Галина Дяченко: «Без пошти не уявляю своє життя»

Майже 50 літ у галузі поштового зв’язку трудиться Галина Павлівна Дяченко, яку знають і поважають у нашому районі та за його межами. Оскільки нещодавно відзначали Всесвітній день пошти, а Галина Павлівна у жовтні зустрічає і свій день народження, то пропонуємо вашій увазі розповідь про одну з найбільш досвідчених поштовиків Дубровиччини.

Передусім зазначу, що Галина Павлівна – людина скромна і приємна. Спілкуємося часто під час випадкових зустрічей або ж у робочому кабінеті. Завжди є про що поговорити з людиною, яка має великий життєвий досвід, окрім того, за сферою своєї діяльності, знає багато жителів нашого району і не тільки. Оскільки нині наша пошта опікується і Зарічненським районом, то й сусіди-поштовики часто спілкуються з Галиною Павлівною. Моя співрозмовниця розповідає:

– Народилася я у Дубровиці у простій родині, батько був водієм вантажівки, а мама – колгоспницею. Цікавими, дружніми і добрими були наші шкільні роки, спілкування було серед однолітків живим, а не через Інтернет. Згодом, навчалася у вечірній школі, закінчивши її, працювала діловод-касиром у будинку культури. За випадком долі, Євгенія Іванівна Камінська – щира і добра людина, мудра подруга запропонувала мені перейти на роботу у відділення передплати. Погодилася.

 З того часу Галина Павлівна йде по життю з поштою. Аби стати фаховим поштарем, закінчила молода дубровичанка Львівський технікум поштового зв’язку. Працювала, крихта за крихтою набиралася досвіду. У 1986 році Галина Павлівна стає заступником начальника вузла поштового зв’язку. У 1995 році вона очолює цей підрозділ. Як поштар-фахівець, керівник і просто відповідальний працівник Галина Павлівна, свою роботу, за будь-яких обставин, намагається виконати на відмінно, саме так поруч з нею працюють і колеги, трудяться, як єдина дружня родина.

Галина Павлівна згадує: «Пошта, як і вся держава, переживала різні часи. Був час, коли навантаження були чималі, а потерпали поштовики через відсутність транспорту. Бувало у селі треба зробити передачу у відділенні. Робота допізна». Потому добиралися Галина Павлівна до Дубровиці попутками, а часто й пішки. Добре, як попутка траплялася і підвозила.

Моя співрозмовниця з ностальгією згадує той час (70-80-ті роки), як на сотню населення передплачували 100 екземплярів періодики. Люди залюбки читали видання на різну тематику як професійні, так й художньо-публіцистичні, як республіканські, так й обласні і районні. А скільки вітальних листівок надсилали на свята! Особливий бум припадав на 8 березня та Новий рік. Навіть у межах Дубровиці віталися з гарними подіями саме з допомогою таких листівок. Зараз поштові листівки – це вже, як ностальгія. Бо ж простіше набрати мобільний і переказати вітання по телефону.

Однак, сьогодні пошта надає значно більшу кількість послуг, як ще навіть з десяток років тому. Саме «автентичні» послуги (листи, листівки, посилки) все зменшуються і зменшуються. Ринок послуг пошти, у великій мірі, «забирає» Інтернет – ноутбуки та комп’ютери вже є у кожному селі. Листи і вітальні листівки пишуть рідко, – майже у всіх є мобільні телефони. І найнеприємніше – зменшилася передплата на періодичні видання: через низькі доходи багато людей змушені відмовляти собі у задоволенні передплатити улюблений журнал, газети. Тому, щоб вижити, пошта і змушена займатися торгівлею. Сьогодні поштовики пропонують населенню навіть продукти харчування.

Галина Павлівна розповідає про роботу своїх колег: «Здавалось би, що особливого в тому, щоб опустити в поштову скриньку газету чи доставити до «клієнта» пенсію? Проте сьогодні бути листоношею - особлива праця. Окрім основної, вони грають ще як мінімум дві ролі «на додачу» - психотерапевта та соціального робітника. Адже розмови про наболіле з односельцями, до яких вони приходять, стають скоріше нормою, ніж виключенням. Немає нічого для поштарів дивного в тому, що самотні пенсіонери запитують: «що відбувається в селі?», «які новини?». Для них листоноша - посередник між «світом» та «самотністю», друг, з яким можна, нехай лише хвилиночку, але регулярно перекинутися словом». Дійсно і в дощ, і в сніг, ногами або ж на велосипеді поспішають поштарки до користувачів своїх послуг.

Додамо і той важливий  факт, що саме пошта і її працівники є необхідним ланцюжком зв’язку нашої редакції газети з читачами. Саме завдяки їхній роботі маємо можливість «розповісти» вам, шановні друзі, останні новини.

Про свої поштові будні Галина Павлівна могла б розповісти на цілу книгу. Однак вона скромно додає, що завжди працювала з хорошими і відповідальними людьми. Завжди поштовики були, як єдина родина. Робили все, щоб задоволеними були клієнти підприємства.

Час вносить свої корективи. Сьогодні можна багато дискусувати про роль пошти у суспільстві. Однак наведу факт, який неодноразово читала у пресі. Візьмемо зону АТО. На територію, де велися бойові дії, та близької до військових зіткнень, ніхто не взявся доставляти пенсії. Ощадбанк обґрунтував таку відмову небажанням ризикувати життям своїх працівників. Тільки листоноші «Укрпошти» не зрадили своєму обов’язку. В сніг, в дощ, часом під обстрілами, минаючи десятки блок-постів, вони добираються до пенсіонерів, щоб вручити їм пенсії. Іноді поштовиків конвоювали до місця призначення по кілька БТРів. Ну, скажіть, хіба це не вірність своєму професійному обов’язку, не приклад служінню Україні та її народові?

– Сьогодні розчерком пера є і було бажання відправити стареньких сільських пенсіонерів до банкоматів. Нехай, мовляв, призвичаюються до прогресу. Але де ж той банкомат узяти в віддаленому вимираючому селі, де й магазину вже немає. От і виходить, що для багатьох людей, особливо в селах, «Укрпошта» – останній форпост держави, який залишився вірним обов’язку їх обслуговувати. І ми села не покинемо, навпаки, шукаємо всіх можливих шляхів поліпшення обслуговування саме сільських жителів, – додає Галина Павлівна.

Багато може говорити про пошту Галина Павлівна, яка віддала роботі у цій галузі майже 5 десятків років життя. «Не уявляю себе без пошти», – каже моя співрозмовниця. Життєва мудрість і мудрість у професії переплелися в характері цієї мудрої жінки воєдино.

Ще трохи про життя. Галину Павлівну часто зустрічаю у журливому місці, на міському цвинтарі. Вона приходить сюди, щоб вшанувати пам’ять чоловіка, з яким прожила найкращі роки життя. Без свого Василя Галини Павлівни важко назвати сьогодення щасливим, бо з дорогою людиною не стало і частини її душі. На цвинтарі Галина Павлівна прибирає не лише біля могили рідної людини, не оминає й інших поховань, які бур’янами заростають. Така вже у неї совість – вшановувати і чужих. Ми часто говоримо з Галиною Павлівною про життя і долю. З великою любов’ю вона розповідає про племінників, яким завжди підставляє своє плече і є порадницею та люблячою тіткою.

Кожному Бог пише свою долю. Ми додаємо у книгу життя своїм почерком різні нотатки. Деякі з них - це пам’ятні хвилини чи години. А бувають й такі, які вимірюються десятиліттями. У долі Галини Павлівни Дяченко отаке чільне місце займає пошта. Серед позолоти осені минув ще один день народження. Хай многії літа Бог дарує вам, Галино Павлівно!

Любов КЛІМЧУК

ФАКТИ ВРАЖАЮТЬ.

НА ЖАЛЬ, НЕГАТИВНО

Прокуратурою Рівненської області здійснюється процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні стосовно групи осіб, які здійснювали незаконну діяльність щодо виробництва та збуту наркотичних засобів (за ч. 2 ст. 307 КК України).

У кримінальному провадженні повідомлено про підозру 4 особам, у тому числі колишньому правоохоронцю, роль якого полягала у прикритті та конспірації злочинної діяльності, організації збуту наркотичних речовин.

Наприкінці минулого тижня в рамках досудового розслідування слідчі головного управління Національної поліції в Рівненській області за оперативного супроводу співробітників Рівненського управління внутрішньої безпеки департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України за погодженням із прокуратурою області провели санкціоновані обшуки за місцем проживання клієнтів наркодилерів. За їх результатами виявлено та вилучено близько 58 кг обробленого і необробленого бурштину, наркотичні засоби (марихуана), а також стартовий пістолет, перероблений під вогнепальну зброю.

Усього ж у межах цього кримінального провадження за результатами обшуків домоволодінь фігурантів кримінального провадження правоохоронці вилучили значну кількість наркотичних речовин та прекурсорів – метамфетамін, марихуану, таблетки «Циррус», 5 кг прекурсорів, орієнтовна вартість яких за цінами «чорного ринку» становить 1,5 млн. грн, а також 11 одиниць зброї, боєприпаси до неї, понад 80 кг бурштину, золоті вироби, гроші, записи наркоділків про їх боржників.

На даний час проводяться подальші слідчі дії з метою документування протиправної діяльності осіб, пов’язаної із незаконним наркобізнесом. Нагадаємо, інкримінована підозрюваним стаття Кримінального кодексу України передбачає максимальне покарання у вигляді 10 років позбавлення волі».

Із матеріалів інтернет-ресурсів.

SOS:

Захистіть свою дитину

Це не фільм жахів, це наша Дубровиця, це зовсім поряд.

Кілька років тому про наркотики ми чули вкрай рідко, вірніше чули про них з екранів телевізорів чи газетних новин. Ця страшна чума асоціювалася у нас здебільшого з іншими областями України, наприклад, Миколаївською чи Дніпропетровською. Сьогодні чуємо, бачимо і знаємо: наркотики тут - у нашій затишній, древній і здавалось би спокійній Дубровиці.

Правильно кажуть, що спокій втрачають люди, які мають великі гроші. Гроші у райцентрі з’явилися відтоді, як почали видобувати бурштин. Для більшості вкрай нелегко вони зароблялися, стоячи у холодній воді, часто більше тратили здоров’я, аніж заробляли грошей. Дехто залишив навчання у вузі чи коледжі, низькооплачувану роботу в області чи столиці. Долари в руках, які приходили не у чітко встановлені терміни, як аванс чи зарплата, затьмарили реальність. Здавалося, так буде завжди: отак просто – пішов, викопав, здав і ці зелені в руках. Треба мати талант гроші заробити, а ще більший талант їх потратити. За останні кілька років заробити у районі можливість була. Як гриби після дощу відкривалися магазинчики і затишні кав’ярні, де можна гроші тратити. Не спали бажаючі зробити родинний бізнес. Не сплять і ті, хто по-іншому вирішив «косити» гроші у нашому краї. Вони пропонують не смачну каву, гарний одяг чи нову побутову техніку, пропонують іншу «насолоду» - пагубну, смертельно-залежну. Наркотики. Страшно. Дивно. Знову страшно. У нас, зовсім поряд. Наркотики, на які підсіло чимало молоді.

Чому у нас з’явилися наркотики у такій кількості? Відповідь проста, бо з’явилися ті, хто може їх купувати. Сьогодні є можливість їх купувати, а завтра у залежної людини грошей на це забракне. Як дістати чергову насолоду: випросити у батьків, винести з дому чи вкрасти? Ця річ стає милішою від родини, друзів, інтересів. Наркотики так манять, що готовий піти на злочин задля придбання чергової дози насолоди.

Часто чую, як у нас критикують ту чи іншу релігію, мовляв, вона задурманює молодь. Майте Бога у серці і не нарікайте, бо жодна релігія (принаймні ті, що я знаю) ще не підсадила молоду людину у нашому районі на наркотики. Навпаки, намагається витягти людей з цієї страшної ями.

Інформація про вилучення - це не фільм жахів, це - Дубровиця. Ми всі знаємо, що це - наша Дубровиця, навіть, коли у обласних виданнях не вказано назву міста. Тиха, провінційна, бурштинова Дубровиця – місто контрастів. Тут невеличка хатинка у стилі шевченкових межує з швидко збудованим палацом на мільйони. Тут бабуся рахує копійки в аптеці, щоб купити пігулки, а поряд тратяться мільйони за наркотики. Ні, це не Америка з найбільш загрозливими кварталами. Це тут - у Дубровиці.

 Пишу, якось самій моторошно. Від того, що пишу. Чула й раніше, чула, що наркотики близько. Не вірила, а може не хотіла вірити. Ми часто не хочемо вірити, ми боїмося тавра. Якось почула від знайомої: «Знаєш, порадила подрузі перевірити доньку на вживання наркотиків. У неї часто дивна поведінка. Через свій язик нажила ворога на все життя, подруга назвала мене підлою людиною. Я ж просто хотіла застерегти». А, може, не образитися варто у такій ситуації, може, варто дослухатися і подякувати, бодай, у душі, що комусь ваша дитина небайдужа.

Читаємо правоохоронну хроніку і нам цікаво, і нам дуже цікаво: а як, а хто, а де?

Можна багато говорити на теми: що, як і чому? Можна багато разів зіставляти інформацію, шукаючи зачіпки, і вибудовувати у голові схеми. А чи наша це роль? Чи готові ви, навіть щось вибудувавши у своїй голові, знаючи реальні факти, повідомити про це поліції, як прийнято у цивілізованому світі? Як на мене, найправильніше занепокоїтися зараз про долю своїх дітей, племінників чи дітей ваших друзів. Небезпека поряд. Небезпека йде слідом. Де гарантія, що вашому сину чи доньці у розслабленій компанії не запропонують завтра спробувати? Чи ви переконані, що зло вже вирвали з корінням? Може запропонують, на перший раз, і даремно, а потім? Потім дитина шукатиме спосіб придбати насолоду.

Якщо чесно, то мене як людину серед цих страшних подій здивувала реакція багатьох людей – смакувати фактами щодо проведеної оперативної роботи. Здивувала й позиція правоохоронців (не місцевих) – так швидко і детально розповідати про обшуки, розповідати миттєво про вилучене та затримане. Зрештою, я не фахівець, щоб аналізувати і їх роботу. Може, тепер так прийнято.

 Але, щоб не писали і не казали на передньому фронті боротьби з наркоманією перебувають саме батьки. Це - їх біль, це - їх біда, як і біда їх дітей.

А що ми, батьки, знаємо про сучасні наркотики? На жаль, нічого конкретного. Про що тоді говорити з дітьми? Хто має проводити нам оцей так потрібний лікбез? А що ми знаємо про поведінку людини, яка вживає наркотики? Теж, майже нічого… Ми просто іноді здогадуємося, але нам відразу не хочеться в це вірити. Прикро, але смертельна чума заполонила світ довкола значно швидше, аніж ми щось конкретне дізналися про неї.

От ви чули донедавна про первінтин? Швидше всього, ні. Я теж майже нічого про нього не знаю. Читаю в інтернеті, що це низькоякісний вид психостимулятора метамфетаміну, виготовлений в домашніх умовах. Улюблений спосіб вживання серед молоді цього наркотика, ви взагалі уявляли курити через лампу? Не уявляли. Якось і страшно уявити. Пригадую, якось почула у центрі міста «треба потянути лампу». Тільки нещодавно зрозуміла, що це значить…

Дуже чекаю, коли наше середовище не просто буде смакувати нюансами гучних затримань. А розпочне акцію «Наркотикам – ні», розпочне зі своєї родини, дружнього товариства, класу, школи, молодіжної політики. Настав час бити на сполох, рятувати тих, хто вже спробував, застерігати тих, хто може спробувати завтра. Мені страшно, страшно за наших дітей. А вам? Може, просто почніть із розмови зі своєю дитиною… Нехай наша чудова Дубровиця знову стане провінційно-тихою і чарівною!

Любов КЛІМЧУК.

Серед яскравих дітей Рівненщини – дубровичанка Божена Драган

У кожній дитині є сонце, яке треба лиш засвітити. І тоді променистий талант неодмінно проявиться. Саме таку гарну мету має пісенний конкурс «Яскраві діти України», який з 3 по 6 жовтня відбувався на Рівненщині. Обласний етап змагань став справжнім святом пісні, хисту та посмішок. До Рівного з’їхалися 22-є найталановитіших з усіх куточків області. У кожному районі напередодні проходив свій відбір. Дубровиччину представляла обдарована дівчинка Божена Драган. 

Юних виконавців оцінювало авторитетне журі, серед якого були й зіркові гості. Зокрема визначали кращих музичний продюсер та композитор Руслан Квінта, співачка Іларія, популярний азейбаржанський співак Гусейн Абдуллаєв, драматург Юрій Рибчинський, народний артист України Тарас Петриненко. Акомпонував конкурсантам оркестр «Bright band» на чолі з віртуозом Іваном Лопуховим.

Вболівати за Божену приїхав цілий десант. Втім найголовнішою шанувальницею була звісно мама Наталія Ярмошевич. Уже після конкурсу вона поділилася своїми враженнями:

«Усім щиро вдячні за підтримку. Ми достойно представили наш район і гідно виступили на професійній сцені серед вокально найсильніших дітей області. Боротьба була важкою. І нехай призового місця ми не отримали, але бути на сцені поруч із знаменитими артистами, співати з професійним «бендом» -  це вже велика перемога».

В свою чергу ми бажаємо Божені нових яскравих звершень та творчої наснаги. У неї неодмінно попереду ще не одна перемога.

Андрій Леончик: «Х-фактор – це лиш початок»

Черговий сезон «Х-фактору» радує шанувальників розмаїттям яскравих виступів та неординарних виконавців. А рівно рік тому в цьому музичному вирі був і наш земляк Андрій Леончик. Тоді на кастингу у хлопця хотілось закохатись Юлії Саніній завдяки його таланту. Проголосував серцем за музиканта Костянтин Меладзе. Підкорив його голос й Андрія Данилка і Антона Савлепова. Відтак зіркові судді єдиноголосно «подарували» дубровичанину чотири заповітних «ТАК». Що було після такого феєричного початку, яке закулісся шоу, про творчість та авторитетів нам нещодавно вдалось розпитати у Андрія.

Хотів бути залізничником,

а доля поєднала з музикою

Хтось із мудрих зауважив: «Виберіть собі справу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня». Це можна сказати й про Андрія Леончика. Адже своє захоплення він перетворив у роботу, і нині додає музичної яскравості пам’ятним подіям замовників разом із гуртом «Та нота». Хоча плани у хлопця були зовсім інші.

«Народився в Дубровиці. В шість років пішов у сільську школу в Сарненському районі. Згодом навчався в Дубровицькому ліцеї. Мої батьки далекі від творчості. Мама працювала в автопарку, а тато – на залізниці. Взагалі не пам’ятаю, щоб в родині хоч хтось займався б співом. Тому і я хотів вступати в залізничний виш у Дніпропетровськ. Але через проблеми з документами не вдалось. Натомість доля поєднала з музикою», – розповідає хлопець.

Все розпочалось із кількох акордів на гітарі, які старший брат показав третьокласнику Андрійку. І його це так захопило, що він сам опанував інструмент. Та ще й потім навчав інших. «У гуртожитку ліцею  один хлопчина все просив допомогти розібратись в основах гри на гітарі. Я й допоміг. Згодом з ним же виступав на шкільній сцені, – згадує музикант. – А якось нам запропонували заспівати та зіграти на Всеукраїнському конкурсі. Зовсім неочікувано ми перемогли у районному етапі, далі зайняли друге місце – у обласному. Після цього мені дали направлення на навчання в РДГУ. Коли ж не вийшло з бажаною спеціальністю, пішов на музично-педагогічний факультет.  Зараз про це не жалію, значить так і треба було». 

А як народився гурт «Та нота»?

Коли навчався на першому курсі, брат розповів про двох дівчат, які запрошували хлопця-співака, аби розбавити їхній жіночий дует. А мені хотілось не просто протирати штани на парах, але й якось реалізовувати себе. Відтак познайомилися, зіспівалися і ось уже більше десяти років разом туруємо музичну стежину. Я іноді й сам дивуюся, як нам вдається стільки часу працювати пліч-о-пліч. Хоча спільно пережили немало неординарних ситуації, тому це не може не об’єднувати. Спочатку були прив’язані до одного ресторану, а останні кілька років на «вільних хлібах» завдяки власній апаратурі. Переважно виступаємо на корпоративах та весіллях. Базуємось у Сарнах, хоча об’їздили майже всю область і не тільки. Як не дивно, але не були ще у Дубровиці. Сподіваюсь, скоро це виправимо.

У творчих «пошуках себе» доводилось експериментувати?

Років зо два співав у рок-гурті «Пул оф». Ми виконували важку музику, досить специфічну для пересічного слухача. Її могли оцінити лиш шанувальники такого жанру. Втім грали не для виступів, а задля власного задоволення.

Не виникало бажання полишити корпоративи та весілля задля масштабнішої сцени?

Який солдат не хоче стати генералом. Так само, який музикант не хоче, аби його творчість оцінила більша аудиторія. Аби він розумів, що не дарма цим займається. Звісно, що бажання було, але реальність диктує свої умови. Поки іншої альтернативи немає. Хоча разом з дівчатами стараємось розвиватися і на цій так званій «корпоративній» ниві. Змінюємо репертуар, шукаємо цікаві підходи до виконання. Одним словом, намагаємось не стояти на місці. 

За кулісами шоу цілий світ

Напевно прагнення чогось більшого й привело на «Х-фактор»?

Саме так. Хотілось випробувати свої сили. В цьому рішенні мене дуже підтримала кохана дівчина. Вона наполягла на участі  у проекті, мовляв, «йди!». Я й пішов. Можливо без неї й не наважився б.

З чого починається шоу?

Все розпочинається з кастингів у містах. Перше випробовування відбувалося у Рівному. Прийшло багато бажаючих, тож довелось у черзі прочекати не одну годину. Далі мене викликали у кімнату, де сиділи продюсери. Спочатку попросили заспівати, а потім влаштували інтерв’ю. Розпитували про життя, захоплення, плани, думки. Тобто з’ясовували, чи буду я цікавий, аби виступити перед суддями. А вкінці сказали: «Дякуємо! Ми вам передзвонимо». Стандартна фраза, далі якої зазвичай нічого не відбувається. Тож я ні на що не розраховував і благополучно забув про це все. Втім нежданно через три місяці до мене зателефонували із СТБ із запрошенням на зйомки до Києва.

Чому для кастингу обрав саме пісню «Океану Ельзи»  «Не йди»?

Насправді готував зовсім іншу композицію. А пісня «Океанів» була запасною. Перед виступом всі фонограми обов’язково переслуховують звуковики. Пісня гурту «Nickelback», котру я й хотів співати, виявилась для мене зависокою. Спеціалісти понизили її, але якість мінусу від цього втратилась. Тому мені порадили обрати запасну. Втім, як то кажуть, все що не робиться, на краще.

Виступати перед публікою – це твоя робота. Були якісь переживання, коли виходив на сцену «Х-фактора»?

Доводилось співати і для набагато чисельнішої аудиторії. Бо насправді там значно менше людей, ніж видається з екрану.  Було лячно через тих чотирьох глядачів, які сиділи попереду. Коли доспівав, одразу промайнула думка: «Навіщо я сюди приїхав? Тільки опозорився».  Бо виконуючи пісню, себе майже не чув. Тож здалось, що заспівав дуже погано. Знаєте, часто запрошують «співаків», які не мають голосу, для рейтингу шоу. Щоб люди потім з них посміялися. Думав, що неодмінно зроблять з мене такого. Тому неочікувано було почути «так», та ще й одразу чотири.

Сподобалась картинка, яку в результаті показали по телевізору?

Особисто мені не зовсім. Завжди знайдеш в собі недолік: тут не так зробив, а тут хотілося б краще. Це те саме, що слухати свій голос в записі, чи дивитися на власну фотографію. Видається, що це зовсім не ти. Зізнаюсь, трохи критики було від суддів, яку не показали. Особливо від Андрія Данилка. До речі, саме він мені найбільше імпонував. Але не як Вірка Сердючка, а як композитор. В нього є просто неймовірні інструментальні роботи, які варто послухати. Критикували через вибір пісні. Їм не подобається, коли переспівують Вокарчука. Робить це чи не кожен десятий, і в 95 % не зовсім вдало. 

Після такого феєричного виступу, що було далі?

Далі був тренувальний табір. Учасників поселили у пансіонат під Києвом. Одразу відсіяли третину, не давши їм навіть можливості проявити себе. Всіх інших розділили на групки. Я потрапив у квартет з хлопцями з «Маунтін бріз», котрі потім дійшли до фіналу. Ми виконали пісню Скрябіна «Мовчати» і пройшли далі. Потім конкурсантів розділили на пари і дали завдання обрати для суперника композицію. Мій опонент Олексій Лівкович вибрав знову ж для мене пісню Кузьми «Місця щасливих людей». Щодо нашої пари судді довго сперечались, але в результаті дали шанс таки Олексію.

За чотири дні перебування в таборі я поспав приблизно три-чотири години. І то в автобусі чи на кріслі, поки чекав виходу на сцену. На сон не вистачало часу. Нам влаштовували репетиції вночі, далі доводилось виступати, потім чекати вердикту. Це робили спеціально, мовляв, тренувальний табір для того й створений, щоб перевірити витримку. Іронічно, та суді пояснили свою відмову тим, що я був надто втомлений.

Жаль, що не вдалось показати всього, на що здатний. Треба було потерпіти та випити кави на кілька літрів більше.

Який «Х-фактор» з середини?

За кулісами – цілий світ. Все набагато складніше і не так мальовничо. Те, що ми бачимо на екрані – лише вершина айсбергу. А під нею – мільйон дублів зйомок, робота величезної команди, котрої навіть більше, ніж учасників. Спілкування з журналістами, які намагаються витягти чи навіть придумати щось цікаве про тебе. І це все відбувається в шаленому режимі.

Загалом які залишились враження? І що змінилось після телепроекту?

Це була цікава пригода в моєму житті, котра подарувала більше позитивних вражень. Отримав величезний професійний досвід. По-новому почав сприймати творчість. Зараз в гурті не співаємо, наприклад, «Горіла сосна». Перейшли на трохи інший рівень. Обзавівся хорошими друзями. Досі спілкуюся з Олександром Ломія. З ним жив у кімнаті в тренувальному таборі. Це геніальна людина у всьому – в хірургії, в музиці. Він мене підтримував і багато чого радив. Не втрачаю зв’язку і з хлопцями з «Маунтін бріз». А ще був приємно вражений, скільки хороших відгуків отримав від знайомих і зовсім чужих людей. За що їм надзвичайно вдячний.

Інколи люблю «послухати»

просто тишу

Хто для тебе є авторитетом у житті і творчості?

У житті головним авторитетом є сім’я. Якщо говорити про творчість, то одразу згадується декан мого факультету Микола Павлович. У тому, що нині вмію, є його велика заслуга. Він мав цікаву манеру викладання –  мало хвалив і посміхався. Але якщо в мене таки щось виходило, завжди називав «маестро». А ще ціную свою скрипальку з гурту «Та нота». Вона теж багато чого навчила.

А як щодо зіркових взірців, кого слухаєш?

Завжди подобався «Океан Ельзи». А загалом слухаю все, що не «ріже» вуха і що можна зіграти на гітарі. Хоча інколи люблю «послухати» просто тишу. Коли цілий день співаєш, музика втомлює.

Як ставишся до критики?

Сприймаю її на «ура», але від тих, хто розбирається в тому, що критикує, і тих, кому довіряю. Завдяки критиці не стоїш на місці, розумієш свої помилки і рухаєшся далі. А беззмістовні зауваження пропускаю повз вуха. Якщо болісно реагувати на кожен негативний коментар, то нервів не напасешся.

Нині вважаєш себе щасливою людиною і щасливим музикантом?

Філософське запитання. Поки що ні. Я ще не досяг бажаного. Ліна Костенко говорила, що кожен фініш, це, по суті, старт. Сподіваюсь, що «Х-фактор» - це лиш початок. І ви про мене ще почуєте (сміється – ред.).

Наостанок, що побажаєш нашим читачам?

Не йти ні на які шоу (сміється – ред.). Жартую. Навпаки, якщо є можливість, треба нею користуватись. Робіть те, що подобається, розвивайтесь, вірте у себе і не зупиняйтесь на півшляху. І звісно слухайте лиш гарну музику.

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.

А 90 літ минає дуже швидко!

Так по-філософськи сказав про свої роки 90-річний шанований ювіляр з Дубровиці Степан Петрович ДУКА, який пройшов радянсько-японську війну, у мирний час працював у лісгоспі та на меблевій фабриці.

Днями шанованому ветерану надходили теплі вітання з нагоди поважної дати. Вітали рідні, члени районної організації ветеранів, друзі. Приєдналися до щирих віншувань на адресу шанованого сивочолого чоловіка міський голова Богдан Микульський, секретар виконкому Оксана Краглевич. Міський голова сказав: «Ми з великою шаною вітаємо корінного дубровичанина, бо долями таки людей і написана історія міста, історія країни. Я бажаю вам, Степане Петровичу, здоров’я, в душі – світла і добра, бо мудрість такої людини – приклад для нас усіх».

Мер міста принагідно вручив Степану Петровичу ювілейну медаль «70 років Перемоги над нацизмом». Трішки запізно нагорода знайшла свого поважного власника, але головне – заслужено потрапила на його груди. Тішився дідусь ще одній медалі, бо пригадував свій нелегкий життєвий шлях. Корінний дубровичанин, який досі пам’ятає науку в польській школі. У його батьків було шестеро дітей, отож у дитинстві побачив всяке. Але після того, як у долю родини увірвалася війна і на фронт забрали батька, то матері самотужки піднімати дітей було геть непросто. Батько з війни так і не повернувся, мати, як пташка, обіймала крильми дітей, але система не дивилася ні на сиріт, ні на багатодітну матір. Не було й 17-ять, як потрапив на радянсько-японську війну і син Степан. Юність дуже рано переросла у зрілість. Кожна війна рахує час по-своєму. На щастя, прийшов до рідної хати син живим і обійняв матір. Давно це було. А ніби вчора. Повоєнний час теж був непростим, однак радість перемоги над нацизмом підіймала дух і вселяла віру в силу і міць країни, в якій жили. Їх покоління віддавалося роботі, бо розбудова своєї держави була понад усе. Не брали до уваги ні здоров’я, ні особистого часу. Показники, результати, п’ятирічки – це стояло вище людини. Степан Петрович з гордістю розповідає, як працював у лісгоспі і меблевій фабриці.

Поруч з ювіляром його найрідніша людина – дружина Марія Андрївна. Цьогоріч у вересні вона відсвяткувала 80-літній ювілей. А у 2017 році ще одна поважна дата у подружжя – 60 літ спільного життя чудових людей. Марія Андрївна, до речі – заслужений працівник охорони здоров’я, бо майже 50 літ у медицині трудилася, з них – кілька десятиліть головною медсестрою у лікарні. Про свою шановану роботу, про розквіт дубровицької медицини ця гарна жінка теж може розповідати годинами. Ліжок у лікарні було майже втричі більше, персонал відповідальним, санстанція контролювала все і всюди. А хіба ж хворий бігав по аптеках і шукав ліки? Інша тепер, на жаль, медицина. Покоління Марії Андріївни боляче дивиться, як шукають по крихті на лікування гроші простим смертним. Що ж час вносить не найкращі корективи у наше життя. Грамоти, подяки, фотографії  – це вже спомин, добрий спомин про роки роботи.

Взаємоповага та любов досі написана у поглядах обох ювілярів, бо ж 60 років прожити – це не поле перейти. Марія Андріївна каже, що чоловік був мудрим, спокійним і виваженим господарем у домі, цінував дружину, шанував.

А дому, в якому мешкають наші співрозмовники на Березовій, більш як 100 літ. Ще батько Степана Петровича будував, а подружжя, як почало тут господарювати, все його «підмарафечувало», до ладу доводило, бо ж час нічого не шкодує. Зараз у господі гарно і комфортно, відчувається, що господиня – добра берегиня сімейного затишку. Я цікавлюся у господаря секретами його довголіття.

Дідусь розповідає, що дуже рідко пив пігулки, завжди їздив на велосипеді, автомобіля не нажив. Він досі пам’ятає прізвища своїх товаришів по службі, може розібрати велосипед, добре знається на ситуації у світі. Мудрий, щирий, такий безпосередній, він розкаже не на одну книгу історію свого життя. Так затишно біля глибокої людини, що й прощатися не хочеться!, дідусь проводжає нас до порога. «А 90 літ минає швидко», – мені досі у голові слова ювіляра, сказані наостанок… Спасибі, Степане Петровичу, за уроки життя і життєву філософію.

                                                                                                                                                                                         Любов КЛІМЧУК.

Горджуся своєю

найкращою роботою, –

каже дубровичанин Леонід Михайлович Трембач,

якого знають тисячі людей не лише у нашому місті.

Думаю, не тільки у нашій державі, а й за кордоном вправні водії, можуть розповісти, що у свій час навчилися водійській справі завдяки цій простій і щирій людині. Кілька десятиліть Леонід Михайлович викладає у місцевій автошколі різні науки автосправи: будову автомобіля, основи безпеки руху, правила дорожнього руху. За словами педагога, він має улюблену роботу, без якої не уявляє своє життя. А життя воно, як ріка, от і принесе на хвилях 16 жовтня ювілейний сьомий десяток.

Спілкуємося з ювіляром в оновленому, сучасному, облаштованому за всіма стандартами класі Дубровицької автошколи. Скажу відразу, що на 70-ят мій приємний і щирий співрозмовник не виглядає, мудрість переплітається з життєвою енергією, яка по-

своєму лічить роки. Прошу Леоніда Михайловича розповісти про себе.

Народився у родині медиків на Волині. Згодом батька перевели на роботу в Дубровицю, отож практично дитинство пройшло тут. Навчався у першій школі, любив і добре знав точні предмети, згодом вступив до Рівненського автодорожнього технікуму. Чому? Швидше за все підтримав гарну ініціативу друзів, бо у цей навчальний заклад вступило шестеро моїх однокласників.

Хоча й мріяли батьки, що син продовжить їх медичне уподобання, доля розсудила по-іншому. Навчання у технікумі подобалося, про свій вибір згодом жодного разу не пожалкував. Як і всі однолітки, відслужив в армії, затим деякий час працював в механіко-пересувній колоні Здолбунівської автобази, в «Рівнесільбуді», а згодом Юрій Петрович Годунок запропонував Леоніду Михайловичу викладати автосправу в міській школі №2. Якось відразу відчув себе у цій роботі, як риба у воді. Цікаво було давати знання іншим. Незабаром доля привела педагога (на той час він вже закінчив Київський автодорожній вуз) у Дубровицьку автошколу. Мій співрозмовник каже, що прийшов працювати в цей заклад у той час, як її очолював авторитетний і шанований наш земляк Василь Коростель. Мав за честь трудитися поряд з такою чудовою людиною, як наш знаний мотоболіст, хороший товариш і керівник. І пізніше, за словами Леоніда Михайловича, йому щастило на керівників навчального закладу, бо автошколу завжди очолювали небайдужі і мудрі люди, такі, як Микола Панько, Сергій Кошин, Микола Крат, а нині Іван Іванович Дубінець. Як каже вчитель, мудре керівництво – це вагома частина успіху кожної справи.

Цьогоріч от вже минає і 45 років, як Леонід Михайлович почав працювати з дорослими слухачами в автошколі, відчув відмінність як педагог у психології своїх учнів:

– Коли у класі навчаються люди, які вже заробляють на шматок хліба, то вони знають, що прийшли не просто відсидіти години. Вони мають мету і йдуть до неї. От зараз наші земляки вкладають кошти, щоб навчитися безпечно їздити і отримати водійське посвідчення, у них є ціль. З такими учнями легко працювати. їх мета, щоб вкладені гроші дали гарний результат. Дорослий слухач – це людина, яка йде до мети. У школі з учнями складніше, вони ще не зовсім усвідомлюють правильність вибору і своїх рішень. Розумію, що Леонід Михайлович, окрім того, що педагог ще й добрий психолог, як зрештою всі шановані вчителі у нашому житті.

«Кожна людина індивідуальна, продовжує мій співрозмовник, – от, наприклад, я з досвіду знаю, що мої учні-дівчата – це більш теоретики, а хлопці – практики. Чоловік за кермом завжди почувається впевненіше, жінка – більш емоційно. До кожного шукаємо свій підхід, на те ми й педагоги».

Леонід Михайлович з ностальгією згадує той час, як Дубровицька автошкола готувала водіїв для Збройних Сил України (а це протягом більше 20 років). В рік близько ста призовників опанували тут таку потрібну для армії водійську справу, служити у війську було тоді для кожного юнака за честь. З північних районів хлопців набиралися в автошколі водійської мудрості. До того ж сільськогосподарські підприємства були зацікавлені, аби в автошколі навчали професіоналів для їх виробництва. Навчання користувалося великим попитом, відчувалася пульсація економіки, виробництва, розвитку краю і тут. А от 90-і були нелегкими для всієї країни, поменшало і учнів-водіїв. Попри все, завдяки мудрому керівництву, дружньому колективу, спільним зусиллям школа вистояла, продовжила свою роботу. Вже потім, у пік «бурштинового часу», знову ж таки побільшало бажаючих вчитися, добробут зростав і багато хто купував автомобілі, потрібні були права, щоб їх водити. Завдяки великій кількості учнів, зміцнили матеріально-технічну базу, придбали нові навчальні авто. Класи зараз тут для навчання не гірші від європейських. А наставники, такі як Леонід Михайлович, може й кращі. Отож, отримавши права у Дубровиці, сміливо їздять наші земляки дорогами Європи.

Будь-які часи минають, і знову ж зараз тут, в автошколі, як і всюди, зараз відчувається, що добробут людей у районі впав. За рахунок державного бюджету тут навчають учасників АТО, однак і ця програма потребує не тимчасового, а постійного капіталовкладення. Попри всі труднощі колектив, як каже мій співрозмовник, не втрачає оптимізму і віри в те, що їх робота буде завжди затребувана.

Розмовляю з Леонідом Михайловичем і розумію, що саме оптимізмом, позитивом і добропорядністю заряджає він учнів і всіх, хто його знає. Люблячий чоловік, батько і дідусь розповідає, що з дружиною познайомимся у 10 класі (по-сусідськи), юнацьке захоплення переросло в кохання. Вже стільки літ спільного подружнього життя промайнуло, а здається ніби вчора починав і в автошколі працювати, і дбати про новостворену сім’ю.

 Про рідних завжди турбувався, як міг як голова родини, батько і господар. Будинок, в якому зараз живе подружжя, звів власними руками. Щоб найняти майстрів, треба були значні кошти, отож вирішив спробувати сам. Походив, порадивлявся, як ця справа робиться і сам взявся до будівництва. Постарався і звів дім так, як хотів. У столярній справі Леонід Михайлович також добре знається. Вікна робив самотужки, дверей також пробував майструвати. Здається, хисту цього мудрого чоловіка вистачає на все, за що він брався чи буде братися. «А основне – наполегливість і бажання щось зробити», – каже Леонід Михайлович.

У щоденному розпорядку викладача автошколи є обливання студеною водою, без цього вже мій співрозмоник аж ніяк не уявляє життя. А на Водохреща традиційно він купається з онуком.

Ми говоримо про світ довкола нас, і Леонід Михайлович каже, що йому болить неграмотність і безвідповідальність окремих водіїв на дорозі, а водіння напідпитку він, як педагог і просто людина, вважає неприпустимим. Навіть мала доза алкоголю зачасту є причиною великої біди. Про це завжди наголошує своїм учням, бо ж навчання у автошколі – це не лише уроки водіння і вивчення дорожніх знаків, це й ще моральний аспект, коли на прикладах життя тебе застерігають і дають поради такі фахівці, як Леонід Михайлович.

Іван Іванович Дубінець за дорученням усього колективу щиро вітає ювіляра і зичить йому многая літ при доброму здоров’ї та здійснення усіх мрій:

– Я горджуся, що працюю поруч з такою відповідальною людиною, як наш ювіляр, бо його такту і мудрості можна повчитися не лише учням, а й нам, колегам. Леонід Михайлович – це людина, на яку можна покластися у всіх справах і починаннях. Зичу від усього колективу, щоб Бог подарував всій його родині добра, щастя. Вітаємо і дякуємо вам, Леоніде Михійловичу, за роки роботи і педагогічну майстерність!

Приєднуюся до теплих побажань колективу і зичу Божої благодаті вам, Леоніде Михайловичу. Кажуть, що життя це дорога. Іноді багато десятиліть ми ходимо одною і тою ж стежкою, але поруч з нами крокують різні люди. Вони не зустрічаються нам випадково. Вони – це частина нашої життєвої дороги. Минають дні, ми все більше розуміємо, що час – це найцінніший ресурс  у житті. Щастя, коли цей ресурс тратимо на дорогу родину, улюблену справу, так, як це робить Леонід Михайлович Трембач. За словами педагога, щастя й просто життя, коли зустрічають твої учні і кажуть: «Дякую за те, що навчили, бо розумієш, що живеш на світі зовсім недарма».

Любов КЛІМЧУК.

«ЗНОВУ ГИНУТЬ УКРАЇНЦІ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ

Й ЧУЖИНЦІ ХОЧУТЬ ДИКТУВАТИ НАМ СВОЮ ВОЛЮ»

Діяльність Української повстанської армії, певно, одна із найсуперечливіших сторінок в українській історії. Проте, якби цієї організації не існувало, важко навіть уявити, чи залишилась би Україна в тих кордонах, які окреслені сьогодні на карті. Про Україну, бойових побратимів, життєві постулати, ціну грошам та чоловічій дружбі «Дубровицький вісник» спілкується з колишнім вояком УПА Степаном Сидоровичем Бакунцем.

«Нині сімнадцятилітні мало задумуються про те, що таке для них Україна. Моє дитинство минуло під Польщею, коли до українців ставилися зневажливо – як до людей нижчого ґатунку. Тож націоналістичні ідеї зароджувалися вже тоді. Я ходив до польської школи, директором якої був колишній петлюрівський офіцер. Згодом я вже дізнався, що совєти його звинуватили в націоналізмі. Хоча цей чоловік, на моє теперішнє розуміння, сповідував прості речі: українець має бути господарем на своїй землі. Але як багато минуло часу, поки ми прийшли до цього. Спочатку на пана працювали за третю копицю, а за совєтів – на колгосп за десяту…», – каже 92-річний вояк УПА.

ЛЕГЕНДАРНИЙ КОРОБКА

БУВ МЕНІ за БАТЬКА

Спогади юності у чоловіка насамперед пов’язані з школою в рідному Тинному (якось не повертається язик назвати Степана Сидоровича дідусем, досі бравий та підтягнутий не по літах наш земляк не показує на свій вік, до дрібниць пам’ятає епізоди своєї буремної біографії й мріє, що колись на Горині запрацює гідроелектростанція, побудована за його проектом). Його батьки були неосвіченими, та чотири класи польської школи залишили в його пам’яті знання, що проніс через все життя. «Досі з внучкою, що нині мешкає в Польщі, можу вільно спілкуватися польською мовою. Шкода, зір підводить, але до останнього міг запросто читати польську літературу, – каже Степан Сидорович. – Нас, хлопців 1924-25 років народження, в класі було чоловік 60. Тільки чотири дівчини. В школі лише двоє працівників – директор, що навчав української, математики та природничих наук, та вчителька-полячка».

Прихід радянської влади й війна з Німеччиною майже збіглися в часі. Саме вони стали поштовхом для створення збройної сили. Армія без держави була заснована під впливом козацької ідеї. Повстанці  боролися за ті самі ідеї, за які боролися запорозькі козаки – християнську віру, життя й волю народу.

УПА фактично стала другою Запорозькою Січчю. Вона перейняла й продовжила суворі звичаї лицарської зброї, дружбу до загину, звитягу найвищого злету, любов до рідного народу й високі християнські моральні чесноти.

«У домі моїх батьків було організовано вишкіл, там я познайомився з легендарним сотенним УПА Коробкою (Григорій Перегійняк). Ця велика людина для мене, простого підлітка з поліської глибинки, на якийсь період стала другим батьком й зіграла вирішальну роль у подальшому житті. Жорстка дисципліна та велика любов до України,незаперечний авторитет командира, підтримка населення – основні підвалини, на яких трималася Повстанська армія. Україну мої бойові побратими знаходили в людині, родині, спільноті, традиціях минулого і в омріяному майбутньому».

Згадує повстанець спартанський побут, що панував в підрозділах УПА. Вишкіл та здоровий спосіб життя були щоденними його атрибутами. «В постійних рейдах люди недужали й вошивіли. Якось серед військових трофеїв захопили багато спирту. Одразу почали санобробку одягу, бо паразити дошкуляли нещадно. Саме тут нарвався Коробка, почувши запах спиртного, спохмурнів. «Друже командир, ніхто не пив, це ми з паразитами так воюємо», – рапортую. Після моїх слів бачу, просвітліло обличчя командира».

Про буремну молодість Степан Сидорович може говорити довго. Попри лихоліття та постійну небезпеку, цей період свого життя вважає найкращим. Каже, якби довелося повернутися в ті часи, знову повторив би свій вибір.

ЯК ОЛЕКСАНДР ШМАЛЮК

СТАВ СТЕПАНОМ БАКУНЦЕМ

У цього чоловіка дві дати народжені й два імені. Перші записані в церковних книжках й дані його батьками, інші – вигадані під час затримання енкаведистами й стали його паспортними даними.

«Коли мене затримали, одразу подумав, чим це обернеться для рідних. Тож назвався не своїм іменем Олександр Шмалюк, а вигаданим – Степан  Бакунець,Степан взяв від імені Бандери, а Бакунець – найпоширеніше в селі прізвище. На два роки зменшив вік, думав це допоможе уникнути покарання. Привели в хату до батьків, ті аж зблідли. Але я однак стою на своєму, мовляв, не знаю цих людей. Однак засудили по максимуму – «свій» на псевдо «Куля» «підсобив», розказав, що я з УПА.Сидів у тюрмах Рівного, Києва, Казахстану. Потім заслали на Колиму. Відправили на золотокопальні – туди, де в’язні гинули тисячами…».

ЗА РІДНУ МОВУ – РУКАВИЦЮ ЗОЛОТА

У таборі українці трималися окремо, серед політичних їх було вельми багато. Інтелігенція не витримала суворого клімату Півночі, нелюдські умови й одноманітний харчовий раціон спричиняли серед засуджених справжній мор. «Ми щодня тримали в руках золото, але жадні були хліба. Недуги косили людей, але ліків ніхто в’язням не давав. Виживали тільки ті, що мали вроджений імунітет. Якось на копальню приїхали геологорозвідка й серед приїжджих був молодий хлопчина, що спілкувався українською мовою. Коли я почув це, одразу захотілося поговорити з ним. Дуже кортіло знати, що там в Україні діється. Адже жили ми в повній ізоляції. Відкликав юнака, розпитую. Той розказує, що родом з Тернопільщини, як на волі, що на Батьківщині. А мені плакати від його слів хочеться. Не знав, як хлопцеві віддячити. Запитую, чи має можливість винести за межі контрольованої зони золото. Хлопець зніяковів, каже, що геологів не обшукують. Попросив мене зачекати, а сам чимдуж кинувся на сопку, де мав приховану рукавицю цього дорогоцінного металу. Без жодного жалю віддав її землякові. Цей хлопець був тоді мені, як звістка з рідного краю», – згадує колишній в’язань сталінських таборів.

НАШ НАЧАЛЬНИК ТАБОРУ

ВЧИНИВ ПО СУТІ ПОДВИГ

Степану Сидоровичу на власні очі випало побачити величезні сопки братських могил, в яких ховали його померлих побратимів. «Ями не викопували, бо найбільше люди мерли взимку, трупи замерзали й їх просто вивозили за межі табору. З приходом весни уже засипали землею зверху. Якби не надзвичайна ситуація в тайзі, ніколи б не дізнався про це. Та якось трапилася величезна за масштабами пожежа, під час якої вогонь просто змітав на шляху все. Вогняна лавина сунула прямісінько на табір й тоді його начальник прийняв безпрецедентне рішення – він наказав вивести усіх ув’язнених за межі табору й заставив спалювати ліс навколо нього. Зустрічний вогонь дозволив зупинити стихію, що ось-ось могла поглинути весь табір. Такий вчинок був порушенням всіх існуючих інструкцій й міг коштувати начальнику самому ув’язнення, але він вчинив як справжній офіцер, жертвуючи власною кар’єрою заради спасіння тисяч людей. Досі пам’ятаю його прізвище – майор Литвин, потім часто думав, чи це не був батько відомого українського політика. Отак і в стані ворога можна було зустріти справжніх людей, а серед друзів – зрадників», – резюмує  колишній політв’язень.

МЕНЕ ПОПРОСИЛИ

НЕ ВОРУШИТИ МИНУЛОГО

Як тільки випала можливість повернутися додому, Степан Сидорович скористався нею. На той час був він уже на вільному поселенні, мав гарну роботу та зарплату й вірну дружину-землячку з сусідньої Дубровиччини. Вона також відсиділа за зв’язок з УПА. Та все ж невимовно тягнуло на рідну землю. Спершу приїхав додому. «Прийшов в сільську раду, кажу, треба мені документи виправити справжні, бо сидів під чужим ім’ям. Аж побілів голова сільради від моїх слів. Просить, не воруши, чоловіче, минулого, до нас не раз надходили запити про Степана Бакунця, ми весь час відписували, як він легендарно б’ється на фронтах. А Шмалюка поховали вже давно». Отак навіть не затримавшись в рідному домі на добу, рушив в село, де виросла дружина. Тягнуло чоловіка туди ще й тому, що поблизу цього місця зложив в бою голову його найближчий друг, з яким разом в школу колись ходили. В Кураші все життя прожив під вигаданим прізвищем, воно стало рідним вже для його дітей.Та й по батькові вони Степанівни.

А за могилою, де знайшли спокій його побратими, все життя опікувався, як за похованням рідних людей. Як тільки Україна здобула незалежність, колишній вояк впорядкував на цьому місці величезний козацький курган й вперше підняв тут національний стяг. Це полотнище дружина Степана Сидоровича Ганна пошила власноруч з двох клаптів тканини жовтого та синього кольорів одразу після повернення додому. Довгий час цей прапор розгортали виключно в своїй хаті потайки. У 1993 році відійшла у вічність його друга половинка. Ховали її під українським прапором…

* * *

«Я щасливий, що дожив до такої пори, коли на українських вулицях майорять національні прапори, а люди вітаються невмирущим гаслом «Слава Україні! Героям слава!». Одне ятрить мені душу: знову гинуть українці на своїй землі, й чужинці хочуть диктувати нам свою волю…».

Людмила РОДІНА.