Публікація-резонанс

Після виходу газети зі звітом Миляцького сільського голови Федора Хлебовича та репортажу з найбільш віддалених сіл громади «Щоб кожна струна звучала в гармонії з іншою» отримали немало відгуків. Нашим передплатникам дуже було цікаво дізнатися про ті позитивні зміни, що там відбулися. Цифри й аргументи, наведені в цих публікаціях, наприклад, активно обговорилися в колективі освітян. Але не обійшлося й без зауважень. Настоятель храму села Переброди отець Олег Парипа після виходу газети звернувся з таким дистом: «Шановна пані Людмило! Щиро радий був бачити вас в нашому селі та в стінах Перебродівського НВК.

Але сталося прикре непорозуміння, що викликало негативну реакцію в мій бік від начальника філії «Дубровицький райавтодор» Берестень М.І.

Описуючи нашу з вами зустріч ви зазначили: «...ще й зуміли «нагріти» нас на 12 тис.грн....», дещо неточно трактувавши мої слова.

Прошу уточнити на сторінках газети «Дубровицький вісник», що ніхто і нікого в крадіжці не звинувачував. Можливо, через брак часу я не зміг вам донести те, що малося на увазі».

Отримавши такого листа, мала розмову з людьми, що ініціювали ремонт дороги в Перебродах. У них немає жодних претензій до автодору, просто, як вони пояснили, купуючи асфальтову суміш на заводі напряму, вдавалося економити кошти на різного роду накрутках, що сплачує автодор при цьому у вигляді податків. Проте це не означає, що хтось ці кошти поклав собі до кишені.

А щодо районної філії автодору, то мешканці Переброд збираються продовжувати співпрацю з нею й цього року, власним коштом відновлюючи нові ділянки шляхового полотна.

Мали ми розмову й з керівником філії «Дубровицький автодор». Здається, порозуміння дійшли. Микола Іванович Берестень навіть пообіцяв при першій нагоді, якщо будуть на це кошти й матеріали, хоча б залатати найбільш небезпечні ділянки шляху поблизу Миляч, де в буквальному розумінні слова «вбивається» громадський транспорт, машини швидкої допомоги, шкільний автобус, приватні авто. І це при тому, що йдеться про дорогу державного значення. Нагадаємо, на початку січня, потрапивши «в пастку», маршрутний автобус «Рівне-Переброди» поблизу села Лугове мало не злетів з дороги. На жаль, щоправда, й автодори нині також на ладан дихають та все рідше залучаються до будівництва та ремонту доріг, тендери на це виграють приватні фірми. А от проблеми з облуговування шляхів лягають на плечі таких ось державних шляхових філій.

Людмила РОДІНА.

Традиційно 15 лютого вшановують воїнів, учасників бойових дій на території інших держав. У нашому райцентрі цього дня відбувся мітинг-реквієм. Коло пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам в Дубровиці зібралися представники громадськості, ветеранських організацій, військові, активісти та всі небайдужі, аби  згадати всіх тих, хто гідно виконував свій громадянський та військовий обов’язок. Долучилися й представники влади.

Дев’ять наших земляків – така ціна Дубровиччини в десятилітньому протиборстві в Афганістані. Усі вони посмертно нагороджені орденами та медалями. Груди багатьох інших ця війна також прикрасила бойовими відзнаками, та найбільшою  нагородою для них стало життя. А ще – наша пам’ять. Можна сьогодні давати різні оцінки тій далекій війні. Будь-яка війна не є справедливою. Бо на ній гинуть люди. Першими складають голови найкращі, найдостойніші. Чиїсь сини, батьки, брати, чоловіки, наречені. Зараз біль їх рідних ми усвідомлюємо, як ніколи досі. Бо знову гинуть на війні України сини.

Вшановуючи пам’ять українців, полеглих у Афганістані та інших куточках світу, присутні схилили голови й перед тими, хто віддав життя за українське сьогодення.

– Цього дня, віддаючи шану тим, хто пройшов пекло війни в Афганістані, ми схиляємо голову перед їх відвагою та мужністю, – наголосив голова райдержадміністрації Микола Петрушко. – Низько вклоняємося й тим, хто загинув у зоні проведення АТО.

Влада, ветеранська організація грамотами відзначили солдатів війни в Афганістані. А військовий комісар, сам колишній «афганець», учасник АТО, підполковник Анатолій Білаш підкреслив, що бойовий досвід його побратимів  є й зараз неоціненним в Українській армії. Адже колишні «афганці» й нині є тими авангардними воєнними підрозділами, що дають достойну відсіч окупантам на Сході.

ЗАПИТАНЬ БІЛЬШЕ НІЖ ВІДПОВІДЕЙ

У понеділок директори освітніх закладів ініціювали зустріч з головою райдержадміністрації Миколою Петрушком з приводу недопущення згортання бюджетного фінансування на утримання закладів та оплату праці обслуговуючому персоналу.Адже відповідно до доручення голови РДА про оптимізацію мережі на початку лютого управління освіти, молоді та спорту видало наказ про скорочення 34 штатних одиниць обслуговуючого персоналу. Керівники шкіл вкрай незадоволені таким вирішенням проблеми недофінансування галузі. До очільника району вони прийшли з бажанням почути, яких ще заходів, окрім скорочення штатів, вживає влада задля наповнення бюджетів.

Директори вимагали зобов’язати начальника управління освіти, молоді та спорту відмінити вищеназваний наказ в частині скорочення штатних одиниць обслуговуючого персоналу, й прямо заявили, що все одно не будуть його виконувати. «Позбавити робочого місця найбеззахиснішу в системі освіти людину – простого робітника – крок вкрай небажаний. Такі дії лише дискредитують владу й особу представника Президента України в районі зокрема», – вважають  педагоги. А виходом із кризової ситуації, що нині склалася в районі з фінансуванням бюджетних установ, на їхню думку, може стати об’єднання решти населених пунктів в одну велику територіальну громаду. «Ми бачимо, наскільки в більш виграшних умовах у зв’язку з децентралізпацією опинилися наші колеги з Висоцької та Миляцької ОТГ. Вважаємо, що й Дубровиця та решта сіл мають скористатися своїм шансом отримати від держави солідні «підйомні» на розвиток соціальної сфери», – каже директор Заслуцького НВК, депутат районної ради Станіслав Рожко.

Після двогодинної розмови всі сторони дійшли порозуміння. Голова райдержадміністрації розповів про своє бачення виходу з тупикової ситуації. «Минулого року ми мали бюджетну «діру», що не покривалася субвенціями, дотаціями та власними надходженнями, в розмірі більше 18 млн. грн. Левову частку  власних надходжень було спрямовано саме на потреби освіти (3.6 млн. грн. з 4.5 млн. грн. загальної суми перевиконання). Вже в цьому році більша частина вільних залишків також пішла на потреби освіти», – з-поміж іншого зауважив Микола Петрушко.

Голова РДА подякував педагогам за небайдужість. Підкреслив, що сам був керівником підприємства, тому розуміє, наскільки це болючий процес – вивільнення працівників. Однак разом з тим, він наголосив, роздувати штати в нинішніх умовах – також неприпустимо. А от, за інформацією управління освіти, молоді та спорту, замість 35 звільнених працівників обслуговуючого персоналу в 2017 році натомість прийнято 79 нових. Тож при нинішньому, вкрай «економному» районному бюджеті, звичайно, у головного розпорядника коштів виникають запитання до таких штатів. Рекомендував очільник району переглянути й доцільність утримання нинішньої кількості працівників в централізованій бухгалтерії управління, де з відходом немалої частини шкіл під юрисдикцію ОТГ, штатних одиниць аж ніяк не поменшало; як й в ЦПО та райметодкабінеті. Радив голова РДА звернути увагу й на той факт, що частина працівників обслуговуючого персоналу не мають повного навантаження, а нарахування на заробітну плату за них сплачуються в повному обсязі. І в межах району такі непрямі бюджетні втрати виливаються в немало-небагато – 1 млн. грн. на рік. В інших районах у школах сторожів вже давно замінили на системи відеоспостереження та систему охорони, як це організовано в тому ж управлінні освіти, молоді та спорту, але на Дубровиччині це чомусь не практикується, хоча економічний ефект відчутний.

Вкотре, очільник району підкреслив, що величезні втрати має галузь, закупляючи тепло у КП «Теплосервіс», а не генеруючи його самостійно. «Якби вчасно було виконано розпорядження про прийомку котелень в підпорядкування управління освіти, молоді та спорту, як передбачалося моїм розпорядженням ще в серпні, вже б мали значну економію коштів. Принаймні, думаю, мільйон-півтора гривень точно освіті вдалося б на цьому зберегти.

Розповів він й про ті кроки, що робить влада щодо наповнення бюджетів – залучення інвесторів в сільське господарство, активізацію роботи з малим та середнім бізнесом щодо повноти та своєчасності сплати податків, залучення в район представників лісопереробної галузі, зараз, приміром, саме йдуть перемовини з однією з Волинських фірм, піднімає влада й питання  з приводу легалізації видобутку бурштину, що могло б стати основною бюджетонаповнюючою складовою.

«Ми сьогодні говоримо про концепцію  української «Нової школи». А це ж не тільки нові освітні програми – це, по-моєму, нова атмосфера для вчительського пошуку. Я директор, головне моє завдання – навчити дітей, зробити їх конкурентоспроможними в цьому світі. Проте нині на нас нав’язують невластиві для керівника освітнього закладу функції, перетворюючи на таких собі вічних прохачів, що маюсь самостійно утримувати та ремонтувати будівлю, забезпечувати необхідний тепловий, епідрежим загалом. Яка ж це нова школа – якийсь кіш без дна», – в серцях виступав директор флагмана районної освіти Дубровицького НВК Володимир Кушнір.

«Я за 12 років директорства не прийняв жодного зайвого техпрацівника. Скільки їх було ще при панові Руску, стільки й залишилося. Навіть, не знаю, як оце зараз прийти в колектив, сказати, що маємо когось звільняти? Про всі наші витрати директори шкіл звітують перед громадськістю, це ж не є закрита інформація – кожна копійка на видноті. В моїй школі все на рівні Типових штатів, рекомендованих Міністерством», – каже директор міської ЗОШ №1, яка минулого року очолила обласний рейтинг за результатами ЗНО, Ігор Клюйко.

«У нашій школі вже давно немає лаборантів. Вчитель сам виносить  й налаштовує всі необхідні інструменти під час своєї законної перерви, яку міг би використати на особистий перепочинок. Наші прибиральниці вже давно забули про забезпечення миючими засобами, швабрами, елементарним шматтям. «Дезактив» також купуємо самі. І вони на роботі не висиджуються, як може комусь видатися збоку. Бо ж школа –це діти, за ними після кожної перерви треба мити. Але ми не нарікаємо. Зломалася якась запчастина в автобусі, а він у нас – найстаріший в районі й, мабуть, здійснює найдовше за протяжністю перевезення дітей, то я вже давно в такому випадку не біжу в управління освіти, а вже просто запитую водія, скільки вона коштує й мовчки витягую власні гроші. Ніхто не запитує, як й за чий кошт обкошується територія школи, хто там ріже й рубає дрова, як ми виходимо з положення, коли раптом перебої у водопостачанні. Якої ще оптимізації треба?», – крик душі керівника Орв’яницького НВК Алли Буткевич.

«В нас з введенням нової їдальні, штат обслуговуючого персоналу збільшився, але ж це зрозуміло – опалювальники з’явилися. З’явилися вони також в тих навчальних закладах, що прийняли до себе на обслуговування котельні. Все одно це не дотягує навіть до рекомендованих Міністерством освіти типових штатів. У нас, наприклад, нема людини, що обслуговувала б очисні споруди», – каже директор Велюнського НВК Світлана Охмак.

«Відповідно до галузевої угоди, підписаної, в тому числі, й владою, число вивільнених протягом року працівників не має перевищувати 3 відсотки від загальної кількості. Цифра, на яку нині замахнулися – надто висока», – каже голова освітянської профспілки Віра Твердюк.

«Я наполягаю на тому, що як вихід із ситуації – необхідно створювати одну велику громаду з центром в Дубровиці. Якщо цьому противляться окремі сільські голови, то освітяни готові перебрати на себе ініціативу й активно пропагувати цю ідею по селах. Доки ми будемо просто спостерігати за тим, що коїться довкола? А щодо скорочень, то ми й самі добре бачимо, який штат є баластом. Якщо я, приміром, можу обійтися без півставки дрірника, то я її скоротив. Взагалі ліквідував усі півставки, відрахування за які мусить доплачувати бюджет. Але доки таке утискання пасків триватиме? Ми пам’ятаємо, як просто скоротити штат, але ж як важко ввести необхідну нову посаду. Школи ж наші не новішають – вони потребують того, щоб все частіше й частіше підрихтовували їх», – каже директор Заслуцького НВК, депутат районної ради Станіслав Рожко.

Запитань, як бачите, більше аніж відповідей. Кожен по-своєму правий. Вкотре ставиться завдання зробити з «каки» «цяцю», хоча б взяти ту ж освітню Концепцію «Нова школа», й вирішення всіх проблем спускаються на місця. На жаль, не всі місцеві бюджети знаходяться в рівних умовах, щоб осилити таку ношу. Для нашого, дотаційного району, нічого хорошого, особливо в плані бюджетного утримання, попереду також немає. Тут не винна керівника райдержадміністрації. Такі реалії сьогодення. Звісно ж за рік притягнути в районний бюджет бракуючих 18 млн. грн. нікому не під силу.

Хіба що справді вдасться хутенько організуватися в ОТГ й отримати додаткові бюджетні «бонуси» від держави. Адже незабаром школи взагалі стануть самостійними юридичними одиницями, й директору доведеться вкладатися в той ліміт коштів, що виділятиметься суто на його заклад, розрахований виключно на ту кількість дітей, що в ньому навчається. Як тоді виживамуть малі віддалені школи? Вже тепер, за підрахунками управління освіти, молоді та спорту, маємо вісім закладів, де за такого стану справ не покриватиметься навіть заробітна плата для педагогів.

Пригадується давній телевізійний сюжет, як в якійсь країні (просто зараз вже не пригадую, де саме) за спеціальним графіком почала курсувати додаткова електричка до віддаленого села виключно з тою метою, щоб дівчинка-першокласниця - єдина школярка з цього населеного пункту, - могла вчасно добиратися до міської школи. Отакою, напевне, в кінцевому результаті, має бути й наша нова освітня стратегія – подбати про кожну дитину зокрема, її здоров’я та комфорт, доступність до школи, ну, і звичайно рівень навченості. Дуже хочеться дожити до того часу, коли нам це вдасться.

Людмила РОДІНА.

Сміття сортувати – не закон приймати

Замість одного смітничка – кілька окремих відерець на кухні, а на зміну загальним бакам

для непотребу – роздільні контейнери. Саме так з нового року українців зобов’язали сортувати сміття

за видами. В приклад нам, як завжди, наводять цивілізованих західних сусідів.  Втім, чи готові ми

до цієї Європи, котра нагрянула з неочікуваної сторони?

Розпочати «сміттєву» реформу Україна збиралася ще в  далекому 2012-му, тоді був прийнятий відповідний закон. Втім лише через 6 років це «здійснилося». Ну, як «здійснилося», про новації розказали, штрафні санкції впровадили, а куди сортувати – для багатьох не ясно. Щоправда, Дубровиця випередила в цьому плані більшість міст. Напевно, вже помічали на вулицях новенькі жовті контейнери. Так ось у них слід скидати вторсировину (скло, пластик, папір). Тобто все, окрім органіки та небезпечних відходів (батарейок, лампочок). Як розповів Сергій Столярець, очільник «Будинкоуправління», таких баків з’явилось десять. «Ще п’ять плануємо докупити. Поставимо їх в найбільш людних місцях. Повністю забезпечити місто роздільними контейнерами нереально, адже воно складається на 80% з приватного сектора. І біля кожного поставити бак з сіткою обійдеться дуже дорого. В майбутньому, коли суспільна свідомість буде настільки високою, і люди самі сортуватимуть  в себе в дворах, ми робитимемо два рейси. Один – за звичайними відходами, інший – за вторсировиною. Тим більше техніку для цього маємо».

Далі відсортований непотріб звозитимуть на територію підприємства, де працівники його розділятимуть на види. Коли набереться достатня кількість, здаватимуть заготівельникам. «Надприбутків від цього не буде, бо вартість такої сировини невисока, –  каже Сергій Васильович. – Але, якщо  якийсь дохід отримуватимемо, то зможемо, наприклад, відтермінувати підвищення тарифу на певний час. В Польщі, приміром, мотивують людей грошима. Тобто, якщо тамтешній споживач сортує сміття, то платить за послуги на 20% менше. Ми теж можемо рухатись такою ж дорогою. Але спочатку треба розуміти, чи буде підприємство щось мати від насортованого». Тож перспектива непогана. Все в руках містян, а точніше у їхніх сміттєвих кошиках.

Від заготівельників вторсировина «кочує» на фабрики. Повноцінного переробного заводу поки не нажили. Сьогодні в Україні працюють лиш 22 сміттєсортувальні лінії, 1 сміттєспалювальний завод (столична «Енергія») та 3 сміттєспалювальні установки. Це все, на що ми спромоглися за часів незалежності. Спроб налаштувати бодай якусь цивілізовану систему поводження з побутовими відходами було вже декілька – і всі невдалі. Чиновники щоразу звітували, мовляв, програми не мали успіху, бо не вистачало грошей довести діло до кінця. Відтак питаю у пана Сергія, як він ставиться до нововведення. Чи не стане воно черговою утопічною ідеєю?

«Це не утопія. Рано чи пізно так мало статись. Тільки подумайте, зараз сміттєзвалища займають 7% нашої держави. Українського сміття стільки, що ним можна вкрити всю Данію. Навіщо сортувати сміття? Все просто – аби його стало менше. Бо вторсировина буде йти на переробку. В Європі це давно є звичною практикою. Другий плюс закону в тому, що з першого січня заборонено відводити земельні ділянки для нових сміттєзвалищ. І це стимулюватиме  владу щось вирішувати», – каже посадовець.

«А от соціологи нарікають на низьку свідомість людей. Мовляв, не готові ми до цього. А Ви вірите, що дійдемо до європейського мислення?», – знову ж цікавлюсь. 

«Звичайно, якщо не вірив би, то цим не займався. Європа почала боротись за чистоту і екологічність ще 60 років тому. Якщо згадати історію річки Темзи, то в 57-му вона офіційно була визнана мертвою. Там не було нічого живого. Західні сусіди зараз нас вчать, бо вони самі наступили на ці граблі. І ми поступово до цього дійдемо. Звичайно, не через рік чи два, хай би скільки законів не приймали. Але дійдемо. Важливо, аби це пояснювали на телеекранах та шпальтах газет. А головне, щоб була політична воля і бажання можновладців усіх рівнів.  І вони своїм прикладом показали, як треба робити. Бо що казати, якщо нині добряча частка наших дерслужбовців є боржниками «Будинкоуправління».

А тим часом

Якщо в місті зі сортуванням більш-менш зрозуміло, і там є кому подбати про це. То для селян така перспектива – з розряду фантастики. Сподіваюсь, принаймні, поки що. Тут і звичайних сміттєвих баків нема, вже не кажучи про сортувальні. Доводиться в кращому випадку нести непотріб на звалище за селом. Хоча для когось і це не під силу, тому  перетворюють у смітники лісосмуги, узбіччя доріг тощо. Ось така «культура».

Як тоді селянам залишатись законослухняними громадянами? Бо в мережі поширились інформація про штрафи за недотримання «сортувального» закону: 340-1360 гривень для населення та 850-1700 – для організацій. До слова, скоро у парламенті мають намір ухвалити так званий податок на упаковку: тобто за її утилізацію ми будемо сплачувати в момент купівлі запакованого товару.

Відповідь на питання однозначна – «включати» в собі європейця і думати про власне сміття самим.

Наприклад, діяти за стандартною схемою – збирати вторсировину дома, а потім здавати її заготівельнику. В Дубровиці є такий в районі автовокзалу. Макулатуру там приймають по 2,10 грн. за кілограм, склобій – по 40 копійок за кіло, плівку – по 3 гривні, банки з-під пива – по 10  гривень. Біла та блакитна пластикова пляшка цінується вище – по 5 гривень за кілограм, всі інші – по 3 гривні.

«Вимог особливих немає, – каже підприємець. – Скло  можна привозити будь-яке – і бите, і грязне, уже на заводі його миють. Макулатура – головне, аби не мокра. Приймаємо книжки, газети, чеки, все паперове, окрім глянцевих журналів. Без роботи не сидимо. Люди все частіше приносять. Особливо перед святами. Помалу привчаються викидати не на звалище, а нести сюди. Так хоч кілька гривень зароблять. Буває, що скло та папір тоннами привозять. Техніка є, тому можемо приїхати й забрати. Але це залежить від того, скільки сировини і де вона».

Батарейки вони не приймають. Кажуть, не в їх компетенції. Їх часто збирають в школах та деяких торгових точках, приміром, в магазині «Салют» в Дубровиці. Виявляється, вони лише на вигляд маленькі й невинні. Насправді одна пальчикова батарейка, викинута у відро для сміття, потрапляючи на сміттєзвалище, забруднює близько 20 квадратних метрів землі. «У лісі це територія проживання двох дерев, двох кротів, одного їжака і декількох тисяч дощових черв’яків», – кажуть екологи. Усе тому, що батарейки містять важкі метали, які навіть в невеликих кількостях можуть заподіяти шкоду. А от, що робити з лампочками, які теж вважаються небезпечним сміттям – не зрозуміло. Як і з градусниками, але про них поговоримо окремо.

А як в Європі?

Аби дізнатися, як сортують відходи за кордоном, я написала до нашої землячки з Висоцька Оксани Дулі, котра зараз мешкає в Німеччині. 

«Німці відповідально ставляться до цього. Біля житлових будинків розташовані контейнери для паперу, пластику, загального сміття та біовідходів (їжа, квіти). Відповідно, окремо й викидається кожен вид сміття. Скло сортується за кольором – біле, коричневе та зелене. А пластикові пляшки зазвичай відносять в магазин назад. Є спеціальні автомати, здана б/в пляшка в яких повертає німцям 0,25 євро за штуку. Нерідко біля таких «пляшкозбирачів» навіть черги. На купон з відповідною сумою можна щось придбати, просто забрати гроші або пожертвувати.

Контейнери щотижня розвантажуються. Люди дотримуються порядку, не буває такого, щоб лінувались і свідомо викидали сміття не туди. Німці – дуже «чиста» нація. По місту невеличких урн багато, а посеред вулиць обабіч дороги тут не зустріти великі контейнери, як буває в українських містах. Вони стоять десь на задніх дворах. Також є так звані центри утилізації сміття. Сюди можна привозити габаритні речі: старі меблі, техніку, вироби з дерева, а також одяг, скло, кабелі і багато іншого.

Мені здається, справа свідомого сортування відходів залежить не від нації, а в якійсь мірі від того, як влада сприймає і бореться з цією проблемою. А щодо людей, то треба елементарне бажання», –  справедливо зауважує дівчина.

Один філософ сказав, що «подібно до того, як буває хвороба тіла, буває також хвороба способу життя». Спосіб життя, при якому ми потураємо тому, що сміття розростається в геометричній прогресії, є згубним. Це очевидно. Вихід один – грамотно господарювати. І цьому можна, при бажанні, навчитися самим та навчити своїх дітей та онуків. В іншому разі навчить біда, як от із Грибовицьким сміттєзвалищем неподалік Львова.

І наостанок інформація для роздумів: сміттєвий кошик може пережити не одне покоління, адже скло розкладається більше як 1000 років, консервна бляшанка – 500, пластик – близько 180-200, гумові покришки – 120-140 років, фольга – більше 100 років.

Леся КОНДРАТИК.

ЩОБ КОЖНА СТРУНА ЗВУЧАЛА В ГАРМОНІЇ З ІНШОЮ

Загальновизнано, що основним джерелом інформації, окрім офіційної, є велике скупчення людей: чи-то в транспорті, чи-то в черзі до лікаря, чи-то серед покупців в магазині.

Тож і я поки їхала у відрядження до Миляч, вже у маршрутці була досить обізнана з обстановкою в селах громади. Водій автобуса «Дубровиця-Жадень» Михайло Цапко здійснює перевезення сюди близько десяти років, майже про кожного з тутешніх мешканців вже може розповісти невеличку історію. Часто саме Михайло Петрович є тим безвідмовним кур’єром, який допомагає вчасно передати документи до якоїсь установи в райцентр чи дефіцитні ліки звідти. Колишній «афганець» як заправський вихователь й за дітьми в салоні пригляне при потребі, якщо нема кому супроводжувати, приміром, до музичної школи чи з неї, й ще попутно малечі лекцію прочитає про правила вуличного руху, в яких місцях й як дорогу переходити.

Для водія враження від території насамперед лежать під колесами авто. Дороги – болюче питання не тільки для перевізника. Й сільський голова Федір Хлебович скрушно розводить руками. На жаль, поки  що бюджет громади замахнутися на капітальний ремонт доріг при всьому бажанні неспроможний. Надто мало часу пройшло, щоб можна було подужати ремонт магістралей. «Закатати» в асфальт перші державні бюджетні транші, які ми почали отримувати як ОТГ, вважав та й вважаю нераціональним. Адже дуже багато інших проблем нагромадилося в наших селах. Зрештою сьогодні ви самі зможете пересвідчитися, куди ми спрямували фінансові вливання – в першу чергу намагалися вдихнути друге життя в ті вже морально застарілі як для сьогоднішніх вимог заклади освіти та культури, що були побудовані ще в сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття, а то й раніше. З переформатуванням повноважень  на керівництво ОТГ покладаються зовсім не властиві для звичайної сільської ради обов’язки. А відтак – мусили створювати й нову, продиктовану сучасними потребами, інфраструктуру.

Ці два роки для нашої громади, можна сказати, були роками «перебудови». При чому перебудови не стільки об’єктів, скільки світогляду та взаємостосунків між собою. Не скажу, що завжди це просто, навіть в родині чи невеличкому трудовому колективі бувають непорозуміння, однак я вдячний апарату ради, депутатському корпусу, старостам, кожному жителю, хто якимось чином підтримує процес децентралізації в наших селах, за небайдужість до долі малої батьківщини», – каже Федір Федорович. 

Федір Федорович скромно замовчує про перші фінансові успіхи. Якщо перед об’єднанням в середньому на одного мешканця сіл громади припадало по 201 грн. власних надходжень, то тепер ця цифра сягає 1111 грн. Це за темпом росту другий показник серед усіх ОТГ області. Звичайно, порівняно сума несуттєва, однак  вона  свідчить про відчутний поступ в плануванні та менеджменті роботи нових за своєю суттю органів влади, що вже не хочуть покладатися виключно на державні дотації.

На жаль, усамітнитися для розмови нам надовго не вдалося. До сільського голови раз-по-раз хтось та заходить. То керівник комунальної служби має нагально зустрітися, бо ж зима щодень підкидає турбот, то з медичної амбулаторії бухгалтер просить невідкладної «аудієнції», й відмовити ніяк. Адже кожна головинська віза – це ще й своєрідний двигун, від якого залежить ритмічність роботи не однієї установи, а в кінцевому результаті цілий коловорот життя громади та її мешканців.

Між цими робочими моментами й ведемо розмову. Я переповідаю, як в маршрутці пасажири нахвалювали молоду лікарку Світлану Анатоліївну Миронюк, а водночас бідкалися, чому не можна в місцевій амбулаторії оформити листок непрацездатності. Така проблема, як зазначив сільський голова, вже неактуальна, позаяк є достатній штат лікарів, щоб провести засідання лікувально-консультативної комісії й видати пацієнту такий документ. Як буде згодом? Брак лікарських кадрів стоїть дуже гостро й поки що молоді спеціалісти не поспішають їхати працювати в глибинку. Тож завдання ради, в тому числі, створити привабливі умови, аби мешканці ОТГ не відчували себе обділеними в тих чи інших послугах через елементарний брак кваліфікованого персоналу. У задумках сільського голови створити сприятливу атмосферу для роботи в Милячах не тільки лікарів, а й викладачів музичних інструментів, й інструкторів спорту тощо. «Дитина нині має отримати всебічну освіту, незалежно від географії проживання», – справедливо вважає Федір Хлебович.

Після коротенької такої розмови я рушаю в найвіддаленіші села, подивитися, що ж з організацією ОТГ змінилося для них. Мої гіди в подорожі - заступник сільського голови Геннадій Степанович Рожко та староста сіл Біла й Лугове Олександр Адамович Кухарець.

Перша наша зупинка – у Жадені, географічному центрі громади. Саме тут було вирішено будувати безпековий центр, де базуватимуться пожежна, станція невідкладної медичної допомоги, опорний пункт поліції. Миляцька рада викупила у місцевого сільгосппідприємства колишній склад й зараз проводиться його реконструкція. Тендер на це будівництво виграла фірма «Адамандбуд». Незважаючи на десятиградусний мороз й снігові заноси, будівельники темпи робіт не згортають – саме монтували покрівлю. Гречний виконроб Василь Іванович запрошує так би мовити безпосередньо на будівельний майданчик – піднятися на дах будівлі. Мушу й собі дертися обмерзлою драбиною нагору. «Ви подивіться, хіба ми не по совісті робимо? – каже Василь Іванович. – Та на цьому даху вертоліт може приземлятися, – демонструє добротні балки й стропила. Правда, зима після вихідних сюрпризик підкинула, оце побіг в магазин «писатися» на лопати, щоб сніг зчистити».

В магазині записали під чесне слово старости села Жадень Денищич Наталії Кирилівни. Вона частий гість на цьому об’єкті. Будівництво ведеться під її безпосередньою орудою, бо ж саме староста – перший господар в селі.

А ми проїхавши ще з десяток кілометрів напрочуд пейзажною в морозному лісовому обрамленні дорогою до Переброд, вже ведемо мову ще з одним старостою Володимиром Васильовичем Панченком. Цей чоловік, скажу вам, заслуговує на окрему газетну розповідь завдяки багатьом людським чеснотам. Він багатодітний батько, гарний організатор, авторитетний господар, ще й дітьми покійного брата, як рідними опікується. «У нашому селі за ці два роки сталося багато позитивних перемін. Тут же поряд, в приміщенні колишньої сільської ради, відкрилася аптека. Облаштували нові автобусні зупинки. Зараз ось будуємо новий дитячий садочок на 60 місць, адже народжуваність в селі висока, й вже утворилася велика черга до дошкільного навчального закладу. Паралельно проводимо реконструкцію й в приміщенні амбулаторії. Знайшли приміщення й під пожежне депо та відремонтували його. А як змінився наш НВК – це треба побачити», – розповідає Володимир Васильович.

І цей заклад перевершив усі мої очікування. Я була по-доброму шокова. Система відеоспостереження, два класи інформатики, ноутбуки, інтерактивні дошки або плазмові телевізори в кожній класній кімнаті. Нові пластикові вікна, світлі просторі кімнати та коридори, а головне 425 вихованців школи та 50 дошкільничків, три паралельні класи, дві іноземні мови, кабінет фізики та хімії... А вчителі – молоді, креативні, творчі. Тут же в школі зустріла свого давнього знайомого – настоятеля місцевого храму, депутата Миляцької сільської ради Олега Парипу. Він саме поспішав на урок християнської етики. Але встигли перекинутися декількома словами. «Є багато тем для публікацій, роздумів загалом. От, приміром, влітку ми власним коштом будували дорогу. Самі збирали гроші, закупляли асфальт. По суті люди перебрали на себе функції держави. А шляховики, що мали б дякувати за таку безкорисливу ініціативу, ще й зуміли «нагріти» нас на 12 тис.грн. на одному самоскиді асфальтної суміші. Прикро, що матеріальне вбиває в людині все святе».

Директор НВК Галина Миколаївна Петровець розповідає, що одним з виховних моментів, який був запроваджений в закладі за погодженням з батьками, є й бесіди з духовними пасторами. Кожен понеділок для школярів є днем молитви, спільна «Отче наш» об’єднує діток з різних релігійних конфесій. 

Розповіла Галина Миколаївна, що немає в НВК й проблем з виплатами заробітної плати обслуговуючому персоналу, й з опаленням все гаразд. Щодо спонсорської допомоги, то минулого року трохи посприяв батьківський комітет з фарбуванням підлоги, а от позаминулого – батьківських коштів на ремонт не залучали зовсім, цілком вистачало освітньої субвенції.

Потреба цього НВК в іншому. З часом тут забракне вільних площ. Вже зараз школярикам досить тісно, й тенденції до зменшення учнів не намічається.

Немає такої тенденції й в Будимлянській дев’ятирічці. Тут наразі 180 школярів. Ще мають двадцять дошкільників. Ця школа – унікальна по-своєму. Наші давні передплатники, напевне, пригадують, що побудована вона власними силами місцевих жителів з матеріалів, що проспонсорували шведи. Адже в Будимлі, що віднесене до другої чорнобильської зони, будь-яке будівництво офіційно заборонене. Тому ця школа досі так й не введена в експлуатацію. Хоча, як на мене, вона повністю відповідає всім стандартам, що ставляться до храму науки. Більше того – школа побудована з натуральних матеріалів, меблі в ній – з натурального дерева. Обігрівається найекологічнішим  видом опалення – електрикою. «До побудови школи ми ніякого, звичайно, відношення не маємо, але її оснащення сучасною технікою вже відбувалося при ОТГ», – говорить Геннадій Рожко. Тут так само – інформативний клас, в класних кімнатах – величезні плазмові телевізори. А наскільки комфортні для дітей умови перебування в НВК, можна зауважити з рівненьких рядочків взуття – тут в приміщенні всі ходять в змінному. У директора Миколи Лукашовича Легкого нині турбута інша. Природній приріст населення з року в рік збільшується. Минулого року на 24 народження в Будимлі зафіксовано 5 смертей. Й якщо в Перебродах навчальних площ бракуватиме з часом, то в Будимлі вже наступного року немає куди розміщувати першачків. Тут також є три паралельні класи. «Парадокс в тому, що маємо 600 тис.грн. залишків освітньої субвенції з минулого року, які могли б задіяти на добудову класних кімнат, та це ж державні кошти, які категорично заборонено використовувати на новобудови», – каже директор школи.

Проте минулого року в селі було зреалізовано проект з  капітального ремонту в приміщенні клубу, й нині молодь має гарну залу для занять спортом.

«Село розростається, люди будуються. Чорнобильський закон вже давно перетворився на рудимент, що втратив своє основне призначення. Чомусь стовідсотково він діє тільки в частині заборон, а от в частині пільг – все більше скорочується. Мабуть, нам треба піднімати питання про перегляд його статей і в частині обмежень», – міркує сільський староста Петро Петрович Молчанович.

Серед основних подій минулого року староста називає 90-ліття місцевої релігійної громади церкви ХВЄ, яке відвідав навіть Михайло Паночко. Що цікаво, православна церква в Будимлі з’явилася не так давно. Проте нині її будова вже є окрасою села.

З усього видно, що тут живуть роботящі, а тому й заможні люди. Квадроцикли в Будимлі так само звичні, як й в пустелях Єгипту.  А от покриття стільникової мережі нестабільне. Староста пояснює, свого часу не дали дозволу на спорудження вежі, зараз потерпають від цього.

Повертаємося з Будимлі вже запізна. В салоні авто розмовляємо з Олександром Кухарцем про проблеми «його» сіл. «В кожному селі – своя специфіка. У нас – ні школи, ні ФАПу. А раніше ж Біле було як невеличке містечко, на особливому забезпеченні, все на залізниці та лісовому господарстві зациклювалося, орсовський магазин був. Тепер ось пошту закривають, бо населення недостатньо. В Будимлі – позитивний приріст, у нас – від’ємний. А відповідно й фінансування на кожне село – різне. Але ж кожному не поясниш».

Так, в кожному селі цієї великої громади – свої особливості, свої проблеми, свої принади, свої авторитети. «В чому, запитуєте, основне завдання влади?, – пригадую початок нашої розмови з Федором Хлебовичем. – Сільський голова в чомусь має бути подібним до музиканта. Маєш забезпечити гармонію. Щоб кожна струна зазвучала по-новому».

Людмила РОДІНА

 (Дубровиця-Миляч-Жадень-Переброди-Будимля).

Про війну. Рядками щоденника, спогадами і думками

Під час минулої поїздки в зону АТО волонтерка Світлана Правник разом зі своїми друзями потрапила у складну непередбачувану ситуацію на Сході. Бус загруз у воронці. Довго намагалися витягнути транспорт з допомогою лопат. Врешті-решт зрушили з місця завдяки військовій техніці. Змоклі і стомлені волонтери знайшли тимчасовий прихисток у благодійному центрі «Дитяче містечко» (директор закладу – Леонід Литовченко). Тут наших земляків нагодували і обігріли. Світлана Леонідівна зазначає, що не їла смачнішої страви, аніж запарена «Мівіна», якою пригощали у сиротинці. Там волонтерка почула щемливі історії про дитячі долі, обпалені війною. У багатьох маленьких мешканців притулку загинули батьки. Дітки шукали їжу на смітниках, ночували у розвалених домівках. Сиротинець дав їм дах над головою і хоча б найнеобхідніше для життя. Малеча, віком від двох років, знайшла прихисток під дахом «Дитячого містечка». Подякувавши за гостинність, Світлана Леонідівна пообіцяла повернутися у заклад і привезти діткам подарунки з Рівненщини. Приїхавши додому, вона відразу дала клич у Фейсбуку про те, що збирає благодійну допомогу для маленьких мешканців притулку на Сході. Відгукнулися добрі люди і передали хлопчикам і дівчаткам одяг, смаколики, ліки.

Про другий візит до «Дитячого містечка» і не тільки волонтер Світлана Правник розповіла у своєму щоденнику. Пропонуємо і вам, шановні друзі, читаючи нас у теплих і затишних оселях, подумки побувати там, де йде війна, і зовсім по-іншому вимірюється сенс життя. Отож… сторінками волонтерського щоденника.

«46 поїздка у зону АТО. Виїзд 26 січня о 3 ранку. Екіпаж: Світлана Правник і Світлана Руда, водій Павло Пащук. Маршрут – Покровськ, Донецька обл., – Мар’їнка, Красногорівка – Трьохізбенка – Райгородка – Дніпро.

Давненько не було такого чималенького маршруту. В дорозі телефонує директор сиротинця Леонід Захарович і просить привезти ліки для печінки і цибулю.

Близько п’ятої ранку наступного дня дісталися до «Дитячого містечка», тривожно на душі. Від часу нашого першого приїзду сюди директор змарнів, плечі опустилися, у втомлених очах читається вболівання і переживання за долі діток. Далеко не найкращі часи переживає заклад. Леонід Захарович турбується, щоб ми перепочили, і по-батьківськи відправляє нас спати. Півтори години спокою – це навіть забагато для нашого екіпажу.

Тихенько відвантажуємо різні і дуже потрібні гостинці для діток. Наприклад, дуже доречні ліки, вислані з Італії Андрієм Курганом. Майже годину із Захаровичем розписуємо медикаменти для діток та дорослих (вони також є у сиротинці). Зима, мешканці закладу дуже хворіють: бронхіти, трахеїти, проблеми з печінкою… Їх би всіх обстежити в умовах стаціонару.

Ми привезли дітям і багато продуктів харчування: масло, сир твердий, йогурти, соки, консервація від моєї чарівної пані О., одяг від Наталії Андрощук, Наталії Позняк, Лєни Павловець, друзів з Рівного. Зрозуміло, що ці маленькі українці будуть дуже раді смаколикам з Італії, іграшкам від Світлани Соломки, Андрія Кургана, Валентини Подик і знову ж таки моїх друзів з Рівного. На жаль, зранку дітки з цікавістю могли лише виглядати з віконця і вітати нас ручками. Вони з нетерпінням очікували, коли ж їм роздадуть гостинці.

Серце водночас щемить і радіє від зустрічі. Обійняла б їх усіх, але карантин не дозволяє.

Директор закладу плаче від радості. Вже років зо три ніхто не привозив дітям стільки гостинців. На прощання Леонід Захарович каже, що відразу поїде до лікарні в Авдіївку (це за 100 км) відвідати хворих вихованців, благо вже, завдяки нам, не з порожніми руками.

Вирушаємо далі. Ось у Мар’янці передали посилку від родичів для місцевого жителя.

Незвична тиша довкола, страхом віє від розбитих будинків. Здається, ось-ось з’явиться снайпер, але, слава Богу, тихо. Люди зустрічаються деінде, вони бояться чужого транспорту. Знаходимо будинок нашої Аліни Косе. Колишнє охайне обійстя наповнене мішками з піском. Вони від землі до стріхи закривають вікна. Аліна – патріот, борець, у минулому хужожник. Вона справжня. Вихором вилітає з хати, ми обіймаємося. Залишаємо одяг для нужденних, провізію, ліки, смаколики. Спілкуємося за чаєм.

 Далі за планом Красногорівка. Наша подруга з позивним «Гестапочка» нам щиро радіє, як і ми навзаєм. Передаємо кастрюлі, чоботи, сир, масло, варення, торт, все необхідне для «Мами», «Дизеля», Коваля. Робимо фото на згадку і вперед.

Рушаємо далі. Луганська обл. Легенький сніг. 12 морозу. Ліси довкола. Дороги вкрай розбиті. Темно. Погано орієнтуємося. Нам треба в Трьохізбенку. Телефоную до Михайловича, а він наказує чекати, бо «чужі» недалеко.

Пішла третя доба. А ми відпочивали тільки півтори години. Вночі добираємося до своїх і ночуємо у казармі. Від холоду рятують спальні мішки. У казармі промерзли стіни. Доки горить буржуйка, доти тепло. 4 години сну – це рай. Раненько вивантажуємо привезене, записуємо потреби.

Нам ще потрібно у 80-ту аеромобільну. Олежик прямує до нас і схвильовано обіймає. Їдемо далеко в ліс, до своїх. Відвантажуємо смаколики, серед них мацики Василя Конончука, кава, солодощі. В госпіталь у Дніпро відвозимо системи, шприци, медикаменти… От і дорога додому.

Ця поїздка відбулася завдяки дівчатам-волонтерам: Валентині Подик, Світлані Галайдик, Людмилі Коритнюк. Свої гроші, які наколядували на свята, дівчата віддали нам на пальне. Щиро вдячна за підтримку і допомогу нашим землякам: Михайлу Драгану, Оксані Клюйко, Сергію Лясковцю, Наталії Андрощук, Лєні Павловець, Наталці Позняк, Сергію та Зоряні Правник та багатьом іншим… Разом до перемоги!».

Що ж, дякуємо Світлані Леонідівні, яка ділиться з нами записами у своєму волонтерському щоденнику. У певній мірі, ми тут, на мирній території вже, змирилися з подіями в Україні, і дух волонтерства у нас пригас. Але залишаються люди, які постійно займаються цією благородною справою. Серед них і Світлана Леонідівна разом зі своїми друзями. Хай Господь віддячить цим людям за їх гуманізм і патріотизм.

 Водночас хочу нагади вам, шановні читачі, що минуло три роки відтоді, як Дубровиччина провела в останню дорогу своїх перших синів-захисників України, які віддали життя за мирне сьогодення кожного з нас.

 2 лютого 2015 року у Велюні поховали Олександра Ярмоліча. Захисник отримав тяжкі поранення під час обстрілу градом у місті Щастя. Внаслідок отриманих травм військовослужбовець помер 31 січня 2015.

 2 лютого 2015, виконуючи бойове завдання, під Дебальцевим загинув наш земляк Іван Охмак. Поховали захисника у рідному селі Лугове 7 лютого 2015 року. Героям було лише по 23 роки…

Взимку ми згадували і пом’янули Віталія Мазура, уродженця Заслуччя, захисника, який воював у десантних військах і, отримавши важке поранення в голову, помер в ніч на 27 січня 2015 року у лікарні міста Демитрово на Донеччині. Віталій Похований у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі. 26 січня 2017 року в зоні АТО на території Луганської області загинув дубровичанин Юрій Білоус. Такими трагічними були для Дубровиччини зими 2015 і 2017 року. Боже, як боліли нам ці рани. Наші солдатики полягли на цій страшній війні, на власній землі.

Ми провели Їх в останню путь, ми вклонилися Їх героїзму, відкрили меморіальні дошки, ми не забуваємо поминати на урочистостях.

Минають роки, збігають, як вода. Але, війна, на жаль, триває. Вона далеко від нас. Вона і у наших душах займає все менше місця.

У кожного з нас своє життя, це у матерів Героїв щоденно серце крається, бо не стало Їх синів, яких носили під серцем, їх кровиночок.

А у нас ще були такі болючі втрати у районі. Кожна з них – як набат, кожна з них переплетена траурною стрічкою довкола прапора, кожна з них несправедлива.

Чому війна вже так глибоко не торкається наших душ? Счертвіли? Ні, не думаю. Просто якщо рана болить і болить, кровить і кровить, то й до цього якось звикаєш. Просто сили втрачаються, сили мріяти, будувати, планувати…

А наші хлопчики дивляться з неба нам у вічі і мовчать! Ні, вони кричать – шумом вітру, дощем по шибці, розквітлим соняшником: «Бережіть мир. ЗУПИНІТЬ ВІЙНУ».

Дай Боже, мудрості нашій владі зупинити війну, щоб живими і здоровими повернулися сини додому і не більшало у цім світі сиріт, народжених війною.

Любов КЛІМЧУК.

«Я мрію дожити до того дня, коли засвітиться лампочка

від електростанції на Горині»

7 лютого на Володимиреччині традиційно вшановують українських лицарів волі з нагоди першого бою УПА. Вперше за багато літ цього разу безпосередній його учасник Степан Сидорович Бакунець з Кураша не поїхав на святкування 75-річниці бою. Адже трапилась інша нагода.

Саме цього дня до оселі колишнього вояка УПА навідалася телевізійна група, аби записати сюжет з приводу… його раціоналізаторської пропозиції.  Побувала у винахідника разом з Соломіївським сільським головою Олегом Білотілом і я. Річ в тім, що вже багато літ Степан Сидорович виношував ідею про будівництво на Горині плавучої електростанції.

В 1996 році, коли частенько були перебої з електропостачанням, поліщук навіть надсилав свої пропозиції в Міністерство енергетики України. Однак часи тоді були буремні, молода країна тільки-но спиналася на ноги, тому цей лист десь загубився в канцелярії відомства. Проте колишній вояк УПА не звик відступати – тож знову направив до профільного міністерства свого листа. Цього разу на його звернення надійшла відповідь. Чоловіка повідомляли, що тема альтернативної енергетики – дуже актуальна й доцільна для подальшого опрацювання. На цьому все й обірвалося.

Та нещодавно Степан Сидорович знову виклав свою раціоналізаторську ідею, але в листі до голови Рівненської обласної держадміністрації Олексія Муляренка. А вже посадовець залучив до неї науковців з університету водного господарства та природокористування. Зачувши, що автору проекту трохи більше 90 років, вчені мужі не одразу всерйоз сприйняли його пропозиції.  Тим більшим було їхнє подивування, коли вникнули в суть.

Степан Сидорович пропонує встановити на Горині плавучі саморегулюючі гідроелектростанції на кшталт потрійних катамаранів, плавучі посудини яких кріпитимуться між собою осями, на які буде навішено лопасті-генератори. Щось на зразок плавучого млина. Течія річки крутитиме лопасті й вироблятиме електроенергію. Кожен такий «катамаран» буде оснащений чотирма генераторами. А вже самих плавучих споруд можна розмістити, скільки забажаєш. «Я довгий час пропрацював механіком земснаряду, пройшов Горинь, як кажуть, вздовж та впоперек. Ще тоді думав, чому ніхто не замислюється  над тим, щоб використати цю водну артерію в промислових цілях? Адже за швидкістю течії наша Горинь прирівнюється до гірських річок, й вона цілком придатна для спорудження електростанцій», – міркує дідусь. На його думку, саме на Горині можна побудувати джерело альтернативної, а головне дешевої та екологічної електроенергії, що здатна цілком замінити теплову та атомну.

Єдиним тонким місцем свого проекту Степан Бакунець називає льодохід та той період, коли ріка скута кригою. «Це також можна врахувати й передбачити, якщо мудрі голови візьмуться», – каже Степан Сидорович. Особливо ж сивочолого раціоналізатора потішила звістка, що студенти університету вже пишуть дипломи та курсові на теми втілення його проекту в життя. «Так мрію дожити до того дня, коли засвітиться перша лампочка від електростанції на Горині», – поділився сокровенним винахідник.

Людмила РОДІНА.

Візерунки долі:

сорок років на уроки

до своїх вихованців поспішає шанована і знана у районі та за його межами вчителька англійської мови Тамара Олексіївна Семенюк. Про сорок років її педагогічної праці спробую розповісти в одній газетній публікації. Звісно, про такий життєвий і педагогічний досвід можна було б написати і книгу.

Минулого тижня побувала на уроці англійської мови у шестикласників Дубровицького ліцею, у класі суспільно-гуманітарного профілю. Вчитель Тамара Олексіївна Семенюк провела урок виключно англійською. Коли один із учнів спробував кинути репліку українською, то отримавши зауваженя (англ.), відразу повернувся до іноземної. Вразив рівень знань учнів, їх здатність формулювати думки, аргументувати і заперечувати іноземною мовою. Переконана, якби вам дали послухати аудіозапис такого уроку, то ви ніколи не сказали б, що це розмовляють 12-тирічні діти. Протягом уроку педагог не присіла. Я побачила, як це – сповна відпрацювати вчителю у класі. Вражена. Отож, шановні батьки, якщо ви мрієте, щоб ваша дитина у стінах навчального закладу на високому рівні оволоділа іноземною, то варто віддавати її вчитися до спеціалізованого класу у Дубровицький ліцей. Тут ґрунтовні знання дітям дають професіонали з великої букви.

Звісно для хорошого результату потрібен ще один нюанс – бажання дитини вчитися. Лише у тандемі вчителя і учня,  можна досягти бажаного рівня у вивченні англійської мови. У цьому переконана і моя сьогоднішня співрозмовниця, талановитий наставник Тамара Олексіївна Семенюк.

Вона народилася у сім’ї вчителів у селі Верба Дубенського району. Мама – вчителька української мови та літератури, тато – фізик. Підростала разом з сестрою-близнючкою Людмилою, отож саме сестра була і залишилася найкращою подругою вчительки. Сестри постійно звіряють свої життєві кроки і дуже відчувають одна одну. Тамара Олексіївна ділиться спогадами та думками про життя, школу, своїх вихованців і, звісно, англійську мову.

Донька вчителів поблажок не мала

З дитинства пригадується мені мама найчастіше саме за перевіркою зошитів. Вона у нас гарно шила, отож і нам, своїм дівчаткам, різні сукні моделювала. У часи мого дитинства та юності вчителі були у великій пошані в селі, вони користувалися авторитетом і повагою не лише у школі, а й за її стінами. З дитинства ми з сестричкою мріяли стати вчителями.

Шкільні роки були насиченими, хоча й зовсім відмінними від дитячих років теперішніх учнів. Ніхто ж не мав ні телефонів, ні гаджетів. Перший телевізор з’явився у селі десь в середині шістдесятих. У вільний час я багато читала, вдома у нас було дуже багато книг як українських, так і зарубіжних авторів. А ще батьки використовували у роботі багато спеціалізованої літератури. Отож у книгах, як кажуть, я купалася.

У шостому класі мама стала моїм класним керівником. Я була під її особливою увагою. Жодних поступок і поблажок як донька вчительки не мала. Пригадую, якось призналася мамі зранку, що не вивчила вірш. Але вона мене вислухала і викликала на уроці першою. Отак я отримала двійку. Звичайно, завжди хотілося доньці вчителів бути відповідальною за свої вчинки та навчання. Усім сокровенним ділилася з сестричкою, вона і зараз значить для мене дуже багато, а я і моя сім’я для сестри – це дорогі люди, яких вона дуже любить. Сестра працює вчителькою початкових класів у рідній Вербі.

Найпрекрасніший час – студентство

У школі був прекрасний вчитель хімії, педагог, сповна відданий своїй роботі, який проводив надзвичайно захоплюючі уроки. Отож любила, окрім гуманітарних предметів, і хімію. Закрадалася думка вступати в медінститут. Однак більша частина серця воліла вивчати іноземну мову. Отож вступила до Львівського університету, на факультет іноземних мов. У Львові в дитинстві бувала не раз, дуже любила це місто, навчання там було моєю мрією. Під час вступних іспитів і на першому курсі жила на квартирі у євреїв. Ці поважні, статечні люди вразили мене своєю інтелігентністю і мудрістю, хотіла спілкуватися ще, але, на жаль, господиня померла і довелося поселитися у гуртожитку.

Студенство – це був прекрасний час. Наша юність – це живе спілкування з однолітками, спільні екскурсії, подорожі, вечірки. А найбільше часу, звичайно, займало навчання. Коли я, дівчина з села, почала вчитися на першому курсі поряд з випускниками львівських спеціалізованих шкіл, то відразу відчула, що маю менший багаж знань у порівнянні з ними. Зрозуміло, що у львівських спецшколах іноземну викладали більш поглиблено. До речі, на курсі, було лише кілька студентів, які приїхали до Львова навчатися на наш факультет з сільської місцевості. Переважна більшість студентів – це львів’яни. У місцевих – підготовка краща, вони цим пишалися, проте, вже на другому курсі ми всі зрівнялися у знаннях. А потім ми, діти з села, швидко випередили львівських студентів, які вважали, що всього досягли у вивченні мови. А випускники сільських шкіл працювали і працювали. Я дуже багато часу проводила у бібліотеках – науковій, Стефаника, у бібліотеці іноземної літератури. Знайти потрібну книжку – це часто була проблема, потрібних підручників було небагато, а бажаючих їх отримати значно більше. Багато конспектували, отож і відкладалося в голові переписане. На другому курсі мені, як студентці факультету іноземних мов, батьки купили бобінний магнітофон. Він був дуже дорогий на той час, але дуже необхідний для мого навчання. Друга мова, яку я вивчала – це французька. Знаю французьку, але все ж дається в знаки відсутність постійного спілкування нею.

Доля привела у Дубровицю

Після закінчення університету у 1977 році почала працювати в Острозі, у школі за номером один. Коли йшла на перший урок, то не боялася зустрічі з дітьми. Мала ж за спиною практику у школі. У нас була дуже вимогливий і на вигляд суворий директор – Валентина Степанівна Кондрашина. Спочатку я навіть побоювалася нашого керівника. Але згодом зрозуміла, що директор дуже відповідальна і добра. Багато для себе почерпнула від цієї хорошої людини. Незабаром я вийшла заміж за дубровичанина. Переїхала жити у наше місто. Ми познайомилися з чоловіком тут, у Дубровиці, бо моя мама звідси родом і я часто їздила у гості до дідуся та бабусі. З 1979 по 1986 рік після декретної відпустки працювала у Селецькій школі. Разом з колегою Аллою Карпівною Кондратик ми намагалися якнайкраще прищеплювати дітям любов до іноземної. На той час, автобуси ходили не так часто до сіл. Нерідко добиралася на уроки до своїх селецьких вихованців пішки. Згодом працювала у школах №1 та №3 нашого міста. У 2006 році перейшла працювати у ліцей.

У цьому році буде 10 років першого випуску класу іноземної філології – першого спеціалізованого класу Дубровицького ліцею. Більшість моїх тодішніх випускників вибрали за фах саме англійську мову.

Вчити іноземну –

це працювати і працювати

За 40 років роботи я бачу, як змінюються учні. Але у всі часи є діти, які хочуть вчитися, як і такі, хто не горить особливим бажанням у школі працювати на повну силу. Є учні, які мають чуття іноземної мови, їм вивчення мов дається легко. Інші таким чуттям від природи не наділені, але старанно вчаться і тому також досягають успіхів. Той, хто лінується, хто не докладає зусиль, ніколи не зможе добре опанувати іноземну мову. 

Коли починаєш спілкуватися з дітьми, які вивчали бодай трішки англійську, то відразу розумієш рівень їх підготовки. Іноді учні не мають гарної бази з початкових класів для вивчення іноземної, але цього не треба лякатися. При бажанні, стараючись, вони надолужать тих, хто має кращі знання. Іноземна – це щоденна праця, виконання вправ і завдань, вивчення нових слів. Навчання у спеціалізованому класі – це значно більше уроків англійської на тиждень і заняття за спеціальними підручниками. Вважаю, що правильно вивчати іноземну мову з першого класу, бо маленькі учні швидко схоплюють, в голові у них відкладається більше, ніж ми думаємо. До прикладу, зараз навчаю шестикласників. Прийшла на урок до нас моя випускниця Оксана Лепуга, яка зараз на практиці. Як майбутній вчитель англійської мови, вона була вражена рівнем знань моїх шестикласників. Ми розмовляємо, дивимося відеоуроки, слухаємо. Діти хочуть знати і дуже старанно вчаться. Ці діти вивчали англійську з першого класу, отож мають навики ще з початкової школи, однозначно з ними працювати легше.

По одній із Чорнобильских програм я їздила з дітьми до Нідерландів. Ще була у Франції, проїхавши Польщу і Німеччину. У кожній країні своя мова, але знаючи англійську, ніде не заблукаєш. Це один з аргументів, задля чого потрібно вчити цю мову.

Формула щастя, виписана життям

Звичайно, передусім щастя – це моя родина, мої діти і онуки. Моя старша донька Світлана має свій невеликий бізнес у Дубровиці, син Олександр, закінчивши хімічний факультет, довгий час працював на «Азоті». А молодша донька Оксана викладає англійську в одній із сумських гімназій. Її чоловік – військовий офіцер, він два з половиною роки був в АТО, отож теперішня війна для нашої родини дуже близька. Зять Микола йшов на війну у той час, коли ще бронежилети і все необхідне купували військовослужбовці за власний кошт. Це був найскладніший етап війни. Зараз він вже вдома, у Сумах. Ми всі розуміємо, що щастя – це мир на землі. Звичайно, важко уявити моє сьогодення і життя без школи і моїх вихованців. Мої учні – найкращі. Я їх люблю, хоча на уроках вимоглива, як вчитель хочу, щоб діти вчили і знали. До речі, їх навчання – це їх робота і відповідальність.

 Кожна людина, незалежно від віку, повинна ставитися у житті до виконання своїх обов’язків з почуттям відповідальності, тоді кожна робота буде виконана якнайкраще. Хотілося б, щоб так працювали всі, включаючи і високопоставлених державних чиновників. Коли ми, кожен, без виключення, будемо будувати Україну, починаючи з себе, то й будуть успіхи.

Пишаюся своїми випускниками, зараз мої вихованці навчаються і працюють за кордоном, багато з них вільно володіє англійською і я рада, той рівень знань, який отримали мої учні в ліцеї, дав їм змогу долати високі вершини. До прикладу, в Англії в коледжі навчається Олена Бордакова, Яна Гумен навчається у престижному виші у Польщі і співпрацює з європейськими організаціями, Юля Сокол працює у Катарі. Я пишаюся тим, що дівчата так реалізовуються, вони є прикладом для інших. Всі, без виключення, учні для мене –особистості, яких я поважаю.

Від автора: Ось такими думками поділилася Тамара Олексіївна, розповівши про себе, здебільшого, як педагог. А я пригадала, як минулого літа у Дубровицький  ліцей приїздила чарівна темношкіра дівчина Сідоні - волонтер, мешканка міста Яунде Республіки Камерун, в рамках проекту GoCamp. Вона допомогала учням у мовній практиці, удосконалити свої знання з англійської мови, долаючи мовний бар’єр у спілкуванні. Поселилася на кілька днів Сідоні вдома у Тамари Олексіївни. Як потім розповіли колеги, вчителька відразу згодилася взяти гостю до себе.

Пригадую, як брала інтерв’ю у Сідоні на подвір’ї ліцею. Допомагала з перекладом Тамара Олексіївна. Мене вразило, як дівчина постійно заглядала вчительці у вічі, притиснувшись до неї плечем, як до рідної. Запитала у Сідоні, як зустріла у своєму домі її вчителька англійської мови? Вона відповіла коротко: «як мама» і щиро обійняла Тамару Олексіївну.

Такий момент охарактеризував мені вчительку, як людину. Переконана, що за педантичним і вимогливим до роботи вчительським виглядом Тамари Олексіївни живе душа чудової інтелігентної, мудрої і доброї людини.

Я також вивчала у школі англійську, любила уроки іноземної. Але у середніх класах у нас часто змінювалися вчителі з цього предмета. Ми, як правило, заучували слова і тексти. Не все забулося. Можу з кожної теми навіть сказати кілька речень. На жаль, нас у середніх класах не вчили так думати і спілкуватися англійською, як шестикласників на уроках у Тамари Олексіївни. Звичайно, інша була програма, інші підручники та й у кожного вчителя – свій підхід до викладання предмету. І коли вже у старших класах Емілія Логвинівна Афанасьєва пробувала нам дати грунтовні знання, не було бази для цього у наших головах.

Тому я досі під впливом від уроку Тамари Олексіївни. Цікаво, коли діти так гарно розмовляють іноземною. А поряд учитель, який підкаже, допоможе, виправить. Гарний старт.

Вже 40 років Тамара Олексіївна заходить до класу і вітається англійською мовою. Сорок років вона дивиться в очі вихованців і бачить їх настрій і готовність до уроку. Хтось впевнено відповідає поглядом, а хтось сором’язливо опускає очі. Всі знають, що на уроці доведеться працювати, уважно слухати, відповідати, думати. А для Тамари Олексіївни вже звично –відпрацювати на сто відсотків, провести цікаво і змістовно урок, щоразу пройти з вихованцями частинку шляху до вершини знань. Це кредо вчительки. Це сенс її педагогічної долі, яка виміряна уроками, перервами, дзвінками, темами, усмішками і оцінками. Найголовніші оцінки, зрозуміло, кожному з нас ставить життя. Але так добре, як при потребі, ти відшукаєш у голові свій запас слів, вивчених на уроках англійської. Тим паче сьогодні, коли відкритий для нас світ. Як багато дверей відкриває саме у світ на своїх уроках вчителька англійської мови Тамара Олексіївна Семенюк.

Яна Гумен, випускниця Дубровицького ліцею

Тамара Олексіївн для мене – приклад зразкового вчителя та прекрасної людини. Часто згадую, як у перший рік нашого знайомств, я не надавала великої уваги вивченню англійської, думаючи, що це не дуже важливо. Але саме Тамара Олексіївна змогла мене зацікавити та відкрила мої здібності до вивчення мов, за що я їй безмежно вдячна. У мене часто запитують, де я вивчила англійську – адже багатьом для цього потрібен був виїзд на престижні стипендії за кордон, як-от в США. Мені ж вистачило занять із Тамарою Олексіївною у нас, у Дубровиці. Так і відповідаю з гордістю про свою вчительку.

У своїй роботі вона завжди була чіткою та вимогливою. Часто повторювала, що для хорошого результату потрібна важка праця. Думаю, таке ставлення до навчання дуже на мене вплинуло: зі сфери вивчення іноземних мов воно поширилося на щоденну працю та прийняття рішень. Своїм успіхам у професійному житті та у навчанні у великій мірі завдячую саме цій жінці.

Варто сказати, що попри свою строгість, Тамара Олексіївна має добре серце. Згадую, як ми жартували на заняттях, сміялися, обговорювали англійською мої улюблені книги. Я знала, що вона цінує мої знання, а я завжди цінувала її старання ці знання розвинути.

Володимир Кушнір, директор ліцею

Педагогічна діяльність Тамари Олексіївни в простих, водночас глибоко змістових істинах: «я знаю, чого потрібно вчити; я знаю те, чого потрібно вчити; я знаю, як навчити; я розумію, що ці знання потрібні людям; я бачу, що люди вдячні мені за роботу; я впевнена в тому, що моя праця принесе користь суспільству».

Строгий, вимогливий вчитель. Досконало володіє педагогічними принципами, які вчать дитину вчитися. Вузівська практика її випускників показує відмінні результати з англійської. Турбується про всіх, кому віддала душу й серце – своїх учнів. Постійно напитує, спілкується і разом з ними радіє іх молодечим успіхам. Ми пишаємося Вами, Тамаро Олексіївно, Ви – «Гордість ЛІЦЕЮ». Ми Вас любимо!

Ніна Іванівна Стасюк, начальник управління освіти, молоді і спорту

Якщо вести розмову про Тамару Олексіївну Семенюк, то я її почну зі слів великого педагога В. Сухомлинського: «Якщо хочеш бути щасливим, працюй до самозабуття, працюй так, щоб ти відчував себе творцем, майстром, господарем в улюбленому ділі. Працюй так, щоб очі твої виражали одухотвореність великим людським щастям – щастям творчості». Ці слова про Тамару Олексіївну, яка любить свою справу, є компетентним вчителем, висококваліфікованим спеціалістом, який досконало володіє ефективними методами навчання, має високу науково–теоретичну підготовку, на високому рівні володіє методикою викладання англійської мови, має високий рівень культури, а професіоналізм забезпечує їй авторитет серед учнів, колег, батьків учнів, бо вона працьовита, чесна, порядна, доброзичлива, чуйна, вимоглива до себе та принципова. За 10 років моєї роботи у Дубровицькій ЗОШ №3 як вчителя німецької мови, у пам’яті залишилися тільки хороші спогади про творчі засідання кафедри вчителів іноземної мови, до складу якої входили найдосвідченіші вчителі іноземної мови, круглі столи, вчительські вітальні. Я вдячна долі, що мала таку нагоду працювати і водночас вчитися майстерності у таких професіоналів, які працювали у школі, зокрема, і у Тамари Олексіївни.

Отакий візерунок долі: сорок років на уроки… Скажете, що доля вчительки – монохром? (однокольорова картина, написана однією фарбою?) Звісно ні. Адже за кожним уроком – учні, допитливі і розумні, працьовиті і трішки ліниві, енергійні і спокійні, біляві з блакитними очима і темноокі. Всі вони – найкращі, бо вони її учні. «Сорок років на уроки» у долі відмінника освіти України Тамари Олексіївни Семенюк – це неповторна палітра, де кожен штрих доповнює загальну яскраву і водночас неповторну сюжетну лінію учнівської долі.

Любов КЛІМЧУК.