В Угорщині водили Куста та їли вареники

З 1 по 4 серпня цього року музей Івана Гончара на запрошення угорського музиканта та етнографа Міклоша Бота представляв українську програму на фестивалі «Ордогкатлан» в м. Надьхаршань (Угорщина). Український двір вже четвертий рік поспіль є однією з найбільш улюблених та відвідуваних із 50-ти локацій н

Цього року українську співочу програму представляли гурт Чудіновичів із Сварицевич нашого району, гурт із села Бовсуни Лугинського району Житомирської області, Домініка Чекун із с. Старі Коні Зарічненського району, гурт Рожаниця (Київ), Алла та Юрій Ковальчуки (Рівне). Найстаршій учасниці серед українських гуртів Надії Шваб цього року виповнилося 88 років. У рамках фестивалю угорські науковці читали лекції з традиційної культури, говорили про паралелі та взаємовпливи культур.

Окрім традиційної програми, музиканти та театральні діячі Угорщини та Франції створювали мистецькі інтерпретації українського фольклору на основі експедиційних досліджень Україною, які відбувались у травні 2018 року.

Фестиваль відбувся в рамках реалізації міжнародного проекту «Поліфонія» у співпраці Угорщини, України та Франції за підтримки програми «Креативна Європа».

Отож наші землячки Віра Зиль, Мокреня Єфімець та Тетяна Чудінович представили багатий поліський автентичний спів в українському дворі. Про участь у цьому мистецькому заході розмовляємо з керівником родинного гурту Чудіновичів із Сварицевич Вірою Василівною Зиль.

Як ви, наші талановиті землячки, потрапили в Угорщину, щоб представити українську народну пісню?

Все почалося ще з весни. Ми брали участь у проекті «Поліфонія». На Трійцю троє організаторів цього проекту три дні мешкали у мене вдома в Сварицевичах. У нашому селі записали більше 50 пісень. Ми, гурт Чудіновичів, представили нашу поліську пісню дуже багатогранно. Зйомки проходили у хаті мого брата. Створили гарний відповідний інтер’єр і атмосферу. Один із організаторів цього проекту Міклош Бот і запросив нас до Угорщини. Щоправда, там бували тільки найстарші учасниці нашого колективу.

Як зустріла вас ця країна? Які враження найбільше полонили душу?

Почну з перельоту. Ми поїхали в Київ, а звідти вилітали в Будапешт. Ну що скажу: летіли ми всі вперше. Ох і комфортно в небі. Це не те, що їхати маршрутками по наших дорогах (сміється). А от угорські дороги, то вже, як дзеркало. Атмосфера всюди дружелюбна, чудова, нас прийняли, як рідних, поселили в будиночку з усіма зручностями. Дуже приємно, що наш автентичний спів зацікавив там не лише старше покоління, а й молодь. Це вражає. Простота і щирість людей завжди дарують душевну радість. Одного дня мер містечка з дружиною привезли нам обід, перша леді міста власноруч напекла дуже смачної випічки. Така увага і повага нас дуже пройняли. Розкажу й таке: ми були у краї, де роблять смачне вино, там традиційно виготовляють великий асортимент цього напою. Але, знаєте, я не бачила там нетверезих людей. Є культура вживання спиртного. Це теж важливо.

Чим власне заповнили чотири дні фестивалю представники України?

Кожен день була у нас нова тематика: веснянки – це в перший день, потім були Андріївські вечорниці, третього дня наш сварицевицький Куст вразив всіх своєю самобутністю. Вбрали автомобіль, і Куст завітав у всі куточки міста, де проходив фестиваль. А четвертого дня ми демонстрували українське весілля, вчили українських танців. Звичайно, робили це спільно з іншими учасниками з України. Що цікаво «одружували» дівчину-українку і хлопця-угорця, між ними виникла симпатія, і юнак проводжав нас додому.

Кожного дня на фестивалі майстриня Ольга Сахно (Київ) проводила майстер-класи з традиційних ремесел, а Ганна Панасюк із Рокитного частувала гостей двору традиційними поліськими стравами. Це були український борщ, вареники, куліш і яєчня з млинцями. Останню страву так розхапали, що ми й не спробували. Їй допомагала готувати молодь-волонтери, все було дуже гарно організовано.

Віро Василівно, звідки у Вас і Ваших рідних такі чудові голоси?  

Дуже гарно співала моя покійна мама Марія Павлівна. Її чудовий голос передався усім восьми дітям (7 дочок і один син). Наша родина була дуже трудолюбива, згуртована, співоча. Що не робили б, то завжди лунала пісня. Вона нам завжди у всьому сприяла. Тато з мамою були трударі, мали кілька корів, пасіку, поле. Було до чого рук докласти, а українська душа у праці прагне співати. Слухали, як співали односельці, свою інтерпретацію додавали. Наш гурт був створений у 1971 році, як ми поїхали представляти Рівненщину на телебачення у Львів. Три рази виступали у Польщі.

Зараз у гурті вже співають представники і молодшого покоління Чудіновичів. Виконуємо дуже різні пісні, особливо я люблю співати про жіночу долю.

Що дають подібні фестивалі людям, на Ваш погляд?

Я думаю, що такі заходи роблять нас дружнішими, уважнішими і більш щирими один до одного. Так повинно бути серед людей, серед країн. Треба жити у мирі та злагоді. А знати культуру сусідів – це бути духовно багатим. Духовно багата людина ніколи не буде бажати зла ближньому. Щиро вдячні Міклошу Боту, Мирославі Вертюк (музей Гончара), Юрію Ковальчуку за спілкування і підтримку, хай Бог посилає цим людям гарне здоров’я! До речі, Євгенія, дружина Міклоша Бота – українка, вона допомагала нам з перекладом. Це дуже приязна людина, яка стала нашим другом.

Довідково: «Поліфонія» – це проект міжнародного культурного співробітництва Угорщини, України та Франції, головними завданнями якого є фіксація останньої живої пісенної традиції, впорядкування українського фольклорного архіву.

Яка структура архіву культурної спадщини до сучасного світового контексту?

В архіві зібрані 931 пісня, культурне надбання 80 сіл та 391 виконавець. Всі матеріали представлені відеозаписами високої якості, каталогізованими за різними критеріями (виконавці, місце походження твору, жанри, обставини виконання тощо), багатоканальний програвач дозволяє прослуховувати кожен голос окремо, усі пісні мають тексти та варіанти з різних регіонів.

Архів створено 3 мовами: українською, угорською та англійською. Тривають переклади пісень іноземними мовами. Надалі онлайн-архів наповнюватиметься новими записами. Проект розширюватиметься іншими напрямками: передбачено перформанси, освіту, дослідження, інформаційні технології тощо.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

ЯК ПОНОВИТИ ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВА?

До редакції газети звернулися дубровичани Анатолій та Євгенія Конончуки з приводу земельного спору з сусідами Романушками. За словами авторів листа до редакції, їхні сусіди створюють їм незручності, відмежувавшись від їхньої ділянки височезною шиферною огорожею. Раніше, пишуть в листі до редакції подружжя Конончуків, земельні ділянки розмежовувалися металічною сіткою, і це не викликало ніяких нарікань. Однак коли сусіди змінили огорожу на шиферну, до складу якої входить азбест, що шкодить здоров’ю, то почали бити на сполох. Адже, на їхню думку, така огорожа не тільки має шкідливі складники, а також спричиняє затінення, непровітрювання і непрогрівання земельної ділянки та робить її зовсім непридатною для вирощування сільськогосподарської продукції.

З подібними заявами люди звернулися декілька разів у міську раду, а також в поліцію, прокуратуру, державну архітектурно-будівельну інспекцію. Заявники вимагають демонтувати спірну огорожу, або ж як альтернатива, окрім того, щоб міська рада прийняла рішення, яке дозволило б їм доприватизувати 0,234 га, яких не вистачає до 10 соток, що наразі гарантуються чинним законодавством землекористувачам для будівництва та обслуговування прибудинкової території в межах міста. А бракуючі метри (бо мають приватизованих 0,766 га) рекомендують додати за рахунок земельної ділянки сусідів, які володіють, на розсуд Конончуків, «великою площею», бо на час забудови  Романушків виділялося по 0,6 га. Мовляв, таким чином справедливість буде відновлено, бо шкоду, завдану затіненням, буде компенсовано додатковими квадратними метрами.

Спір цей міська рада, як ми з’ясували, розглянула. Комісія, уповноважена на його вирішення, констатувала: «Власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи їх використання, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо)». Як бути з забором, що став причиною сусідського спору? Міська рада з цього приводу рекомендацій не висловила. Тож заявникам доведеться або звертатися до органу місцевого самоврядування повторно, або ж захищаючи свої земельні права. позиватися до суду.

Скільки метрів повинно бути до межі, якщо сусід будує новий будинок, садить дерева чи створює інші об’єкти?

Не так багато сусідів з плином багатьох років змогли зберегти добросусідські відносини.

І, як правило, причиною, погіршення стосунків стала нова будівля чи дерево, яке з’явилося прямо на спільні межі. На прохання трохи відступити від паркану, часто можна було почути тільки незгоду, що і переходило у затяжні спори та сварки.

Для того, щоб уникнути подібних ситуацій, необхідно кожному із нас знати про встановлені законодавством обмеження та одразу вимагати їх дотримання.

Отже, Державними будівельними нормами – ДБН 79-92 «Житлові будинки для індивідуальних забудовників України» – були встановлені такі відстані для зелених насаджень: від стін будинків і споруд до осі дерев – 5 м, для кущів – 1,5 м; від межі сусідньої ділянки до осі дерев – 3 м, для кущів – 1 м.

Однак, варто пам’ятати, що гілки дерев та кущів не повинні перетинати меж сусідніх ділянок.

У разі проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники земельних ділянок, на які виступають гілки та корені мають право самостійно відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо це є перепоною у використанні земельної ділянки.

Також, відповідно до ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», якщо з іншого боку межі нема забудови, то відстань до бічної межі ділянки від найбільш виступної конструкції стіни повинна становити не менше 1 м.

При цьому має бути забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних земельних ділянок.

Згідно із санітарними нормами туалети потрібно розташовувати не ближче 15 м від житлового будинку і літньої кухні, а від питного колодязя – за 20 м.

Вимоги щодо огорожі (висоти, конструкції, матеріалу) встановлюються місцевими правилами забудови. Огорожа має проходити по межі і не повинна створювати перешкод для використання за призначенням сусідської земельної ділянки, затінювати її та ін.

Також, власники і землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей: затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення інше.

Варто наголосити, що ДБН на сьогодні втрачають чинність, оскільки тепер такі питання уже не є компетенцією центральних органів влади, а віднесені до повноважень органів місцевого самоврядування.

Сьогодні такі норми встановлюються в місцевих правилах забудови або проекті забудови і благоустрою населеного пункту, які затверджуються місцевою радою після погодження з місцевим органом містобудування та архітектури. Але варто відзначити, що встановлені норми колишнім ДБН повністю знаходять своє відображання у актах органів місцевого самоврядування.

У разі наявності та невирішення серйозних спорів щодо додержання сусідами правил добросусідства та стосовно меж земельних ділянок, які перебувають у власності, конфлікти вирішуються в судовому порядку за умови відповідного звернення власника до суду.

Такі рекомендації прочитали на сторінці адвоката Сергія Гули, котрий активно коментує всеможливі спори в мережі Інтернет.

Вінчання – не просто

красива церемонія

Коли два серця знаходять одне одного в цьому бурхливому світі, їм хочеться якось закріпити свій союз. Та, на жаль, ні запис у книзі реєстрацій, ні підпис у свідоцтві не гарантують довгого подружнього життя. Сімейне щастя та довголіття вимірюється вірою в силу кохання, в щирість почуттів, особливо, якщо ця віра отримала небесне благословення.

Отож у гарячу пору весільних церемоній про тонкощі церковного союзу двох сердець спілкуємось з отцем Ростиславом, настоятелем Свято-Іуліаніївського храму, та його дружиною матушкою Раїсою.

Яка головна місія вінчання? Чому важливо не лише отримати офіційний папірець, але й поєднати долі перед Богом?

Вінчання –  таїнство, яке має величезний духовний зміст. Господь своєю присутністю з’єднує душі в одне ціле. І Його благословення буде допомагати парі долати тяготи сімейного життя.  Бо молодята дають не просто клятву одне перед одним, а насамперед перед Богом, що будуть єдині, житимуть в злагоді, де треба прощатимуть та поступатимуться.

А що може стати на заваді рішенню молодят піти до вінця?

Церква не дозволяє третій, четвертий, п’ятий шлюби і так далі. Таїнство вінчання приймають тільки охрещені пари. Заборонено вінчати близьких родичів до третього коліна включно, хрещених батьків з хрещениками, а також тих, хто раніше дав чернечі обітниці. Неприпустимий церковний союз, коли хоча б один із молодих сповідує нехристиянську віру або є атеїстом.

А ще бажано, щоб і батьки молодят були повінчані.

Чи дозволяє церква вінчання без укладання офіційного шлюбу?

Звісно дозволяє. Бо в першу чергу має бути благословення від Бога, а потім від держави. Головне, щоб хтось із подружжя не перебував у шлюбі з іншою людиною.

В народі є купа табу щодо дати одруження, наприклад, високосний рік, травень  тощо.

Це все народна творчість так би мовити. Але справді є дати, у які не можна вінчатись. Це насамперед усі чотири пости (Різдвяний, Великий, Пилипівка та Успенський), в переддень храмових та найважливіших церковних свят. А ще у вівторок, четвер та суботу (напередодні пісних днів та неділі).

Взагалі весільні забобони – це окрема історія.  З цими речами пов’язано чимало марновірств. Мовляв, обручка має бути без гравірування, бо подружжя спотикатиметься усе життя. Якщо впаде під час таїнства – до швидкого розлучення. Щоб життя було солодким, молода кладе грудочку цукру у бюстгальтер. А щоб не зурочили – шпильку.

Знову ж людські вигадки. Якщо між подружжям є любов і Бог в серцях, то ніякі відьми і забобони не зашкодять їхньому щастю. Якщо ж молодята так бояться злого ока, то краще взяти свяченого маку чи шматочок ладану. Це набагато правильніше.

А як щодо білого плаття?  Є така вимога у церковних правилах?

Раніше люди не мали нічого, і дівчата йшли до вінця у простій лляній сорочці і власноруч сплетеному  віночку. Бо важливо  не в чому, а з якими намірами і почуттями в душі йти до вінця. Сукня ролі не грає.

З якого віку можна вінчатись?

Однозначно з повноліття. А от крайньої межі немає – можна і  30, і в 50, і в 70. Господь приймає в будь-який час, головне, щоб не було запізно.

А велика різниця у віці може бути перешкодою?

Це звісно небажано. Але, якщо між людьми є почуття і бажання, то великої перешкоди немає. Священик не відмовить такому подружжю.

Мабуть, не всі знають, якою має бути підготовка молодих людей до таїнства вінчання. Що порадите парі?

Насамперед молодята повинні збагнути, який важливий крок вони готуються зробити, перед ким даватимуть обіцянку бути разом. Бо це свого року невелика самопожертва – залишити минуле і вступити в нове життя, де треба не лише приймати, але й віддавати. Бути готовим бачити недоліки коханих і миритись з ними.

Колись  молодь починала готувалась за рік. Майбутнє подружжя кожної неділі відвідувало храм, батюшка вивчав, чи зможуть вони бути парою. Часи змінилися, нині багато взагалі живуть без шлюбу. А в кращому випадку прийдуть раз до храму для вінчання. Правильно, коли цьому передує деякий час духовності. Нехай він буде невеликим, та все ж. Обов’язково треба разом причаститись та посповідатись.  Якщо хтось з пари нехрещений, його можна прийняти навіть за кілька днів до одруження. Нічого не пити та не їсти перед вінчанням.  Перше, що вони спробують у цей день – вино, яке є символом життєвої чаші радощів і смутку, котру подружжя повинне ділити до самої смерті. Обручки слід  заздалегідь віддати священику, щоб він освятив їх на престолі.

Ви згадали про нинішнє відношення до вінчання. Чи не стало воно не таїнством за покликом душі, а скоріше традицією?

Справді багато молодих пар вінчаються,аби догодити батькам або просто, щоб віддати данину моді, бо це роблять інші, тому, мовляв, чим ми гірші. Це ж так гарно, хор співає, проповідь після вінчання священик проголошує тільки їм. Однак це не тільки красива церемонія, це насамперед духовний обряд. Молодь, на жаль, не до кінця розуміє його важливості. Пара перед Богом входить в особливі стосунки одне з одним. Повінчані вважаються поєднаними назавжди (за виключенням деяких випадків).

Хоча справедливості заради треба сказати, що є молоді люди, які за покликом душі йдуть до храму. Зерно віри їм посіяли ще в дитинстві, брали за руку і приводили до церкви. І відповідно вони несуть свою дитинку до причастя. Саме тут і зароджується та об’єднується сім’я. Дуже гарно збоку подивитись, коли молода пара зранку, можливо хай і не надовго, але прийде до храму отримати Боже благословення на тиждень.

Доводилось поєднувати долі пар перед Богом, які уже прожили не один десяток років разом?

Звичайно, і дуже багато таких. Якось вінчали «молодят», яким уже було під сімдесят років. Траплялись випадки, коли чоловік помирав і доводилось проводити таїнство дома.  В радянську епоху «похід»  до церкви міг закінчитись виключенням з комсомолу, партії, крахом кар’єри.  Тому подружжя зважується на такий крок уже в старшому віці, бо осмислює, що це треба їхнім дітям й онукам, аби дати їм своє благословення на шлюб. Адже якщо батьки не вінчані, значить вони живуть в перелюбі за християнськими законами, а отже Господь не посилає благодать їхнім нащадкам. 

Вінчання мало б зміцнити шлюб. Але  сьогодні навіть серед тих, хто повінчаний, багато розлучених. Чому нині такі неміцні подружні союзи?

Люди не усвідомлюють, що подружнє життя складається не лише зі свят, але й з буднів, незгод, проблем. І часто замість того, щоб підтримувати і осилювати негаразди разом, пара розлучається. Втім  чим більше труднощів ми долаємо спільно, тим більше почуття  виникає. Якщо ми абияк вкинемо насіння в поле, то й воно виросте ніяке. А якщо як слід обробимо, потрудимось, то будуть й гарні плоди. Так і в любові та стосунках. На все треба постійна праця, терпіння, піклування, потрібно вміти поступатися і говорити слово «пробач». Буває складно, але саме цим часто можна зберегти свій шлюб. І це слід усвідомити ще до того, як йти до вінця.     

А ще таїнство вінчання є основою створення домашньої церкви, отже, має бути молитва, служба, а люди часто і молитися не вміють ні за себе, ні за інших, до храму не ходять. Коли цього немає, тоді дім будується на піску, і йому не встояти.

У людей є таке поняття, як «розвінчання». Вважають, якщо раніше повінчалися, то можна провести «обряд», після якого їх будуть вважати невінчаними і можна без гріха йти до шлюбу знову.

Нема таких понять  як «розвінчання» або церковне розлучення. У Святому Письмі сказано: «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає». Знову ж повторимось, коли молодята вінчаються, вони мають знати, що це назавжди. Бо є один Бог, одна віра, одне хрещення і одне вінчання. Лише в крайніх випадках можна взяти у владики благословення на другий шлюб: якщо хтось з подружжя помер або зрадив. А «не зійшлись характерами», «чоловік мало заробляє» і тому подібне – не є причинами.

Ви вже давно разом розділяєте радості і труднощі, щоб могли порадити молодим парам і не тільки? Як зберегти мир і злагоду у сім’ї?

Головне, чого слід добиватися у шлюбі, – щоби твоя «половинка» була щасливою, адже якщо буде щасливою вона, то будеш щасливий і ти. Важливо разом будувати домашнє вогнище. Навіть елементарно після роботи зібратись і хоча б годинку попити чаю, обговорити наболіле, порадитись. Цікавитись життям один одного, допомагати, підтримувати. Це дуже об’єднує.

Леся КОНДРАТИК.

Знає мову каміння

і вивчає древню цивілізацію

Юрій Полюхович – один із двадцяти фахівців на всій планеті, які вміють читати письмена давнього народу, що панував колись у Центральній Америці. Україна, США та Мексика – ось країни, де дослідник почувається якнайкраще.

Про Юрія Полюховича дізналася взимку цього року. Педагог із Сварицевич Оксана Островська на своїй сторінці у «Фейсбук» написала інформацію: «Знай своїх! Це Юрій Юрійович Полюхович, доктор філософії та співробітник наукового проекту «База даних ієрогліфічної писемності майя» Каліфорнійського університету, який здійснив десятки експедицій до Латинської Америки, археолог – син нашого земляка Юрія Васильовича Полюховича із Сварицевич, випускника 1978 року». Не упустила нагоди приєднатися в друзі до науковця у соцмережі і я. Отож останнім часом мене вражають його дописи і фото. Зрозуміла, що Юрій Полюхович – це дуже яскрава і непересічна особистість, яка бачила так багато у цьому світі. Для вас пропоную опрацьовану з різних джерел інформацію про сина нашого земляка, яка допоможе вам зрозуміти багатогранність науковця Юрія Полюховича.

Освіта і робота

Юрій Полюхович народився у 1980 році в Костополі. Свій шлях у студентство почав із Березнівського лісового коледжу («Бухгалтерський облік і аудит»), згодом закінчив Тернопільську академію народного господарства («Фінанси»), потім були: магістратура в НаУКМА («Історія»), КНУ ім. Тараса Шевченка, аспірантура; постдокторантура в Університеті штату Каліфорнія (США). Юрій Полюхович – кандидат історичних наук, автор першої в Україні кандидатської дисертації з класичного періоду майя.

У 2000-2010 роках археолог працює керівником секцій і семінарів на конференціях в університетах США, Латинської Америки, Європи. Він здійснив десятки експедицій до Латинської Америки. Наш земляк – член Європейської асоціації дослідників культури майя. З 2008 року Юрій Полюхович очолює туристичну компанію «Royal Adventures». Науковець брав участь у найбільшому проекті з вивчення писемності майя «The Maya Hieroglyphic Database» при Університеті штату Каліфорнія (США). Юрій Полюхович – співдиректор проекту з документації написів майя у штатах Кампече, Юкатан, Кінтана-Роо (Мексика), заступник редактора наукового журналу «Glyph Dwellers» (США). Дослідник був радником міністра освіти і науки України (2014-2016).

Дитяче захоплення переросло

у наукові дослідження

Єгиптом Юрко захопився ще у 9 років: мумії, скарби – все це викликало неабиякий інтерес у хлопчика. У шкільній бібліотеці було кілька гарних книжок на цю тему, наприклад, «Їх величності піраміди» Войтеха Замаровського. Саме з неї дізнався, що піраміди є не тільки у Єгипті, а й у давній Америці. Почав вивчати племена інків, майя та ацтеків. Поступово інки та ацтеки «відпали», бо видалися допитливому юнаку добре дослідженими. Майя залишилися, бо тоді лише тільки-тільки почали читати тексти їхньою мовою.

Як стверджує історик у своїх інтерв’ю, у дитинстві він був вражений, що наш співвітчизник Юрій Кнорозов з Харківщини розшифрував писемність майа. Школяр почав шукати книжки на цю тему у районній бібліотеці, адже Інтернету тоді ще не було. Збирав роботи Кнорозова, Кінжалова, Стінгла. Саме тоді вийшло ще й кілька документальних фільмів на цю тему.

Згодом юнак познайомився з Максимом Стюфляєвим, популяризатором науки, який дуже добре аналізує історичні події на основі дешифрованих текстів. Отож випускник з Костополя дуже хотів серйозно зайнятися наукою.

Шлях до омріяного

був непростим

Про своє студентське життя Юрій Полюхович розповідає так: «Після завершення школи постало питання вибору професії. Ставати істориком? Це видавалось ненадійною справою, і треба бути відчайдухом, щоб займатися нею у наших умовах. Я послухав батька та пішов вчитися на бухгалтера. Однак інтерес до історії залишався і паралельно з навчанням у Тернопільській академії народного господарства я писав щорічно одну-дві наукові статті англійською мовою. Коли ти хочеш займатися улюбленою справою, то будеш це робити, де б ти не працював офіційно. Бо «хочу» – це вже половина «можу».

Коли я дійшов до певного моменту у своїх студіях майя, то зрозумів: щоби рухатися далі і брати участь у міжнародних проектах, експедиціях та розкопках, необхідно захистити кандидатську дисертацію. Це сталося у 2012 році на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Дисертація мала обсяг понад 700 сторінок, з яких 500 – це додатки, корпус епіграфічних джерел, перекладених мною саме для цього дослідження. Деякі з них були мною тоді введені у науковий обіг.

Того ж року мене залучили в найкрутіший у світі проект з вивчення писемності майя у Каліфорнійському університеті в Девісі.

До речі, цей проект триває вже 30 років. Фактично, в одній базі зібрані усі тексти майя, що уможливлює пошук за ключовим словом по всьому корпусу. На екран виводиться географія цих текстів, датування, місце зберігання. Нашим завданням було ввести їх усі в систему та створити такий собі майяський «гугл». Поки ця система існує лише в робочому варіанті і наразі ми шукаємо грант для продовження проекту. На сьогодні у базі близько 76 тис. записів, кожен з яких репрезентує ієрогліфічний блок-слово майя».

Про нинішні проекти

Поселення майа базувалися на території п’яти країн. Зокрема, це Гватемала, Мексика, Беліз, Гондурас, Ель-Сальвадор. Туди з 2002 року разом з колегами по науковому проекту «База даних ієрогліфічної писемності майя» Каліфорнійського університету їздить науковець на дослідження.

Окрім цього, зараз Юрій Полюхович займається проектом у Паленке (Пале́нке – археологічне місто та історичне поселення майя, біля річки Усумасінти у мексиканському штаті Чіапас). Він має доступ до усіх сховищ та матеріалів, чого не було при написанні кандидатської дисертації. Завдання дослідника на найближчі роки – створення корпусу ієрогліфічних текстів цього міста.

Є археологічний проект – дослідження руїн городища Алтар-де-Сакріфісьйос у Гватемалі разом з американськими та гватемальськими спеціалістами. Вже три сезони позаду. Нещодавно Юрій Полюхович повернувся звідти. Там він робив нічну зйомку написів на кам’яних монументах для подальшого аналізу та лінійних промальовок.

Також науковець працює над тим, щоб привезти в Україну повноцінну виставку мистецтва стародавніх майя.

Цивілізація, яка жила майбутнім

Свій вибір теми дослідження науковець пояснює так: «Історія стародавніх майя охоплює процес становлення, піднесення й занепаду однієї із найрозвиненіших цивілізацій доколумбової Америки. Суспільство майя мало чіткий поділ на класи знаті, священиків, воїнів, ремісників, торговців, селян і рабів. Люди там переважно займалися землеробством. Дуже цікавою є їхня архітектура. Майя намагалися інтегрувати будівлі в природу. Свої найважливіші споруди – храми вони будували на пірамідальних платформах. Ще в древній цивілізації були поширені майданчики для гри в м’яч. Нині культурою майя починають цікавитися все більше і більше людей. Буває, телефонують і просять завезти на екскурсію туди, де ще не ступала нога людини».

Класична цивілізація майя загинула ще за 500-600 років до приходу європейців. Юрій Полюхович зазначає: «Однак і про рештки цивілізації не скажу, що все винищили європейці, адже найбільшої шкоди завдали хвороби, які вони занесли. Єдине, що було позитивного від іспанців – завдяки католицьким місіонерам у нас є словники тодішньої мови майя, які були складені з метою проповідництва та навернення індіанців у християнську віру, зокрема францисканцями, які вивчали юкатекський діалект мови майя й укладали словники. Проте, вони спалили сотні книжок. Збереглося лише чотири рукописи і це – страшна втрата».

Історик підкреслює: «З усіх знаків майя на сьогодні дешифровано близько 50%, з трохи більше 1200 знаків, які нами ідентифіковано. Упродовж наступних 10-15 років може бути знайдено і близько 60-100 нових знаків. Наступного року в університеті Оклахоми (США) виходить каталог усіх відомих знаків, я є його співавтором.

Багато хто думає, що ця цивілізація зникла повністю. Неправда: вони досі існують, чисельність їх складає близько 6 мільйонів осіб. Туди входить 28 груп поселень, які відрізняються між собою мовою. Це схоже до того, як слов’яни діляться на різні народності: українців, білорусів тощо. Також населення має свою грошову одиницю. Це такі ж люди, як і ми з вами».

Тепер Юрій Полюхович із своїми компаньйонами пропонує ексклюзивні тури у місця, де не ступала нога людини, де можна доторкнутися до пам’ятників величної цивілізації. Серед клієнтів Юрія – і відомі політики, і бізнесмени. Трапляються і голлівудські знаменитості.

– Наша компанія організовує для VIP-клієнтів 1-2 експедиційно-пізнавальних подорожі на місяць в дикі і малодосліджені місця, що не стали жертвами масового туризму, бажано туди, куди не ступала нога білої людини. На ринку такі послуги користуються особливим попитом.

У нас інтернаціональна команда, в основному академічні вчені, не останні в своїх країнах. Люди, які можуть дозволити собі ексклюзивні бутик-готелі і вілли, кращі вертольоти і джипи, хочуть і кращих гідів – фахівців у своїй галузі.

– Зрозуміло, що подібні тури – задоволення не з дешевих, відтак вони не можуть бути доступними для всіх – один тільки переліт до Мексики і назад чогось вартує, – говорить дослідник. – Та все ж мені хотілося б, щоб і чим більше українців взяли чогось корисного у дружелюбного мексиканського народу. Наприклад, поваги до своєї історії.

Довідково: Ма́йя – одна з цивілізацій Месоамерики, що відома своєю розвиненою писемністю, вражаючими досягненнями в мистецтві, астрономії та архітектурі.

Цивілізація майя почала формуватися у докласичну добу(2000 до н.е. – 250 н.е.), досягла розквіту в класичний період (250-900) і продовжувала існувати в гірській Гватемалі та на Юкатані аж до прибуття конкістадорів.

Майя будували величні кам’яні міста, більшість з яких було залишено ще до прибуття європейців. Станом на початок 1980-х років археологами було відкрито близько 1000 городищ майя та 3000 селищ. Деякі городища, зокрема Паленке, Чичен-Іца та Ушмаль у Мексиці, Тікаль і Кіріґуа у Гватемалі, Копан у Гондурасі та Хоя-де-Серен у Сальвадорі включено до переліку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Майя створили розвинену систему ієрогліфічної писемності та розробили оригінальну календарну систему.

Цивілізація майя мала багато спільного з іншими цивілізаціями Месоамерики. Вплив культури майя знаходять у регіонах Мексики на відстані до 1000 км від центру їхнього розповсюдження. Розроблений майя календар використовувався й іншими народами Центральної Америки.

Люба КЛІМЧУК.

БУДІВЕЛЬНА ФАНТАЗІЯ РОБИТЬ

СВІТ ЯСКРАВІШИМ

В уяві пересічної людини будівельник – це засмаглий дядько, що вправно кладе цеглу. Зрештою щось в цьому стереотипі є й від правди. Адже в основному робота будівельника проходить під відкритим небом, й сонце таки вносить певні колорити в його образ. А от щодо функцій, які покладає на людину будівельного фаху суспільство, то вони, як виявляється, куди ширші, аніж ми можемо собі уявити. Нині будівельна компанія – це команда креативних проектувальників, дизайнерів, архітекторів та ремонтників, які свято вірять, що фантазія – це рушійна сила, котра здатна змінити світ, неабияк прикрасивши його. А ще – це сфера ризиків та взаємовиручки. В будівельній галузі панує командний дух, де ритмічність та якість роботи одного як ніде впливає на загальний результат. В цьому переконалися, побувавши днями на будівельному майданчику Дубровицького НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.», де зараз розгорнулася масштабна реконструкція закладу.

Поряд з професійними будівельниками вправно орудують штапелями на ремонті їдальні й місцеві вчителі на чолі з директором закладу Володимиром Кушніром.

Як розповідає головний підрядник будівництва, керівник ВК «Вікторі Груп» Валерій Іванович Фінюк, саме Володимир Володимирович і є основним натхненником будівельних робіт. «Без енергії та авторитету керівника ліцею ні про які масштабні будівельні проекти в ньому не могло йти мови. Ця людина – великий фанат свого закладу, здатна знайти спільну мову задля загальної справи з найвищим керівництвом області та депутатами всіх рівнів», – каже про очільника ліцею Валерій Фінюк.

Як розповідає керівник підрядної організації, зайшла його фірма на Дубровиччину ще в грудні минулого року, вигравши тендер на ремонт даху Дубровицького НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.». Тоді будівельники спромоглися лише здійснити демонтаж старої стропильної системи, вентиляційних шахт, зробили армуючий пояс. Обв’язали повністю школу, бо за період експлуатації на будівлі вже з’явилися тріщини. До кінця січня освоїли 1.7 млн. грн. виділених коштів Але оскільки в процесі ремонту виявилися значно масштабніші руйнування перекриття школи, фірма вирішила не припиняти розпочатий ремонт, вкладаючи в нього вже свої власні кошти. Звичайно, певний ризик був, чи вдасться згодом перемогти на тендері й повернути ці капіталовкладення, переконавши керівництво області продовжити відновлювальні роботи на цьому об’єкті. Проте й вороття назад не було. Ліцей практично залишався без даху, бо довгий період система перекриття затікала, будівля опинилася на межі повного руйнування. «Знадобилося немало авторитету керівництва району, управління освіти, особистих зв’язків керівника закладу, аби таки до цієї проблеми дослухалися. Кошторис будівництва було збільшено майже в п’ять разів – до 11 млн. грн. По суті, дах довелося робити по-новому. Спочатку з бюджету додали ще півтора мільйона гривень, а після неоднарозових звернень усіх зацікавлених сторін, особистому втручанню народного депутата Василя Яніцького – таки вдалося докорінно змінити проект з капітального ремонту НВК. Зрештою старання начальника управління освіти Ніни Стасюк та директора закладу Володимира Кушніра увінчалися успіхом – було вирішено повністю перебудувати: дах, замінивши його на шатровий, котельню – з використанням нових економних технологій, їдальню, оновити фасад закладу. Було здійснено заміну вікон, обмостки. Реконструйована котельня – вже повністю автоматизована, сучасного типу з використанням економічного вигідного опалення на пілетах. Щось подібне є у Берестівському НВК», – каже пан Валерій.

Разом з будівельниками проходжуся  шкільною їдальнею – крізь хмари будівельної пилюки й їдкі аромати оздоблювальних матеріалів навіть я вже бачу цю частину школи в новому дизайні. Будівельники таки вміють передати свої плани словами. Це буде простора зала, освітлена не лише сучасними люмінісцентними підсвітками, а й тихими приглушеними барвами стін та величезними віконними блоками. Гармонійно впишуться сюди сучасна плитка та естетично витримані в одному стилі меблі.

Особливих проблем з графіками будівельних робіт немає, закінчити їх підрядники збираються до початку нового навчального року. Серед проблемних питань Валерій Іванович називає тільки одну. Вже зараз Україні вкрай бракує кваліфікованих будівельних кадрів. Відтік професіоналів в Європу – зворотній бік медалі нашої євроінтеграції, про який з високих трибун воліють замовчувати. Адже оплата праці будівельника в Україні, попри постійний попит на цю спеціальність на вітчизняному ринку праці, все ж суттєво не дотягує до того, що пропонують фахівцям цієї галузі за кордоном. Втім, як каже співрозмовник, всеж вже намітилася зворотня тенденція. Будівельники вже добре зважують всі «за» та «проти» перш ніж наважитися на закордонний трудовий вояж. І все частіше роблять вибір на користь роботи поблизу рідної домівки.

Скориставшись нагодою, ми також привітали будівельників з професійним святом, котре вони відзначатимуть цими вихідними, та побажали, щоб перше держзамовлення на теренах нашого району не стало для них останнім. Адже хотілося б, щоб Дубровиччина розбудовувалася та гарнішала й надалі.

Людмила РОДІНА.

* Акценти

На Дубровиччині з’явився ще один храм

Цього тижня в районі знову зустрічали митрополита Анатолія. Він вчергове приїхав з гарною місією – для освячення новозбудованого храму. Відтепер прихожани Узлісся відпочиватимуть душею та молитимуться у церкві святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

Владика заклав мощі священомученика Анастасія, диякона Києво-Печерського, у святий престол. У новому храмі відслужили першу службу Божу.

Після літургії митрополит Анатолій привітав парафіян з храмовим святом. А меценатів, які долучились до зведення святині, відзначив церковними нагородами.

Осучаснили електропідстанцію

У селі Шахи  оновили обладнання на підстанції 35 кВ. Це дозволить енергетикам підключити ще дві лінії 10 кВ в районі. Про це повідомили в прес-службі «Рівнеобленерго».

Ремонт на підстанції тривав чотири місяці. За цей час працівники Дубровицької бригади служби підстанцій замінили розподільчі пристрої в комплекті з вимикачами 10 кВ, встановили новий трансформатор, налагодили нові захисти ліній і силового трансформатора. Під час робіт враховувалася і необхідність підвищення безпеки обладнання – нині воно перебуває у окремому зачиненому приміщенні.

Висоцький лісоруб – один з найвправніших

Нещодавно в Клеванському лісгоспі відбулися чергові змагання «Лісоруб-2018». Представники 15 лісогосподарських підприємств  Рівненщини змагалися у п’яти етапах конкурсу. Свою вправність лісівники показували у специфічних для цієї галузі вміннях: звалюванні дерев, обрізці гілок, розкряжуванні деревини. В результаті конкурсант від ДП «Висоцький лісгосп» Володимир Савич здобув «лісорубську» бронзу. Першість завоював звалювальник Зарічненського лісгоспу, друге місце здобув лісівник з Березнівського району.

ПЛЕТУ ДІДУХ, ПРОГРАМУЮЧИ РІДНИМ ЩАСЛИВУ ДОЛЮ

Без верби на покуті та хрещеної ікони, без пучечка зілля, старої підкови та вишитого рушника наші пращури не уявляли свого життя. Ці речі супроводжували їх від першого крику до останнього подиху, уособлювали добро й силу, захищали від всіляких негараздів. Вони були не лише корисними, їх наділяли магічними властивостями і свято вірили в їхню надприродну таємничу силу. Такі магічні речі існували і існують у культурній традиції кожного народу і називаються оберегами.

Здавна нашим пращурам оберегами слугували трави та дерева, птахи та звірі, пізніше – спеціально виготовлені «магічні» предмети. Обереги були хатніми та такими, що брали в дорогу. Існували обереги від чорних сил та хвороб, обереги шлюбу та щасливого життя, родинного захисту. Спільним у всіх цих речах було те, що вони трималися на сильній людській вірі, заряджалися нею, вони були в душах людей, котрі щиро вірили в їхню надприродну силу. Сьогодні про магічну силу дідуха та секрети його виготовлення розповідає завідуюча Орв’яницьким сільським будинком культури Олена Чернецька:

Дідухом в більшості українських регіонів називають простий сніп жита, який традиційно ставлять в хатах на покуті на різдвяний вечір, і який завжди вважався символом врожаю. Його наші предки здавна також вважають родинним оберегом – символом достатку.

Як правило, плетені, скульптурні дідухи виготовляли під час різдвяного посту. В основному таке мистецтво поширене в західних регіонах .

У нас, на Поліссі, за дідуха слугував звичайний сніп жита, пшениці, вівса, перев’язаний червоними стрічками.

Для виготовлення плетеного різдвяного дідуха застосовували різні види злакових. Однак найбільше підходять для цього жито та овес. Ці зернові найменш ламкі. Заготовляли матеріали для дідуха наші предки, як правило, ще перед початком жнив, поки рослина ще не втратила вологи. Якщо ж дідух виготовляли пізніше – в піст, зимою, стебла та колосочки треба було замочити в окропі і витримати певний час, щоб вони менш ламалися.

Традиційно виготовляли дідухи старші люди, але обмежень особливих щодо статті та віку, наскільки мені відомо, не існувало. Головне, як при виготовленні будь-яких родинних оберегів, чисті помисли і позитивний настрій.

Нині в наших домівках рідко можна побачити справжній дідух. Хоча нічого складного у його виготовленні немає. На літніх канікулах, під час проведення дитячого табору, ми такі обереги майстрували з нашими школяриками. Для виготовлення скульптурного дідуха необхідне колосся жита та вівса, а також лляний шнур. В деяких регіонах, знаю, дідухи обмотували кольоровими нитками – залежно від пори року (зимові місяці – сині нитки, літні – жовті, в наш час для більшої колоритності оберегу застосовують кольорові стрічки). Починали плести з маленького снопика, який налічував шість вівсяних колосочків і один – житній. Цей снопик символізував тиждень. Їх число мало бути за кількістю тижнів в році. Потім ці  снопики сплітали в один місяць за кількістю місяців в році.

Дванадцять місяців відповідно сплітали в такий собі стержень – один рік, який до кінця ділили на три ніжки, котрі теж окремо обплітали. Три ніжки дідуха символізують три небесних світила: сонце, місяць, зорі. Існує, щоправда, й інше трактування триначала. Дехто вважає, що ці три ніжки дідуха символізують час: теперішнє, минуле і майбутнє.

За народним повір’ям, дідух має стояти в господі на чільному місці всі різдвяні свята. Потім солому додавали до курячих кубел, аби несучки завжди господарів радували, а зерно змішували з посівним матеріалом на хороший урожай.

У деяких регіонах, читала, якщо дідух був з колосків пшениці, вимолочене з нього зерно мололи, а одержане борошно додавали в тісто, коли пекли паски.

Майже щороку колядую з церковним хором, і такий оберіг, як дідух за цей час зустрічала дуже рідко. Моя донька навчалася свого часу у Львові і привезла звідти дідух, виготовлений як сувенір (куплений там на базарі). У цьому снопику були використані колосочки проса, а також льон та ячмінь.

Великий плетений дідух бачила якось у нашого колишнього секретаря сільської ради Валентини Правник, їй такий оберіг теж хтось привіз зі Львова. В цьому регіоні традиції виготовлення родинних оберегів передавалися з покоління в покоління і як ремесло.

Однак вважаю, що тільки дідух, змайстрований власноруч, є справжнім родинним оберегом, адже ти робиш його з позитивною енергетикою, подумки програмуючи своїм рідним щасливу долю. А от придбаний в сувенірному магазині дідух – це лише елемент домашнього декору, який не наділений жодною магією. Свій перший дідух я сплела зовсім недавно. Думаю, створити такий захисний родинний оберіг під силу кожному.

Спілкувалася Людмила РОДІНА.