Олександр Чубай: «Часто люди даремно

не зважають на документи»

Наскільки складно без деяких звичних послуг, дубровичани зрозуміли на прикладі нотаріуса. Для нашого району  це стало болючим питанням. Аби його вирішити, літом в підмогу місцевим спеціалістам відкрилася ще одна контора. Відтак з нагоди професійного свята з її очільником Олександром Чубаєм поспілкувався «Дубровицький вісник».

Пане Олександр, в нашому районі довгий час відчувалася величезна напруга з послугами нотаріуса. Державна нотаріальна контора не працювала, приватний нотаріус просто фізично не могла впоратися з тим напливом бажаючих вчинити нотаріальні дії. Відтак це породжувало скарги, два звернення депутатів районної ради, щоб в районі з’явився ще один нотаріус. І ось з середини липня започаткувала роботу в Дубровиці Ваша нотаріальна контора.  Які перші враження від нашого краю?

У зв’язку з такою непростою ситуацією в сфері нотаріату в районі до мене звернулися представники юстиції і попросили допомогти. Вони запитували, чи міг би я переїхати сюди і відкрити нотаріальну контору. Одразу не зголошувався. Але пообіцяв, що буду вивчати ситуацію. І якщо зможу, якщо знайду підтримку в сім’ї і колективі, то постараюсь стати в нагоді. Тож найперше з’їздив в Дубровицю, поспілкувався з людьми і був вражений, що часто для  оформлення спадщини їм доводиться їхати за десятки кілометрів в сусіднє місто. В цьому не вині ні дубровицькі, ні зарічненські нотаріуси, вони компетентні у своїй справі. Просто так несприятливо склалися обставини. Через це й прийняв рішення  допомогти дубровичанам в нотаріальних справах. Враження від вашого району  надзвичайно хороші. Правду кажуть, не середовище красить людину, навпаки людина – прикраса свого краю. А люди у вас добрі і гостинні, розуміють проблему, яка є у сфері, і готові допомагати. Звісно скрізь є своя специфіка, свій менталітет. Але я ніякого негативу не відчув.

На які позитивні зміни саме у Вашій царині нам слід очікувати?

Головне завдання нотаріату – забезпечити певну стабільність у наданні послуг, захистити права, які мають громадяни. Щодо змін, то якихось глобальних не буде. Основне - з’явиться ще один нотаріус, який прагнутиме стати в нагоді людям. Ми активно працюватимемо у галузі спадщини та оформлення нерухомості. Це договори купівлі-продажу, дарування,поділу, обміну, спадковий договір довічного утримання і так далі. Зокрема важливою моєю місією стане зняття напруження саме в сфері спадкування.

Масштабні ж зміни відбудуться у царині нотаріату. Втім це тема для наступного інтерв’ю, якщо така інформація буде цікавою читачам.

Спадкові справи. Досі їх вирішували виключно державні нотаріуси. За цих обставин, зрозуміло, в Дубровиці такі справи досить задавнені. Як їх буде вирішувати зараз?

Справді, з ними ситуація у районі непроста. За роки нагромадилась велика кількість справ, які були розпочаті, але до логічного закінчення не завершені. Це траплялось з кількох причин.  По-перше, самі люди чомусь не поспішали, по-друге, складнощі зі спеціалістами-нотаріусами, і по-третє, в багатьох не було оформлено право власності на нерухомість. На останньому я хотів би зупинитись детальніше. Уявімо ситуацію, помер Петро, у нього був неоформлений будинок. Після смерті батька до нотаріуса звертається дочка Марія. Ще рік тому вона не змогла б оформити право власності на майно у процедурі спадкування. Їй треба було б звертатися до суду. З 2017–го ж відбулися зміни в законодавстві. І нині можна  без проблем це зробити, навіть якщо не було відповідних документів. Є звичайно кілька умов. Але все одно це значно спрощує процедуру. Відтак, я вважаю, що зараз сприятливий час для спадкоємців.

Як же ми працюємо з задавненими справами? До нас приходять люди, ми обговорюємо з ними витрати і власне процедуру оформлення. Далі нотаріус звертається в архів за справою, довивчає її, якщо потрібно, затребує додаткові документи, збирає їх і аналізує. Якщо все в порядку з документацією, видається свідоцтво про спадщину і спеціаліст реєструє право власності.

Скільки справ розпочатих і незавершених передано в архів? Як діяти тим людям, що не змогли через збіг обставин своєчасно скористатися своїми спадковими правами?

Точної цифри невідомо, але вона коливається від тисячі до двох тисяч справ, які можуть знаходитися в архіві. 

Ваші рекомендації як нотаріуса тим з наших читачів, що збираються оформити спадщину чи переоформити майно?

Щодо оформлення майна, коли право власності з однієї особи переходить на іншу, основна рекомендація – робити це за життя. Тоді не треба буде входити в процедуру спадкування і спадкоємцям не доведеться чекати 6 місяців. До того ж поки власник живий, він може розпорядитись майном за власним бажанням. Залишити його одній дитині, кільком, чи домовитись, хто доглядатиме, той і отримає все. Це завадить сімейним непорозумінням та колотнечам. Можливо, якійсь образи чи думки виникатимуть, але не буде підстав для конфлікту в правовому полі. Бо власник уже все вирішив.

Ще одна рекомендація: якщо ваш родич помер і залишив вам спадок, не чекайте 6 місяців, одразу звертайтеся до нотаріуса. За цей час є хороша можливість дійти згоди між спадкоємцями і добре відкоригувати документи.

Про що за життя повинен подбати кожен з нас, аби згодом не завдавати клопоту своїм близьким та родичам з правовстановленням майнових, речових прав тощо?

Часто люди даремно не зважають на документи. Думають, «ай, будинок побудували, дах над головою є, а з оформленням колись вирішимо». Насправді ж все складніше. Немає документів на нерухомість, значить ви не зможете ним цілком розпоряджатися – дарувати, продавати і т.д. Тому слід все належно оформлювати. Це означає - є нерухоме майно, відтак має бути документ, що підтверджує власність – декларація про закінчення будівництва, витяг про реєстрацію речового права, договір купівлі-продажу, договір дарування, свідоцтво про спадщину тощо.

Як можна звернутися за консультацією особисто, адже ситуацій безліч і якогось універсального способу їх вирішення просто не існує...

Звісно, особливо зі спадщиною. Є навіть нотаріуси, які не хочуть цим займатися. Я не говорю про дубровицьких спеціалістів. Над такими справами треба більше роздумувати, аналізувати кожну окрему ситуацію. До нас можна звернутися за телефоном 096 05 05 030. Наші консультанти приймають щодня, аби надати необхідні відповіді, порахувати кошторис, пояснити, направити. Офіс знаходиться у ТЦ «Три кити».

Свій непростий фах Вам вдається поєднувати й з відповідальною депутатською діяльністю в Рівнераді. Що для Вас громадська робота?

Це складне питання. Часто говорять, що політика – брудна справа. Чому туди йти хорошим людям? Я в певний період теж так думав. Але чим більше змінювалось моє життя, чим більше вірив в Бога, чим більше виникало бажання робити хороші справи, тим більше починав по-іншому сприймати політику. Наразі депутатство для мене – можливість скерувати певні процеси, щоб людям стало жити легше.  Ми покликані Богом, аби любити та допомагати. Як в депутатській діяльності, так і в нотаріальній я стараюсь дотримуватись цього принципу. 

Говорячи про нотаріат, я завжди наголошую на сервісі. Коли людина приходить до лікаря, вона хоче, щоб той вилікував. Коли ж звертається до нотаріуса, очікує, що спеціаліст розв’яже певне завдання, зніме тягар проблем. І наше завдання – вирішувати, полегшувати життя. Для мене це і є сервіс.

Ви зараз шукаєте помічників для роботи в нотаріальній конторі в Дубровиці. Якими, на Вашу думку, якостями повинен бути наділений нотаріус? Чи кожен юрист зможе знайти себе в цій площині?

Одна людина може багато, втім вона не здатна сама здійснити великі речі. Я прихильник командної роботи, тоді можна допомогти більшій кількості людей. Ми вже запросили деяких спеціалістів, які проходять випробувальний термін. Найближчим часом будемо проводити ще один конкурс з відбору працівників. Вимоги до них прості – педантичність, скрупульозність, увага до деталей, дотримання певних норм та процедур, безпристрасність, адже бурхливим емоціям в нотаріаті не місце. І звісно хотілося б, щоб колектив був кваліфікований та згуртований. Тож, якщо ви професійний юрист чи діловод, ми з радістю чекаємо на вас.

ОРВ’ЯНИЧАНИ СЕРЕД ПІВНІЧНИХ РАЙОНІВ РІВНЕНЩИНИ – НАЙСПОРТИВНІШІ

У неділю, 3 вересня, на базі дубровицьких навчальних закладів та міського стадіону «Горинь» відбулися обласні сільські спортивні ігри «Краще спортивне село». Спонсором змагань виступив благодійний фонд «Наш край» народного депутата України Василя Яніцького. За право виходу в подальший тур випробувань змагалися представники семи команд північних районів області та новоутворених територіальних громад.

Змагання проводилися у шести видах спорту: настільний теніс, гирьовий спорт, шашки, волейбол, шахи, міні-футбол. І хоча погода не зовсім сприяла спортсменам, вранішні дощ та вітер не стали на заваді. Як правильно підмітила у вітальному слові до спортсменів помічник-консультант народного депутата  Василя Яніцького Оксана Слободзян: «Не зважаючи на результати гри, всі ви - вже переможці. Бо обрали здоровий спосіб життя. Ви обрали ті найкращі людські якості, які виховує спорт – силу, волю до перемоги, активну життєву позицію. Саме такі громадяни – перспектива нашої нової сучасної України». Тепло вітали ентузіастів спорту й заступники голови райдержадміністрації Павло Ващишин та районної ради – Олександр Задорожний, начальник обласного управління у справах молоді та спорту Віталій Ліпський, головний суддя змагань, очільник обласної організації фізкультурно-спортивного товариства «Колос» Анатолій Соляр. Усі бажали спортсменам перемог й прихильності Фортуни.

Однак цього разу ця примхлива леді виявилася на боці наших земляків – команди з села Орв’яниця  Соломіївської сільської ради. Спортсмени цієї команди посіли перші місця у настільному тенісі, гирьовому спорті, шахах та третє – з міні-футболу. Це й дозволило стати лідером змагань, причому з величезним  відривом від найближчих суперників. Що ж це гарна заявка для участі у всеукраїнських змаганнях. Щоправда, остаточно визначаться, яке село на Рівненщині найспортивніше тільки після того, як подібні змагання пройдуть серед південних районів області.

У Дубровиці ж друге місце посіла команда Зарічненської селищної ради, на третьому опинилися сусіди-володимирчани.

Людмила РОДІНА. 

Дякуємо гостям із Сварицевич

за уроки народознавства і модерну

В День незалежності дубровичан та гостей міста щиро порадували учні, педагоги та батьки Сварицевицького НВК. Приїхали на майдан Злагоди і перетворили центр міста на чудовий подіум. 60 діток, від маленьких до старшокласників, кожен у своєму костюмі створив для всіх присутніх образ – неповторний, цікавий і пам’ятний. Так хотілося б передати вам через газету кожну світлину, але за браком площі зробити цього не можемо.

Свою фотосесію проводила ще перед початком показу. Просила дівчаток у народному вбранні сфотографуватися на фоні пам’ятних місць у Дубровиці. Відчула особливу енергетику дітей, їх артистизм і комунікабельність. Отож, дорогі батьки і вчителі, щиро дякуємо вам за виховання таких чудових синів і донечок, за вашу творчість і сприяння цій творчості. Як зазначила директор закладу Олена Полюхович, яка розділила з вихованцями це святкове дійство, колективу учнів, батьків і педагогів було приємно внести свою особливу нотку у святкування Дня незалежності. Наскільки мені відомо, за це не отримали мешканці Сварицевич грошових винагород, отож головним сподвижником такого дійства стала любов до творчості та України. Всім припали до вподоби модерні костюми – яскраві, вишукані, образні. А як юнки чудово дефілювали по червоній доріжці, як вже досвідчені моделі.

У мене перед очима й досі стоять босоногі дівчата у лляному одязі. Таке враження, що історія краю перегорнула кілька сторінок-століть. Отож, прийшовши додому, трохи начиталася про народне вбрання прабабусь. Поділюся й з вами. У дослідженнях прочитала про наших предків: «Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і «лущик»: «Лущик – біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак – чорніший, більший рус». Льон «пололі, да рвалі, да билі, ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у». Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені – «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі». До початку ХХ ст. зберігалась різниця у пов’язуванні хусток дівчатами та жінками. Існувало декілька способів пов’язування дівчатами хусток, які спочатку традиційно складали по діагоналі в трикутник. Найпоширеніший спосіб – два бічні кінці зав’язували під підборіддям. В Сарненському р-ні це називалось «заматать хустку», зав’язати її «гладко», на відміну від заміжніх жінок, які бічні кінці виводили назад: «Дівчина замотувала, а вже як замуж – то зав’язувала».

Починаючи з 30-х років, ця різниця поступово стирається; поширення набуває інший спосіб пов’язування дівчатами хусток бічними ріжками назад, поверх звисаючих кінців. В такому випадку хустка закривала лоб і часто відкривала вуха. Подібне пов’язування в Зарічненському районі називалось «в циганочку», в Дубровицькому – в «холодок».

Головним убором заміжньої жінки, що повністю і старанно закривав волосся, в давнину слугувало довге рушникоподібне полотнище – намітка («намитець», «наметка»): «Замужня треба, шоб уже не світіть, шоб отак головою… Замужня треба, шоб уже голова була накрита, то намітку завіває…, жито жне в туй намітці, всє робіть… В намєтці і в обруч». «Колісь ето молодиця кожна должна буть зав’язана, до свадьби носить так, а вже свадьба – тоді зав’язується…, то вже не можна розкідать коси»…

Дякую вам гості із Сварицевич, що надихнули на отримання нових знань із народознавства. Дякую, що побачила такий чудовий, екологічно чистий, простий і водночас по-своєму вишуканий одяг на дівчатках.

Оксана Островська, відповідаючи на захоплені враження від цього показу, заначила. «Театр шкільних мініатюр лишається унікальною родзинкою нашого навчального закладу вже другий десяток років. Проте, визнавати, що ми найкращі, це значить бути самозакоханими. А поруч з нами є не менш талановиті діти і педагоги… Ми ж керуємося бажанням виховувати в дітях культуру, естетику, патріотизм, любові і відданості нашим традиціям. Раніше, працюючи з дітками, хотілося подолати певні стереотипи стосовно вихідців із села, показати, на що ми здатні. А зараз – це спосіб донести до людей найголовніше – зберегти корінь свого буття! Кожного разу з’являються нові ідеї, задуми, повтору майже не буває, щоб глядач не втрачав інтересу. До того ж, ми активно популяризуємо свій НВК в мережі Нету і на сайті навчального закладу, тому маємо своїх постійних прихильників і глядачів. Я керівник Театру. А Крупко Тетяна Василівна веде гурток «Конструювання і моделювання одягу» на час декретної відпустки Надієвець Людмили Миколаївни. Вона є дизайнером одягу. Крім того, у минулому році велику підтримку у конструюванні костюмів надали  самі батьки».

Від всіх глядачів на майдані Злагоди щиро вдячна гостям за такий незабутній настрій.

Любов КЛІМЧУК.

АБО НА ГРОШІ «ПОПАВ»,

АБО Й ЗОВСІМ ПРОПАВ…

На наших автошляхах точно не задрімаєш. Днями поспішали у відрядження до Соломіївки, то вскочили колесом в яму. Так не лише дрімоту розсієш, дивись, щоб зуби й кістки на місці були. Не полінувалася, заміряла глибину дорожньої «пастки». Десь до 15 см. Й периметр – досить вражаючий. Може й колесо солідної вантажівки «прихопити», й позашляховик вас не врятує. Це вам не якийсь Париж-Даккар. Тут все по-серйозному. І ям таких не одна – цілісінький «архіпелаг». Отож, мандруватимете на Рівне, в районі Орв’яницької тваринницької ферми – будьте сама уважність та обережність. Тут на шляху – пастка за пасткою.

Скидаєтьcя, ніби «Автодор» десь угоду з якимсь шиномонтажем уклав на поставку понівеченого транспорту. Й добре ще, якщо обійдеться тільки колесом. Недарма ж в народі кажуть, не біда, коли «попав» тільки на гроші. На такій дорозі, аби зовсім не пропав…

Людмила РОДІНА.

Паркан… із 9 тисяч пляшок

Знаходити в смітті прекрасне, погодьтесь, ще важче, ніж бачити в калюжі зорі. Хоча Вірі Бруцькій з Туменя вдається це з легкістю. Стара шина чи пластик у її руках перетворюються на справжні ландшафтні експонати. Чого тільки вартує паркан із склотари, власноруч зроблений із … більше 9 тисяч пляшок. І екології добре, і око милує. Але про все по порядку.

Пані Віра – творча натура з дитинства.  Втім творчістю на селі ситий не будеш, тож все життя пропрацювала лаборантом на фермі. А от кожну вільну хвилину присвячувала улюбленому захопленню. Спочатку малювала та в’язала. А скільки вишила рушників, серветок та подушок, то й сама злічити не може. Коли ж доля поставила підніжку, не впала духом. Навпаки почала втілювати різноманітні креативні ідеї.

«Кілька років тому захворіла,  два рази мене оперували,  хімію проходила. Коли лікарі відправляли додому, сказали, щоб чимось зайнялася, аби відволіктись, –  згадує рукодільниця. –  Тож щоб в голову поганого не лізло, захопилась бісером. Потім вирішила робити фігурки. Зимою, не поспішаючи,  їх творила. В цьому складного нічого немає. На фанері малювала обриси тваринки, вирізала і шурупами прикручувала до старої шини. Де треба прикріплювала лапи, вуха та необхідні атрибути.   Далі в діло вступали фарба та політ фантазії. А навесні роботи виставила біля дому. Тоді діти чи не щодень приходили подивитись, як в музей».

Захоплення малечі сповна розділила і я, навідавшись в гості до майстрині. Нині обійстя Віри Леонтіївни – ніби зі сторонок збірки казок. На клумбі мирно співіснують зайці, жаби, ведмідь з барильцем меду та потішні смайлики.  Серед квітів причаїлися  поважні коти, екзотичні пінгвіни та попугаї, виготовлені з пластикових пляшок. Біля хати на сонечку вигріваються зебра та олень. Не можна без посмішки милуватися кумедним поростям, зробленим з п’ятилітрового бутеля. А поруч зі справжніми айстрами та чорнобривцями прижилися пластикові дзвіночки і навіть «росте» пальма.

«Раніше були в мене й фігурки хлопчика та дівчинки. Але чомусь розвалилися. Односельці не раз, їдучи повз хату, до них віталися, думаючи, що то я пораюсь в квітнику», – посміхається господиня.

А ще у дворі пані Віри стоїть альтанка, теж нестандартно декорована пластиковими пляшками. Поряд – «розлилося» озеро, біля котрого, як годиться, височіє декоративний млин.

«Син зробив в себе справжню водойму, запустив туди рибу. В нього дозволяє місцевість. Я, на жаль, в себе не можу такого зробити. Тож задумала створити ось таке штучне озерце. Повирізувала денця пляшок, пофарбувала їх синьою фарбою, виклала водойму. Поставила зверху лебедів та жабу. Довго шукала в магазинах очерет. А потім нарвала справжнього, висушила і доповнила ним».

Втім найбільше мене вразив оригінальний паркан із скляної тари. Ніколи б і не подумала, що зі звичайних пляшок можна створити таку красиву оздобу для свого дому. При цьому економлячи тисячі гривень.

«Якось побачила по телевізору, що один чоловік насмілився зробити будинок із пляшок. В мене одразу промайнула думка, а чому б і мені не повторити його експеримент, але уже з парканом, – каже пані Віра. – Спочатку зробила прикраси для сітки у формі квіток з денець пластикових пляшок, потім – гірлянду з кришечок від них. А згодом почала фантазувати й над огорожею. Намалювала план  на папері, як це має виглядати. Оскільки були пляшки лиш коричневого, зеленого і білого кольорів, тому треба було добре продумати схему. А втілити мій задум уже допомогли брат і син. Я викладувала частинку візерунку, а вони ліпили докупи і скріплювали цементом. Пішло на все це більше 9 тисяч склотари. Як бачите, паркан стоїть. Сподіваюсь ще надовго».

Дивуюсь, де ж рукодільниця набрала стільки «будівельного» матеріалу? «В основному на митниці. Там й просять, аби хто вивіз. Збирала два роки. Сподівалась, що може здам. Втім знайшлось інше призначення. А коли робила огорожу, то й люди приносили чи пропонували забрати».

Також Віра Леонтіївна дуже полюбляє займатися квітами. «Це моя хвороба. Обожню будь-які: від польових до декоративних. Клумба в мене починає квітнути щойно сніг зійде і до самих морозів», - зізнається жінка, показуючи величезний ящик уже зібраного насіння.

Такий мікс природної краси квітів і таланту рукодільниці не залишає нікого байдужим. Обійстя пані Віри часто потрапляє у об’єктив фотоапаратів. «Якось сусіди жартома підказували, що треба вже плату за це брати. А мені й так приємно, що можу когось порадувати своїми роботами».

Творчих задумок у майстрині ще багато. У кожній гарній пляшці чи незвичному уламку пластмаси вона бачить майбутній витвір. Уява спрацьовує блискавично. Тож господа неодмінно збагатиться ще не одним експонатом.

Дорога до прикордонного села неблизька. Втім спілкування, хоча й дуже коротке, з цією неординарною майстринею було того варте. Поверталася додому із шаленим зарядом позитиву, творчої енергії, а ще на додачу з розкішним букетом із квітника господині та домашніми пиріжками, які та хутенько мені поклала до сумки вже біля автобуса. Така іскорка таланту дається від Бога. Тож хочеться побажати  пані Вірі міцного здоров’я, аби ця іскорка запалювала бажання творити і надалі.

Леся КОНДРАТИК.

СОРОК РОКІВ НА ОДНОМУ РОБОЧОМУ МІСЦІ

Напевно, не так багато знайдеться людей, у яких за 40 років праці в трудовій книжці лише один запис про місце роботи, котрі, прийшовши на роботу в юності, залишаються на своєму місці на все життя.

Серед моїх знайомих така людина є. Якраз цими днями сорокарічний ювілей на одному робочому місці має відзначати бібліотекар Соломіївської сільської бібліотеки Ольга Яківна Буткевич.

Знаю цю жінку давно – вона постійна учасниця районних виставок народної творчості, адже окрім захоплення книгами, має ще одне, не менш знакове в її долі – вишивку.

Колись в свої чотирнадцять років, після закінчення Крупівської восьмирічки, Оля довго вагалася, яку обрати життєву стежку. Старша сестра, студентка Дубенського медучилища, розписувала принади своєї майбутньої професії. Але дівчина не послухала тоді сестру, й досі ні разу не пожаліла через свій власний вибір. Бо зваживши всі «за» та «проти», дівчина вирішила вчитися на бібліотекаря. Чарівний світ книгозбірні вабив її змалку. А місцева бібліотекарка здавалася тоді справжньою чарівницею, бо ж знала, здається, про все-все на світі. Це саме її сусідка-бібліотекар Н.В. Журавльова прищепила Олі особливу любов до книги. «Дотепер, - зізнається жінка, - нема такого дня, аби я не прочитала бодай декілька сторінок якоїсь літературної новинки. Через це захоплення 10 років тому стала членом «Книжкового клубу» й активним його користувачем.Тоді Інтернет був ще недоступним в селі, а хотілося завжди бути в курсі нових надходжень на книжковому ринку, тож добра частина зарплати йшла на книги». Проте й зараз, коли вже давно сама почувається впевнено в Світовій павутині, все ж перевагу віддає друкованій книзі. Реєстри, цифрові каталоги – комп’ютер для цього. А от для душі – ще фарбою пахнуча книжкова палітурка, шелестіння сторінок, ті ні з чим незрівнянні емоції від читання, які не зможе замінити ні монітор, ні навіть кінематограф.

Отак випадково, але безпомилково Ольга Яківна обрала свій життєвий кусень хліба. Й до Соломіївки потрапила зовсім випадково.Бо ж після закінчення училища вже мала направлення на роботу в Городище, навіть на комсомольський облік стала в тому селі, але обставини змінилися, й опинилася Оля в Соломіївці. Був то 1977 рік. Приїхала в село якраз після престольного празника Спаса. Прийшла в бібліотеку, що ютилася тоді в старенькому приміщенні. Тодішній сільський голова Іван Янчарук молодого спеціаліста зустрів радо, допоміг знайти квартиру в самотньої місцевої бабусі. А через два роки й зареєстрував шлюб бібліотекаря Ольги Пінчук з гарним соломіївським парубком Павлом Буткевичем. Отак й вросла вона в це село міцним корінням, що згодом дало щедрі плоди - четверо дітей й семеро внуків. Зараз – в неї вже є впасний просторий дім, й бібліотека віє теплом та затишком. «Це ПСП «Промінь» допомогло ремонт зробити. Виділили кошти на фарбу, шифер на дах дали, бо стеля затікала. От би ще якого спонсора на швидкісний Інтернет для бібліотеки знайти», - мріє господиня.  Розповідає, що мода на читання має стійкі тенденції, й відвідувачів в книгозбірні не переводиться. Щоправда, все ж більш охочі до книг пенсіонери. Жінки полюбляють жіночі романи, особливо якщо там проста та життєва розповідь, чоловіки – історичні. Сама господиня бібліотеки – абсолютно «всеїдна» в літературі. «За ніч можу запросто «проковтнути» книжку, аби лишень сюжет захопив». З-поміж тих людей, з якими легко вдавалося знайти спільну мову, називає колишнього начальника відділу культури, на жаль, нині вже покійного С.М. Кулика, голову Соломіївської сільради Р.А. Федорчук. «Вони були вимогливими керівникамии, але разом з тим високо інтелігентними людьми, що шанували й цінували бібліотечну справу».

Від розмов про професію переходимо на життєві теми. І виявляється, що й біографія Ольги Яківни, на перший погляд, нічим особливим не позначена, могла б стати сюжетом для захоплюючого такого популярного в Соломіївці роману-життєпису. Думаю, така українська сага про долю простої поліської родини, що зазнала переслідувань за участь в УПА, яку лихоліття розкидало по різних куточках колишнього Союзу, але так й не змогло зламати, була б цікава найвибагливішому читачу. «В батьківській хаті висить на стіні портрет мого дядька Данила Федоровича Пінчука, через якого колись всю дідову сім’ю вивезли в Сибір. Уникнути вислання вдалося лише наймолодшому з дітей, моєму татові, його приютили родичі в Бересті. Вислання, втеча звідти, далекий Казахстан, де осіла частина родини - це те, що випало на долю моїх кревних», - каже Ольга Яківна. Як повернулося життя того її дядька-вояка, жінка не знає. Чи зложив він голову на рідній землі, чи відступив на чужину, відомостей немає. Багато, на жаль, в Україні невідомих могил борців за її Незалежність.

З теплом розказує Ольга Яківна про другу свою родину, в якій пройшла більша частина життя. «Всіх господарських секретів вчила мене свекруха. Я з рідного дому пішла дівчам. Свекруха стала мені за матір.Сама замолоду була вправною господинею й мені показувала. Як хліб пекти, біля худоби ходити, кабана переробити, якісь смаколики приготувати. Вишивати також навчила свекруха. До 2000 року прожили ми спільним домом, нема в мене нарікань на другу матір», - скажіть, чи багато знайдеться господинь, що зуміють вжитися вдвох біля одної печі?  Нині свекруха вже в тому поважному віці, що все господарство передала на невістку, жалкує тільки бабця, що не здужає допомогти їй. «Все бідкається, що всі в роботі, тільки їй нічого не доручають. Ще й допитується цілком серйозно, хіба ж вона така стара в 96-ть, щоб вже нічого робити не давали?», - посміхається жінка.

Кажуть, для матері діти, як пальці на руці, який не вріжеш, - то все тіло болить. Не раз відболіла над своїми дітьми й Ольга Яківна. Переніс син складну операцію, а в матері це сивиною на скронях просіялось та, може, ще рубцем на серці відклалося. Але ще більше тоді горнулася до людей, добрішою й відкритішою ставала.

«Жодне свято в селі, виставка, вихід комбайнерів в поле, обжинки без нашої бібліотекарки не обходяться. Вона ніколи не нарікає, що не має часу, не ремствує на долю. А господиня яка. На світанку сина чи чоловіка забираємо в поле, в Олі вже сніданок на столі. Жодні вибори без неї в Соломіївці не пройшли. Я сам тричі був депутатом районної ради, двічі – обласної, знаю, яка відповідальна та напружена робота в члена виборчої комісії. А Ольга Яківна ще ж якщо не голова, то заступник чи секретар в комісії. Довіряють їй односельці, поважають, зважають на її думку. Шкода, що не здогадалися цей її професійний ювілей на дні села відзначити, що недавно святкували. Ця жінка заслуговує найвищих нагород. Що фахові візміть знання, що людські якості», - каже керівник ПСП «Промінь» Андрій Кулик.

Та все ж професійний ювілей, як кожен інший – не тільки радісне, але й трішки сумне свято. Це час підсумків. Можливість озирнутися назад, згадати хвилюючі моменти життя, спільні радощі й труднощі, які переживалися. Разом з тим в такі дні замислюєшся не лише над тим, скільки всього зроблено, пройдено, здобуто, але й над тим, скільки іще всього чекає попереду. А попереду – багато цікавого, адже уже майже дорослі онуки приносять щодня якісь новини, діляться враженнями від подій у своєму житті, просять поради… Поради потребують і односельці, і колеги. Недаремно ж бібліотекар каже, що в книгозбірню люди йдуть не тільки за книгою. Такі люди, як Ольга Яківна, - завжди були, є і будуть окрасою і гордістю будь-якого колективу чи населеного пункту.

Тож, з трудовим ювілеєм Вас, шановна Ольго Яківно! Щастя, міцного здоров’я, радості, удачі, поваги і многих літ життя! З роси і води!

Людмила РОДІНА.

НИМИ ПИШАЄТЬСЯ ДУБРОВИЧЧИНА

(Нагороджені до Дня незалежності України)

За участь в антитерористичній операції відзнакою Президента України нагороджено: Деркача Анатолія Миколайовича; Потерайка Олександра Васильовича; Котяя Григорія Миколайовича; Пінчука Олександра Миколайовича; Кухарця Михайла Юрійовича; Червоного Олександра Васильовича; Таборовця Василя Олександровича; Боковця Григорія Васильовича; Радька Павла Артемовича; Щура Руслана Васильовича.

За визначні особисті заслуги у захисті державного суверенітету, зміцненні оброздатності та безпеки України, відданість українському народові, активну громадську позицію, проявлений патріотизм та професіоналізм при наданні всебічного сприяння Збройним силам України, підтримання бойового духу захисників державного суверенітеу та територіальної цілісності України нагороджено почесною відзнакою командира оперативно-тактичного угрупування «Маріуполь»: Суховича Віталія Миколайовича.

За патріотизм, проявлені мужність і героїзм, за захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради учасників антитерористичної операції на території Луганської та Донецької областей:

– Боковця Григорія Васильовича – жителя села Берестя, демобілізованого військовослужбовця Збройних сил України;

– Юрія Івановича Жакуна – сержанта поліції Дубровицького відділення поліції Сарненського відділу поліції;

– Комнацького Ігоря Євгеновича – жителя села Кривиця, демобілізованого військовослужбовця Збройних сил України;

– Котяша Олександра Сергійовича – молодшого інспектора прикордонної служби І категорії відділу прикордонної служби «Дубровиця»;

– Кухарця Михайла Юрійовича – жителя села Залужжя, демобілізованого військовослужбовця Збройних сил України;

– Цьобу Адама Володимировича – жителя села Удрицьк, демобілізованого військовослужбовця Збройних сил України.

За патріотизм і жертовність, активну життєву позицію, волонтерську діяльність, значний особистий внесок у сприяння обороні країни, матеріальному та продовольчому забезпеченню воїнів антитерористичної операції, підняття їм бойового духу нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради:  Сірка Михайла Івановича – волонтера, жителя села Висоцьк.

За материнську мужність, терпіння і самопожертву нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради: Журавльову Ніну Василівну – матір військовослужбовця Збройних сил України, який віддав своє життя, захищаючи свободу та незалежність.

За патріотизм, активну життєву позицію та громадську діяльність, ініціативність, значний особистий внесок у встановлення української державності нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради:

– Бовгирю Олександра Даниловича – активіста, який на початку 90-х років, разом із однодумцями відстоював ідею Незалежності на вуличних акціях;

– Боковця В’ячеслава Миколайовича – активіста, вчителя історії Дубровицького навчально-виховного комплексу «Ліцей-школа», активного учасника відновлення місць, пов’язаних з визвольним рухом на Дубровиччині;

– Булаву Леоніда Івановича – активіста, який на початку 90-х років, разом із однодумцями відстоював ідею Незалежності на вуличних акціях, активного учасника відновлення місць, пов’язаних з визвольним рухом на Дубровиччині;

– Лущика Олексія Павловича – активіста, учасника Студентської революції на граніті 1990 року в місті Київ;

– Мозоля Володимира Романовича – активіста, краєзнавця, дослідника визвольної боротьби Української Повстанської Армії, активного учасника відновлення місць, пов’язаних з визвольним рухом на Дубровиччині.

За особистий внесок у зміцнення соціально-економічного і культурного розвитку району, сумлінну працю, ініціативність, активну громадську позицію нагороджено почесною грамотою райдержадміністрації та райради:

– Вороб’я Юрія Вікторовича – викладача Дубровицької дитячої музичної школи;

– Годунко Ольгу Степанівну – верстатницю дочірнього підприємства «Ритм»;

– Колоду Олега Валентиновича – директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Дубровицький завод продовольчих товарів»;

– Лавора Василя Петровича – агента комерційного державного підприємства «Дубровицьке лісове господарство»;

– Щура Віталія Сергійовича – майстра будівельних та монтажних робіт державного підприємства «Висоцьке лісове господарство»;

– Яременка Анатолія Аркадійовича – директора з виробництва «Торфо-переробного комплексу з виготовлення субстратів та іншої сільськогосподарської продукції Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРФ ЛЕНД УКРАЇНА».

За сумлінну працю, любов до дітей, професіоналізм і самовідданість, значні досягнення на освітянській ниві, особистий внесок у справу розвитку виховання молодого покоління українців нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради:

– Кушніра Володимира Володимировича – директора Дубровицького НВК «Ліцей-школа»;

– Кузіну Оксану Михайлівну – вихователя Селецького НВК «ЗОШ І-ІІІ ст.-ДНЗ»;

– Серка Анатолія Максимовича – директора Озерського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст.-ДНЗ».

За самовіддану і невтомну працю, професіоналізм та ініціативність, значний особистий внесок у підвищення якості надання медичної допомоги населенню, за врятовані життя, повернуте здоров’я і радість нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради:

– Ващишину Марію Мартинівну – заступника головного лікаря з медичної частини комунального закладу охорони здоров’я «Дубровицької центральної районної лікарні»;

– Лущик Катерину Миколаївну – лікаря загальної практики-сімейної медицини комунального закладу охорони здоров’я «Дубровицького районного центру первинної медико-санітарної допомоги».

За материнську самовідданість, народження та зразкове виховання чотирнадцяти дітей нагороджено почесною грамотою районної державної адміністрації та районної ради: Чудік Наталію Йосипівну – багатодітну матір, жительку села Лютинськ.

За внесок у благоустрій міста, безкорисну підтримку, небайдужість до рідного міста відзначено міською радою: Конончук Тетяну Геннадіївну.

За сумлінну працю, вклад в благоустрій міста відзначено міською радою: Лінника Володимира Ілліча – водія комунальної служби міста.

За захист державного суверенітету і територіальної цілісності України, особисту мужність і високий професіоналізм медика, громадську позицію відзначено міською радою: Ярмошевича Руслана Степановича – учасника бойових дій, лікаря-анестезіолога КЗОЗ «Дубровицька ЦРЛ».

На урочистому концерті у будинку культури також було відзначено славних земляків, котрі серцем та душею, своєю щоденною працею звеличують свій край, свою державу.

Слова вдячності та подяки від голови РДА Миколи Петрушка та голови райради Миколи Кухарця линули до найстаршої жительки нашого району Вальковець Пазіни Іонашівни, мешканки села Мочулище, яка в цьому році відсвяткувала свій 100-літній ювілей.

Віншування висловили і подружжю Жмури Павла Пилиповича та Ганни Харитонівни із села Залужжя, які в шлюбі проживають з 1946 року, тобто 71 рік спільного життя.

У номінації найбагатодітніші мама та батько району перемогу здобула сім’я Чудік Володимира Павловича та Наталії Йосипівни із села Лютинськ, які виховали 14 діток.

Глибоку повагу та шану адресували батьку-одинаку Ольховику Федору Івановичу з села Селець, який виховує 5 дітей.

З 2008 року в нашому районі створена прийомна сім’я Кренька Олександра Арсеновича та Наталії Олексіївни у селі Бродець, які виховують 4 дітей, позбавлених батьківського піклування. В родині загалом 7 діток.