику. Адже ми у процесі його виготовлення дотримуємося класичного старовинного рецепту. Відвідувачів й покупців було дуже багато. Ми пригощали учасників фестивалю. Всі були вражені смаковими якостями, тому із задоволенням куштували та купували нашу продукцію. Найцінніші враження від цього дійства – це, звичайно, задоволені відгуки та подяка за працю. Вдячні передусім щирим і добрим поціновувачам нашого мацика. Чимало наших дубровичан спеціально приїхали на фестиваль», – розповіли підприємці.

На заході справді було людно. Ще б пак – за понад рік пандемії подібного не проводили. Хоч, до честі організаторів, «фестивалити» можна було і в режимі онлайн. Відвідувачі могли не лише спробувати автентичні страви, а й подивитись на процес їхнього приготування. Майстер-класи влаштовували кухарі з Рівного та Польщі. А ще разом із господинями з Полісся кулінарив колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін. Ексурядовець допомагав готувати зелений борщ. Під час свята учасників розважали поліські фольклорні гурти, рівненський колектив «Горина» та етно-рок-музиканти зі Львова.

А вже згодом подібне гастрономічне дійство, за участі делегації з Рівненщини, проведуть у Любліні (Польща). Впевнені, поліський  мацик знайде своїх поціновувачів і в Європі.

Леся Кондратик.

 

 

«Успішна родина – міцніша Україна»

Сім’я – що значить це, то кожен знає. Хто зріс в сім’ї, і  хто  сім’ю сам має.

І хоч як не приховуй, не таї, Залежить наше щастя від сім’ї.

Якщо зміцніє хоч одна родина, Міцною стане наша Україна.

Народились ми і живемо на такій чудовій, багатій мальовничій землі – в нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського!

В публічній бібліотеці Залузького центру культури, туризму та спорту пройшло родинне свято «Успішна родина – міцніша Україна» з рідними сестричками: Красько Василинкою, Анєю та Наталією; Олексієвець Аліною та Яною; Жакун Софією та Юлією; Олексієвець Дариною та Владою; Жакун Юлією та Анєю; Олексієвець Валерією та Христиною; Андрій Мороз з двоюрідною сестрою Марійкою Котяш; Федір Олексієвець з двоюрідним племінником Андрієм Шинкарем, сім’я Присяжнюків – тато Віктор, дочка Марійка, син Віктор та найменша учасниця свята Діанка Тищенко з бабусею.

В дружній та святковій атмосфері чарівні сестрички та красиві братики з інтересом слухали ведучих Ганну Роговець та Галину Котяш. Всі були активними у конкурсах, читали вірші, співали пісні, відповідали на запитання та з великою гордістю представляли свої родини. Саме так вони освідчувалися в любові до своєї сім’ї, бажання зробити для неї щось приємне.

Ми всі – український народ, який складається з родин – малих і великих, дружних і працьовитих. Родина – це рідні, родичі, це і є весь народ український. А щоб нашому роду не було переводу, потрібно берегти його та шанувати.

Тож, бережімо своїх батьків, будьмо їхньою опорою та надією! Бажаємо усім щастя і любові до родини, а здоров’я від Бога.

Ганна Роговець, бібліотекар Залузької ПШБ,

Галина Котяш, завідувач Залузького центру культури, туризму та спорту.

 

 

З коріння – водиця і столітній ювілей

 

Осьодрожа нема на карті України

Можна прожити багато років на рідній землі й не уявляти, які місця є на карті Дубровиччини. Але Господь посилає можливість познайомитися з тою частинкою краю, про яку й не відав ніколи. 1 травня наша землячка Павлина Назарівна Ярмоліч зустріла свій сторічний ювілей. От завдяки цій особливій людині я й дізналася про хутір Осьодрож.

З міським головою Богданом Микульським, секретарем міської ради Миколою Годунком, керуючою справами міської ради Оксаною Краглевич, помічником народного депутата Віктора М’ялика Віктором Кузіним ми їдемо вітати ювілярку напередодні Дня перемоги.

Як почалася війна, то Павлині Назарівні було вже 20, вплелася ця коричнева чума і в долю простої поліської дівчини.

У Залужжі нас зустрічає староста Віктор Олексієвець та  відразу радить пересісти всім у його авто: «На вашому транспорті лісову дорогу на Осьодрож ми не подолаємо, – зазначає староста, – це непростий шлях». Заодно Віктор Миколайович телефонує колишньому багаторічному сільському голові Михайлу Миколайовичу Рябому, і ми вирушаємо з Великих Озер на хутір до ювілярки.

Лісова дорога справді вимагає неабиякого водійського таланту й міцності транспорту. Перед окремими ділянками, чоловіки-пасажири радяться поміж собою, як краще ями об’їхати. У моїй голові крутяться думки: «Аби не загрузнути нам у цих лісових вибоїнах, бо вибиратимемось звідси довго. На щастя, на хутір доїжджаємо без пригод. Виходимо з авто, і попри холодний день, я відчуваю оцей неповторний запах повітря, віддаленого від цивілізації й відразу помічаю красу цього краю. На хуторі одна хата. Тут мешкають привітні люди – Тетяна та Олександр. Вони й доглядають сторічну ювілярку, яка доводиться господині бабусею. Перш ніж зайти до хати хочеться надихатися цим повітрям, бодай трішки, уявити себе жителькою єдиної хутірської хати. Вийшов зранку за двері: здається, весь світ твій – ніхто й ніколи не сваритиметься з тобою за межу, нічиї кури твої гарбузи не повитягують, але й попліткувати зранку теж нема з ким чи допомоги попросити. У такого життя, як кажуть, свої плюси й мінуси. Як на мене, то страшнувато самим жити серед лісу, але тепер і серед людей лячно буває. Тетяна деякий час жила в Латвії, потім приїхала жити в Шахи. А її мама, донька ювілярки, досі живе у Латвії. Тримають господарі на хуторі свиней і корову, дров тут вистачає, електрика є, навіть мобільний зв’язок ловить.

– А як треба в магазин, то як добираєтеся? – допитуюся у Тетяни.

– До Шахів йду три кілометри, або вісім до Великих Озерів. Як сухо, то дорога гарна, йти швидко. Гірше, як замете чи задощить, – відповідає співрозмовниця.

Разом з Олександром вона мешкає на хуторі вже двадцять років, почуття до чоловіка і привело Таню у цю місцину. Три роки тому вона забрала на хутір свою бабусю Павлину Назарівну, щоб її тут доглядати. Раніше столітня ювілярка мешкала у Шахах. Хоч десять років тому перестала бачити Павлина Назарівна, давала собі раду сама. Кажуть, що у її хаті, хаті незрячої літньої жінки завжди було напрочуд чисто і затишно. Але три роки тому бабусю спіткало лихо – важкий перелом, з того часу сама пересуватися не може. Онука забрала стареньку на хутір. Має бабуся й хорошого опікуна Олександра Никифоровича Вакулича.

 

Трудівницею була,

яких пошукати

Заходимо до невеликої дерев’яної хати. перше, що впадає у вічі – порядок і чистота. Таня та Олександр – господарі добрі. У хаті дуже тепло, для нас, здорових, добре одягнутих й гаряче з вулиці. А для столітньої бабусі вельми файна температура. Акуратна чепурна Назарівна у новій бурачковій кофті і хустці такого ж модного кольору сидить на ліжку. Онука кидається поправляти їй ковдру. Очі в ювілярки закриті, але почувши голоси, вона бадьоро вітається. Вона розпитує в онуки, який зараз час доби. «Назарівно, – звертається до бабусі Михайло Рябий, – приїхали до вас з Дубровицької міської ради, бо у нас сільради вже ж нема. Приїхали привітати  з днем народження і з Днем перемоги. Завтра День перемоги».

Ювілярка впізнає земляка відразу: «Михайло Миколайович, ето ви? Я рада вас чуть». Богдан Микульський тепло вітається, по-синівськи поздоровляє Павлину Назарівну й підносить ювілярці подарунок (ковдру). Павлина Назарівна просить подати дарунок ближче. Пальцями вона общупує ковдру, залишається задоволеною. Так само руками «оглядає» старенька жителька хутора і квіти, які підносить Оксана Кралевич, а потім і солодощі з рук старости Віктора Олексієвця. Пальцями вона бачить кожну деталь дарунків, я це відчуваю. І щемно стає на душі, бо розумієш, яке то щастя бачити світ довкола себе. А особливо ретельно бабуся прощупує конверт, який їй вручає Віктор Павлович Кузін, там грошова допомога від Віктора Ничипоровича М’ялика. Переконавшись, що в конверті дійсно є гроші, Назарівна щиро дякує. Для неї приїзд таких людей і навіть просте щире спілкування – свято та сонячний промінчик.

З Михайлом Миколайовичем Рябим багато років пропрацювала ювілярка у школі. Колишній сільський голова був вчителем фізкультури, а Павлина Назарівна багато років прибирала у навчальному закладі. «Нелегке життя прожила, трудилася, як бджілка, – ділиться спогадами про ювілярку Михайло Рябий. – вдосвіта йшла прибирати, а скільки дров перерубала для школи самотужки! гори. Ця людина не цуралася ніякої роботи, всі її шанували за добрий характер, за працелюбство».

«Михайло Миколайович, я вас поважаю і дружину вашу. Добра вона людіна. Хай би ви і її тепер привезлі побачить, як люді живуть. Я часто вспоминаю вашу Олєксійовну. Вона в мене була, як дочка». Михайло Миколайович пояснює, що в транспорті не було місця, але він обов’язково з дружиною навідається на хутір зовсім скоро.

Слухаю розмову у простій сільській хаті й розумію, скільки радощів, тривог, хвилювань, добра, спілкування у бабусі за плечима. Це все називається «доля». І ніби черпаєш з простих слів ювілярки життєвої мудрості, черпаєш, як в дитинстві долонями води з джерела і п’єш і не нап’єшся.

Підступаюся до бабусі ближче і з хвилюванням розпитую про життя.

– У якій сім’ї ви народилися? Були у вас сестри?

– Булі сестри і брат одін був, вмерлі всі, одна я осталась.

– А де були ви у війну? Я чула на заводі працювали…

– В Маріуполі я була. Там були два заводи – імені Ілліча, імені Куйбишова. Я там не робіла. Мене послалі в степ пасті худобу. Був зо мною з Речици одін дядько і з Шахов одін. Мирон Мельнік, не чулі про такого? Зо мною булі Мирон Мельнік і Ярмоліч Крат. Три годи я там була.

– А як ви попали в Маріуполь?

– Прийшов голова сєльради й сказав: «Такого-такого числа ваша дочка должна буть на вокзалє». Больше як сорок чоловік було з нашего района, а був район Висоцький. Я тоді була ще молода, ще була мама, батько був. Двадцать год мені було.

– Ярмоліч, це ваше прізвище по-чоловіку. А дівоче як?

– Дівоче Кутецька. Не хочу я хвамілії Ярмоліч. Чоловеки кидають. Таке й моє замужьє, чоловік покинув, а я жила сама. Шо доброго з чоловеков?

– А де донька ваша живе, чи дзвонить вам?

– Живе в Латвії. Дзвоніт. Я ж три годи лєжу на хутори. Осьодруж хутор. Мо, двадцать год дочка не приєзжала.

– В Бога вірите?

– Аякже в Бога вірую і в церкву ходіла. Як жила в селі, то батюшка ходів по хатах. На хутор не приходіт, далєко. Вмірать мені вже треба, пора.

Ювілярка розмовляє зі мною і міцно держить в руках коробку цукерок. І так сумно стає на душі, що підходить нам час прощатися. Бабуся просить побути ще, але й ми розуміємо, що вже її втомили.

 

Я вдячна Богу за цю зустріч

Неподалік хати на хуторі є дуже цікава криничка. Знаходиться вона практично в землі. З-під коріння вільхи тече дуже смачна вода. Господар розказує, що тільки цю воду і п’є його сім’я. Як розказує Михайло Рябий, довкола Великих Озер було чимало хуторів. Досі є хутір Кобиліща, є хутори Лучіща, Мокре та інші. На окремих хуторах є хати, але там не живуть. А от в Кобиліщах живе справний господар, який тримає худобу.

Багато людей виїхало і з Великих Озер, багато за минулий рік відійшли у вічність. Про це теж мені розказує Михайло Рябий. Багато порожніх хат у селі, їх продають. Мальовниче село, де був колись радгосп, і тепер дуже чисте, затишне, але людей тут все менше і менше.

Так багато емоцій залишилось у мене після цієї поїздки. Мені здається, що я провідала свою бабусю, бо вона була ровесницею Павлини Назарівни й теж погано бачила. Ой, як багато мені хотілося б поговорити й розпитати у бабусі про все. Давно вже її нема на світі. А тут, ніби побачила я її. З Павлиною Назарівною я не наговорилася. Їхала з хутора, а душа і раділа від зустрічі, і плакала. Щемно. Щемно все. Хутірська Україна, про яку мало хто знає, зникає з карти держави і щемно, що так важко, як ювілярка, люди прожили. Щастя було небагато.

Приємно, що наш візит і вітання стали для цієї милої бабусі крапелькою добра і позитиву. А спілкування з Павлиною Назарівною, ще раз скажу, стало для мене як ковток тої цілющої води, що тече з-під кореня вільхи. Так хочеться, щоб Господь щоденно дарував цій преркрасній людині свою любов, допоки на те є Його воля.

 

 

Люба КЛІМЧУК.