Щоб лікарня була доступною

Спорудження нової площадки з тактильною плиткою, встановлення нових ширших вхідних дверей, облаштування  тактильної плитки у коридорі до приймального відділення і не тільки, цілковите оновлення двох вбиралень на першому поверсі у поліклініці (з усіма конструкціями для людей з обмеженими можливостями) – це комплекс робіт, який триває у Дубровицькій міській лікарні. Про це розповів інженер об’єднаних служб нашого головного медичного закладу Андрій Полюхович. Також в лікарні буде встановлено автоматичний вимикач резерву. Електроенергія, в разі аварії, буде вмикатися автоматично, без потреби втручання людей. Всі ці роботи проводяться за вимогами Національної служби здоров’я України за кошти НСЗУ.

 

Річ у тім, що НСЗУ тепер  не укладатиме договори з лікарнями, що не створять безперешкодного доступу для осіб з інвалідністю. Про вимоги щодо інклюзивності будівель медичні заклади були повідомлені ще у 2018 році. Доступними мають бути всі місця надання медичних послуг закладів усіх форм власності.

Як підкреслюється, Національна служба здоров’я працює в інтересах пацієнта. Медична допомога повинна бути безпечною, якісною та доступною – і в буквальному сенсі. Мова про людей з інвалідністю, які повинні мати вільний доступ до необхідних медичних послуг.

Тож  усі заклади, які планують у 2021 році укласти договір з НСЗУ, мають забезпечити фізичну доступність своїх будівель для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп. Доступними мають бути всі місця надання послуг надавача, які зазначені у заяві про отримання ліцензії та в документах, що додавалися до неї. Йдеться про заклади охорони здоров’я усіх форм власності, в тому числі ФОП.

Така вимога до суб’єктів господарювання не є сьогоднішнім нововведення. І стосується не лише споруд, де надають медичну допомогу.

З 1 квітня 2019 року набрали чинності Державні будівельні норми «Будинки й споруди. Інклюзивність будівель і споруд», де ці вимоги прописані. Відповідно до них, у всіх закладах охорони здоров’я, які отримали ліцензію на медичну практику, має бути безбар’єрний простір для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп.

Крім того, у постанові Кабінету Міністрів від 28 березня 2018 року №391 затверджені вимоги до надавачів послуг за програмою медичних гарантій. Однією з них є вільний доступ до будівель для людей з інвалідністю. Тобто про вимогу щодо доступності, яка стала обов’язковою з 2021 року, медзакладам повідомляли ще у 2018 році.

У багатьох закладах Украни, – констатує НЗСУ, – люди з інвалідністю нерідко, на жаль, мають обмежений доступ до медичних послуг, попри значну потребу в лікуванні та обстеженні. Відсутність пандусів та підйомників, вузькі двері, сходи всередині приміщень, неналежне обладнання туалетів – створюють перешкоди на шляху до медичної допомоги. НСЗУ прагне досягнення справедливості й поліпшення доступу до якісних медичних послуг та надання профілактичної, лікувальної, реабілітаційної чи паліативної допомоги усім пацієнтам.

Тому у 2021 році при укладенні договору з НСЗУ надавачу медичних послуг (в тому числі і нашій міській лікарні)  необхідно буде надати скановану копію документу, який підтверджує доступність будівлі. Це зазначено у Порядку укладення, зміни та припинення договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 25 березня 2018 № 410. Такий документ видає фахівець з питань технічного обстеження будівель та споруд, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат.

З тими закладами, які не створять безперешкодного доступу до медичних послуг для осіб з інвалідністю, НСЗУ у 2021 році укладати договори не буде.

Дубровицька лікарня виконує вимоги Національної служби здоров’я і працюватиме задля покращення надавання медичних послуг всім верствам населення.

Люба Клімчук.

 

 

 

Зміни з 1 квітня: підвищення пенсійного віку, перерахунок пенсій, нові ціни на газ, весняний призов до армії та інше

 

У квітні в Україні підвищився пенсійний вік для жінок, хоча пенсійні зміни на цьому не завершаться. Також з 1 квітня постачальники газу мають запропонувати споживачам річні контракти, почався призов до війська та з’являться нові медичні гарантії.

 

Коли на пенсію?

З 1 квітня підвищився пенсійний вік для жінок. Це останнє підвищення віку в рамках змін, ухвалених ще у 2011 році.

Ті, хто народилися у період з 1 жовтня 1960 року до 31 березня 1961 року, ще могли виходити на пенсію у 59,5 року. А ті, хто народилися з 1 квітня 1961 і пізніше, вже йтимуть на пенсію у 60.Таким чином пенсійний вік для чоловіків і жінок в Україні зрівнявся і становить 60 років.

Для отримання пенсії за віком страховий стаж людини має бути не менше 28 років. Якщо ж він менший, то пенсії за віком доведеться чекати до 63 років.

Згідно із пенсійною реформою, від 2011 року пенсійний вік жінок кожного року підвищувався на пів року, - від 55 років до 60, щоб зрівнятися із чоловічим.

У 2017 році пенсійна реформа продовжилася, і за нею на призначення пенсії став впливати не лише вік, але й страховий стаж - час, коли сплачувалися внески на обов’язкове державне пенсійне страхування. У 2021 році мінімальний страховий стаж становить 28 років, але він збільшуватиметься щороку - до 35 років у 2027. Щоправда, ці зміни не торкнуться осіб, які віднесені до потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС, які проживають в 3 зоні. Для них вихід на пенсію залишиться незмінним – після досягнення 54 років при наявності відповідного стажу.

Звернутися за пенсією можна за місяць до досягнення пенсійного віку або впродовж трьох місяців після.

За даними Пенсійного фонду, на початок цього року в Україні було 11,1 млн. пенсіонерів, із яких 2,7 млн. продовжували працювати. Понад три чверті українських пенсіонерів мають пенсію до 4 000 грн. на місяць.

 

Перерахунок пенсій для працюючих пенсіонерів

З 1 квітня Пенсійний фонд проведе перерахунок пенсій працюючим пенсіонерам.

Пенсії перерахують приблизно для 2 млн. осіб – тим, кому пенсія була призначена чи перерахована до 1 квітня 2019 року.

При цьому, пенсію не перерахують для приблизно 700 тисяч пенсіонерів, які вийшли на пенсію після 1 квітня 2019 року – для них запланований найближчий перерахунок не раніше квітня 2022 року.

При цьому, перераховуватися буде «чиста пенсія», нарахована за роки стажу – без спеціальних доплат.

Формула розрахунку пенсії наступна:

Пенсія = середня зарплата * трудовий (страховий) стаж * індивідуальний коефіцієнт заробітку.

Коефіцієнт заробітку вплине на збільшення пенсії у випадку, якщо після виходу на пенсію зросла і зарплата пенсіонера, який продовжує працювати.

При цьому, якщо пенсіонер, який працює, тепер заробляє менше, ніж до виходу на пенсію, то під час перерахунку буде врахований тільки додатковий стаж, а нова, нижча зарплата – ні. Для перерахунку пенсій українцям не потрібно додатково звертатися до Пенсійного фонду.

 

Скільки платити за газ?

31 березня завершився термін дії постанови, якою взимку уряд обмежив ціни на газ для населення. Тож з 1 квітня ціна для побутових споживачів за логікою повернеться до ринкового рівня. В уряді очікують, що вона не перевищить нинішній граничний рівень у 6,99 грн. за куб.

Під кінець березня більшість компаній таки запропонували ціни на цьому рівні або нижче. Проте є й ті, хто пропонує газ дорожче – від 7,6 грн. за куб до 8,85 грн. за куб.

Державний «Нафтогаз» повідомив, що у квітні збереже для своїх клієнтів ціну в 6,86 грн. за куб, а для тих, кого не змогли забезпечити газом їхні постачальники, пропонує 6,99 грн. за куб. У компанії також кажуть, що за дорученням уряду завершили розробку річного тарифу на газ.

«Ця ціна працює як страховка на авто. Вона дозволяє уникнути проблеми (у випадку з цінами на газ – пікових стрибків цін взимку), але, на відміну від страховки, не потребує сплати наперед», – пояснили в «Нафтогазі». Нові пакетні пропозиції від «Нафтогазу» будуть готові до початку травня.

Разом із тим, у «Нафтогазі» наголошують, що наразі постачають газ лише 13% споживачів на роздрібному ринку. 65% ринку побутового газу належить регіональним газзбутам.

Очікується, що такі ж річні пакети запропонують й інші учасники ринку. А споживач зможе змінювати річний тарифний план впродовж року на щомісячний, а також обирати будь-якого іншого постачальника газу.

 

Що з опаленням?

А от для тепловиків ціни на газ знизяться.

Як повідомив «Нафтогаз», який постачає газ для виробників теплової енергії, вартість газу у березні буде на 8% менше, ніж у лютому, і становитиме 6,28 грн. за куб (без ПДВ та витрат на транспортування).

Для споживачів це врахують у платіжках, які вони отримають вже у квітні, коли опалювальний сезон завершується.

У «Нафтогазі» також нагадують, що до 30 вересня 2021 року надали виробникам тепла відстрочку платежу на різницю між ринковою та граничною ціною газу, фактично закладеною в тариф. До 1 травня 2021 року уряд, «Нафтогаз» та Асоціація міст України мають визначити джерела компенсації цієї різниці.

Ну і традиційно 15 квітня має закінчитися опалювальний сезон.

 

Що з електрикою?

Ціна на електроенергію для населення залишиться незмінною – 1,68 грн. за кВт-год. Відповідну постанову уряд схвалив наприкінці березня. «Державна компанія «Енергоатом» продовжує постачати електроенергію для людей за пільговою ціною», – заявив прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Проте він також сказав, що ціни на електрику можуть змінитися в майбутньому. Ходять чутки, що станеться це в липні. І торкнеться не всіх, а тільки тих домогосподарств, що споживають більше 300 чи навіть 500 кВт-год. Поживемо – побачимо.

 

Нові медгарантії

З 1 квітня діятиме нова програма медичних гарантій, яка передбачає 35 пакетів медичних послуг. З них два пакети будуть новими, а ще п’ять - виокремлені із вже наявних, повідомляє Національна служба здоров’я у Facebook.

Зокрема, з квітня 2021 має запрацювати пакет послуг для лікування туберкульозу на первинці.

Окремими пакетами будуть ведення вагітності в амбулаторних умовах і стоматологічна допомога дорослим і дітям.

Серед нових пакетів також лікування пацієнтів з гематологічними та онкогематологічними захворюваннями та реагування на інфекційні захворювання та епідемії.

Як і раніше, до медзакладів, що надають пріоритетні послуги, НСЗУ висуватиме підвищені вимоги, але й оплачуватиме їх за вищим тарифом.

Наприклад, за надання допомоги новонародженому вагою до 1500 г лікарня отримає 114 тис. грн (а не 98,5 тис. грн. як у 2020 році), а тариф на пологи зросте з 8 до майже 10,4 тис.грн. (про такі нововедення ми вже повідомляли наших читачів).

За програмою ведення вагітності в амбулаторних умовах українки зможуть обирати, хто, де і як їх вестиме - сімейний лікар чи гінеколог, при цьому вибір гінеколога та пологового будинку не обмежений місцем проживання чи реєстрацією пацієнтки. До гінеколога пацієнтка може звернутися без направлення, а його допомога є безкоштовною, якщо заклад уклав договір із Національною службою здоров’я за пакетом «Амбулаторна медична допомога».

 

Заборона на вилов нерестових риб

Вона діє з 1 квітня. Термін заборони встановлюються регіонами індивідуально. Протягом цього періоду заборонений промисловий вилов риби, спортивна риболовля і підводне полювання. Але можна ловити рибу з берега на спінінг і одну вудку. Максимально дозволена вага улову – 3 кг на одного рибалку. До речі, в більшості регіонів, крім риби, у квітні заборонений також вилов раків.

 

Зміни в отриманні посвідчень водія

«Із 6 квітня майбутні водії вже складатимуть теоретичні іспити у сервісних центрах МВС за новими екзаменаційними білетами. Усі зміни будуть також внесені в онлайн-тренажер для перевірки знань правил дорожнього руху, що розміщений у нас на сайті», – говориться у повідомленн сервісного центру.

Повідомляється, що оновлена теоретична частина іспиту містить низку нових та цікавих дорожніх ситуацій, з якими часто стикаються водії.

До того ж у сервісному центрі продовжують збирати пропозиції до питань у білетах за такими напрямками:

– правила дорожнього руху;

– будова та експлуатація транспортних засобів;

– основи безпечного водіння;

– основи права в області дорожнього руху;

– надання першої медичної допомоги.

Відомо, що з метою актуалізації білетів чотири місяці тому в Україні запустили «Банк екзаменаційних питань з ПДР».

 

Весняний призов

1 квітня стартував весняний призов на строкову військову службу. Всього у квітні-червні цього року до армії планують призвати 14 246 юнаків.

До Збройних сил спрямують 6 500 людей, в Національну гвардію – 4 646, у Держприкордонслужбу – 2500 і ще 600 – до Державної спеціальної служби транспорту.

На весняний призов виділено 66 млн. грн. Видатки на одного призовника складають 4 633 грн., з них 4 540 грн. підуть на виплату грошової допомоги призовникам.

 

Електронна прописка

у квітні в Україні стартує. Зважаючи на це, відпадає необхідність в паперових заявах. Передбачається, що заяву про зміну місця реєстрації потрібно буде подавати в електронному вигляді, зокрема, це можна буде зробити через портал «Дія».

Експеримент з е-прописки буде розширюватися поетапно. На перших етапах дистанційно оформити реєстрацію або перереєстрацію зможуть власники ID-паспортів – за умови, що заявник прописується в те житло, яким володіє сам. Можна буде прописатися і за іншою адресою, якщо власник житла дасть свою згоду – теж в електронному вигляді.

Окрім цього, електронна прописка пошириться і на дітей з 14 до 18 років. Зараз, дистанційно прописати до батьків можна лише дітей до 14 років. Запуск цього проєкту – перший крок до скасування штампів про прописку в паспортах.

 

Підготувала Людмила РОДІНА.

 

Тепер я побачила війну більш осмислено

Нещодавно разом з волонтерами на Сході побувала наша землячка, журналістка, співробітниця Українського інституту національної пам’яті, авторка книжки «Волонтери: сила небайдужих» Наталка Хоменко-Позняк. Поспілкувалася з нашою землячкою і попросила її розповісти про враження від поїздки.

 

Наталю, як ти прийняла рішення поїхати на Схід? Які емоції панували в той час у душі?

«Ти їдеш на передову? І тобі не страшно?». Такі питання раз по раз доводиться чути із вуст людей, які бачили цю війну лише з екранів телевізорів. Які краєм вуха чули про всі жахи війни, про те, що там досі стріляють, і там досі гинуть наші захисники.

Але вони забувають, що там, так само як і в нас, триває життя. Навіть у прифронтовій Авдіївці, де досі стоять будинки з вибитими снарядами вікнами і знесеними дахами, де досі на кожному кроці стоять знаки «Не залишайте дорогу. Територія вздовж дороги замінована» – там теж живуть люди, для яких війна стала звичною реальністю.

І там же на передовій стоять наші бійці, для яких війна від самого початку була роботою – важкою, небезпечною, щоб більшість із нас так ніколи й не відчула, що це таке насправді. І туди з 2014 року регулярно їздять наші волонтери – підтримати своїх і самим «підзарядитися». Бо, попри всі жахи, є у війні щось справжнє. Що, раз відчувши, хочеться відчувати знову і знову.

Що нового відкрила для себе у поїздці разом з нашою відомою волонтерською командою?

На Донбас я їхала вдруге. Якщо чесно, першого разу навіть не встигла зрозуміти, що це таке: ми з нашою волонтерською командою з Черкащини за день проїхалися практично по всій передовій, від Щастя до Волновахи, відвідавши до десятка різних позицій. Друзі везли бійцям все: від буржуйок і будівельних матеріалів до квадрокоптерів. Але через напружений графік на кожній точці ми зупинялися хвилин на 10-15: розвантажитися, перекинутися кількома словами та зробити фото для звіту – і вперед. А засніжені пейзажі за вікном, якщо не було териконів на обрії, мало чим відрізнялися від наших, поліських.

Тепер я поїхала на Донбас із волонтерською командою із Рівненщини: капелан Микола Юрах із Володимирця, священники Православної церкви України отець Тарас Баїк з Берестя та отець Андрій Ящук із Каноничів, Світлана Правник із Дубровиці та Володя Мельник із Чудель. Микола зі Світланою ці дороги з 2014-го з’їздили уже вздовж і впоперек. І це робило нашу подорож більш осмисленою, особливо для мене. Бо саме вони вчили мене бачити війну там, де її не видно з першого погляду.

Наприклад, їдемо ми дорогою на Краматорськ. «Ось бачите – поле. Це там упав вертоліт із генералом Кульчицьким, коли його збили сепаратисти», – говорить Микола. І безлике доти поле набуває зовсім іншого звучання. Одразу згадуєш все, що ти писала про генерала Кульчицького, що чула про нього від друзів, які проходили вишкіл на полігоні в Нових Петрівцях, про батальйон, який тепер носить його ім’я.

Або їдемо біля водосховища в Слов’янську, а Світлана розповідає, як після звільнення міста там виявили тіла загиблих бойовиків, яких свої ж, щоб не ховати по-людськи, скидали у водойму, прив’язавши до ніг камінь чи осколок снаряду. «Раніше на березі водосховища всі відпочивали, купалися. А тепер туди й близько ніхто не підійде. Ті трупи й досі там. Бо хто ж їх діставатиме, якщо вони своїм не треба? Хіба після війни», - каже Світлана. І знову мозок протестує проти байдужої жорстокості, яка в Росії, попри «православні скрєпи», схоже, сприймається за норму. Бо хто де чув, щоб там протестували чи шукали тіла загиблих? Так і живемо.

В Авдіївці мені показали славнозвісний мурал учительки української мови, який тут знають усі. І будинок, на якому він зображений – досі порожній, із вибитими вікнами, а нині – іще й з горою будівельного сміття. І залізний паркан поряд, прошитий автоматними чергами – з обох боків. А на сусідній вулиці – ще один будинок, у якому снарядом знесло цілу квартиру (кажуть, та сім’я у цей момент вся була вдома – там і лишилася).

Але найбільше вразили знаки біля дороги, які застерігали «Не залишайте дорогу. Територія вздовж дороги замінована». Вразили, бо за три метри від знаку була зупинка громадського транспорту і там якась бабуся чекала на свою маршрутку. Вона, як і решта жителів Авдіївки, звикла до війни та до цих знаків і вже просто не звертає на це уваги. «Життя триває – точиться війна», – як писав свого часу незабутній борець за волю України Анатолій Лупиніс.

Бачили ми на Донеччині й інші знаки війни. Такі, як меморіал «Прапори» в Авдіївці, де вся земля всипана осколками та відстріляними гільзами. Як згорілий танк по дорозі до Пісків, там де відомий блок-пост Республіка Міст. Чи було страшно? Ні – було безмежно боляче від усвідомлення, чиї долі обірвала на цьому місці ворожа куля чи снаряд. І не менш болючого розуміння, що кінця цим втратам поки що не видно. Бо війна триватиме доти, доки цього хотітиме наш заклятий сусід, який розуміє лише мову сили. І ніякі перемир’я від цього не врятують.

Світлана Правник завжди зі слізьми на очах розповідала про дітей війни. Якими ти побачила цих хлопчиків і дівчаток?

Вони такі ж, як і наші діти – щирі, безпосередні. Вони розповідають про свої болі та проблеми, бо навчилися, що волонтери – це друзі, які й допоможуть, і вислухають, і поспівчувають. Вони так само люблять поговорити з дорослими та погратися мобільним телефоном – хіба що такі телефони є не у всіх. Тому навіть кілька хвилин гри на позиченому телефоні для них – за щастя. І вони теж не бояться війни – бо виросли з нею і просто не уявляють, що може бути інше життя.

З такими дітьми ми бачилися у Залізному, де при Центрі взаємодопомоги «Спасемо Україну» ми зустрілися із волонтеркою Тетяною Соловйовою та її підопічними. Цього разу земляки привезли їм особливі подарунки: їхні однолітки із Дубровицької школи-ліцею передали кілька дбайливо зібраних ними коробок із наліпками «Діти – дітям», де були й солодощі, і іграшки, і канцелярія. Діти Залізного одразу кинулися розбирати подарунки, й за кілька хвилин коробки спорожніли, а в очах малечі світилася радість.

А ще було безмежно приємно і самим отримати подарунки. Ми приїхали до Залізного 8 березня, і нам зі Світланою двоє хлопчаків вручили по шоколадці та вазончику із гіацинтами. Ці гіацинти ми привезли додому і я обов’язково посаджу свій у саду, щоб кожної весни нагадував про тих дітей з Донеччини, які попри все хочуть бути щасливими.

У сиротинці в Покровському, де ми зупинилися переночувати, з дітьми цього разу поспілкуватися не вдалося: ми приїхали надто пізно, а вранці усі школярі вже були на навчанні. До нас вийшло тільки кілька матерів із немовлятами на руках – теж переважно колишніх вихованок або тих, хто знайшов тут прихисток від війни чи негараздів. А долі тут бувають ой які непрості. Про кількох із них, у яких війна забрала найрідніших, Світлана згадувала і в книзі «Волонтери: сила небайдужих», і під час презентації. Але життя бере своє, і тут, гуртом, вони вчаться долати перші життєві труднощі. І добре, що в їхньому житті є такий Дім, куди завжди можна повертатися. І дорослі, які діляться теплом своїх сердець.

Чим вразило спілкування із захисниками? У яких підрозділах ви побували?

Відвідали ми й наших захисників. Теж – у різних підрозділах: і полк спецпризначення патрульної служби поліції особливого призначення «Київ», і базу «Правого сектора», і 58-му бригаду, і блок-пост «Республіка Міст», і «сіміків» – військових, які допомагають населенню, що опинилося в зоні бойових дій. Микола та Світлана усіх тут знають. Світлана знайомить із «сіміком» Оленою Єрохіною, яка, маючи чотирьох дітей, пішла воювати і стала капеланом.

Взагалі, жінка на війні – тема особлива. Попри відому фразу, що у війни не жіноче обличчя, ми їх часто зустрічали в бойових підрозділах. Одна навіть зізналася, що пішла воювати, а чоловік лишився вдома з дітьми. «Він не зміг. А я звикла до цього. У мене батько військовий, 25 років відслужив, я сама народилася у військовому містечку. Мені – простіше», – розповіла вона. Інша втратила нареченого і пішла воювати. Різні дівчата, різні долі, але війна рівняє всіх. Бо це – робота, яку крім тебе не зробить ніхто.

В полку «Київ» ми затрималися трішки довше. На це була особлива причина: разом з нами цього разу на передову поїхало два чудових майстри із Рівного: перукар-барбер Віталій та масажист Артем. На два дні хлопці влаштували для бійців виїзну перукарню та масажний салон. А в нас була можливість ближче познайомитися із бійцями – поговорити, поспівати (Микола Юрах спеціально для цього завжди в поїздки бере гітару), пожартувати – бо як на війні й без жартів!

Бійці тут – з усієї України, багато хто пішов добровольцем іще у 2014 році та так досі й воює. Один з них – Сергій Мамичев, позивний «Антибіотик» – виявився родом із Костополя. Працював фельдшером, почалася війна – пішов допомагати пораненим. Так і досі на передовій. Інший, Сослан Дзабахідзе, родом з Південної Осетії. Коли в 1992-му туди прийшли росіяни, він взявся за зброю, а пізніше виїхав на Донбас, одружився, мав свою справу. У 2014-му війна знову наздогнала його. «Ми всі тут – як одна сім’я. І знаєте, коли я приїжджаю додому, на Одещину, в Рені, є багато тих, хто мені заздрить. Бо я – зміг, а вони злякалися. А я зараз розумію, що тут, на війні, я знайшов себе. Як і багато хто з моїх побратимів», – ділиться думками Валерій «Шульц».

Вони – добровольці. Вони могли підписати контракт із ЗСУ та отримувати втричі більше, але вони лишаються в поліції. Бо є деякі речі, які вище від цього. Зрозуміти це можуть ті, хто пройшов війну і має на це власний погляд. І вони зізнаються, що будуть тут – до перемоги. Бо це – їхня земля і віддавати її зайдам вони не збираються.

У вашій команді були священники. Бог і війна – наскільки це сумісно?

І, звичайно, якщо ти їдеш на передову з капеланом і двома священниками, то без служби Божої не обійдеться. Їх було багато. І коротенькі молебні за здоров’я наших захисників на позиціях, і служби у військовій капличці в селі Селідове, і літургія в міжконфесійній церкві Святої Анни в Карлівці, побудованій тут кілька років тому волонтерами ініціативи «Тризуб-Дентал» в карпатському стилі.

У цій церкві дуже люблять бувати наші воїни, які приїжджають лікувати зуби, а паралельно знаходять відраду для душі. В церкві на хорах розміщена бібліотека, де є багато цікавої літератури: не лише духовної, але й сучасної, і про війну. Тут я побачила книги Оксани Забужко, Олега Сенцова, багато історичних розвідок. І, як мені розповіли місцеві старожили, книги тут не затримуються: їх постійно беруть, читають – і незмінно повертають на місце, для нових читачів. При чому без жодних формулярів чи обліку – все тримається на довірі та чесному слові, яке на війні має особливе значення.

У церкві на пам’ять можна вільно взяти хрестик-вервицю чи іконку з молитвою, поставити свічку, яка так само безплатно лежить на столику. Або залишити щось від себе. Мені показали ікону Архістратига Михаїла, написану раніше і подаровану храму Миколою Юрахом. А цього разу волонтери привезли й залишили тут дар від Людмили Пінчук із Берестя: бурштинову ікону Спасителя та вишитий рушник.

Взагалі, поїздка на фронт вкотре переконала, що Бог один і не має великого значення, до якої конфесії ти належиш, якщо в серці маєш Україну і готовий за неї положити «душу й тіло». У Покровську ми познайомилися з Аллою та Людмилою з ансамблю «Зерна любові», у якому співають і баптисти, і християни-євангелісти. Обом на долю випали непрості випробування, але вони домашній затишок і комфорт зміняли на поїздки на передову, щоб словом і піснею підняти дух наших воїнів. У тому ж Залізному дитячий притулок теж існує на базі протестанської церкви. Чи та ж Олена Єрохіна із Християнської служби порятунку – усі вони є прикладом служіння. Чого так часто нам не вистачає в нашому житті, де філософія «а що це мені дасть» часто заміняє щире «що я можу дати»?

Багато волонтерів вже не їздять на передову,  а користуються послугами пошти. Що особливого власне у живому спілкуванні під час таких поїздок?

Для мене ця поїздка стала ще одним, більш предметним знайомством із героями своєї книги про волонтерів. Це особливе відчуття, коли ти раптом бачиш перед собою місця, зображені на фото в книзі й розумієш, що все, про що там розповідалася, відбувалося саме тут. І ти сам наче стаєш причетним до цієї історії.

А ще я вкотре переконалася, що передова – це ще більше село, ніж Київ. Можете уявити моє здивування, коли, чекаючи біля «Республіки Міст» дозволу командира поспілкуватися з бійцями, я раптом побачила ще одну з героїнь «Волонтерів», нині – радника міністра оборони з медичних питань Наталю Воронкову. А, повертаючись в Авдіївку, отримала СМС від своєї колежанки з Києва, прекрасної поетки Ірини Венжик, яка, виявляється, в цей час у місцевому госпіталі опікувалася пораненими як один із госпітальєрів.

Сюрпризи чекали й на Світлану Правник, яка уже не перший рік веде свій «Волонтерський щоденник», куди записує і власні враження від поїздки (а це була 58-ма на її рахунку), і відгуки випадкових людей, з якими зводить доля. Вона зізнавалася, що давно хотіла поспілкуватися з представниками ОБСЄ і почути про їхні враження про Україну. І ось біля одного із придорожніх кафе ми побачили машину зі знайомою абревіатурою. І – пішли знайомитися. Попри мовний бар’єр, нам вдалося порозумітися, адже дехто з нас знав англійську, та й гості були з перекладачем. На згадку про зустріч лишилися фото і запис у Світланиному «Щоденнику», а міжнародні спостерігачі поїхали, отримавши на згадку вершечок із поліського короваю від Оксани Клюйко.

Саме такі зустрічі, розмови, враження і спонукають волонтерів раз на місяць кидати всі свої справи і їхати на передову, «провідати своїх». Нині таких відчайдушних насправді лишилися одиниці. Багато хто просто втомився, дехто почав передавати потрібні речі через «Нову пошту» чи інші поштові служби. Але, як показала практика, бійці цінують не тільки й не стільки те, що передається, а в першу чергу – добре слово, живе спілкування, вісточку з рідного краю. Те, що дає розуміння, що їм є за що воювати, бо українці своїх не кидають.

А тому, мине небагато часу, і в соцмережах знову з’явиться оголошення про збір коштів і продуктів на чергову поїздку на фронт. Бо там чекають.

Чи все заплановане у поїздці вдалося втілити в життя?

Коли планувалася минула поїздка, серед позицій, куди мали намір заїхати волонтери, було і село Шуми біля Горлівки. Там служив дубровичанин Максим Абрамович і його побратими. Але тоді нам не рекомендували їхати на позиції, бо дорога прострілювалася снайперами. І навіть до нас хлопці виїхати, щоб забрати передачу, не змогли – з тієї ж причини. Ми вирішили, що туди поїдемо наступного разу, у квітні…

А 26 березня у бою під Шумами від снайперської кулі Максим Абрамович загинув. Вороги влаштували засідку, розстрілюючи саперів, які йшли на розмінування території й тих, хто кинувся на порятунок поранених. Те, що в усьому світі вважається підлістю, для росіян – доблесть і «слава російської зброї». Це варто пам’ятати тим, хто досі вірить, що все воно якось саме розсмокчеться, і війна закінчиться сама по собі. На жаль, ця війна може закінчитися лише або перемогою, або поразкою. Ті, що віддали своє життя за Україну, мріяли про перше.

Розмовляла Люба Клімчук.

 

 

 

Юлія Ніколайчук: «Творчість –

вже невід’ємна частина мене»

Про таких, як Юлія Ніколайчук (Вирва), говорять: «майстриня на всі руки». Таланти творчого психолога навіть важко перелічити. Здається, що їй під силу все й одразу. Дерев’яні краватки-метелики та візитниці з вишивкою, стильні намиста і  брошки з бісеру, майстерні фігурки та декор з полімерної глини, роботи у техніці канзаші, витвори з гіпсу, фоамірану та фетру, в’язані речі… Багатогранність таланту дівчини насправді захоплює. Її творча душа постійно у пошуках прекрасного, руки не знають спокою, а мозок – невичерпне джерело ідей та задумів. Про різносторонню творчість Юлії – у нашій розмові.

 

Спершу розкажіть трішки про себе...

Народилася та закінчила школу в Дубровиці, тому про рідне місто маю багато теплих спогадів, а також про близьких і друзів, які досі там мешкають чи яких доля завела далеко від малої батьківщини. Особливо приємно згадувати про шкільні роки, однокласників та вчителів.

Так-от, після закінчення у 2008 році тоді ще загальноосвітньої школи №3 я мала на меті стати лікарем. Але коли мене зарахували на бюджет у медичний університет, зрозуміла, що хочу повернутися назад у школу. І все-таки обрала фах психолога, який якраз поєднує професії вчителя та лікаря. У київському педагогічному університеті зустріла своє кохання, і по завершенню навчання вийшла заміж та переїхала до нього у Хмельницький. Тут до декрету працювала практичним психологом у навчальному закладі.

Були творчою натурою з дитинства, любили щось творити-«витворяти» чи це прийшло вже згодом?

Взагалі навіть не пам’ятаю, коли саме у мені прокинулися творчі нотки (у початковій школі вже писала вірші). Зате чітко пам’ятаю, коли стала пробувати себе у роботі з різними матеріалами та техніками. Це була зима 2014 року, коли сірість на вулиці переходила у сірість настрою у зв’язку з подіями на Майдані. Робота психологом у той час також забирала багато емоційних ресурсів, тому саме творчість стала для мене своєрідним острівцем для відновлення та наповнення життєвою енергією. У моїх творчих починаннях мене завжди підтримували батьки, які і досі проживають у Дубровиці. Мабуть, саме завдяки тому, що відчувала їх підтримку, а не осуд стосовно моїх робіт, я продовжила створювати щось нове та цікаве. Дітям взагалі дуже важливо, щоб рідні їх підтримували та надихали. Це дуже мотивує.

З чого почалась Ваша історія як майстрині різноманітного декору?

Саме взимку 2014-го я вперше познайомилася з полімерною глиною. Ліплення саме по собі є арт-терапевтичним. Я використовувала його у професійній діяльності з дітьми і дорослими, тож і сама захопилася ним. Після цього почала пробувати себе в різних видах творчості: миловарінні, створенні свічок, в роботі з фетром, фоаміраном, деревом, бісером. З кожного творчого напряму отримала гарний досвід. Досі чергую різні види творчості, не можу зупинитися на чомусь одному, але перевагу віддаю роботі з деревом та полімерною глиною.

З усього Вашого творчого арсеналу особливу увагу привертають дерев’яні вироби. На перший погляд здається, що працювати  з деревом – це не зовсім жіноча справа. Як Вас це захопило?

Для роботи з деревом у мене є цілий арсенал інструментів, що полегшують його обробку. Колись на просторах Інтернету натрапила на блокноти з дерев’яною обкладинкою, тоді ж і вирішила, що вона в поєднанні з вишивкою буде виглядати ще більш оригінально. Для цього мені довелося освоїти ази  користування програмою «CorelDraw», аби мати змогу самостійно відмалювати макет, який далі вирізають лазером. Після цього починається найприємніший етап роботи – обробка, коли потрібно заокруглити кути, відполірувати нерівності, пофарбувати, покрити лаком та, якщо це потрібно, зробити вишивку. Загалом з дерева наразі виготовляю багато чого: сережки, запонки, підвіски, ялинкові іграшки, візитниці, іменні рамки, дитячі метрики, але найбільшим попитом користуються блокноти та краватки-метелики з вишивкою.

А як Вам підкорилась полімерна глина? Вона теж потребує умінь та знань справи. Цей матеріал дає Вам на повну проявити свою фантазію та творчий потенціал – у декорі на посуд та канцелярію, у найрізноманітніших прикрасах. Але особисто мені найбільше припали до душі Ваші мініатюрні фігурки з цього матеріалу.

Ну, підкорилася вона мені не одразу, але наполегливість, досвід та наявність професійних інструментів  для ліплення дають свої результати. У роботі з полімерною глиною різних виробників часто потрібний різний підхід, особливо під час етапу запікання (час та тривалість цього процесу можуть різнитися). А фігурки з полімерної глини, що Ви бачили – це брошки, зазвичай для пальто. Кожна з них була створена мініатюрною копією своєї власниці.

Скільки завдяки Вашим зусиллям, народилось рукотворної краси, напевно, важко й сказати. А є якісь особливо дорогі серцю роботи або цікаві замовлення?

Звісно, є такі. Особливо цінними є ті, що я створюю для донечки та чоловіка! А ось якщо я щось виготовляю вперше, то це найцікавіше. Було навіть замовлення, яке спершу дещо спантеличило, коли мене попросили зробити декор на чашку з полімерної глини у вигляді голови гусака в чорних окулярах.

Коли за домашніми клопотами встигаєте творити? Натхнення, напевно, як і до багатьох майстринь, приходить пізно ввечері.

На щастя, у творчості в мене практично відсутнє слово «встигати». Я насолоджуюся самим процесом творення. Іноді все виходить досить швидко, а іноді потрібно багато часу для того, щоб завершити виріб. На даний період я у декретній відпустці, тому і спішити мені нікуди (посміхається). І так, творю зазвичай у глибоко вечірній час.

Що забирає найбільше часу?

Найбільш часозатратним для мене є виготовлення бісерних джгутів, оскільки кожну бісерину потрібно набрати вручну і обов’язково відповідно до зазначеної схеми.

А що надихає на нові ідеї?

Дуже багато чого. Це і люди, які мене оточують, і роботи інших майстрів, і навіть свої власні. Часто для народження нових ідей потрібно просто змінити обстановку.

Чим для Вас є творчість? 

Творчість – це вже невід’ємна частина мене самої. Як я вище говорила, сам процес для мене є найприємнішим і найресурснішим, а ще реакції замовників. Це те, що справді заряджає. Створення чогось своїми руками приводить в порядок думки і заспокоює. Головне – знайти діяльність до душі.

Мабуть, Ви постійно у творчому пошуку. Які задуми ще хочеться втілити в життя?

Дуже на часі це запитання. В найближчих планах створення дерев’яних підвісок-оберегів із зашифрованими вишитими іменами. В основі лежатимуть правила Бродівського письма, якими користувалися наші земляки в давнину в процесі створення вишиванок.

Як маєте власні життєві настанови та орієнтири?

Жити – означає прикрашати світ довкола себе, помічати прекрасне, радіти кожній миті і дарувати тепло тим, хто поруч. А щоб продовжувати робити світ яскравим, потрібно завжди виділяти час для сім’ї та відпочинку. Все інше може зачекати.

Що побажали б землякам?

Мабуть, щоб кожен знайшов себе. А для цього – здоров’я,  життєвої наснаги, іноді терпіння, щоб втілити в реальність все,  до чого прагне розум і душа.

 

Леся КОНДРАТИК.