У лісівників – весняні турботи

 

3200 га лісових культур планують посадити цьогоріч працівники Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства, з них – 2957 га цієї весни. Роботи розпочнуться щойно зійде весь сніг і встановиться середньодобова температура +5 ⁰С. Цьогоріч лісівники Рівненщини додатково заготовили 1296 кг насіння сосни та 57 кг насіння ялини. Воно буде використане для посіву розсадників і вирощування сіянців для посадки у наступні роки.

Зрозуміло, що важливою складовою для успішного виконання запланованих робіт з лісовідновлення та лісорозведення є заготівля лісового насіння головних  порід лісоутворення. У ДП «Висоцький лісгосп» лідируючу позицію серед порід лісоутворення займає сосна. Отож, заготівля її насіння –важлива складова роботи лісівників.

Як розповіли нам фахівці лісгоспу, цьогоріч було заготовлено понад десять 10 тонн шишок, з яких отримано насіння  для вирощення посадкового матеріалу. Збір шишок проводився в насадженнях сосни, а також на власній родинній лісонасіннєвій плантації лісгоспу.

Який процес отримання насіння? Шишки доставили у шишкосушарку Висоцького лісництва, там вони сушилися при температурі +40-50 ⁰С. Згодом шишка відкривалися,  їх  поміщали у спеціальний барабан, де і проходило остаточне отримання насіння. Далі воно прямує на очисну машину.

Незабаром насіння сосни звичайної навесні буде висіяне в лісових розсадниках, а уже через рік буде отримано стандартний посадковий матеріал.

Також нещодавно підприємства розвісили власноруч виготовлені шпаківні в лісових масивах навколо своїх населених пунктів.

Люба Клімчук.

 

 

Розпочато харчування школярів

 

Як повідомила Ніна Іванівна Стасюк, начальник відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради, 9 березня у закладах загальної середньої освіти Дубровицької міської ради розпочато харчування учнів. Організацію харчування проводить ТОВ «АТОМСЕРВІС», яке стало переможцем тендеру.

Ніна Іванівна разом із заступником міського голови Миколою Кухарцем відвідали заклади освіти (№1 та №2 м. Дубровиці), ознайомилися із меню (щоденним та двотижневим), а також почули думки школярів про харчування. Як зазначив Микола Кухарець, у нього склалися найкращі враження про початок організації харчування учнів. Діти розповіли, що обід був смачним та ситним. Наприклад, у меню у ЗОШ №2 у цей день було: салат із буряка вареного, з сиром та часником, риба запечена, пюре картопляне, компот із свіжих плодів, хліб пшеничний і житній, мармелад та апельсин. У затвердженому меню читаємо, що харчування учнів молодших класів становить в день 35 грн. 05 коп, середніх – 40 грн., старших – 46 грн. 60 коп.

Начальник Дубровицького відділення харчування ТОВ «АТОМСЕРВІС» Геннадій Конончук повідомив, що фірма «АТОМСЕРВІС» харчуватиме школярів всього колишнього Дубровицького району, у тому числі й учнів Великочеремельського навчального закладу (яких попередники не харчували). У шкільні їдальні буде офіційно працевлаштовано більш як сто працівників, податки від їх заробітної плати надходитимуть у місцевий бюджет.

Геннадій Конончук підкреслив, що харчування вдалося організувати у максимально стислі терміни, щоб діти могли повноцінно обідати у навчальних закладах. Все робиться з турботою про здоров’я учнів, вся продукція – сертифікована. Начальник Дубровицького відділення харчування також наголосив, що за дотриманням всіх правил і вимог роботи шкільних їдалень буде здійснюватися суворий контроль.

Люба КЛІМЧУК.

 

У громаді розпочалася вакцинація

 

Минулої п’ятниці у нашій громаді розпочато вакцинацію від ковіду. Першими, звісно, отримали щеплення працівники Дубровицької міської лікарні.

Проводила щеплення виїзна бригада із Сарненської районної лікарні. Процедура пройшла на високому професійному рівні. Разом з головним лікарем КНП «Дубровицька міська лікарня» Русланом Бовгирею, його заступницею Наталією Мединською та Мирославою Корень – заступницею головного лікаря КНП «Дубровицький РЦ ПМСД», одним із першим отримав щеплення і голова міської ради Богдан Микульський. Попередньо вони дали письмову згоду на вакцинацію, були оглянуті лікарем із виїзної бригади.

Вакцина AstraZeneca/Oxford була привезена у Дубровицю із дотриманням усіх вимог (у сумці-холодильнику).

Руслан Володимирович Бовгиря, Наталія Григорівна Мединська, Вікторія Михайлівна Островець наголосили, що вакцинація від коронавірусу на сьогодні – це єдиний засіб уберегтися від небезпечного ковіду. Близько 100 медиків отримали у лікарні щеплення – це працівники власне КНП «Дубровицька міська лікарня» та ПМСД. Стан здоров‘я усіх вакцинованих наразі добрий.

Нагадаємо, що до I етапу вакцинації належать медики «ковідних» лікарень, екстреної медичної допомоги, лабораторних центрів, а також підопічні та працівники будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів. А першого березня прийнято Наказ МОЗ №369 «Про внесення змін до Дорожньої карти з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках». Таким чином дозволено використовувати можливі залишки вакцин публічних та громадських діячів з метою популяризації вакцинації та на підтримку комунікаційної кампанії. В області працює 5 мобільних бригад з вакцинації. Вони сертифіковані та навчені на роботу з вакциною Oxford/AstraZeneca(Covishield).

Лікарі мобільних бригад з вакцинації пройшли навчання щодо проведення імунізації та отримали сертифікати. Загалом на першому етапі планується вакцинація 2,5 тисяч мешканців області.

Чітких термінів проведення І етапу вакцинації не встановлено, тому що кількість осіб, які підлягають під вакцинацію, може змінюватися. Осіб, які перебувають в активній стадії хвороби на COVID-19, вакцинувати вже запізно. Оскільки вакцинація здійснюється для того, аби запобігати захворюванню.

Реакція на щеплення вакциною є нормальним явищем. Наприклад, на місці уколу може з’явитися почервоніння, припухлість або больова реакція. Втома, жар, головний біль та біль у тілі також можуть бути типовою реакцією організму в перші три дні.

Зазвичай подібні реакції є легкими і минають самі собою вже за кілька днів. До того ж це засвідчує ефективність дії вакцини та реакцію на неї імунної системи, коли організм виробляє антитіла до інфекції, яку «імітує» вакцина. Подібні типові реакції на щеплення спостерігаються і щодо більшості присутніх вже на ринку вакцин проти коронавірусу.

Імунітет, який виник внаслідок захворювання, є природним, а внаслідок вакцинації виникає штучний імунітет. Згідно з науковими даними, напруженість імунітету проти COVID-19, що дозволяє запобігти захворюванню, триває від 90 до 180 діб. Разом з тим, достатньої кількості даних щодо тривалості напруженості імунітету у різних вікових групах, групах з високими ризиками немає. У людей, які хворіють на імунодефіцитні захворювання, імунітет буде значно меншої напруженості та більш короткотривалий.

Вакцина, що надійшла в область, вироблена за методикою швейцарсько-британської компанії AstraZeneca на виробничих потужностях індійської фармацевтичної компанії, яка має все необхідне обладнання для виготовлення такої вакцини.

Згідно з інструктивними даними, зараження вакциною виключене. На сьогодні таких фактів не зафіксовано. Заразитися коронавірусною інфекцією можна лише повітряно-крапельним шляхом. Вакцина має неживий вірус і вводиться парентерально.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

«ВСІ – ЖІНКИ, КОЛИ ВОНИ КОХАЮТЬ»

25 лютого виповнюється 150 років з дня народження Лесі Українки

Талановита, незламна, впевнена, розумна, прогресивна, але така змучена та втомлена. Хвороби точили тіло, нещасне кохання труїло душу. Леся Українка – письменниця, перекладачка, ім’я якої знають далеко за межами нашої Батьківщини. Хист подарований небом, а любов неначе відміряна пеклом. Чотири кохання – і кожне нещасне по-своєму – лишило зарубку не лише на серці Лесі, а й у її творах.

 

Перше кохання Лариси – Максим Славінський. Влітку 1886 року хлопець приїхав до маєтку Косачів у село Колодяжне, він був другом Лесиного брата Михайла. Максиму – 18, дівчині – 15. У юних серцях спалахнула любов. Їх часто бачили вдвох біля озера, але через хворобу Лариса лише сиділа на березі й споглядала на тихе плесо. А в голові роїлися думки, їй було так соромно своїх милиць, та хлопець навіть не помічав їх, він бачив лише миле лице юнки. За кілька років їхня любов згасла. Славінський поринув у перекладацьку діяльність, адаптовував Гейне, Леся також долучилася до цих перекладів. Робота поєднала двох талановитих людей, а згодом кохання спалахнуло між ними з новою силою. Олександр Шульгін, після смерті дружини Максима Антоновича, написав: «Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід». Леся ж присвятила низку віршів коханому: «Горить моє серце», «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Сон літньої ночі». А тоді присвятила коханому такі рядки:

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,

І вродлива чужинка забрала!

Ти там, може, знайшов незаказаний рай,

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.

Дослідники вважають, що це прощальний вірш. Та чому доля розвела закоханих у різні боки? Того ніхто не знав, ба більше, навіть не хотіли взнати в чому причина. Відомо, що мати – Ольга Косач (Олена Пчілка) – недолюблювала хлопця, називала його «лінтюгою», а для дочки бажала кращого мужа. Тож справжні причини їхнього розриву залишилися поза завісою часу. Одне відомо точно, що Леся та Максим залишилися друзями на все життя, завжди з повагою ставилися один до одного.

Коли Лесі виповнилося 24 роки, її серце наповнилося новим коханням. Його звали Нестор Гамбарашвілі. Він був квартирантом, знімав невелику кімнату в Косачів. Молоду жінку захоплював цей чоловік, його пристрасна натура, а ще історія та мова грузинського народу. Гамбарашвілі радо погодився навчити її своєї мови, Леся вчила ж його французької. Сестра Ольга, з якою поетеса ділилася найпотаємнішим, пізніше говорила, що стосунки Лесі та Нестора були не просто платонічними.

У 1897 році хвороба письменниці почала прогресувати, тому жінка змушена була поїхати в Ялту на лікування. Поки вона була в Криму, Гамбарашвілі одружився з багатійкою. Леся дізналася про це з материного листа. Ця звістка глибоко ранила жінку в самісіньке серце. Вона написала низку листів коханому, але на жодне він не відповів. Тоді, трохи отямившись, поетеса іронічно зазначила: «Попався, жучку, в панську ручку!». Лише коли Леся померла, Нестор наважився приїхати на її могилу, і, впавши на коліна, щиро оплакував смерть колишньої коханої.

Залікувати любовну тугу вдалося Сергію Мержинському, із яким Леся познайомилася того ж року на лікуванні. Не дарма ж письменниця за кілька років по тому написала:

«А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує».

Сергій також лікувався в Ялті, у нього був туберкульоз легенів, сам він був із Мінська. Про Мержинського писали:

«Типовий інтелігент (він не закінчив університету і все життя поневірявся по приватних уроках, як і численні тодішні інтелігенти), з тонким скорботним лицем, він був великим другом молоді та справляв чаруюче враження. І зовнішність його підкупала: прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим румянцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».

Спочатку Лесю та Сергія поєднували духовність і жага віддати всі свої сили на визволення народу з-під національного пригноблення. Мержинський допомагав Лесі у постановці її драми «Троянда». Окрім того, посприяв у налагодженні зв’язків письменниці з журналом «Жизнь». Там вона публікувала свої статті «Два напрямки в новітній італійській літературі», «Малоруські письменники на Буковині», «Нові перспективи і старі тіні», «Замітки про новітню польську літературу». У своїх роботах авторка дослідила проблеми творчого методу, нові жанри драматургії, доводила неминучість існування різних ідейних напрямів літератури в класовому суспільстві.

Невдовзі міцна дружба переросла в палке кохання. Дорогою в Петербург Леся завітала до Сергія в Мінськ, тоді чоловік подарував коханій репродукцію Мадонни Рафаеля. Відтоді ця картина завжди супроводжувала жінку, куди б вона не їхала. Образ постійно нагадував Мержинського.

У 1899 році Леся поїхала до Берліна, там на неї чекала складна операція. По поверненню додому знайшла на своєму столику збірку Гейне. Це був подарунок Мержинського: «Пані Лесі на пам’ять про дружні і сердечні відносини».

Якось поетеса помітила, що на щоках Мержинського знову з’явився хворобливий рум’янець. З кожним днем Сергію ставало все гірше, сухоти прогресували. Саме вона вмовила чоловіка поїхати на лікування до Ялти. Мала надію, що морське повітря допоможе приборкати хворобу. Але нічого не допомагало. Зневірившись у всьому, Мержинський вирішив покинути лікування й повернутися в Мінськ. Леся довідалась про це, писала листи, вмовляла залишитися, поривалася їхати. Тоді ж присвятила коханому такі рядки:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

Та Сергій подався додому, за ним поїхала й Леся. І хоч як тому противилися рідні, та все ж не могли втримати жінку. Матері згодом писала:

«Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер легко жити, бо се ж би вже могло бути тільки брехнею, але тільки нагадаю тобі, що я дуже витримлива, отже, ти можеш бути певна, що мені особисто ніяка небезпечність не загрожує. Я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене), знаходжу потрібні листи, абощо в його столику, часом напишу якийсь діловий лист, читаю йому часто, от і всі мої «обов’язки». Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла<…> просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка».

Отак, схиливши голову над хворим Сергієм, в одну ніч написала драму «Одержима». Як сама пізніше зізнавалася Франку, що це було написано в страшну ніч, що тільки дивом змогла перебороти в собі бажання померти біля Мержинського. Це було 18 січня, а вже 3 березня 1901 Сергія не стало. Одягнувшись у чорне, поїхала до батьків. Ця смерть негативно вплинула на її здоров’я.

Влітку того ж року Леся поїхала на Буковину, там зродилися вірші, які вона присвятила пам’яті Мержинського: «Уста говорять: «Він навіки згинув!». А серце каже: «Ні, він не покинув!», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…», «Мрія далекая, мрія минулая…». Ця поезія стала справжнім діамантом в інтимній ліриці. Франко ж звеличив Українку й визначив її місце в літературі – поруч із Тарасом Шевченком.

Невдовзі по смерті Мержинського жінці поставили ще один невтішний діагноз – до туберкульозу кісток приєдналися й сухоти легенів. Відтоді її життя проходило в санаторіях – від Карпат до Кавказу, від Сан-Ремо до Ялти.

У 1902-му Леся познайомилася з Климентом Квіткою, який за п’ять років став її чоловіком. Олена Пчілка була проти тих зносин, але донька стояла на своєму. Зрештою мати отримала листа:

«Справа скінчена – ми звінчалися. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній. Ми не запрошували нікого, крім свідків. Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій, хоч від людей все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».

Доля відміряла парі п’ять років подружнього життя. На сухоти страждав і Квітка, тому чоловік і жінка разом їздили на лікування, вона так боялася втратити свого Квіточку, як колись втратила Мержинського. Але цього разу доля вирішила інакше, виснажений роками організм Лесі зрештою не витримав. Хвороба почала прогресувати, вже ніщо не допомагало. Останні дні поетеси минули далеко від любої серцю України. Помирала жінка на Кавказі. Климент не відходив від дружини, поруч була й мати. Фінальні хвилини життя спливали біля найрідніших людей. 1 серпня 1913 року вона востаннє глянула на них і тихо відійшла у засвіти.

 

Підготувала Людмила РОДІНА.

Тільки цифри і факти: 2 рідних брати; 3 рідних сестри; 4 любовних пригоди; 7 розмовних мов + латина та давньогрецька; 10 екранізацій творів; 12 поем; 22 прозових твори; 22 драматичних твори; 33 незакінчені твори, які все ж можна прочитати; 42 роки життя; 270 віршів; 900 збережених листів.

 

Географія подорожей та життя: Луцьк, Софія, Шабо, Кимполунг ,Відень, Київ, Колодяжне, Друскеніки, Сан-Ремо, Кутаїсі, Тбілісі (Тифліс), Хоні, Ялта, Стамбул, Венеція, Берлін, Львів, Чернівці, Алупка, Євпаторія, Смірна, Неаполь, Гелуан (Єгипет), Гадяч, Одеса, Алушта, Сімферополь, Новоград-Волинський, Санкт-Петербург, Женева, Берн і Цюрих, Мінськ, Владая, Тарту (Дерпт), Сурамі, Телаві.

 

Переклади українською: Гоголь, Міцкевич, Гомер, Гюго, Свіфт, Жорж Санд, Гейне, Шекспір та Байрон, Тургенєв, Метерлінк, де Амічіс та Ада Негрі, частини книги Єзекіїля та пророка Ісаї, Рігведи.

 

 

Рукоділля – справа для душі

Нещодавно у «Фейсбуці» натрапила на фото з десятками плетених круглих килимків. І одразу згадались такі ж у світлиці бабусі. Затишні і теплі. При чому теплі не тільки в прямому сенсі цього слова, але і від душевного тепла, яке рукодільниці вкладали  в кожну петельку свого в’язання. Подібні плетені «ходнічки» колись були окрасою чи не кожної домівки. У парі з тканими килимами, мережаними рушниками та вишитими подушками. Тепер це мистецтво – поволі відходить у забуття. Сучасні килимові вироби витісняють рукотворну красу. На втіху, ще є у селах берегині традиційних ремесел. 

Барвисті коврики на світлині – справа вмілих рук Гомонець Марії Григорівни із Залужжя. Паростки любові до рукоділля жінці  привила мама Меланія Лук’янівна. Замолоду вона була вправною  майстринею і до вишивання, і до в’язання, і до ткацтва.

«Пам’ятаю, вдома мали ткацький верстат. І ми, малі, із захватом заглядали, як же те полотно народжується з-під маминих рук», – згадує пані Марія.

Та посіяне ненькою творче зерно не одразу проросло. Доля  розставила свої пріоритети та додала життєвих турбот. Чверть століття Марія Григорівна пропрацювала  в торгівлі. З чоловіком виростила та поставила на ноги трьох доньок та двох синів. Дочекалась онуків. І лиш коли вийшла на заслужений відпочинок, дала волю творчій душі і згадала мамину науку.

В теплу погоду вдома Марію Григорівну не втримати. Тільки виросте перший гриб – жінка вже в лісі. Дуже любить «тихе полювання» Каже, що залузька земля багата на лісові дари. А довгими зимовими вечорами її головною віддушиною є в’язання кольорових килимів. Справиться з щоденними домашніми клопотами, попорає чимале господарство, бо ж тримає  три корови, коня... І до ночі може засидітись за нанизуванням петель.

У цьому ділі важливо мати хороше знаряддя. Добре відполіроване, зручне, невиснажливе для руки. У пані Марії гачки особливі, бо створені з дерева чоловіком власноруч. Він теж вправний майстер. Чого вартують його доладні кошики, які хоч на виставку відправляй.

А матеріалом забезпечують діти. Стають в нагоді речі, що вже не використовуються у вжитку. Відслужили своє футболки чи сорочки, вийшли з моди сукенки... От майстриня й дарує їм нове життя. Здебільшого це кольорові, натуральні матеріали, то й килимки виходять яскраві та приємні на дотик. Спочатку пані Марія розрізає їх на вузькі стрічки, змотує у клубочки і бере у руки гачок…Проходить коло за колом. Так і з’являються симпатичні коврики, котрі додають дому затишку. Для своєї оселі зв’язала  рукодільниця величезні покриття на всю кімнату. Трудилась над ними кілька днів. Але результат вийшов вартий зусиль.

Вже 10 років гачок та кольорова «пряжа» – є звичним тандемом у побуті Марії Григорівни. Скільки за цей час наплела килимків, важко й сказати. Зараз наявних нарахується більше 50-ти. І для кожного старається гармонійно підібрати кольори. Вкладає душу та фантазію.

Її коврики є серед експонатів місцевого музею в клубі. Охоче свої роботи дарує. Але все одно в домашній колекції зібрались цілі стоси плетених витворів. Тож  донька запропонувала виставити їх у «Фейсбук». Жінка спочатку віднікувалась, мовляв, кому потрібне таке нехитре її захоплення. Якою ж несподіванкою стала реакція користувачів. Приємні відгуки і навіть замовлення. Тепер килимки майстрині радують цінителів самобутності на Закарпатті, у Сумах, Тернополі, Зарічному, Березному, Сарнах. Дубровиці... Марія Григорівна тішиться, що її роботи прийшлись людям до вподоби.

Головне, вважає вона, займатись тим, що подобається. Що дарує відпочинок, допомагає відволіктись від турбот, знайти душевний спокій, а отже відчути себе трішки щасливішою. Для неї – це в’язання. Відтак  майстриня й надалі не планує зраджувати своєму захопленню.

 

Сторінку підготувала Леся КОНДРАТИК.

 

Паперових справ майстриня

А чим ви займаєтесь у вільний від роботи час? Мабуть, хтось любить подивитись цікавий фільм, хтось посмакувати філіжанкою кави, хтось помилуватись дивовижністю природи, а хтось просто, зручно вмостившись на дивані, побродити просторами Інтернету. А є й такі, хто навіть у вільний час, відпочиваючи працюють. А потім дивують та захоплюють своїми роботами. Саме такими людьми багатий наш Дубровицький край. Серед них і дубровичанка Ірина Кулик, яка вміє розфарбовувати буденність творчими барвами.

 

З дитинства у дівчини велика пристрасть до книг. Їй завжди мріялось пов’язати з ними професійне життя. Аби у вільному доступі мати свіжі томики ще непізнаних історій. Бо ж  жодний, навіть найкрутіший, гаджет не в змозі передати той неповторний аромат нової книги, замінити шурхотіння паперових сторінок. Відтак спеціальність Ірина вибрала близьку до свого книжкового захоплення – українську філологію. Зараз вона третьокурсниця рівненського вишу. А поза лекціями та заняттями, вільні години  проводить за ще одним хобі – модульним  оригамі.

Здавалось, що особливого можна зробити зі звичайного  паперу? Та в умілих руках і він «оживає». Це давня техніка, в котрій фігурки, мов у паперовому конструкторі, складаються з безлічі однакових частинок – деталей-модулей. При цьому навіть клей не використовується. Лише паперовий листок, політ фантазії та вправність рук.

Познайомилась молода майстриня з японським мистецтвом ще в п’ятому класі. Тоді почала ходити на гурток оригамі до Будинку школяра. Досі зберігає свій перший виріб, зроблений не зовсім вміло, але натхненно. Пригадує, з якими задоволенням щоразу бігла на творчі заняття після школи. І це завзяття виявилось настільки великим, що й до нині не полишає дівчину. За роки зібралась ціла колекція паперових робіт. Іра каже, що вдома вже немає, де їх ставити. Тож залюбки дарує рідним та знайомим.

Найбільший витвір дівчини – оригінальна ваза з квітами. На неї пішло більше шести тисяч модулів та тижні роботи. Подумалось: це ж яке терпіння треба мати, аби накрутити стільки деталей, а потім їх зібрати в єдину композицію. Справа, на перший погляд, марудна, не кожен витримає. Можна тільки здогадуватись, як у колекції Іри з’явились довгошиї лебеді, статні молодята, креативні горщики, кольорові тістечка та багато іншого…

«Для когось ця справа справді видається надто кропіткою. А мені вона в задоволення. Від цього не втомлююсь. Навпаки це відпочинок для розуму і душі. Якщо захоплена, то можу й до трьох-чотирьох ночі сидіти. На маленьку фігуру йде пів дня, а велика – забирає значно більше часу. Все залежить від бажання і спритності роботи. Звісно, найбільш часозатратним є етап формування модулів. Їх складаю за переглядом фільмів чи за прослуховуванням аудіо-книг. А от найприємніший момент, коли бачу результат. Він додає енергії і мотивації спробувати ще щось, можливо, навіть складніше, ніж було до цього. Чим більше займаєшся такою справою, тим сильніше  вона затягує у свій полон», – розповідає  рукодільниця.

Та модульне оригамі – лише одна грань творчості Ірини.  Надивившись на бісерні вишивки, подумала якось, хіба ж вона так не зможе? І опанувала цю техніку. Спершу взялась творити з кольорових намистин картини. А потім – оздоблювати сумки та одяг, додаючи їм авторських родзинок.

В рукодільниці нічого не пропадає дарма. На перший погляд, зовсім непримітним матеріалам вона дарує «друге дихання». Наприклад, з мішковини народжуються потішні домовики.  Оригінальною фішкою інтер’єру стає ваза для вазонів, створена з тої ж мішковини та цементу. Або ж старі стрілки та платівка, обрамлена квітковими візерунками, перетворюється у стильний годинник.

Нинішньою пристрастю дівчини є виготовлення квітів з гофрованого паперу. Майстерно вона перевтілює паперовий матеріал у барвисті букети, ховаючи солодкий сюрприз всередину бутонів. А ще малює аерозольними фарбами. Словом, талановита людина – вміла у всьому.

Іра каже, що їй цікаво спробувати себе в різних напрямках. А якщо є внутрішнє прагнення, то треба обов’язково експериментувати і творити. Хай не завжди з першого разу все буде вдаватись, але задоволення від процесу гарантоване. Відтак бажає і читачам невтомного бажання та натхнення у всіх починаннях.

 

 

Розкрити учням красу рідної мови

 

У день рідної мови про любов до слова, поезію Лесі Українки та педагогічні успіхи спілкуємося з Андрієвською Тетяною Михайлівною, учителькою української мови та літератури Колківського НВК «ДНЗ-ЗОШ І-ІІІ ступенів».

 

Тетяно Михайлівно, з чого проросла Ваша любов до української мови?

Любов до рідної мови до мене прийшла ще у школі, коли вперше прочитала самостійно художню книжку «Казка про Наталочку і золоту рибку». Скажу відверто, що була і залишаюся затятою книголюбкою-читачкою. У нашій родині усі люблять читати. До речі, тато наш, не зважаючи на вік, до цих пір знає напам’ять твори зі шкільної програми. У нас вдома завжди на першому місці була Біблія і любов до Бога. Батьки залюбки купували нам із сестричками книги.

Ви стали шанованим і талановитим педагогом. Чому саме ця життєва стежка?

Про те, що стану вчителькою, вирішила ще у 1 класі. Просто було, із кого брати приклад. Мені у житті поталанило на прекрасних педагогів: Ольга Олексіївна Краглевич, Раїса Михайлівна Таборовець, Галина Михайлівна Суслова. А потім були незабутні уроки Ганни Іванівни Лесьо – учительки, уроки якої я просто чекала з нетерпінням. Вона теж філолог, правда, німецької і російської мови. Пізніше доля звела із талановитою людиною Годунко Ольгою Андріївною, яка навчила мене цінувати і вміло донести українське слово. Скільки було у мене виступів під її вмілим керівництвом.

А далі навчання у Сарненському педучилищі, де справжня кузня педагогів. А який там сильний викладацький склад! Моїми улюбленими мовниками були Жакун Людмила Адамівна, Левшунова Олена Олександрівна. І там я, як кажуть, потрапила у хороші руки. Ви знаєте, а це і справді важливо - іти своєю дорогою! У педучилищі я здобула перемогу в обласному конкурсі читців-декламаторів поезій Тараса Шевченка. Саме навчаючись у цьому закладі, я вирішила стати українським філологом. З’явились і мої перші вірші. Олена Олександрівна захоплюється творчістю Лесі Українки, вона і студентам вміло передає ці знання. Від неї я дізналася дуже багато про нелегкий шлях Лариси Петрівни.

Де Ви здобули фах філолога і в чому, на Ваш погляд, головна мета викладання рідної мови у школі?

Омріяний диплом українського філолога здобула в Рівненському державному гуманітарному університеті. Люблю свій предмет, закохана в українське слово, пісню. Завжди наспівую твори, які покладені на музику, дітям це дуже подобається. Люблю своїх учнів. У викладанні української мови і літератури потрібен особливий підхід – віднайти і розкрити неповторність та красу нашої мови, адже кожне слово – дуже важливе!

Зараз Україна готується до відзначення 150-річчя з Дня народження Лесі Українки. Ви, як Людина і як філолог, як сприймаєте постать нашої талановитої Поетки?

Так, днями відсвяткували 150-річчя з дня народження Лесі Українки. Це унікальна постать в українській літературі. Дуже люблю уроки, коли йде вивчення творчості Лариси Петрівни Косач. Учні залюбки вивчають вірші, слухають про її боротьбу із власною хворобою, на прикладі її творів виросло не одне покоління.

Мені теж довелося побувати у Колодяжному, побачити ліс, де так чекаєш на зустріч із Мавкою і Лукашем, героями «Лісової пісні». А ще екскурсовод дозволила мені заграти на Лесиному фортепіано – це просто неймовірні відчуття, скажу я вам. Цей інструмент має дивовижний звук! Я торкнулася не струн, мені здалося, що це душа Лесі. Кожен філолог хоча б раз у житті має обов’язково побувати у тому місці, відчути ту атмосферу. Я із захопленням розказую про цю поїздку своїм учням. Особливо цікаві теми із вивчення творчості Лесі Українки в 10 класі. Ніжне і трепетне кохання до Сергія Мержинського, справжнє відчуття обов’язку дружини до Климентія Квітки. А скільки боротьби, сліз, надії. Леся була справжнім борцем за особисте щастя, за життя. Вона життєлюб, правдошукач і просто чарівна жінка, яка так довго чекала на особисте щастя. «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі…».

Якби від мене залежало б формування програми для вивчення української літератури, я обов’язково збільшила б години, для вивчення творчості Лесі Українки. Лариса Петрівна – це феномен доби, феномен української нації, надбання нашого народу.

Особливо приділяєш багато часу для вивчення її творчості, коли готуєш дітей до районних, обласних олімпіад, конкурсів із вивчення української мови і літератури.

Яких успіхів досягали разом зі своїми учнями?

Так склалося, що кожного року (протягом 10 років) мої учні – обласні переможці і в олімпіаді, і в конкурсах: знавців творчості Т. Шевченка, і в мовному – ім. Петра Яцика, читців-декламаторів, читців-гумористів. Була моя учениця переможницею і у Всеукраїнському конкурсі знавців творчості Т. Шевченка. Мої талановиті учні: Хомич Катерина, Вишневський Євгеній, Буткевич Люба, Годунко Юлія, Таборовець Яна, Жакун Оксана, Годунко Лілія, Годунко Марія, Олещук Яна, Молчанович Анастасія, Жмура Яна, Жакун Станіслав, Таборовець Надія, Дубінець Яна, Черевко Анатолій, Хомич Віталій, Олещук Оля, Колядич Марія. Це лише частина наших колківських талантів. Дехто уже має свої родини, але усі вони – неймовірно талановиті, успішні люди. Я ними пишаюся і дякую Богу за їх присутність у моєму житті. Дуже важливим аспектом у своїй роботі вбачаю не пройти повз - помітити, підтримати, повірити. Зараз особливо перейнялась долею будівництва школи. На новий освітній заклад заслуговують і наші учні, і педагогічний колектив. Діти обов’язково повинні навчатися у сучасному закладі, бо учні наші дуже талановиті, не зважаючи на старі класи, де немає сучасних засобів для навчання.

«Ти дітям і правнукам мусиш віддати

Живуче коріння – свій батьківський рід, –

Тоді їх ніяким вітрам не зламати,

Ніякій негоді не стьмарити світ».

                                                Р. Братунь

 

Щиро дякую Вам, Тетяно Михайлівно, за цікаву розмову і щиро зичу Вам та вашим учням нових успіхів та життєвих перемог.

 

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.