Мистецтво бути птахом

Небо вабило людей завжди. Першим відчайдушним вітроловом став англійський чернець Олівер. На саморобних крилах він зістрибнув із монастирської дзвіниці. На щастя, залишився живим, хоч і зламав ноги. Історія донесла до нас ще одну аналогічну напівлегенду: юнак Микита Крякутний виготовив крила і пробував полетіти з церковної вершини, за що був страчений за велінням царя Івана Грозного. Часи змінилися, і те, що тоді вважалося божевільним і недосяжним, нині стало реальністю. Єдине, що залишилось спільним – бажання відчути себе птахом.

Містяни напевно не раз помічали у піднебессі чудернацький апарат. Це вже тепер вони добре знають, що ширяє повітрям  на мотопараплані Анатолій Литвин. А дев’ять років тому, коли він тільки починав підкорювати бідне на польоти дубровицьке небо, його вважали диваком і говорили всякого. Мовляв, і зайнятись нічим, і гроші нема куди подіти. Та  ентузіаст на це не зважав. Адже йому випав неймовірний шанс здійснити свою мрію. Цим може похвалитись далеко не кожен. Бо зачасту через брак часу та сміливості ми відкладаємо мрії на потім, яке так і не настає…

Бажання пірнути у хмари у пана Анатолія ще з дитинства. «Напевно, я в минулому житті був льотчиком, отож хотів ним стати і в цьому», – жартує чоловік. Яке на смак небо, вперше спробував, коли був студентом. Тоді радянська молодь мала можливість безкоштовно стрибнути з парашутом. Зрозуміло, що й він не оминув такої нагоди. П’янкий присмак адреналіну та вільного польоту запав в душу. Але доля – пані примхлива. Вона вміє опустити на ноги і обрізати крила. Тому не склалося, як бажалося. Замість того, щоб підкорювати небо, Анатолій Віталійович трудився на землі. будував дубровицьку фабрику, далі довгий час працював на ній, віддав 17 років митниці.

Але внутрішній вогонь не давав спокою. «Думав, нічого вже не вдасться. А потім з’явився в нас Інтернет. Одразу відкрилось стільки інформації про літальні апарати. Так натрапив на мотопараплан.  Відносно недорогий і доступний варіант, порівняно з іншими. Вирішив, що перед смертю таки  встигну політати, – з посмішкою розказує парапланерист. – Були для цього можливість і гроші. Поцікавився у продавців, чи зможу справитись з агрегатом фізично. Бо бігати з 30-кілограмовою вагою за спиною – не так і просто. На той час  мені було 54 роки. Але фахівці  заспокоїли, що в лавах любителів неба є й набагато старші. Моєму знайомому з Вараша, наприклад, 70-ят. Ми з ним в області лише двоє долаєм повітряні простори на мотопарапланах. Всі інші літають без двигунів. Але для цього треба спускатись з гір, яких в нас немає».

Між іншим коханню до піднебесся справді будь-який вік підвладний. Розповідаю пану Анатолію про американку, яка відзначила свій 101-й день народження польотом на параплані. Екстремальна бабуся зауважила, що «якщо хочете жити мало, то лягайте на дивані і нічого не робіть, а активні люди живуть довго і цікаво». «Аякже, рух – це життя», – підтверджує чоловік.

Видатний науковець Леонардо да Вінчі, малюючи габаритні макети своїх аеропланів, напевно не повірив би, що можна відчути прохолоду блакиті завдяки невеличкому агрегату. Достатньо двигуна за спиною,  відкритого поля, пробіжки для наповнення крил повітрям – і ви летите. Та щоб так легко піднятися на тисячі метрів над землею, треба освоїти багато премудростей. Авіанауку Анатолій Віталійович студіював в Чернівцях. Згадує, що коштував тоді інструктаж немалих грошей – 35 євро в день. Тож повчившись тиждень, далі підкорював мотопараплан сам. Не один десяток кілометрів набігав з двигуном по землі, допоки з легкістю зміг пірнути в хмари.

У скільки ж обійшовся сам агрегат, пан Анатолій залишив в секреті. Сказав лиш, що обрав найбюджетніший. Нині сучасному Ікару, аби мати в арсеналі добротне спорядження, треба викласти не одну тисячу євро. Задоволення не з дешевих. Але якщо є бажання, то кошти фанатики знаходять ледь не з-під землі.

Кажуть, небо не прощає помилок. Тому цікавлюсь, чи не траплялося у дубровицького ентузіаста неприємних моментів?

«Три рази відмовляв двигун. Головне в таких ситуаціях – знайти, де сісти. А туди вже вітер донесе. Взагалі не граюсь з долею – у погану погоду не вилітаю. Піднімаюсь у блакить рано-вранці або ввечері, бо через спеку виникає турбулентність і мотопароплан кидає зі сторони в сторону».

Він розповідає, що коли лиш прибав диво-техніку, то хотілось поринути в небеса ледь не щодня. Не зупиняла ні зима, ні холод. Зараз так не екстремалить. Закінчив сезон у листопаді і уже з нетерпінням чекає перших теплих квітневих променів, щоб, запрягаючи вітер, осідлати небеса. Бо польоти стали своєрідною залежністю. Вже без них не уявляє себе:

«Відчуття в небі неможливо описати. Як співав Висоцький: «Весь світ на долоні – ти щасливий в ньому».

Шматочок дубровицьких краєвидів з висоти пташиного польоту  дарує вітролов на своїй сторінці у «Фейсбуці». Щоб робити вражаючі знімки та відео навіть придбав спеціальну камеру, що кріпиться на голову.

«Часом дехто питає: «Я тобі махав. Хіба не бачив?». Насправді ж в небесах люди видаються маленькими мурашками», – говорить Анатолій Віталійович.

Та й власні труднощі бачиш ніби вдалині. У ці хвилини забувається вся земна суєта. Недарма кажуть, що людина, яка хоча б раз відчула оту неймовірну свободу і безмежність, побувавши в небі, на все життя приречена сумувати за ним.

«Треба завжди йти до мрії. Який би довгий шлях до неї не був,  – наостанок заряджає натхненням пан Анатолій. – Рано чи пізно свого досягнеш. Відкриються дороги, знайдуться можливості. Просто треба дуже цього хотіти. Інакше потім можна жаліти, що таки не ризикнув».

Ех, подумалось, як добре, що поруч живуть люди, які вміють мріяти і відриватись від землі!..

Леся Кондратик.

Я іншої долі не вибрала б…

Ініціатором дуже приємної зустрічі з прекрасною людиною Ольгою Григорівною Волошиною стала заступник директора Дубровицького НВК «ліцей-школа» Тамара Михайлівна Будкевич. Від імені усього колективу закладу вона попросила розповісти про непересічну особистість – шанованого педагога на сторінках нашої газети. Цю пропозицію прийняла з радістю, бо вже багато років знаю мудру і щиру Ольгу Григорівну. Отож одного погожого весняного дня, спільно з Тамарою Михайлівною,  ми йдемо у гості до Ольги Григорівни. Ветеран педагогічної праці люб’язно зустрічає нас на обійсті. Ми передусім спілкуємося  біля кущів гарно доглянутих троянд, які з нетерпінням очікують справжньої весни. Незабаром тут милуватимуть око нарциси, тюльпани, крокуси вже тягнуться до сонця. Відчувається, як дбайливо доглядають тут квіти господарі. Ольга Григорівна з посмішкою каже, що знаходить у квітах віддушину і заспокоєння. Раніше, як мешкала жінка у Лютинську, то садибу Волошиних шукали за такою ознакою «Їдьте туди, де квітів багато». А я додала б до таких слів, що і душа у Ольги Григорівни також квіткова.

Радість життя в дітях

та онуках

Чим щаслива людина на землі? Звичайно, передусім люблячими серцями. Найбільше щастя Ольги Григорівни нині – діти та четверо онуків. Наша землячка пишається своїми доньками Оленою та Іванкою, зятями Віктором Гуменом та Олександром Бецаном. Також з гордістю розповідає Ольга Григорівна  і про своїх онуків. Звичайно, найбільшою радістю для бабусиного серця є спілкування з наймолодшим трирічним онуком Макаром Бецаном. Найстарший онук, Сергій Бецан, вже одружений і набирається досвіду в бізнесі. Яна Гумен, яка здобуває у Польщі престижну освіту, вже з успіхом  пробує свої сили в політиці міжнародного рівня. Про Яну ми розповідали у «Дубровицькому віснику». Дівчина справді дуже комунікабельна, розумна, ввічлива та проста у спілкуванні. Нам всім приємно, що наша юна землячка презентує Україну в Європі. Зрозуміло, що бабусине серце переповнюється гордістю за таку чудову онучку. Ольга Григорівна каже: «Я завжди була активною у громадському житті, небайдужою до долі людей і рідної землі, Яночка у характері теж має такі риси – активність, комунікабельність, хист до громадської діяльності. А онук Григорій – один з найкращих  учнів-програмістів  Рівненського природничо-математичного ліцею «Елітар», він має прекрасні досягнення в МАН на рівні області і скоро буде презентувати свої найкращі дослідження, проекти на теренах України. Яна цього року закінчує магістратуру у Польщі, Григорій – ліцей у Рівному, отож, за словами моєї співрозмовниці, цьогорічне літо буде для її родини дуже особливим.

Математика – дідова кров

Знана у районі ветеран педагогічної праці Ольга Григорівна Волошина родом з Велюні. Талант до математики, як каже наша співрозмовниця, це її родинна риса. Дід вчительки, по батьковій лінії, дуже гарно навчався у польській школі. Особливо добре знав він саме арифметику. Недарма ж сільського хлопця Юхима педагог-поляк за власні кошти повіз у Пінськ, щоб юнак продовжив здобуття освіти. Вчитель купив Юхиму чоботи та одяг, по-батьківськи піклувався про хлопця. Багато людей дивувалися: «Ти що холопа будеш вчити?». Вважалося, що проста сільська дитина не може опанувати вищу освіту.

А дід Захар по маминій лінії, як розповідає Ольга Григорівна, багато років був солтисом (сільським старостою) у Велюні. Це була виборна посада, отож, зрозуміло, що його щиро шанували, довіряючи очолювати громаду. Окрім того, дід Захар був прекрасним господарем, тримав поле, реманент, худобу. Однак його сім’ї торкнувся  етап розкуркулення в Україні. Разом з дружиною та п’ятирічною донькою Захар був виселений у далекий Сибір. Є ще один непересічний і цікавий факт у біографії матері нашої співрозмовниці. У родини забрали все – хату, пожитки, худобу. Сім’я велюнців їхала далеко від дому, тримаючи біля серця лише ікону, загорнуту у рушник. Мабуть, саме ця святиня і допомогла Захару та його дружині стійко перенести життя у далекому Сибіру. Господар з Полісся завоював там великий авторитет, першим показав у далекому краї, як будуються хати з дерева. Працював, не покладаючи рук. І вже за півроку його родина отримала у далекому краї заробіток – 30 овець. Навіть і не знали, що з ними робити поліщуки. А п’ятирічна Домна (мама Ольги Григорівни) вразила сибіряків прекрасними заплетеними косами, дівчатка залюбки й собі взялися там заплітати так волосся.

Господь зробив так, що родина з часом повернулася у рідне село, побудувала новий будинок, і жила та трудилася на рідній землі. Нажили нових статків, бо праці не цуралися. Були боголюбивими. Красунею, завидною у селі нареченою виросла Домна. Як буває не тільки у фільмах, а й у житті, донька заможного батька покохала простого і бідного сина селянина Григорія. Хлопець та дівчина не уявляли своє життя один без одного. Багаті парубки з села пробували навіть підстрелити Гришу, щоб не дурив голову найбільш завидній дівчині села. Але любов перемагає все. Коли Захара запитали, чи він візьме у свою родину бідного зятя, то почули дуже мудру відповідь: «Нічого, що він бідний і напівсирота, я для нього стану батьком. Головне, що Григорій – найбільш роботящий хлопець у селі». Отак і одружилися батьки Ольги Григорівни, створили міцну родину Булачків на багато років, проживши у любові та злагоді, виховавши гарних дітей.

Оля була первісткою у подружжя Григорія та Домни. Шестеро дітей піднімали на ноги батьки. Отож рости найстаршою, зрозуміло, було найвідповідальніше і непросто. Але зі своїми обов’язками старшої сестри Оля справлялася дуже добре. Навіть зараз, у зрілому віці, коли давно вже нема покійних батьків, для своїх рідних Ольга Григорівна – найкраща, мудра підтримка і порада. Пригадує моя співрозмовниця, як допомагала у дитинстві батькам у всьому: худобу порала, городи правила, в хаті прибирала, за меншенькими наглядала. На базар у Сарни  з односельчанками їздила купляти їм вдяганку до школи ще зовсім малою. Батько Ольги Григорівни працював лісником у Жаденському обході, першим на Поліссі, як колишній партизан, отримав коня. А мама трудилася у колгоспі, хоч і дітей було шестеро, у декреті не засиджувалися в той час. Залишали малечу на кого могли і йшли в ланку. Донька Ольга була була для батьків опорою і великою підтримкою.

У школу – через ріку

Попри зайнятість, вчилася Оля у школі добре, особливо любила точні науки. Після восьми класів Велюнської школи два роки добиралася через річку та луг у Дубровицьку школу (теперішню №1). Тоді на район взагалі було лише три середні школи. Як річка замерзала, то брат підвозив сестру на санках, юній дівчині шлях через луг видавався геть недовгим. Двоє дітей з Велюні ходило в місто до школи. Закінчила дівчина навчання і поїхала до дядька на Урал. Покликали, щоб допомогти хворій тітці няньчити дітей. А там  навіть встигла пропрацювати нянею в садочку та трішки вихователькою в ясельках. Гарно зарекомендувала  себе юна поліщучка, всі жалкували, як дівчина поверталася додому. Ольга Григорівна каже: «Настільки сумувала за рідним селом, що у снах його бачила. Грім на Уралі грімне, а я думаю, чи ж у нас все вдома в порядку». Повернулася у Велюнь, почала працювати діловодом у рідній школі. Мріяла стати вчителькою,  вступила на фізико-математичний факультет Рівненського педінституту. Однак наші плани часто міняє доля.

Завжди були

єдиним цілим

А молодість – це ж час любові. Якось приїхав у Велюнь на футбол Василь – красень-вчитель, родом із Лютинська. Побачила його Оля, і припав юнак  відразу до серця. Василь працював у той час учителем математики у Людині. Почали спілкуватися, на танцях зустрічатися. Хіба ж міг хлопець не закохатися у гарну, розумну і добру велюнську красуню Олю Булачок? Якась невидима нитка об’єднала скоро двох молодих і гарних людей. Вирішили побратися. Але Василь сказав, що не відпустить дружину вчитися стаціонарно. Порадив їй перевестися на заочний факультет. Майбутня вчителька, шануючи слово чоловіка, так і зробила. Як закінчувала навчання в інституті у 1976 році, то мала за плечима не лише вузівську науку, а й люблячого чоловіка та трійко чудових діток. Один із викладачів на випускному, дізнавшись про долю своєї студентки, був дуже здивований: як можна було все встигнути за роки навчання?

Згодом подружжя почало викладати математику в Лютинській школі. Разом з люблячим чоловіком Василем Трохимовичем Ольга Григорівна йшла стежкою подружнього і фахового життя пліч-о-пліч. Завжди були разом, завжди розуміли і підтримували один одного, ділилися думками і мріями. Ходили на педради, допомагали зошити перевіряти, заміняли на уроках, дбали про діточок, були щирими сусідами. Колегами, односельцями… Запитую у своєї співрозмовниці, чи ж не важко було отак бути постійно разом з чоловіком? Вона відповідає, що їх люблячі серця ніколи не втомлювали один одного, бо ж жили, як на одному подиху – одними турботами та мріями. «Ми доповнювали один одного, Василь – це моя перша любов. Моя любов на все життя», – схвильовано ділиться думками Ольга Григорівна.

Благословляла сімейні пари

А згодом Ольга Григорівна стала заступником директора з виховної роботи Лютинської школи, на цій посаді трудилася 26 років. Робила все, щоб життя шкільного колективу було цікавим, різноманітним, насиченим. Приклад організаторської роботи у школі приїздили переймати з області та з Києва. «Так, був тоді комсомол, була партія, – ділиться думками Ольга Григорівна, – зараз часто кажуть про той час лише негативне, але було в той період багато прекрасного – дисципліна, відповідальність, згуртованість. Я не соромлюся за дорогу своєї долі».

Як обрали Василя Трохимовича сільським головою, то дружина знову ж таки була його найбільшою підтримкою та порадою. Своєрідним заступником з гуманітарних питань. Чудові свята у селі організовували, запровадила Ольга Григорівна урочисту шлюбну церемонію у селі. Складала для молодят прекрасні сценарії, щиро благословляла їх у спільну сімейну дорогу.  Жінка  була своєрідним психологом, тонко відчувала атмосферу шлюбних урочистостей. Каже Ольга Григорівна, що особливо важко сприймала до душі негатив людей, який траплявся серед гостей на весіллі. Приходила тоді додому і хворобливо це переносила. Щаслива наша землячка тим, що доля дала їй можливість благословляти у світ подружні пари. Вінчання у той час було під пильним оком певних служб, а от діток у хаті батьків Ольги Григорівни потайки перехрестила багато районних начальників.

Червоними і чорними нитками

Сільського голову Василя Трохимовича Волошина щиро любили і шанували у Лютинську, недарма ж очолював досвідчений чоловік сільську раду 22 роки. Як каже наша співрозмовниця, родина голови завжди була на видноті. Всі бачили, який порядок біля їх хати, коли і як город посаджений, приглядалися, як діти Волошиних себе поводять у школі та в селі. А діти у сім’ї сільського голови були з дитинства роботящі, прості, щирі. Всю домашню роботу донечки і син переробляли, доки батьки займалися роботою. Талановитим до техніки був син Василь. У старших класах бігав на тракторну бригаду, допомагав техніку ремонтувати і дояркам в колгоспі не цурався допомогти. Привітними та роботящими росли і доньки-близнята. Гарна родина користувалася авторитетом у Лютинську.

Життя, як весняний вітер, огортало долю подружжя Волошиних. Але ж небо людської долі не завжди буває безхмарним.

Чорним птахом залетіла у родину Волошиних страшна звістка про загибель дорогого синочка Василя – студента механіко-математичного факультету Львівського інституту.  Велика, непоправна і болюча втрата. Як дерево молоде й гарне зрізали на обійсті Волошиних, дерево, яке мало цвісти і плоди дарувати світу. Цей період покрив долю родини чорною хусткою. Ольга Григорівна перейнялася так, що й забула імена сусідів, табличку множення. Як каже жінка, вона щиро вдячна Володимиру Миколайовичу Власюку, за допомогою якого вибралася зі страшної депресії. А ще була поїздка з учнями на Кубу. Там також душа знайшла трішечки рівноваги, поряд з недужими дітьми, далеко від рідного дому. Життя продовжувалося передусім заради красунь-донечок.

Додам, що 33 роки прожила Ольга Григорівна у Лютинську поряд зі свекрухою. Юлію Павлівну вона шанувала як свою матір, а свекруха любила невістку як доньку. Ніколи не було між двома хазяйками у хаті неприязні чи образ. Свекруха навіть жартувала, що більше довіряє невістці, аніж сину.

Свого мудрого і гарного сина Василя Юлія Павлівна виховала сама, бо її чоловік загинув на фронті. Віддала сину душу і серце, але не думала мати, що переживе свого Василя, як не думала і Ольга Григорівна, що раптово не стане у світі її великого і єдиного кохання.

Сільський голова Василь Трохимович Волошин пішов із життя на сесії сільської ради 31 січня. Виступав, затримав на мить подих і… замовк назавжди. Його любляча дружина якраз була в дорозі, їхала в гості до доньки. Ольга Григорівна згадує: «Мені передзвонили, що помер батько. Я ж подумала, що це йдеться про мого батька, який був літній і недужий. Вже як приїхала у Дубровицю, то зрозуміла, що не стало чоловіка – не стало моєї половинки, мого світла, яке так яскраво горіло у долі. Я дякую Богові за спільно прожиті з чоловіком роки, за той час, коли ми разом йшли стежкою життя, а я й досі йду подумки цією дорогою разом з своїм рідним Василем. Іншої долі я не хотіла б мати…». Доля кожної людини, як вишитий рушник...

Продовжила справу

чоловіка

Хто очолить сільську раду після Василя Трохимовича? У районного керівництва думка була одностайною: головувати буде Ольга Григорівна, адже вона цю роботу знає зсередини. Хіба ж могла дружина покійного голови відмовитися? Працювалося у селі непросто, бо не буває робота з людьми легкою і передбачуваною. Федір Федорович Якубович та Василь Якович Івановський допомагали вирішувати багато питань, отож вдячна була цим людям Ольга Григорівна за підтримку. З самовіддачею трудилася на посаді сільського голови, колектив націлювала завжди йти назустріч людям. От копають у селі картоплю, то й у неділю виходили на роботу довідки давати. А скільки подружніх пар відговорила від розлучення Ольга Григорівна, як психолог знайшла для них свої переконання, щоб і далі жили спільно. Рада жінка, що робила людям добро. Зазначу, що, працюючи у Лютинську, багато разів Ольга Григорівна була депутатом сільської ради, активно працювала в районній раді, у свій час була кандидатом у депутати обласної ради.

Але, на жаль, тоді не прийнято було обирати в обласну раду педагогів, здебільшого представляли там свої райони голови колгоспів та районне керівництво. Віддавала завжди людям те, що мала у серці, що набула життєвим досвідом, віддавала, не чекаючи на подяку. Згодом знову педагог повернулася на роботу у школу.

Після смерті свекрухи Ольга Григорівна переїхала жити до доньки і зятя у Дубровицю. Ще трішки їздила вчителювати у Лютинськ, а потім Михайло Іванович Хрипта запропонував роботу у ЗОШ № 3. Педагог прийшла працювати у новий колектив, де зустріли її радо. Йшла на уроки математики до учнів з почуттям любові до дітей, доносила цю складну науку учням зрозуміло. Згодом школа стала ліцеєм, працювала Ольга Григорівна з Ольгою Аркадіївною Чернюк та Володимиром Володимировичем Кушніром. Наша співрозмовниця каже:

«І у Лютинську, і у Дубровиці я працювала у прекрасних колективах. Спасибі моїм всім колегам за нашу спільну роботу, за спілкування, за те, що ми разом навчали і виховували майбутнє України. Хай Бог посилає всім вчителям гарне здоров’я, педагогіка – це складна, але така потрібна людству професія. 44 роки мого педагогічного стажу промайнули як одна мить. Завжди рада бачити і чути про своїх учнів, вони мені як діти».

Додам, що за роботу в освітянській галузі Ольга Григорівна Волошина була нагороджена нагрудним знаком «Відмінник народної освіти». Це висока відзнака за професійну діяльність, фахове викладання складного шкільного предмета.

Україні – світлу долю

Наше спілкування з мудрою вчителькою ми закінчуємо  розмовою про долю України.

Родина  Ольги Григорівни Волошиної ніколи не була байдужою до долі Батьківщини:

– У часи Майдану мої діти активно допомагали учасникам Революції Гідності, возили до Києва і продукти харчування, і медикаменти, сприяли всіляко, – каже наша співрозмовниця. – Я підтримувала доньок і зятів у цьому пориві, у благородному пориві змінити життя була вся Україна. На жаль, не так склалося у  державі, як цього прагнули люди. Вони  щиро йшли на боротьбу заради змін. Багато негативу маємо у суспільстві. Мені як українці, як людині, яка має великий педагогічний стаж, болить душа за майбутнє нашої молоді, за Україну в цілому. Хочеться, щоб наша благодатна земля давала достойне  майбутнє донькам та синам. Багато несправедливості ще треба подолати. Дивишся, і таке відчуття, що ніби топчуться окремі політики і можновладці по твоїй душі вчителя. Ми ж все  життя казали про справедливість і честь дітям, навчали їх цінностям життя. Реальність тепер, на жаль, інша.

У свій час Ольга Григорівна представляла у районі Соціалістичну партію. Дуже хотіла б бачити моя співрозмовниця ідеали добра та справедливості у теперішньому світі. Сходимося на думці, що вибираючи Президента, ми будемо вибирати нашій країні подальшу долю.

Найкраща,

смілива і ніжна

Безсумнівно, що  доля будь-якої країни пишеться не лише політиками, а й долями її людей. Ольга Григорівна Волошина віддавала землякам свої знання, вміння та душу, щиро шанують нашу землячку всі, хто її знає. Найкращі і найтепліші слова про берегиню сімейного вогнища кажуть діти Ольги Григорівни: «Яка вона, наша Мама? Можна знайти мільйони слів, найніжніших і найласкавіших, дуже красивих і гідних, але навряд чи вони зможуть відобразити всю повноту моїх почуттів до Неї. Добра і справедлива, ласкава і серйозна, смілива і ніжна, сильна і чуйна, і ще, ще... Мама завжди готова допомогти та подарувати своє тепло й ніжність кожному, хто потребує цього. Вона – ангел-охоронець нашої сім’ї». Ось такими гарними словами, я завершу розповідь про Ольгу Григорівну Волошину.

Вдячна Тамарі Михайлівні Будкевич за ідею написати про прекрасну Людину, наше спілкування додало мені у душу так багато світла! Хай буде багато сонця у житті ветерана педагогічної праці, непересічної особистості Ольги Григорівни Волошиної!

З почуттям поваги,

Люба Клімчук.

Робити світ затишнішим

У душевному, щирому форматі пройшло у Дубровиці відзначення Дня працівників житлово-комунального господарства та побутового обслуговування населення. У районному будинку культури зібралися минулого тижня люди, які роблять життя наших краян більш комфортним. Це працівники комунальної служби міста (керівник Віктор Садовський), колектив КП «Міськводоканал» (Микола Стовба), КП «Будинкоуправління» (Сергій Столярець), готелю «Дружба» (Лідія Голяка), КП «Ринок» (Юрій Лосік), КП «Теплосервіс» (Григорій Шах), приватні підприємці та колективи, які надають у місті побутові послуги.

Відкрив захід талановитий Олександр Лавор, який виконав патріотичну пісню про Дубровицю. Голова РДА Микола Петрушко,  заступник голови районної ради Олександр Задорожний, міський голова Богдан Микульський щиро подякували колективам служб за важливу та потрібну для людей роботу, вручили грамоти облдержадміністрації та обласної ради, райдержадміністрації та районної ради, міської ради працівникам вищезгаданих служб та підприємств. Микола Стовба та Сергій Столярець зазначили, що навіть скромне людське «дякую» важливе для тих, хто щоденною працею робить Дубровицю більш чистою, затишною, комфортною. Керівники будинкоуправління та міськводоканалу від імені колективів подякували міській раді за організовані урочистості. Працівники культури підготували для винуватців урочистості гарні концертні номери. Свою поезію прочитав на заході Анатолій Степанович Кот, ветеран праці, колишній комунальник.

В переддень професійного свята зробила у центрі міста дуже символічну світлину. На ній комунальники, які власне прибирають наше місто.

Ці люди люблять своє місто зранечку. Доки ми спимо, вже, як бджілки, трудяться, роблячи Дубровицю ошатною і чистою! Вони не бояться дощу, снігу, вітру. Вони не нарікають на нашу недбалість і невихованість, бо після спільних свят прибирання, як кажуть, тьма. Я ніколи не чую від них скарг на місто, людей чи Україну.

Ці люди Україну роблять кращою самотужки, рівняймося на їх любов до Вітчизни. Любімо Україну своїм вкладом у її розквіт!

На фото: Тамара Василівна ПЕТРОВИЧ, Галина Степанівна АНДРІЄВСЬКА, Ганна Михайлівна КОНОНЧУК, Валентина Степанівна ВЕЛИЧКО, Володимир Петрович МІНДЕР. До речі, в день, коли робила світлину, якраз виповнилося 10 років, як Володимир Петрович прийшов працювати у комунальну службу. Щастя всім вам, шановні земляки!

Люба КЛІМЧУК.

ВИРІШУВАЛИ КОЛЕГІАЛЬНО

На засіданні колегії при голові райдержадміністрації, яке відбулося 28 лютого, йшлося про стан виконавської дисципліни та організації виконання завдань, визначених документами органів виконавчої влади вищого рівня та райдержадміністрації у другому півріччі минулого року; обговорювалися звіти керівників комунальних некомерційних підприємств «Дубровицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» та «Дубровицька центральна районна лікарня».

У довідці про стан виконавської дисципліни проаналізовано реагування на документи влади всіх рівнів, вжиття конкретних заходів із забезпечення їх реалізації, підвищення персональної відповідальності державних службовців та працівників органів місцевого самоврядування за виконання покладених на них обов’язків. Зокрема рекомендовано Лютинському сільському голові В.В. Борсуку терміново налагодити діловодство у виконкомі сільської ради. Через об’єктивні причини в цій сільській раді дещо послабили контроль за виконанням розпорядчих документів, тож на пропозицію члена колегії А.Є. Кулика її виконкому буде надано методичну роз’яснювальну допомогу. Іншим же слід також більше уваги веденню діловодства, адже за кожним папірцем – чиясь людська доля.

Заслухавши звіти головних лікарів, члени колегії визнали їх роботу задовільною. Приємно констатувати, що уже більше 85 відсотків населення уклали договори з сімейними лікарями. Зараз на часі – покращення інформаційного та матеріально-технічного забезпечення Дубровицького центру ПМСД з метою впровадження телемедицини. Серед побажань, які висловили на засіданні колегії, забезпечення більш комфортних умов для прийому пацієнтів сімейними лікарями; подальше розширення забезпечення лікарськими засобами згідно з урядовою програмою «Доступні ліки» та «Пільгове медичне обслуговування громадян, які постраждали внаслідок ЧАЕС»; забезпечення населення своєчасною доступною сучасною висококваліфікованою медичною допомогою та покращення якості профілактичних медичних послуг з метою раннього виявлення захворювань тощо.

Людмила РОДІНА.

Творить просто, як живе,

як дихає, як дивиться на зорі

Жінка обов’язково має бути натхненням. Ці слова людини, яка сама своїм талантом  та жіночністю надихає багатьох. Народившись у маленькому селі Колки, Іванна Котяш-Елєрдашвілі (Яна Котяш) стала заслуженою артисткою України та Грузії, а з минулого року – ще й Послом миру. Нині живе на дві країни,сіє українське на грузинській землі та зачаровує  своїм голосом слухачів багатьох держав світу. Попри щільний графік гастролей, «Дубровицькому віснику»  вдалось поспілкуватись з талановитою  землячкою – жінкою з яскравим темпераментом та творчою душею. Тож про її рецепт успіху та щастя – читайте далі.

«Грузія – любов моя,

в серці – Україна»

Шлях від поліської дівчини до заслуженої артистки, напевно, був непростим…

Я не люблю пафосних фраз, на кшталт, «моя життєва дорога встелена трояндами і колючками». Бувало різне, але не хочу нарікати. Натомість маю гарний рецепт, щоб чогось досягти. Найперше, треба багато  навчатися. Це завжди робила з величезним бажанням. Спочатку була наша музична школа, далі Рівненське музущилище, Владивостоцький музичний університет, Київська академія керівних кадрів культури і мистецтв. Наступне – не лінуватись, наполегливо працювати, мати від природи внутрішню харизму, ставити правильні цілі. А ще не зважати на «підніжки» від когось, бо поруч завжди знайдуться ті, яким щось не подобається. Втім хороших людей в цьому світі більше. І я щаслива, що мене оточують саме такі.

Наші читачі з Вами вже знайомі, що змінилось у творчому житті за останні роки?

Зараз займаюсь сольною кар’єрою. Довго працювала в скрипковому шоу-дуеті, але з часом «виросла» з нього і пішла у «вільне плавання». Натхненно втілюю в життя свій авторський проект «Грузія – любов моя, в серці – Україна». Кілька років тому отримала запрошення від грузинської сторони виступити на фестивалі. Відтоді й розпочалась творча  співпраця з цією неймовірною країною. Після одного з концертів до мене підішли представники грузинського продюсерського центру. Я підписала з ними контракт і ось уже майже п’ять років живу і працюю на дві країни. Головна моя місія – презентувати в Грузії Україну, а в Україні – Грузію. Виступаю там на концертах, на  різних державницьких заходах. Наприклад, на початку червня  «сіятиму» українське на «Днях Європи в Грузії». Окрім свого сольного виступу, везу туди з делегацією ікони сучасного художника Олександра Охапкіна та виставку старовинних хусток і рушників. А заодно хочу привернути  увагу і зібрати гроші для відновлення будинку-музею Лесі Українки в місті Сурамі. Леся обожнювала Грузію, там вона жила, творила, лікувалась від туберкульозу кісток і, на жаль, в 1913 році відійшла у кращий світ. Музей у дуже плачевному стані. Місцеві підтримують його, як можуть. Але це наш національний герой, а не грузинський. І ми маємо дбати про його пам’ять.

Звідки в українки така любов до Грузії?

Свого часу мої дідусь і бабуся по маминій лінії жили в Кахетії і були безмежно закохані в грузинську землю. Мабуть, ця любов передалась по крові. Мене зачаровує краса тамтешньої природи, а передусім – люди  і їхня гостинність. В нас багато спільного. Найголовніше – спільний ворог. У 2008 році Грузія постраждала від російської окупації, в результаті якої втратила Південну Осетію і Абхазію.  Коли я приїжджаю, грузини завжди цікавляться, як справи на Сході, і дуже співчувають Україні. Бо знають, яка це велика біда.

Земляки Вас знають як Яну Котяш, а чому Елєрдашвілі?

Земляки цікавляться мною, задають багато запитань відносно імені. Я вже віджартовуюсь, мовляв, не хвилюйтесь, в мене чоловік із Залужжя, прізвище я не міняла і не виходила вдруге заміж. Ми з ним багато років разом. Іванна Котяш-Елєрдашвілі – сценічний псевдонім. Він пов’язаний з проектом та певними умовами контракту. Це одна причина. А є ще й друга – як я говорила, мої предки по мамі мають грузинське коріння. Прізвище Елєрдашвілі не випадкове, але це вже зовсім інша історія. І, можливо, скоро вийде в світ книга чи навіть сценарій до фільму «Кахання з присмаком гранату». Я над цим працюю.

«Кожна нова композиція  –

це моя жива емоція»

Знаю, що виросли у вчительській родині. Батьки не забороняли йти «в артистки»? І від кого тяга до творчості?

Всі мої здібності й таланти передались від тата. Він дуже гарно співав. Мені ніколи не нав’язували, яким шляхом маю піти, не відмовляли від долі артистки. Навпаки тато цього дуже хотів. І в тому, ким я зараз є, його велика заслуга. Народившись в маленькому поліському селі в  сім’ї простих вчителів, я отримала таке культурне виховання, яке не кожна столична дитина мала. Бо тато мене обвозив, де тільки міг. Були ми в Петергофі, слухали орган в Домському соборі в Ризі. А ще досі в пам’яті теплий спогад з дитинства, як ми разом біля піаніно співаємо вечорами.

Ви передусім скрипалька. Як з’явився цей чуттєвий інструмент у Вашому житті?

Можна було б розповісти гарну історію про призвання і високі матерії, але насправді все набагато прозаїчніше. Я дуже хотіла грати на фортепіано. Коли за руку мене тато привів до музичної школи, в приймальній комісії сказали, що з таким слухом треба йти в скрипальки. Бо це непростий інструмент, який не кожному вдається «приборкати».  Тож фактично мене примусили. А оскільки я була слухняною дівчинкою, трохи поплакала і змирилась. Ось так через наївні дитячі страждання почалась моя любов до цього інструменту. І досі вдячна всім, що так склалось. 

Академічну освіту отримувала як скрипалька. І довгий час саме нею працювала в дуеті «Мюзік Бомб». Але ж ми нація співоча. Після концертів глядачі казали, що все чудово, але якби я ще й співала. Тоді почала писати свої пісні і виконувати їх. І зараз не можу сказати, хто я більше – скрипалька чи співачка. Це якось органічно переплелось.

Доводилось грати в екстремальних умовах?

І струни рвалися, і смичок виходив з ладу. Це буденна справа для артиста. Я працюю не лише в Києві, а й їжджу по обласних центрах, не відмовляюсь від концертів в маленьких містечках, коли маю на це час. І зачасту в таких залах не найкращі умови. Згадую, як взимку на сцені було настільки холодно, що доводилось розтирати руки спиртом, аби вийти і зіграти.

Глядачу ж здається, дивлячись на сцену, що робота  артиста  така легка і яскрава…

Насправді  це тяжкий труд. Це професія, яка зобов’язує завжди гарно виглядати і постійно бути в хорошому настрої. Посміхатись, нести тільки радість і щастя в серця людей, попри свої особисті проблеми. А вони в мене є, як і в кожної нормальної людини. Ось не так давно виступала в костелі в Києві на запрошення польської делегації. Я поїхала на концерт, а в цей час в мене дома хворіла мама. І за три хвилини до виступу подзвонила сусідка і сказала, що викликала швидку. Я змушена була вийти і працювати. Посміхалась, раділа, дарувала ці емоції. І якою ціною це мені далось, знаю тільки я. Але це моя робота, моє покликання.

Коли зрозуміли, що сцена – Ваше життя і покликання?

Завжди це знала. Ніколи не уявляла себе в чомусь іншому. Є знайомі колеги, які попри відомість і знаність, досі бояться сцени. Стоять за кулісами, переживають, бо є страх перед публікою чи перед звуком. Бояться, що щось не вдасться чи не зможуть донести до слухача свій месидж. В мене такого немає. Я на сцені живу. Ступаю перший крок і відчуваю себе там, як риба у воді. Трапляються різні ситуації, концерти, публіка. Буває, сидять в перших рядах такі серйозні і оцінююче на тебе дивляться, мовляв, ану, що ти тут нам покажеш. Для мене завжди стоїть ціль розворушити цих глядачів, достукатись до їхніх сердець. І яке величезне задоволення отримую, коли бачу, як люди виходять з усмішками з мого концерту.

За творчу кар’єру мали сотні концертів, а які виступи залишились в серці і в пам’яті?

Гастролювати доводиться справді багато. Були виступи не лише в Україні й Грузії, але й в Польщі, Іспанії, Німеччині, Румунії, Португалії.  Були концерти перед величезними залами і першими обличчями країн. Але останніми роками найдорожчі моєму серцю волонтерські виступи в АТО для наших захисників. Три роки я там активно працювала. І не лише в більш-менш безпечних містах, а й на нульовій лінії. Мій син у 2014 році воював на Сході цілий рік. Як мама я хвилювалась, молилась, бо це була найгарячіша пора. Вдячна Богу, що він повернувся живий, адже траплялися дуже неприємні моменти. Посидівши дома, поплакавши, вирішила, що краще я теж буду там. Взяла скрипку і поїхала. Виступала спочатку за підтримки ЗСУ, потім в частинах Нацгвардії. Це особливо трепетні емоції, помножені на почуття мами, бо в кожному бійцю вбачала свого сина. Думала, що йому не відомо, що я на Сході. Якось телефонує мені і запитує: «Мамо, не ти за десять кілометрів від мене виступаєш?  Бо кажуть дає концерт якась скрипалька». Я віднікуюсь, мовляв, вдома сиджу на дивані. Потім таки зізнався, що знав. Не хотів мене засмучувати, як і я його. Вірю, що дуже скоро ми переможемо. І кожна мама зустріне на порозі рідного дому свого сина, живого і здорового.

Ви самі пишете і слова, і музику. А що надихає на нові пісні?

Кожна нова композиція – це моя жива емоція, якась фарба настрою. Коли щось стривожило, образило, запало в душу чи порадувало, виливаю  це на папір. Одразу народжуються і слова, і музика. Пишу від серця,  тому пісні виходять щирі і людям подобаються. Мені часто дякують. І це найкраща винагорода, бо розумію, що не даремно вкладаю  в це душу і зусилля.

«Бути жінкою –

ціле мистецтво»

Життя артиста – це постійні переїзди і гастролі. Чоловік підтримує такий Ваш вибір?

Звичайно, бо знає, що я цим живу і перечити мені не має сенсу. За що я йому дуже вдячна. Та й працюється легше, коли тебе розуміють і дома чекають.

Син успадкував мамину творчу натуру?

В нього свій шлях, який не менш насичений. Він юрист-міжнародник. Працював в Міністерстві оборони, потім в Мінекономіки, а зараз – в Кабінеті Міністрів займає відповідальну посаду. Хоча теж творча особистість з цікавим хобі – захоплюється відтворенням лицарських боїв, є капітаном лицарського клубу. Колись навіть приїжджав на Дубровиччину з фестивалем.

Ми вже говорили, що артист має бути у формі. Ви завжди виглядаєте прекрасно. В чому секрет?

Мені часто задаються це запитання. А я не знаю, що відповісти, бо нічого особливого над собою не роблю. Дякую батькам і предкам за хорошу генетику. Скажу коротко – треба багато працювати і менше їсти. І все буде добре. Єдине, що я люблю робити – зимою сходити у фітнес-клуб, якщо викроюю вільну годину. А в теплу погоду - побігати. Мені пощастило в Києві жити біля самого лісу та озера. Тож пробіжка на природі неймовірно заряджає. Я вже минулого тижня розпочала сезон.

Як вважаєте, що робить жінку красивою?

Жінка прекрасна, коли вона щаслива і світиться зсередини. Тоді вона притягує цим світлом інших до себе. Я дуже щаслива людина, і не боюсь цього сказати. В чому секрет щастя? Це коли ти відчуваєш себе потрібною своїй родині, коли поруч кохана людина, яка тебе підтримує,  коли ти знаходиш справу життя і досягаєш в ній успіхів. Це все я маю. Звісно, як і у всіх, бувають проблеми і негативні емоції. Головне, щоб вони не зупиняли і не змушували сумніватися в собі.

А яка Ви дома, коли знімаєте сценічний грим?

Вдома я дружина, мама, донька, сестра. Маю ким зайнятися і про кого піклуватися. Люблю зварити борщ, поринути в домашні справи. Раніше вишивала, зараз ніколи це робити. Люблю гуляти в лісі. Це в мене від тата. Взагалі люблю село, посидіти ввечері на лавочці, послухати солов’я, який заливається на яблуні. З мамою попорпатись в городі, посадити квіти чи помідорчики. Коли виступаю на сцені, повністю віддаюся емоційно. І оцю силу та відновлення  отримую від природи. Як випадає нагода, люблю подорожувати та відкривати нові місця. На жаль, не так багато часу маю на себе. Минулий рік я майже прожила в Грузії, де в мене завжди щільний графік – два дні концерти, два дні відпочинок. Цьогоріч трохи побуду дома і знову повертаюсь туди. 

В такому ритмі життя, чи вдається приїжджати на маленьку батьківщину?

Чим більше працюєш, досягаєш чогось в житті, тим менше тобі вдається через зайнятість робити те, чого справді хочеться. Зараз набагато рідше приїжджаю в рідні краї. І каюсь в цьому. На Дубровиччину завжди тягне серце, бо тут похований тато, живе рідня. Якщо складеться все добре, то планую пізньої весни приїхати на батьківщину з концертною програмою.

Дивлячись назад, не жалієте, що вибрали саме такий творчий  шлях?

Проживши великий шмат життя, розумію, що ні за чим не треба жаліти. Як Богом закарбовано на скрижалях твоєї долі, так і має бути. Я нещодавно написала рядки, які все скажуть за мене: «Творити треба просто, як живеш. Як дихаєш, як дивишся на зорі. Як воду п’єш, в квітучий сад ідеш, де небеса такі прозорі. Господь тебе в чоло поцілував, коли родилась ти. Не втрать його довіру. Твори – пиши, співай, трудись. Лети – ти ж маєш крила».

Наостанок, що побажаєте нашим читачкам до Міжнародного дня жінок?

Бути жінкою – ціле мистецтво. Мені здається, що нам важче в цьому світі, але не треба на це нарікати. Бо завжди можна знайти моменти, які роблять нас щасливими. Будьте натхненням для своїх чоловіків, вдягайте підбори, розправляйте крила, відчувайте себе красивими, і вас обов’язково помітять і полюблять.

Леся КОНДРАТИК.

Струни її серця

У народі кажуть, що поезія – це музика душі. А коли душа не байдужа до світу, то неодмінно хочеться поділитись своїми думками та почуттями з ближніми.

«Струни мого серця» – така назва у збірки Наталії Ярмошевич, яка нещодавно побачила світ. Свою поезію та пісні презентувала наша талановита землячка у центральній районній бібліотеці минулого тижня. Читацька зала закладу була переповнена: колеги, друзі, рідні прийшли послухати Наталію Ярмошевич. Секретар міської ради Микола Годунко підкреслив, що Дубровиця пишається людьми, які несуть у цей світ прекрасне. Саме такою є Наталія Ярмошевич – творчою, трудолюбивою, цілеспрямованою.

 У залі було багато бібліотекарів, зрозуміло, що людям цієї професії важливо знати творчість місцевих авторів, щоб рекомендувати такі збірки своїм землякам. Презетація пройшла, як кажуть,  на одному подиху. Кожен знайшов для себе родзинку у творчості талановитої землячки.

Слова. Як багато вони змінюють у людських життях. Словом можна подарувати надію, розповісти про найпотаємніше, подарувати щастя, освідчитись у коханні. Коли такі слова співають, вони здобувають у стократ більшу силу! Саме цією силою й ділилася з усіма Наталія Ярмошевич.

Щоб не бути багатослівною, подаю кілька відгуків про цю творчу зустріч з «Фейсбук».

Іван Кушнір: Наталко, дякую за велике естетичне задоволення від творчої зустрічі. Твої твори і пісні - бальзам на душу. Успіхів!

Тетяна Галушко: Я щиро радію за колегу по перу! Прекрасні вірші, що надихають творити! А голос гітари і виконавиці просто заворожують! Вітаю, і так тримати!

Tетяна Коржик: Наталю, дуже сподобався захід! Пиши, твори... Запрошуй ще на презентації нових книжок.

Люба КЛІМЧУК.

Ольга Денищич: «Мій дивосвіт – бібліотека»

У кожного з нас книгозбірня асоціюється із затишком, спокоєм, атмосферою творчості. Бібліотекарями працюють, як правило, жінки. Чим живуть сьогодні книгозбірні та їх чарівні господарки? У перші дні весни розмовляємо про це з досвідченим бібліотекарем Колківської публічно-шкільної бібліотеки Ольгою Миколаївною Денищич.

Як Ви стали бібліотекарем? Це покликання серця чи просто миттєвий життєвий вибір?

Я і гадки не мала, що буду працювати бібліотекарем, хоча до книг у мене була симпатія і любов, читала змалечку із задоволенням. Батьки передплачували для мене різні дитячі журнали, завжди очікувала на нові примірники «Малятка» та «Весёлых картинок». Встигала відвідувати і шкільну, і сільську бібліотеки, переглядала картотеку дитячих книг з цікавим змістом та яскравими малюнками, допомагала «лікувати» книги. Сільську бібліотеку відвідувала частіше, як одна з найкращих читачів, могла раніше від інших прочитати нові книги.

Я любила читати вірші, казки, пригоди, вдома часто декламувала вірші, уявляючи себе диктором на телебаченні. Після закінчення дев’ятого класу мріяла бути зубним техніком, але не поталанило. В 1992 після десятого класу вступила в Дубенське училище культури на бібліотечний відділ і успішно його закінчила. Однак поскільки не було вакансії бібліотекаря, то протягом року працювала  на посаді художнього керівника Колківського СБК. Згодом стала шкільним бібліотекарем Колківської ЗОШ. Люблю працювати з дітьми, допомагати пізнавати їм прекрасний світ книги.

Якою була ваша перша улюблена книга?

Це книга М. Трублаїні «Про дівчинку Наталочку і сріблясту рибку». Коли я перейшла працювати в Колківську сільську бібліотеку і приймала книжковий  фонд, я дуже хотіла побачити цей твір у бібліотеці, але, на жаль, цієї книги вже не було. Мені дуже захотілось її придбати, я довго шукала твір цього письменника в книжкових інтернет-магазинах  і знайшла. Зараз залюбки її читають наші маленькі відвідувачі, я дуже цьому радію, посміхаюсь і згадую своє дитинство.

Яку роль відіграє ваш заклад у житті Колок?

Наша публічна бібліотека –  це культурний центр, що забезпечує інформаційні потреби користувачів, надає можливість у цікавому форматі спілкуватися практично всім бажаючим жителям сільської  ради, обслуговує, організовує їх культурне дозвілля. Бібліотечні працівники (а нас двоє у Колках) забезпечують потреби населення у сфері освіти, інформації з розвитку особистості, організації відпочинку і дозвілля, організовують бібліотечне обслуговування 2 працівники, які задовільняють запити різновікових груп користувачів. З 2013 року у нас функціонує Інтернет-центр з  безкоштовним доступом до Інтернету. Завдяки конкурсу «Організація нових бібліотечних послуг з використанням вільного доступу до Інтернету» від Програми «Бібліоміст 5» ми встановили комп’ютерне обладнання, маємо опалення. Наша бібліотека – це комфортний, привітний технічно-інформаційний центр, що має безліч ресурсів для робочих та повсякденних справ і дозвілля всієї родини. Це також місце, де можна поспілкуватися з друзями, провести ділову зустріч, взяти участь у культурних заходах і забавах для дітей і дорослих.

Впроваджуємо нові інноваційні форми роботи. Кожен бажаючий  має змогу також ефективно використовувати сучасні інформаційні технології для задоволення своїх інформаційних потреб. Щоденно у своїй роботі працівники клубної установи (Колківського СБК) працюють на своєму ноутбуці, використовуючи наш  бібліотечний Wi-Fi. А головне, що в Колківському закладі культури працює команда творчих, креативних, енергійних людей з певним віковим досвідом та великою любов’ю до своєї праці.

Що, до прикладу, маєте у дожинку своєї роботи за минулий рік?

Наш заклад брав участь у проекті «Бібліофест-2018» у номінації «Краща сільська бібліотека».

Ми виграли 36 книг видавництв: «Фонтан казок», «ЛакіБукс», «Легенда», «Жива сучасна бібліотека – БФ Бібліотечна країна», дитячого  порталу «Пустунчик», журналу «Однокласник» та  від «Майстерні казок Олександра Зімби».  У мережі «Фейсбук» на сторінці Колківської ПШБ опублікувано 102 дописи: бібліотечні  реклами, новинки, цікавинки, відео. Протягом  минулого року ми брали участь у фотоконкурсі від журналу «Однокласник» («Україна, де я живу»), представили нашу галузь культури у районному конкурсі читців-декламаторів. Проявили ми себе у творчих змаганнях «Цікаві імена» (журнал «Малятко»), «Суперчитач. Книгоманія-2018», літературний марафон: «Крок  за  кроком до Незалежності» та інших.

Найбільш значимим і пам’ятним у моїй роботі був проекту «Бібліоміст 5» і виграти три комп’ютери, принтер і мати по  цей час безкоштовний  Інтернет для обслуговування жителів села.

Чи можна порівняти цінність електронної та паперової книги? Які смаки у ваших відвідувачів?

Великий прогрес у світі зробив Інтернет, і дійсно багатьом  людям подобається читання з цифрових екранів. Учні вивчають твори за шкільною програмою, але книг для всіх не вистачає. Прочитати з екрана ноутбука – це швидко, доступно, сучасно. Купувати друковані книги зараз дорого, однак читачам старшого покоління подобається спілкування саме з друкованою книгою. Вони залюбки читають. Вивчаємо інтереси наших відвідувачів і намагаємося придбати саме ту літературу, яка людям цікава. Чоловікам до вподоби гостросюжетні детективи, а жінки  люблять  читати художні твори сучасних авторів, любовні романи та  іронічні життєві історії. Місія бібліотекаря – задовольнити  запит  читача на його смак, я в електронному чи у книжковому варіанті. Особисто для мене, книга була і буде одним із найголовніших див, створених людиною.

Переконана, що щиро шануєте всіх читачів і раді кожному з них…

Так, кожна людина – цеособистість, кожен читач – це мій співрозмовник та творча душа. Організовуємо часто цікаві зустрічі для читачів Колківського НВК та Колківського ДНЗ «Дюймовочка». Завжди радо і привітно зустрічаю своїх гостей-відвідувачів в затишному та чарівному царстві книжок. Веселим дитячим сміхом, гомінким шумом та дзвінким щебетанням вирує  життя малечі в нашій сільській бібліотеці. Дуже цікаво спостерігати за допитливими дітлахами, які вперше переступають  поріг нашої книгозбірні. У дитячих оченятах – приємне здивування. Щорічно до нас у село, в гості до своїх милих бабусь, на відпочинок їдуть з міста любі внучата, вони з радістю приходять до нас у бібліотеку. Наш заклад активно відвідують і земляки поважного віку. Багато позитиву додає мені спілкування з нашою шанованою, активною читачкою Ганною Дмитрівною  Шевчик. Жінка довгий час перебуває на заслуженому  відпочинку, за фахом вчитель української мови та літератури, з великим стажем, багатим досвідом та великою, щирою і добродушною  душею. Приємно спілкуватися з цією мудрою людиною, чути житейські поради шанованої землячки. Додам, що Ганна Дмитрівна – рукодільниця-вишивальниця. Своє здоров’я наша читачка підліковує у Клевані, частенько їздить до рідні в Рівне. А у Колках ветераном педагогічної праці дбайливо опікуються наші односельчани: Ігор Леонідович Жмура, його дружина Тетяна та їхні діти. Скільки приємних відгуків чула від нашої читачки про цю родину, про їх турботу. Дякувати Богу, що є у світі любов до ближнього. От так, я бібліотекар можу й порадіти за своїх читачів, вислухати їхніх, відчути тепло їх сердець. Може трошки відійду від теми, але хочу звернутися до нашої  молоді  з проханням, по можливості, допомагати літнім людям. Адже життя пролітає, як мить, колись і нам треба буде тепло сердець молодших. Будьте уважні і милосердні, людяні  і  прості у спілкуванні з людьми похилого віку. Черпайте від них житейську мудрість, даруючи їм свою любов!

Ольго Миколаївно, бібліотекар має орієнтуватися в літературі різних жанрів. Ви особисто багато читаєте?

Сучасний бібліотекар – це, по-перше, людина, яка має бути не лише начитаною, але й обізнаною у сфері інформаційних технологій. Читати я люблю, особливо сучасну художню  літературу, хоча нещодавно вподобала цікавий містичний роман «Світи суміжні». Посидіти за книгою маю час здебільшого  у  вихідні або святкові дні, на роботі – спілкування, обслуговування, оформлення книжкових виставок-інсталяцій та ведення облікових документів, надання допомоги читачам в інформаційному просторі, а вдома чекає читання шкільних творів, бо ж маю сина школяра-четвертокласника. Всі нові бібліотечні надходження вивчаю з анотації до змісту, бо ж повинна знати, що раджу читачам. Із задоволенням читаю газети, які передплачую: улюблений «Дубровицький вісник», «Цікаву газету», «Порадник господаря». Із соціальних мереж дізнаюсь про нові видання сучасних авторів, беру участь у книжкових розіграшах, виграю книги, завдяки цьому і поповнюю книжковий бібліотечний фонд.

Як поповнюєте бібліотечний фонд?

Джерелами комплектування бібліотечного фонду є: відділ  освіти, обласна юнацька бібліотека, книги, закуплені за платні послуги, акція «Подаруй книгу бібліотеці». Джерела фінансування  є державні програми «Місцеві автори Рівненської області», «Українська книга». У бібліотеці вже вкотре стала доброчинною, корисною та популярною благодійна акція: «Подаруй бібліотеці книгу!». Бібліотечна акція спрямована для поповнення фондів різноманітною літературою для наших читачів (з різних галузей знань, довідкова, класична, сучасна художня, цікаві нові  книги  для дітей як українських, так і зарубіжних авторів). Дуже приємно, що наші діти, молодь та односельці з розумінням та  щирістю приєднуються до бібліотечних оголошень, охоче знаходять можливість підтримати бібліотеку цікавими подарованими книгами та бути читачами і друзями в проведенні  масових заходів та в віртуальному спілкуванні на сторінках  «Фейсбук». Хочеться від душі подякувати всім добрим людям за подаровану літературу та повагу до бібліотеки. Поділившись з бібліотекою книгами, ви не тільки даєте їм нове життя, але робите великий подарунок тим, хто їх потребує!

Що для Вас вагоме як просто для людини?

Більш за все – ціную свою сім’ю, дякую Богові, що живі мої  батьки, і прошу для них здоров’я, радію успіхам своїх дітей, навчаю їх хороших манер і хочу, щоб стали хорошими  людьми. Радію кожному прожитому дню, стараюсь бачити більше всього прекрасного навколо себе і боюсь розчарувань у людях.

Про що мрієте? З якими словами звернулися б до земляків?

В мене багато є хороших планів, ідей і задумів, але на їх втілення потрібні кошти, яких у нас, на жаль, нема. Бібліотека дуже потребує мультимедійну дошку, стільців (в нас ця проблема як у клубі, так і в бібліотеці, бо як проходить масштабний масовий захід, всі бібліотечні стільці я даю глядачам, а вони давно вийшли з користування, підремонтовуєм, як можем). Бібліотека не може заробити багато грошей, адже нам  потрібно купити папір, заправити принтер, проводити ремонт, а  головне ще й книг купити, нових, сучасних, яких вимагає читач. Хотілося б більшої фінансової підтримки, бо сьогодні у бібліотечній справі залишаються лише ті, хто має покликання до цієї професії, любить її, цінує, які на ділі, а не словах, доводять  відданість духовній культурі.

Своїм любим читачам бажаємо міцного здоров’я, сили і добра, віри у світле майбутнє і наснаги для його творення! Частіше приходити до нашої бібліотеки, для приємного спілкування, цікавих запитів та вирішення актуальних питань, які вас турбують, а ми залюбки будемо і надалі розвиватися завдяки вам.

Весна завжди асоціюється з Жінкою, жіночною мудрістю, красою, неповторністю. Маєте можливість передати вітання людям, які сприяють вам у роботі.

Слова великої вдячності та подяки хочеться сказати нашому керівнику Дубровицької ЦС ПШБ Марії Іванівні Ромаш. Вона як директор сумлінно виконує свої адміністративні обов’язки, досконало вирішує всі фахові питання, це людяна, розуміюча людина. Завдяки ініціативності Марії Іванівни ми, бібліотекарі, беремо участь в різних акціях і конкурсах, які оголошує Рівненська обласна наукова бібліотека, в районних фестивалях та концертах, на семінарах та навчаннях, які проходять в Дубровицькій ЦБС. Від всього нашого жіночого, бібліотечного колективу та користувачів хочемо Марії Іванівні Ромаш та всьому методичному відділу центральної бібліотечної системи  побажати у ці прекрасні весняні дні міцного здоров’я, родинного щастя та творчої наснаги у цій благородній справі!

А яку прекрасну колегу маю у Колках! Це Кутецька Вікторія Петрівна – бібліотекар шкільного відділу Колківського НВК. Завжди привітна, щира, добра та порядна людина, до якої всі прислухаються. Віта Петрівна – постійна учасниця художньої самодіяльності Колківського СБК, велика шанувальниця та збирач поліського фольклору, багато народних пісень, колядок та інших заспівів передала їй бабуся. Має великі творчі здібності в малюванні, в рукоділлі, в майстерності домашньої випічки тортів та різних солодощів. Більше десяти  років вміло дбає про поповнення фонду дитячою літературою, підручниками, методичною літературою,  і проводить велику роботу в організації та проведенні цікавих, тематичних, креативних шкільних заходів та вечорів відпочинку з школярами Колківського НВК.

Ось таку маю у Колках чудову колегу. А взагалі бібліотекарі Дубровиччини – це мудрі і розуміючі люди, які своєю працею збагачують духовне життя України. Хай всім Господь посилає мир та злагоду!

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.