Про яблука і глибину душі

Біля її обійстя влітку і восени порожньо не бувало. Стара розлога яблуня розкидала свої плоди по траві за огорожею, ген до асфальту. Проходиш, а те соковите яблуко у траві так посміхається до тебе, що не можеш не нагнутися. От чогось воно найсмачніше, оте, що посеред трави, що впало не на подвір’ї газдині, а поза ним. Нахиляюся, щоб підняти це яблуко за межами обійстя. Десь у душі таке відчуття, як колись скубали в дитинстві вишні у сусіда-директора школи у селі. «Ой, щоб не бачила хозяйка, що її яблука без дозволу збираю». Ще й не встигла розігнутися, як тут:

– Ну нащо ж так (мене мов окропом хтось обдає), – спершись на огорожу на мене дивиться господиня двору, – Ну що ж, одне чи два яблука. Ви зайшли б ось до мене. Тут під яблунею у траві – їх море. Я дам кулька та й назбирайте, то ж у вас синок. Хай поїсть вітамінів. Я все бачу, як ви то до мами, то від мами. А де ж на поверсі яблук взяти?

Я, не знаючи, що пояснити цій жінці з надзвичайно добрими очима, переминаю в руках два яблука і відчуваю, як обличчя наливається рум’янцем.

– Та я, та ви вибачте, я без дозволу,- щось намагаюся пояснити тьоті Каті (чула, як звати господиню від людей), – я зайду потім, візьму кульок та й зайду. Я вам дякую.

– А за що ж дякуєш, нема за що дякувати, – вона знов теплими словами розтоплює душу, – ну хоч кілька штук візьміть у сумочку, – і вже простягає мені яблука.

Ось так у моє життя ввійшла Катерина Володимирівна Лось. Просто тьотя Катя, яка через два дні мене перепинила в таку ж годину і вручила кульок з яблуками:

– Не соромся, хай дитина поїсть і мамі занесеш, – жінка так по-материнські говорила, що її яблука були для мене, як часточка душі.

А потім, зустрічаючись, приблизно в одну ж і ту пору, ми часто говорили про життя. Тьотя Катя завжди цікавилася, як мої справи.

– А що, Владіміровна, біжите туди-сюди. Себе трохи бережіть. Хоч поснідали? – моя старша мудра знайома так по-філософськи і просто зупиняла на хвильку мій звичний ритм. І добре, що зупиняла, відчувала стоячи, як літній вітер особливо торкається волосся біля її двору чи милувалася яблуневим цвітом. А то залюбки дивилася, як тьотя Катя розчищає доріжку від снігу. Я пропонувала допомогти, а вона просто радила перепочити, подихати морозним повітрям.

Бувало, що я в черговий раз починаю бубоніти: «Тьотю Катю, я ж вас просила не називати мене по-батькові, мені незручно пред вами, ну яка я там для вас Владіміровна. Це ви для мене Володимирівна». А вона нахвильку ніби й ображається, а потім, як завжди: «Владіміровна, ви краще скажіть, як там мама?». Словами торкається серця, очима зустрічаю її очі і клубок підкочується догори. Плакати хочеться від того, що в світі тобою цікавиться зовсім чужа і така вже й близька тобі людина. Ми стоїмо недовго. Бо у Володимирівни вже пахощі з кухні, щось може підгоріти. А мені теж треба бігти до мами. «Зайдіть коли, чаю вип’ємо», – гостинно запрошує жінка, і ми прощаємося. Поспішаю. Біжу. Треба. А так хотілося б поговорити про все.

Якось перед Різдвом мамі стало зле, а заправлене м’ясо треба спекти, і духова шафа, як на зло, не вмикається. Йду до тьоті Каті запитати. А вона відчитує, що прийшла без м’яса. Відразу треба було приносити. А не ходити і перепитувати. Виручає Володимирівна, ще раз розтоплює піч, бо й собі, й людям вже встигла смаколиків наготувати. Тьотя Катя як спече, то вже спече. А весільні дубровицькі короваї з її рук які виходили? Просто диво. Смачно, якось особливо, якось по-родинному.

А ще вона була швачкою, швачкою була майже до останніх днів. Вміла шити і перешивати, кроїти і моделювати, переробляти і скомбінувати. У цієї жінки не було освіти модельєра, але був талант швачки, десь у крові він там собі жив.

А восени рясно родив горіх. Як тільки вітер дмухне, він щедро обсипав асфальт довкола, бо ж горіх у тьоті Каті під самісінькою був огорожою. Йдеш, а горіхи під ногами просяться до рук, як просилася до серця доброта тьоті Каті.

Коли Володимирівни не стало, йдучи повз її дім, я ще довго чекала, що вона ось-ось вийде і зачепить мене, як завжди: «Владіміровна, ну підождіть на хвилинку, про маму спитаю…».

Не стало тьоті Каті, і через трохи не стало мами.

Ти дорослішаєш серцем, бо розумієш, що відходять від нас найрідніші і чужі, які дарували частку душі. Ти розумієш, що у світі є порожнеча, яку ніхто не заповнить. Знаємо, що ніколи і ніхто не замінить безмежного материнського тепла. А ще розуміємо, що й зовсім чужі люди бувають у нашому житті частинкою світла. Так шкода, коли свічки тухнуть. Але я переконана, вони загоряються там, ближче до Бога. Свічка Катерини Володимирівни Лось горить там яскраво і розсіює тепло довкола себе.

Любов КЛІМЧУК.

Є така професія –

Батьківщину захищати

Нелегка, небезпечна, але така потрібна і така почесна у всі віки – військовий.

Наш земляк Сергій Петровець із Переброд ніколи свою долю не пов’язував з армією, навіть строкової служби не проходив. «На той час потрапити до війська було непросто. Його лави скорочувалися й до фізичного стану призовників ставилися дуже високі вимоги. Тож свого часу з армією в мене не склалося. Але нині, коли частина України опинилася під окупацією, спокійно спостерігати за цим з телеекрану не міг. Було, подивлюся телевізор, аж закипає все всередині… Дав собі слово, що буду серед тих, хто на передовій.  До військкомату пішов добровольцем. Так в липні 2015 року був мобілізований до Збройних Сил України. Дуже хотів бути снайпером».

Та Сергія, позаяк попередньої військової підготовки не мав, відрядили до господарчого підрозділу, щоб опановував професію кухаря. З таким розподілом чоловік змиритися не міг – він же рвався на передову, аби ворога бити, а тут казанками доводиться орудувати. Й доля посміхнулася йому. У цей період під юрисдикцію ЗСУ переходили добровольчі батальйони, й саме формувався експериментальний підрозділ, де вишкіл проводили вояки УНА-УНСО, за плечима в яких була серйозна бойова підготовка, досвід кампаній в Чечні тощо. Хлопці викликалися готувати з новобранців розвідників. Сергій вхопився за таку можливість, як за рятівну соломинку. Півтора місяці підготовки збігли, як одна мить. В зоні АТО наш земляк опинився в складі 131 ОРБ. Тут новобранцям роздали анкети, де була графа «Хобі». Заповнюючи цю анкету, Сергій зізнався, що вів непоганий мисливець. Отак хобі допомогло йому здобути омріяну військову спеціальність снайпера.

Вже згодом було безліч військових операцій й непрості воєнні будні. Хоча наш земляк зізнається, що незважаючи на небезпеку й безпосередню близькість до позицій ворога,  не шкодував про своє рішення. Навпаки ризик та особлива чоловіча компанія наповнювали життя новим змістом. «Таке не можна передати словами. Це варто пережити. Так, було непросто, побутові умови бажають кращого, не завжди задовольняло забезпечення, озброєння не відповідає теперішнім вимогам. Наше снайперське спорядження, наприклад, не дозволяло працювати в темну пору доби, а обстріли ж саме починалися в сутінках, тож шкода, що не могли нічим допомогти нашим солдатам. Та все ж там, на передовій, особлива атмосфера, та й люди особливі. Там такі чудові хлопці, такі відчайдухи, справжні українські патріоти».

Сергій розповідає, що здебільшого в його команді були ровесники, десь під тридцять, хоча траплялися й зовсім юні, чи навпаки – шістдесятилітні. «Літні чоловіки здебільшого служили в технічному, ремпідрозділі. Воно й зрозуміло, для розвідки в них вже вправність не та».

Чоловік каже, що можливо й надалі залишився б в армії, якби не один курйозний випадок під смт. Нова Олександрівка Донецької області. «Наші позиції від ворожих відділяло якихось 1200 м. Хлопці все казали, що попереду мінне поле. Не раз навіть сперечалися з цього приводу. Я вирішив перевірити, як далеко сєпари, бо й в мирному житті – шибайголова. Змінився з чергування, шепнув пацанам, що йду в розвідку й рушив на ворожі позиції. Темна ніч. Пробрався до сєпарів, а там двоє в бліндажі дрімає, ще кілька чоловік в амбарі розбитої птахоферми. А прямісінько за бліндажем – великокаліберний кулемет «Утес». Це серйозна зброя, я собі завжди хотів такий. Не довго розмірковуючи, й прихопив його. Пру назад, а він важелецький, станина громіздка. Протягнув зброю метрів з 800, бачу, не осилю самотужки, поповз до своїх хлопців за підмогою. Та не встигли натішити трофеєм, як зчинився ґвалт. Розвідка приїхала, давай розпитувати мене про деталі операції. Мало винним ще не зробили, посіпакою ворожим. Прикро стало за це, я ж старався. Саме з дівчиною в Інтернеті познайомився, хотілося її чимось вразити».

Згодом, звичайно, все вляглося й нещодавно з нагоди Дня Збройних Сил України відчайдуха було нагороджено за цю вдалу операцію відзнакою оперативного командування «Захід» на урочистостях в районному будинку культури. Й з дівчиною Зореславою, серце якої так хотів підкорити героїчним вчинком Сергій, теж все гарно склалося. «Зараз Зоряна ще навчається на кулінара-кондитера, а по закінченні навчання збираємося одружитися», – каже чоловік.

З бойовими побратимами також зв’язку не втрачає, каже, тільки в екстремальних умовах можна до кінця пізнати людину. Тож дружба, народжена при таких обставинах, міцна, як граніт й справжнє чоловіче слово.  

Людмила РОДІНА.

Василь Воробей: «Патріотизм – вболівати за Україну і доводити це вчинками»

Народний обранець, який відслужив в АТО, погодьтесь, – явище не часте. Та це далеко не єдине, чим цікавий Василь Воробей з Вільного. Окрім депутатства в районній раді, він активно досліджує історію сіл Трипутнянської сільради, навіть книжку про це видав, а ще колекціонує різну старовину. Отож про краєзнавство, захоплення, війну і не тільки ми розпитали у пана Василя.

Без минулого немає майбутнього

Ви написали «маленьку історію своєї «маленької»  батьківщини» (як самі зазначили на титулці). Звідки такий інтерес до краєзнавства?

Цим захоплююсь відколи себе пам’ятаю. Завжди хотілось дізнатися більше про свій рід, своє коріння. У школі почав нотувати цікаві факти про Дубровиччину. Була така книжка в бібліотеці «Історія міст і сіл Рівненської області». Її не давали додому, тому на перервах переписував собі у зошит. Не зник краєзнавчий інтерес і після армії. Коли у 89-році повернувся зі служби, завів чистий конспект для своїх розвідок. Біля нашої хати сходилися старші люди і починали розповідати про минувшину. От я їхні історії й записував. Часто і сам збирав «побаяти за Польщу», німців, УПА. На жаль, зараз є багато моментів, про які розпитав би когось, та свідків вже не залишилось. В архів до Рівного їздив. Багато інформації знаходив в літературі, тому маю нині чималу бібліотеку.  Статистичні дані збирав з господарчих книжок сільської ради. Виявилось, що є й такі. Найстаріша в нашій сільраді датувалася 1944 роком. Ось так по крихтах дізнавався все, що мене цікавило. Коли людина весь час цим займається, то воно якось саме «йде» до рук.

А як виникла ідея все узагальнити в книжку? І чому саме «Горшколіпи»?

Вільне, Літвиця, Кривиця, Залішани колись жили завдяки гончарству, а їх мешканців нарекли горшколіпами, тому так і назвав.

Було багато матеріалу. До мене часто приходили школярі, студентки й просили інформацію. І якось товариш сказав: «На твоїх знаннях вже люди університети позакінчували. А ти взагалі без вищої світи. Тому пора збирати все докупи і видавати книжку». Тоді й задумався. Матеріал занотовував  для себе з 90-х, а для книжки почав шукати років три до АТО. І вже на передовій фактично все від руки написав. Хлопці думали, що я вчусь на заочному, бо тільки видавалась вільна хвилина, всідався за паперову роботу. А коли приїхав на фронт з відпустки з першими 20 примірниками, були, м’яко кажучи, здивовані.

Що виявилось найскладнішим у дослідницькій роботі?

Є моменти, коли старожили розповідають цікаві речі, а деталей не можуть згадати – хто сказав, хто зробив. Тому багато фактів залишається «в шухляді». Є історії, які суперечать одна одній. А є курйозні. Наприклад, один чоловік прочитав у звіті партизанського загону, що між Трипутнями і Озером було знищено комунікацію.  Він півжиття витратив, щоб дізнатися, якою ж вона була. Познаходив свідків, документи, а виявилось, що радянські партизани просто перекинули дошку у воду, через яку люди переходили болото. Ось і вся комунікація.

Уже зібрав немало доповнень. Сподіваюсь, що колись вдасться перевидати книжку. Але на це треба мати час і бажання.

Переконані, що кожен має знати своє коріння?

Безперечно. Без минулого немає майбутнього. Я служив в армії разом з казахами і узбеками. В них, якщо хтось не може назвати предків до сьомого покоління, вважається невігласом, людиною, яка не поважає свою сім’ю. Українцям треба цьому повчитись. Не треба до сьомого покоління, а хоча б розуміти, звідки пішло коріння. Бо інколи троюрідні одне одного не знають.

Я досліджував родовід і по татовій, і по маминій лінії. Моє прізвище, наприклад, «прийшло» з Берестя. Історія Вороб’їв у Вільному розпочалась з мого прадіда. Це тепер їх багато.

А дід мій, до речі, воював у Першу світову, був поранений в ногу і пішки прийшов додому з Австрії.

Ви ще й колекціонер. З чого розпочалось ваше збиральництво?

Колекціонери зазвичай починають з усього підряд, а потім приходять до чогось одного. А в мене було навпаки. Уже в четвертому класі «загорівся» нумізматикою. Трапилась мені ½ копійки 1896 року, далі дві копійки, здається, 1813-го, потім прадід подарував 5 польських злотих. З цього й розпочалась моя перша колекція монет. Згодом почав збирати паперові гроші, медалі, документи, все, що стосується України, краєзнавства, різні цікаві речі. Ось, приміром, є в мене ложка чайна зі свастикою. Привіз такий раритет зі строкової служби. Я жартома кажу, що Адольф Гітлер нею чай пив.

А були знахідки, що вас здивували?

Недалеко від Трипутень знайшов металеву бойову козацьку сокиру. А біля Кривиці натрапив на бронзову кістень (кругла гиря з шипами). Вона вішалась на ціп і була найкращою зброєю у бою з лицарями. Бо проти обладунків виявлялися неефективними списи та мечі. І монети були різних народів. Мене здивували такі знахідки саме на нашій території. Значить і тут  було славне минуле. Просто це ніхто не досліджував. У центрі уваги завжди були Острог, Дубно. А експедиції на Поліссі – величезна рідкість.

Зброї трапляється мало. За все життя знайшов лиш частину від зірваного снаряду, яку віддав у шкільний музей. Мені розповідали, що у наше село німці тільки кілька разів заходили. Збирали їжу і їхали. І старалися зробити це вдень, бо коли вночі вийшли б хлопці з лісу, було б їм несолодко. Польських знахідок доволі багато, недарма ж жили за їхніми порядками майже два десятиліття.

Треба було захищати своє

Знаю, що були на Майдані. Не змогли залишитися осторонь тих буремних подій?

Як і всі свідомі люди. Їздив три рази по п’ять днів. Там був зовсім інший менталітет, витав неймовірний дух патріотизму, який змушував по-іншому думати та вчиняти. На кілька місяців у центрі Києва виросла ідеальна країна з ідеальними людьми та вірою в ідеальних лідерів. Ми мали величезні сподівання і надії на краще майбутнє, але нас в чергове підставили. Там зустрів Новий 2014 рік на балконі поштампу. Досі, коли їду через Київ, дивлюся і згадую про це.

Мабуть, це найпам’ятніша новорічна ніч?

Найпам’ятніша була в АТО. Нас підняли за годину до Нового року, і ми в полі стояли у повній бойовій готовності. А ось про неї згадувати не хочеться.

Чому пішли в АТО? Була ж можливість уникнути служби.

Я людина мирна. Був би пацифістом, якби не склалася таким чином  ситуація в Україні. А так треба було захищати своє. Бо якби всі тікали, то бойовики дісталися б уже сюди. Не дочекавшись повістки, пішов у третій хвилі мобілізації. Якраз тоді через 3 дні мені мало виповнитись 45 років, і за законом я був би не придатний до служби. Це тепер забирають до 60-ти. Хоча був у нас і значно старший солдат – дід Федорович. Вже ледь пересувався, але все одно рушив на війну. Завідував кухнею. А ситний обід у бойових умовах – то велика справа.

Служив у реактивному артилерійському дивізіоні командиром БМ-21 (по-народному «Град»). Були під Докучаєвськом, Новотроїцьким,  Старогнатівкою, Гранітним. Але більшість часу знаходились в полі, посадках, лісі.

Напевно, було морально непросто розуміти, що постійно чатує смерть.

Звичайно,  але ще тяжче було боротися з п’янками. Від стресу багато заглядало у чарку. А роботу треба було комусь виконувати. Мені допомагало відволікатись від негативу написання книжки. Завжди легше жити, якщо маєш якусь мету. Я постійно обдумував, робив замітки, писав. Було чим зайнятись, і це не давало впасти духом.

Що досі згадується і болить?

Це війна, тому ситуацій неприємних було багато. Часто добряче обстрілювали, наш побратим і до цих пір святкує два дні народження. Але чомусь хочеться згадувати тільки хороше. Якось на Різдво з товаришем вирішили підняти моральний дух і пішли вітати всіх колядою. Я одягнув вишиванку, зробив зірку. А ми жили на закинутій фермі, кожен обладнав собі приміщення, поставив вікна, двері, буржуйку. І так заходили з кімнати в кімнату. Ніхто й подумати не міг, що на війні можна заколядувати. З жодного «кубрика» нас не хотіли відпускати.  Виходячи всім бажали: «Дай, Боже, наступний рік діждати, а на це Водохреще дома колядувати». І за те, що ми підняли настрій бійцям, нам пропонували якраз на Водохреще відпуску. Але ми відмовились.

Ще згадується міцна солдатська дружба, загартована  війною, яка й досі зберігається. Там всі були один за одного, допомагали, підтримували. Доводилось не тільки за себе думати, але й за того, хто збоку. Тому й до нині зідзвонюємось, цікавимось, хто чим живе, зустрічаємось.

Складно було повертатися до мирного життя?

За рік зібралось багато домашніх справ, в які й поринув з головою, тому не дуже. Значно складніше було, коли прийшов у відпустку. Приїхав в Сарни пізнім вечором. І побачив картину, як молодики під музику розважаються, байдикують від нічого робити. Одразу такий разючий контраст з передовою, де інші настрої і цінності. Де не до веселощів. Хлопці по троє діб на морозі сиділи (тоді був грудень), вже не кажучи про обстріли. І зараз так само. Живемо в одній державі, але чомусь одні її захищають, а інші цим користуються. Ще й насміхаються, мовляв, нащо тобі та війна, якщо значно краще  копати бурштин і ні за що не перейматись?

Зараз багато говорять про патріотизм. Що для вас це поняття?

Вболівати за Україну і доводити це вчинками. А не просто бити себе в груди. В «учебці» познайомився з афроамериканцем Сашою. Його відпускали з військкомату, а він визвався  добровольцем, не злякався війни і не заховався. Ось таких я називаю справжніми патріотами.

Політика – справа відповідальна і часом невдячна. Чому пішли в депутати?

До останнього вагався з цим рішенням. І як виявилось недарма.  Бо потім розчарувався у роботі районної ради. Якщо її розпустити, то й не багато змінилося б. Фактично вона мало що вирішує. Та й як депутат зрозумів своє безсилля. В Літвиці на медпункті грибок підлогу «з’їв». Треба було 10 тисяч на ремонт. Просив, писав, стукав. Та ніхто не звернув уваги. А зараз й 50 тисяч не вистачить на це.

Треба загалом міняти систему. Скорочувати роздуті штати адміністрації і ради. Всі відповідають за одне й те саме, а крайнього знайти не можна.

Нещодавно у вас було професійне свято, що побажали б колегам?

Хочеться, щоб в нас був мир і порядок. І депутати цьому сприяли, а не ставили палки в колеса. Щоб захищали інтереси людей, а не власні амбіції.

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.

СПОРТ ЄДНАЄ НАЙКРАЩИХ

10 грудня в райцентрі урочисто підбили підсумки спортивного життя району за 2017 рік. Було вшановано кращих спортсменів і команди, найактивніші у спорті села та спонсорів. Була приємно здивована, побачивши на святі так багато сильної, здорової, спортивної молоді з усіх куточків району. Відрадно, що вшановують у нас і ветеранів спорту, і спонсорів. Віталій Ліпський, начальник управління у справах молоді та спорту облдержадміністрації, сказав на урочистостях: «Приємно, що у вашому районі так вшановують спортсменів. Це приклад для багатьох. В інших районах такі підсумки не підбивають».

Що ж щиро вдячні Андрію Гриневичу, очільнику ФСТ «Колос» за таку гарну, втілену в життя ініціативу, щодо вшанування у районі найкращих спортсменів.

Маємо чим пишатися. Гарні досягнення показали на обласному, всеукраїнському та й міжнародних рівнях наші земляки. А іноді й доїхати на чемпіонат чи спартакіаду непросто. Спорт у районі, як і по всій Україні, на жаль, не фінансується по повній потребі. Отож треба дякувати людям, які підтримують здоровий спосіб життя, допомагають вирішувати фінансові питання учасникам змагань різного рівня.

Окрім Віталія Ліпського, до всіх присутніх звернулися, заступник голови райдержадміністрації Павло Ващишин, заступник голови районної ради Олександр Задорожний, помічник-консультат Василя Яніцького Оксана Слободзян, міський голова Богдан Микульський, начальник управління освіти, молоді та спорту Ніна Стасюк, сільський голова з Колок Петро Яцута, голова районної федерації футболу Михайло Яковець, голова громадської організації бійців АТО – Микола Шкільнюк, заступник голови Рівненської федерації футболу – Валерій Гладков; звісно вітав своїх друзів-спортсменів голова районної організації ВФСТ «Колос» Андрій Гриневич.

Теплі вітання на адресу спортсменів, тренерів, спонсорів прозвучали з вуст Оксани Слободзян – помічника-консультанта Василя Яніцького. Оксана Семенівна вручила грошові премії та подарунки від благодійного фонду «Наш край» народного депутата України Василя Яніцького. Також наш нардеп відзначив грамотами та преміями Сергія Столяра, вчителя фізкультури з Осови, та Миколу Голяку, директора «Дубровицького заводу будматеріалів», спонсора спортивних змагань. Андрій Гриневич у своєму виступі подякував Василю Яніцькому, обласній та районній владі за справжній прорив у спортивному житті краю. Йдеться про будівництво спортивно-оздоровчого комплексу у райцентрі. Роботи тривають. Вартість проекту 37 млн.грн.

Сьогодні була приємно вражена, скільки у нас в районі спортивної молоді. Вражена тим, що спорт потужно розвивається не лише у місті, а й по селах.

А зараз детальніше про наших винуватців торжества:

Номінація «Кращий спортсмен району-2017»

Нагороджено грамотами та статуетками:

Рожка Василя (село Жадень) – майстра спорту України з пауерліфтингу серед інвалідів з вадами опорно-рухового апарату; рекордсмена України серед юніорів у ваговій категорії 54 кг з результатом 110 кг; дворазового срібного призера Кубку світу серед юніорів з пауерліфтингу серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату;

Стовбу Яніну (Осова), яка посіла 1 місце у чемпіонаті області з пауерліфтингу (результат в сумі триборства 275 кг у ваговій катетогорії 52 кг) та захистила норматив «Кандидат у майстри спорту України» з пауерліфтингу; учасницю чемпіонату України з важкої атлетики. Тренер Нашора Андрій;

Денисевича Сергія (Сварицевичі) – 2 місце у чемпіонаті області з пауерліфтингу (результат в сумі триборства 525 кг, у ваговій категорії 74 кг) захистив норматив «Кандидат у майстри спорту України»;

Нашору Андрія Івановича (Дубровиця) – 1 місце на кубку України з важкої атлетики серед ветеранів, вагова категорія понад 105 кг, сума двоборства 220 кг;

Цибульського Станіслава (Дубровиця) – дворазового чемпіона області з боксу, переможця міжнародного турніру з боксу, який посів 5 місце на чемпіонаті України з боксу серед чоловіків до 22-ох років, в цьому році виконав норматив кандидата в майстри спорту України з боксу, вихованця тренера Гриневича Андрія;

Жакуна Олексія Івановича (Дубровиця), шахіста, який в цьому році виконав норматив кандидата в майстри спорту України. В обласному рейтингу шахістів посів 5 місце;

Котяша Григорія Юхимовича (Залужжя) – 1 місце на чемпіонаті області з шашок серед інвалідів з вадами зору;

Лося Олександра (м. Дубровиця) – 1 місце на обласних змаганнях та неодноразового чемпіона району зі стрільби з пневматичної гвинтівки.

Команду «Воля» (м. Дубровиця) за 2 місце у відкритому командному чемпіонаті області з настільного тенісу, вища ліга. Команда виступала за сприяння районної організації «Воля».

Сім’ю Серків із села Озерськ – призерів обласної спортивної гри «Сімейні перегони».

За активну життєву позицію, ініціативну громадську діяльність, популяризацію та утвердження ідеалів здорового способу життя, важливий особистий внесок у розвиток фізичної культури і спорту району та з нагоди завершення Спартакіади Дубровиччини–2017 року, заступник голови РДА Павло Ващишин та заступник голови районної ради – Задорожний Олександр Григорович відзначили подяками та преміями районної влади: Ліпінського Богдана Ярославовича – представника футбольної команди «Олімпія» Миляч, Малафея Михайла Григоровича – ветерана спорту, Олексієвця Віктора Миколайовича – Залузького сільського голову, Павловця Руслана Адамовича – представника футбольної команди «Случ» Колки, Перепелицю Олександра Яковича, представника футбольної команди «Жадень», Рожка Сергія Петровича, представника футбольної команди «Дубровиця».

За активну життєву позицію, ініціативну громадську діяльність, популяризацію та утвердження ідеалів здорового способу життя, важливий особистий внесок у розвиток фізичної культури і спорту району, та з нагоди завершення «Спартакіади Дубровиччини-2017 року» оголошено подяку районної державної адміністрації та районної ради з наданням грошової винагороди: Голяці Миколі Адамовичу – ветерану спорту, Наумець Олені Михайлівні – Велюнському сільському голові, Новику Аліку Олександровичу – Туменському сільському голові.

У номінації «Спортивний спонсор-2017» за матеріальну та фінансову допомогу у розвиток фізичної культури та спорту –оголошено подяки: Яніцькому Василю Петровичу (народний депутат України) за допомогу на будівництво спортивно-оздоровчого комплексу на стадіоні «Горинь» та підтримку в проведенні спортивних змагань; Петренку Віталію Анатолійовичу (директору ДП «Дубровицький лісгосп») – за допомогу з виїздом на дорослі та дитячі змагання.

За фінансову допомогу спортсменам для підготовки, участі в тренувальних зборах та змаганнях подяку оголосили: Деркачу Юрію Володимировичу, Тиховському Віктору Миколайовичу.

У номінації «Спортивний ветеран-2017» за популяризацію та утвердження ідеалів здорового способу життя, важливий особистий внесок у сферу розвитку фізичної культури і спорту оголошено подяки: Рожку Володимиру Аркадійовичу (любителю та ветерану волейболу, діючому спортсмену); Котяшу Сергію Івановичу (ветерану, кандидату у майстри спорту з боксу, призеру районних обласних змагань з легкої атлетики); Єрмейчуку Олександру Андрійовичу (майстру спорту з пожежно-прикладного спорту, у свій час був головним тренером збірної Ірану, яку готував до чемпіонату світу); Деркачу Роману Івановичу (людину, без якої мабуть, не пройшов жоден районний спортивний захід, він відповідає за медичне забезпечення змагань).

Нагороди за підсумками змагань до Дня фізичної культури та спорту України, що пройшли 10 вересня.

Цьогоріч в них взяли участь 534 учасники у 7-ми видах спорту.

Нагороди отримали: Миляцька сільська рада за 2 місце, Дубровицька міська рада за 2 місце, Колківська сільська рада за 1 місце.

За участь у чемпіонаті району з настільних видів спорту

(настільний теніс, шахи, шашки), що прошли 19 листопада, нагородили: Миляцьку сільську раду за 3 місце, Колківську сільську раду – 2, Дубровицьку міську раду за 1 місце.

У номінації «Блискавичний спортивний виступ-2017 року» нагороджено Академію бойових мистецтв «Берсерк» за вдалі виступи на міжнародних змаганнях з панкратіону наших юних дубровичан Віденчука Віктора, Маркевича Тараса та Дем’янця Радіона.

«Краще волейбольне село району-2017» – с. Залужжя, чемпіон району з волейболу.

«Найкращий спортивний навчальний заклад-2017 року»

ДПТНЗ «Дубровицький професійний ліцей» (директор Лосік Михайло Вікторович) – облаштування нового важкоатлетичного залу, також на базі ліцею діють тенісний клуб та зал боксу; Дубровицький НВК «Ліцей-школа» (директор Кушнір Володимир Володимирович) – створення дитячого футбольного поля; Берестівський НВК (директор Клімчук Сергій Тимофійович) – створення стрілецького тиру.

Кращими гравцями чемпіонату району з футболу-2017 року стали: Сидоришин Павло («Случ» с. Колки); Столярець Дем’ян («Жадень» с. Жадень); Лось Іван («Дубровиця» м. Дубровиця); Ляшко Олег («СОКІЛ» с. Осова);

Кращий бомбардир – Мисько Тарас (ФК «Кордон» с. Городище) (котрий у чемпіонаті забив 17 м’ячів).

Кращі гравці першості району з футболу-2017 року: Петрович Едуард (ФК «Бродниця» с. Бродниця), Котяш Олексій (ФК «Юність» с. Залужжя), Швець Леонід (ФК «Олімпія» с. Миляч).

За активну участь у спортивному житті району та особистий внесок в футбольний арбітраж району грамотою та спортивною статуеткою у номінації «Футбольний арбітр-2017 року» нагороджено: Крижика Валерія Володимировича; Олексієвця Леоніда Григоровича; Правника Володимира Володимировича.

У номінації «Справедлива гра-2017» нагороджено грамотою та кубком найдисциплінованішу футбольну команду району – «Берестя» с. Берестя;

Першість району з футболу-2017 року (2-ліга)

Грамотами, медалями та кубком нагороджено гравців футбольної команди «Олімпія» с. Миляч – 3 місце, «Юність» с. Залужжя – 2 місце, «Бродниця» с. Бродниця (Зарічненський район) за 1 місце у першості Дубровицького району з футболу 2017 року.

Чемпіонат району з футболу-2017 року (І – ліга)

Грамотами, медалями та кубком нагороджено гравців футбольної команди «Сокіл» с. Осова за 3 місце у чемпіонаті району з футболу-2017 року. Команду, яка постійно та стабільно виступає на районних змаганнях.

За 2 місце у чемпіонаті району з футболу-2017 року нагороджено футбольну команду «Жадень». Ця команда посіла 3 місце у першості району з футболу 2016 року (2 ліга). Показала високу конкурентну спроможність командам вищої ліги, здобувши 2 місце у чемпіонаті району з футболу (І ліга), набравши з чемпіоном однакову кількість очок.

 Також відзначено футбольну команду «Кордон» с. Городище (за 2 місце минулого року у першості району з футболу та здобула право грати у першій лізі, де продемонструвала серйозну конкуренцію командам першої ліги).

За 1 місце у чемпіонаті району з футболу-2017 року нагороджено футбольну команду «Случ» с. Колки.

Минулого року, об’єднавшись з гравцями ФК «Селець», вони виграли Кубок з футболу обласної організації фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Цього році в тому ж складі вона здобуває звання «Чемпіон району з футболу-2017 року». Команда має свій ультрас – активних вболівальників.

Призери спортивного рейтингу Спартакіади Дубровиччини нагороджувалися подарунками від благодійного фонду «Наш край» народного депутата України – Яніцького Василя Петрович.

Найкращі спортивні команди за рейтингом «Спартакіади Дубровиччини-2017 року»

За 3 місце у рейтингу «Спартакіади Дубровиччини-2017 року» нагороджено спортивний клуб «Сокіл» с. Осова; 2 місце – Дубровицька міська рада. Переможцем у рейтингу – Колківська сільська рада.

Підготувала Любов КЛІМЧУК.

«Картини Зінченка писалися з любов’ю до рідного Полісся»

З цих рядків розпочала опис своїх вражень у книзі відгуків одна із відвідувачок виставки картин нашого земляка-художника Романа Зінченка. Вшановуючи світлу пам’ять митця, 1 грудня розпочала роботу триденна виставка пейзажного живопису, створеного з палітри фарб майстра.

На фото: роина митця.

Відразу висловлюємо дяку за допомогу в організації цієї виставки районному військовому комісаріату.

У виставці представлені окремі роботи Зінченка: надзвичайно теплі і чудові картини, які викликають захоплення прекрасними краєвидами Дубровиччини.

Пан Роман писав у своєму неповторному стилі. Його картини тихі та задумливі. Його картини реальні та домріяні. Його картини треба бачити і відчути серцем поліщука. І хоча виставлені роботи сповненні темними кольорами, але з полотен можна почути дзюрчання струмків, шелест листя і спів птахів.

Знайомі пейзажі на картинах пробуджували позитивні емоції у відвідувачів й нікого не залишили байдужими. У книзі відгуків залишилася враження присутніх: «Картини варті того, щоб … люди мали змогу бачити і пишатися». «Виставка творчого доробку Р. Зінченка розкриває справжній талант, що в образотворчому мистецтві поліського краю жив і творив справжній майстер пензля». «Оглянувши картини, не чекали такого таланту і не знали про нього. Мистецтво дивує і загартовує».

Учнівський колектив 8 класу Дубровицького НВК не по-дитячому професійно охарактеризував побачене: «Картини дихають енергією, живуть, сяють промінням таланту. Ми долучилися до прекрасного, мали змогу відчути легкість і яскравість картин».

Багато слів вдячності за організацію цієї виставки почули на свою адресу працівники районного будинку культури від матері Любові Василівни та родичів Зінченка Романа. Особливо зворушили слова: «Щиро дякую будинку культури за те, що не забувають такого художника, як мій тато».

Відділ культури і туризму РДА.

Ікони мироточили.

Це особливий знак

2 грудня у Дубровицю прибули три чудотворні ікони Пресвятої Богородиці, передані старцем зі Святої гори Афон: «Всецариця», «Троєручиця», «Достойно Є». До 5 грудня святині перебували у храмі Різдва Богородиці. Як розповів отець Данило, наш шанований настоятель храму, близько десяти тисяч краян прийшли за цей час поклонитися святиням і попросити захисту собі та своїм рідним і близьким.

Нагадаю, що кожна з ікон має свою цілющу силу. Так, зокрема молитва перед «ВСЕЦАРИЦЕЮ» впливає і на хворих із різними злоякісними пухлинами. «Всецариця» має благодать зціляти страшні хвороби сучасного людства. Її чудесна допомога проявляється, в тому числі, і в допомозі батькам, які моляться за своїх дітей, котрі перебувають в полоні наркоманії. Перед іконою Божої Матері «ТРОЄРУЧИЦЯ» моляться під час душевного неспокою, хвороби рук, ніг, під час пожежі. Ікона «ДОСТОЙНО Є» захищає від нещасних випадків, важких гріхів, допомагає вдало звершити важкі справи та у навчанні дітей.

Люди різних конфесій вшановували Богородицю, зі слізьми на очах просили її заступництва. Це бачила 5 грудня, в день прощання з іконами. До ікони «Всецариця» жертвували золоті і срібні прикраси, з духовною вдячністю і проханнями сприяти у вирішенні життєвих питань.

Отець Данило підкреслив, що сьогодні українцям дуже потрібне, окрім фізичного, і духовне зцілення, єднання, взаємоповага та взаємопідтримка. Він щиро подякував всім землякам за таке шанобливе ставлення до святинь, церковному хору за спів протягом трьох днів.

Знаково, що в Дубровиці всі три старовинні ікони мироточили під час служби. Свідками цьому стали жителі району, які прийшли поклонитися Богородиці. До прикладу, цей факт засвідчили на світлинах.

Люди, які підходили до мироточивого образу, зазначали, що відчували незвичайну, надприродню, особливу атмосферу. Мироточення – надзвичайна подія: «Це особливий знак Неба для нас. Це особливе заступництво Богородиці». Насправді у багатостраждальному Поліссі дуже намолена аура. І не так важливо, у храмі якої конфесії людина звертається до Бога, головне, що вона прагне зробити світ довкола себе кращим. Отож, вірмо і віруймо! В цьому наша сила життя!

Любов Клімчук.

Ювілей: любов крізь століття і держави

140 – багато чи мало? Можна вимірювати днями, а можна життями. А як вимірювати вік для школи? Найправильніше – випускниками. Десятки тисяч дітей, десятки тисяч – карооких і блакитнооких, бідніших і багатших, трієчників і відмінників. Але всі ЛЮДИ. У кожного душа своя, свій життєвий шлях і слід на землі. Школа №1, як матір, їх виховувала, як вміла і як мала можливість! Вона і зараз, як мама, всім дуже рада.

Дубровицька ЗОШ №1 провела у світ десятки тисяч учнів. Розлетілись вони, як по світу журавлі! О, школо, ти як Мати благословенна Богом, у тебе стільки синів та доньок! Лише починаючи з 1952 року, школу закінчило 3660 учнів, з золотою та срібною медалями – 167 учнів.

Як підкреслили на заході: «Школа працювала у трьох століттях, пройшла через чотири держави: Російську імперію, Польщу, Радянську Україну, зупинившись, сподіваємось назавжди, в Незалежній Україні, випустивши в широкий життєвий шлях сімнадцять поколінь учнів, в її стінах працювали вчителі з усіх куточків України».

Спасибі колективу на чолі з Ігорем Клюйком за бажання віднайти своє коріння, яке переросло в реальну справу. Як шукали минувшину?

Надія Петрівна Коржик, мудра, щира, досвідчена, як бджілочка, десятки раз опитала старожилів: як починалася наука в їх житті? Хто був їх учителями? Що пам’ятається?

А Тетяна Миколаївна Бандура працювала у Рівненському та Київських архівах, знайшла матеріали 18 століття про зародження освіти у Дубровицькому краї. Підприємець Ольга Рузяк, депутат міської ради, допомогла матеріально втілити справу пошуків у життя. Це пошуки не одного дня і місяця.

Як результат, у закладі створили чудову експозицію про історію шкільної науки на теренах Дубровиці.

Ювілей провели, як на одному подиху, шановані гості прийшли з прекрасними подарунками: Микола Кохно, сказавши теплі слова, вручив принтер від райдержадміністрації та районної ради в дарунок, Ніна Стасюк і Віра Твердюк нагородили грамотами та матеріальною допомогою представників колективу та ветеранів від управління освіти, молоді та спорту, профспілки освітян. Віталій Сухович як обласний депутат і тато учня віншував колектив і презентував великий плазмовий телевізор, Богдан Микульський і Оксана Краглевич вітали від себе та депутатського корпусу міської ради і подарували ноутбук. Віктор Кузін дуже тепло поздоровляв від імені шанованого благодійника Віктора М’ялика  (Віктор Ничипорович бував у школі, спонсорував встановлення енергозберігаючих вікон, а зараз передав кошти на музичну апаратуру), директори навчальних закладів міста Валентина Коломієць і Володимир Кушнір, керівник садочка № 4 Тетяна Пігаль, директор ЦПО Микола Семенюк на згадку подарували картину з бурштину, представники музичної школи на чолі з Миколою Головіним та директор будинку культури Олександр Лавор, окрім подарунків, незабутньо вітали композиціями та піснями. Петро Пасько, Олег Анісімов, Сергій Кренько, Геннадій Якимович поділилися у залі своїм виконавським талантом і порадували чудовим співом. Федір Кренько долучився до щирих вітань як вчитель, який у цій школі серце віддавав дітям. Було багато ветеранів праці різних поколінь. Всіх раді були бачити тут і чути. Кожен виступ був, як свіжий подих, де спогади препліталися із сьогоденням.

Приємно вразили Валентин Піонтковський, знаний лікар-травматолог, науковець і керівник травматалогічного відділення обласної лікарні. Випускник школи говорив дуже зворушено і від себе презентував розмножувальний комбайн і започаткував премію (1000 грн.) кращому знавцю біології у школі. (Її отримав Андрій Архипов). Виконавець і композитор Павло Дука від щирого серця вітав віночком українських пісень та піснею про Дубровицю, ще й виявив бажання започаткувати премію з музики.

Підприємець Ольга Рузяк, яка постійно допомагає школі, буде премією підтримувати кращого знавця математики. А хлопці з «Молодіжного Альянсу» (спонсори закладу в багатьох справах) підтримуватимуть найуспішнішого фізкультурника.

Як завжди чудово танцював колектив Федора Кренька. Співав прекрасно жіночий вокальний колектив закладу. Валентина Архіпова з сином Андрієм виконали чудову патріотичну пісню про Україну. Була поезія, шкільний вальс і багато світлин…

Обличчя вчителів на фото. Як у виставковій залі, так і на проекторі: інтелігентні, гарні, скромні і водночас такі аристократичні. Це не просто обличчя. Це долі. Долі, які світили іншим і плекали майбуття.

Згадували хвилиною мовчання тих, хто пішов у вічність. Життя – як мить. Століття – як мить. Доля – як піщинка у Всесвіті. А долі педагогів проростають зернами у серцях учнів. Так зворушливо було, як випускники кланялися своїм наставникам.

Вже чотирнадцятий директор у навчальному закладі. Ігор Клюйко як вмілий організатор і керівник разом з колегами зробив чудову справу: зупинив миті – у спогадах, світлинах, дослідженнях. Думаю, так задумано Богом, а втілено людьми.

Дуже гарні слова сказала наостанок досвідчена і мудра заступник директора школи Лариса Тилевна: «Ми ставимо перед собою завдання навчити дітей вчитися. За роки роботи я відвідала тисячі уроків і запевняю, що ми сповідуємо культ знань. Ми виховуємо патріотів України і плекаємо розум нації». Цьогорічний успіх закладу по результатах ЗНО (найкращі в області) цьому підтвердження. Що ж, маючи таку історію, збудовано надійний фундамент у майбутнє.

ЗОШ №1 має не тільки багате минуле, творче сучасне, а й широкі перспективи розвитку у майбутньому. Впевненість у завтрашньому дні грунтується на високому професіоналізмі вчительського колективу, на багаторічних традиціях, сучасних методиках виховання, тісній співпраці з випускниками і батьками.

Це був не звичайний ювілей, а ювілей домівки поколінь. Одні навчили, інші навчилися. А дехто спочатку навчився сам, а згодом навчав наступні покоління… І так за днями дні, за роками роки, за десятиріччями десятиріччя. Саме людська неповторність вчителя визначає обличчя навчального закладу.

Глибока шана тим, кого ми називаємо легендою школи – вчителями вчителів. Їх щасливого дару душі вистачало не тільки на учнів. З їх легкої руки багато молодих вчителів „прикипіли” серцем до школи, стали майстрами своєї справи. Вони навчалися у них бути закоханими у свою професію, навчалися мистецтву віддавати своє серце іншим, і жодного разу не розчарувалися у своєму життєвому виборі.

Добра і щастя, творчих здобутків, світлого майбутнього тобі, шкільна домівко!

Олександра Матвіївна Мишковець, ветеран праці.

Незабаром мені виповниться 90-то, я тут працювала 55 років. Сьогодні мене переповнюють незабутні відчуття, бо відчула увагу, тепло і шану з боку колективу закладу та всіх присутніх. Спасибі за прекрасний вечір, за цю святкову атмосферу. Була рада всіх бачити.

Віктор Кузін, помічник Віктора М’ялика.

140-річчя школи – це подія не тільки для міста і району, це подія, яка відтворює історію освіти краю. Мені приємно, що представляв сьогодні на ювілеї Віктора М’ялика - людину, яка шанує колектив цього навчального закладу і сприяє у створенні тут затишку і тепла. Я передав від Віктора Ничипоровича слова особистої поваги директору Ігорю Клюйку – людині високопрофесійній і відповідальній, передав вітання всім присутнім на святі.

Знаю, що організувати такі урочистості – це велика робота. Навіть спортивну залу перетворити на затишний святковий куточок – це теж зусилля колективу. Думаю, що вчителі та учні готувалися, докладаючи максимум зусиль. А у кожного педагога є ж і позаурочна робота, я це знаю як батько доньки-вчительки. Отож щира вдячність всім, хто працював у команді з підготовки свята. Я задоволений, що Віктор Ничипорович прийняв рішення допомогти купити музичну апаратуру, дуже багато талантів у цій прекрасній школі. Радий був бачити шанованих випускників та ветеранів праці.

Надія Петрівна Коржик, ветеран праці.

Я випускниця 1958 року дубровицької ЗОШ №1. Я цим горджуся, як пишаються своєю матір’ю діти. Працювала у закладі 25 років заступником директора з виховної роботи. Відчуття гордості за рідну школу переповнює серце. Тут сьогодні була велика одна родина, чудова і дружня. Спасибі, що відмітили мою пошукову роботу. Все починалося з роботи вчителя історії Костюк Галини Харитонівни, вона в роки праці у школі очолювала клуб «Пошук». Було зібрано багато матеріалів про нашу Дубровицю і наших земляків. Ми вирішили використати її дослідження, продовжили пошукову роботу, спілкувалися з старожилами, щоб більше дізнатися про розвиток освіти у місті. Ось так крок за кроком відкривалися нові сторінки історії Дубровицької ЗОШ №1. А Тетяна Миколаївна як досвідчений історик багато віднайшла в архівах. Історія – це доля наших дідів і батьків, історія – наше коріння. Шануймо її. Спасибі за свято як прекрасний подарунок спогадів.

Колектив ЗОШ № 1 щиро дякує всім, хто долучився до відзначення ювілею, велике спасибі спонсорам та всім гостям, які прибули на свято (детальніше на сайті школи). Ігор Клюйко від імені колег і учнів всім зичить здоров’я і миру в Україні!

Любов КЛІМЧУК.