* Акценти

Робота однакова,

а заробітки менші

В селі без офіційної роботи кожен добуває кусень хліба, як може. Бурштин, городина, чорниці нині у фаворі. Втім виявилось, що не здає позиції і давній промисел випасання корів. Нещодавно дізналися від колег із Зарічного, що в тих краях поводирю рогатих платять по 500 гривень за день без обіду та 350, якщо його нагодувати. Погодьтесь, непогані заробітки. Тож нам стало цікаво, які розцінки в нашому районі. І на Дубровиччині вони виявились значно скромнішими. В середньому місцеві пастухи отримують 100-200 гривень, до котрих додається обід та вечеря. В деяких селах наймають одразу двох. А от в Будимлі, нам розповіли, ніхто менше ніж за півтисячі не піде. Не що ж сказати, негоже бурштиновим панам бігати за коровами.

Як жаденці хотіли віз сала

в Білорусь доправити

Чоловіки  намагалися незаконно вивезти за кордон більше двох десятків мішків із салом. Втім калорійній контрабанді перешкодили прикордонники.

Опівночі 17 липня охоронці прикордоння помітили гужового воза, завантаженого мішками. Він прямував у бік Білорусії. Побачивши, що за ним стежать, погонич залишив коня зі смачним добром і кинувся тікати.

У той же час інший прикордонний патруль помітив мікроавтобус, який на великій швидкості рухався від кордону, вочевидь, назустріч возу. При спробі правоохоронців зупинити машину, водій підрізав прикордонників і створив аварійну ситуацію. Перевізників усе ж вдалося затримати. Вони виявилися мешканцями села Жадень.

Перемога за дубровицькими поліцейськими

Кубок турніру з міні-футболу серед поліцейських на Рівненщині вибороли працівники райвідділу з Дубровиці на чолі з капітаном команди Петром Білоусом. Друге місце посіли рівняни, а третє дісталося правоохоронцям із Рокитного. У міні-футбол зіграли на стадіоні «Горинь». У турнірі змагалися поліцейські з Рівного, Чернівців, Черкас, Полтави, Закарпаття, Дубровицького, Рокитнівського, Зарічненського районів, а також бійці Нацгвардії, інформує прес-служба ГУНП.

Білоруські чорниці для «полішуків» задоволення дороге

З початку сезону збору ягід прикордонники повернули з українського-білоруського кордону близько сотні мешканців Полісся. Затримали десятьох, один з яких навіть отримав депортацію. Штраф за незаконний перетин немаленький – 1700-3400, або арешт на строк до 15 днів. Якщо такі дії вчинені групою осіб, тоді сума збільшується від 3400 до 8500 гривень.

Арія та Йоіль: як називають

новонароджених з Рівненщини

У нашій області найпоширенішими чоловічими іменами, якими називали дітей упродовж першого півріччя 2017 року, були: Артем, Владислав, Максим, Матвій, Тимофій. Найпопулярнішими жіночими іменами стали: Анастасія, Анна, Дарина, Соломія, Софія. А серед рідковживаних зустрічались чоловічі: Йоіль, Даніяр, Левко, Савватій, Самей, Стасій, Фархад, Юнус-Тимур, Ягмур, Ятмір. Дівчаток іменували Арією, Версавією, Ділярою, Єсенією, Мадіною, Ніколеттою, Саррою, Танітою.

Так близько, але зовсім по-іншому

Надзвичайно багатою на позитивні враження стала творчо-пізнавальна екскурсійна поїздка освітян Дубровиччини у місто Брест сусідньої Білорусі. Це вже не вперше відбуваються подібні зустрічі з обміну досвідом роботи в освітній галузі між дубровицькими та білоруськими освітянами. Тож і нещодавно, на запрошення відділу освіти Столінського району наша делегація,очолювана начальником управління освіти Дубровицької РДА – Н.Стасюк та головою районної галузевої профспілки – В.Твердюк, вирушила до сусідів-білорусів. Варто відмітити, що столінські колеги дуже скрупульозно продумали саму програму заходів протягом екскурсійного дня: від гостинної зустрічі на кордоні і протягом усієї поїздки-подорожі усією Брестською областю (із сходу на захід близько 300 км!). Звичайно, що головним завданням в ході екскурсії було відвідати державний меморіальний комплекс Білорусії «Брестська фортеця – герой» та державний національний парк «Біловезька пуща». Тож,перебуваючи у Брестській фортеці, уважно слухаючи зворушливо-емоційну розповідь екскурсовода, кожен із нас мав унікальну нагоду поринути в історичне минуле тяжких та трагічних для обох народів (як білоруського,так і українського) 1939-1945 років.

Наступним екскурсійним об’єктом став Національний парк Біловезька пуща – державний національний парк,що займає територію великого лісового масиву Брестської і Гродненської областей (площа близько 153 тис. га). На території парку розташована також резиденція білоруського Діда Мороза та Снігуроньки. Тому всі із захопленням слухали цікаві,а часом і кумедні розповіді із їх повсякденних буднів і,незважаючи на зовсім не «по-зимовому» дощову погоду, залюбки пофотогрфувались із казковими героями на згадку.

Крім конкретних екскурсійних об’єктів, які ми відвідали, кожен з нас мав можливість зробити певний порівняльний аналіз щодо рівня життя сусідів із нашим українським сьогоденням. Якщо дуже коротко, то дійсно, теперішня Білорусь просто вражає своїми якісними дорогами. Адже проїхавши таку відстань, ми так і не побачили бодай один населений пункт із незадовільним асфальтовим покриттям. Здивувало й те, що тисячі гектарів полів обабіч траси милують око подорожнього своїм різновидовим суцвіттям (напевне, на білоруських кам’яно-піщаних грунтах краще родить аніж на наших торф’яних, дерново-підзолистих та чорноземах…?!). Вражає підхід їхнього «недемократичного» лідера до соціальних проблем, зокрема в плані демографічної політики, адже, окрім суттєвої фінансової підтримки молодим сім’ям, після народження трьох дітей держава забезпечує безкоштовною квартирою. Солідна різниця і у заробітній платі та пенсіях, хоча, як вони самі стверджують, залюбки їдуть скуповувати найнеобхідніше в прикордонну Дубровицю, оскільки і ціни подекуди надто різняться в порівнянні із українськими. А окрасою сучасної Білорусі є звичайно ж надзвичайно чисті узбіччя, облаштовані зупинки та придорожні місця відпочинку, розмаїття квітників як в містах, так і в селах та працюючі фабрики, заводи і комбінати (н-д, в м.Пінську майже кожен третій офіційно працює на виробництві).

Звичайно, якби принаймні зменшити нашу українську корупцію, подібні зрушення уже давно відбулися б і в нас. Проте наразі залишається лише сподіватися на народження по-справжньому совісних народних політиків, які колись все-таки і нас виведуть із постсоціалістичної прірви у щасливе європейське майбуття.

Анатолій Серко, директор Озерського НВК, учасник поїздки.

«ЗДАВАЛОСЯ, МИ ПОБУВАЛИ В РАЮ», –

так коротко характеризували свою подорож до Німеччини висоцькі школярі.

У п’ятницю, 7 липня, у центрі Висоцька було людно. На підводах, мотоциклах, тракторцях з причепами батьки чекали на своїх дітей, що мали повернутися з відпочинку в Німеччині. Такі поїздки організовує для місцевих дітлахів німецький благодійний фонд, що вже близько тридцяти років опікується українськими маленькими чорнобильцями. Одного із засновників цього фонду Дітера Вольфа вже добра знають у Висоцьку в обличчя. Завдяки цьому чоловіку Німеччина вже давно має дружні й тісні зв’язки з Україною. Раз у два роки пан Дітер відвідує Рівненщину та Житомирщину й особисто відбирає кандидатів у групи відпочивальників на його батьківщині. На Рівненщині в коло його інтересів входить виключно Висоцька сільська рада. «Ми не настільки багаті, щоб охопити більшу територію», - казав мені пан Дітер минулого року, коли ми мали нагоду поспілкуватися з ним.

Справді, за німецькими мірками, та й серед земляків є набагато багатші люди, Дітер Вольф не є заможною людиною. Пенсіонер, що все життя пропрацював в концерні «Сіменс», не має великих статків. Проте він має велике серце. Цей чоловік настільки перейнявся чорнобильською бідою, що згуртував навколо себе однодумців та створив благодійний фонд. Головне завдання фонду – повноцінний літній відпочинок для українських дітлахів з територій, уражених мирним атомом.

Спочатку Дітер Вольф організовував такі подорожі через державні молодіжні соціальні структури, але стикнувшись з тим фактом, що приїздили тоді до Німеччини виключно сини та доньки  можновладних та далеко не бідних українців, вирішив боротися з українською «мафією» в доступний йому спосіб. Тепер він формування груп не довіряє нікому, відбирає дітей на оздоровлення сам. За яким принципом здійснюється відбір? Дітер Вольф прагне охопити турботою насамперед найменш захищені родини, котрі потерпають від нестатків. Він особисто обходить не один десяток будинків, щоб пересвідчитися, наскільки та чи інша дитина потребує підтримки сторонніх людей. Отож до Німеччини тепер їдуть ті діти, чиї батьки не в змозі забезпечити їм відпочинок власним коштом.

Чим насичений їх закордонний відпочинок? Наскільки встигли, ми поспілкувалися з дівчатками та хлопчиками, що відвідали Німеччину цього разу. З їх розповідей ми дізналися, що пройшли вони ґрунтовне медичне обстеження, побували в багатьох музеях, атракціонах, парках розваг, пожежній частині. Жили вони в приватному будинку за містом, що спеціально обладнаний  для перебування груп дітей. «Ми мали роздільні спальні для хлопчиків та дівчаток з гарними новенькими меблями та килимовими доріжками. Одразу по приїзді кожному купили комплект спальної білизни та по піжамі, які при від’їзді нам же й подарували. Весь будинок обладнаний камерами спостереження, й коли, траплялося, виникав конфлікт між дітьми, втручалися дорослі. З нами постійно були перекладачі та німецькі друзі. Найбільше мені сподобалися Дітер та Бетіна. Вони такі класні!», – розповів хлопчик Назар.

Діти кажуть, що окрім насиченої щоденної розважальної програми, яка включала пізнавальні екскурсії та обов’язкове частування під час них, мали вони ввечері захоплюючі квести в парку біля будинку, де вони мешкали. Пані Бетіна щоразу вигадувала якісь ігри, де переможець отримував прихований сюрприз. «Завдяки таким квестам ми дуже швидко навчилися розуміти німецькі фрази й під кінець перебування в Німеччині вже могли потроху спілкуватися самостійно», – розповідає ще одна дівчинка.

До слова, вся родина Дітера Вольфа задіяна в благодійному фонді. Його молодший син є замісником батька в благодійному фонді. Навіть дев’яносторічна мама охоче спілкується з українськими дітлахами та власноруч плете для них шкарпетки та покривала.

Миттєво збіг час перебування в Європі для висоцьких та вербівських діток. Й ось вже величезний автобус з невеликим запізненням до обумовленого часу паркується біля зупинки в рідному селі. Один за одним спускаються юні мандрівники: дівчатка в капелюшках та з модними корзинками з гарними ляльками, хлопчики – з пакунками та м’якими іграшками.

Перекладач Тетяна Гончарова, що супроводжувала групу упродовж їх тритижневого «турне», розповідає, що дорога додому пройшла без пригод. Тільки «місцеві» вибоїни на асфальті не давали набрати швидкості. «Тут у вас – свої квести», –жартує пані Тетяна. Вона каже, що з Німеччини вони виїхали напередодні вранці, але доба в дорозі ніяк не позначилася на самопочутті діток. Вони під масою вражень не змовкають ні на мить, ділячись новинами з рідними. Супроводжуючі ж виносять з авто ще й якісь величезні коробки, складаючи їх одна на одну. Всього таких коробок я налічила аж 46. Тетяна Гончарова пояснює: «Це все подарунки дітям та їхнім родинам. Там всередині - найнеобхідніші в кожному домі речі та продукти. Таких коробок перепало кожному з відпочиваючих по п’ять штук, а одному хлопчикові дісталося аж шість. Окрім того, Дітер Вольф передав для кожного з цих діток по сімдесят євро. П’ятдесят євро благодійник передав також дівчинці, що була в минулорічній групі, дізнавшись, що її родина переживає нині велику скруту. Благодійна організація, якою опікується Дітер, також дарує два м’ячі для місцевої школи».

Директор школи Валентина Креденсир особисто організовує зустріч своїх школярів. Безпосередньо вона опікується виготовленням проїзних документів для дітей, вона ж зараз роздає їхні паспорти батькам, коротко переказує, на чому наголошували німецькі друзі з того чи іншого приводу. «Я завжди повторюю: таку людину, як Дітер Вольф, нам, напевне, послав сам Господь. Він дуже багато допомагає школі – кожне шкільне свято «присмачене» призами, які нам спонсорують наші німецькі друзі. Він багато допомагає хворим діткам. От і зараз маємо велику спільну біду. У нашої майбутньої першокласниці виявили онкозахворювання. Я написала про це Дітеру, бо дівчинці необхідно вже до кінця року пройти дві хіміотерапії, а це дуже великі гроші. Перша «хімія» обійдеться сім’ї в шістнадцять тисяч гривень. Зажадали у мами ще й чималий благодійний внесок на онкодиспансир. А мама працює на півставки, зарплата невеличка. Як їм бути? Звичайно, в біді не залишимо, збиратимемо гроші на лікування всім селом. Але наші німецькі благодійники вже відгукнулися й передали кошти на лікування дівчинки. Я завжди молитимуся Богу за цих людей. Та не тільки я. У Висоцьку багато людей за Дітера, його родину та його друзів Богу свічки ставлять», - каже Валентина  Пилипівна.

А попереду – новий візит пана Дітера в Україну. Він формуватиме чергові групи для відпочинку. Його фонд згортати свою діяльність не збирається, бо біди в нас ще ой як багато.

Людмила РОДІНА.

«Телеком» нас послав… у Сарни.

Ми поїхали, бо була потреба

Багато інстанцій і відомств у нашому районі давно стали підрозділами Сарненських управлінь. Робилося це непомітно, але зрештою ми й не дуже відчули, що Дубровиччину потихеньку обрізали… То поліція стала Сарненським підрозділом, то прокуратура вже підпорядковується сусідньому району. Найбільше здивувала «трансформація» управління Пенсійного фонду, головний офіс цієї структури тепер у Зарічному. Дуже «мудре» рішення  прийнято там, на Олімпі.

Але благо в тому, що ми, прості смертні, не відчули у щоденних клопотах незручностей у вищезгаданих структурних перетвореннях.

До поліціянтів можна без проблем звернутися тут, на місці, хочете потрапити на прийом до прокуратури у Дубровиці – будь ласка, двері відкриті. Наші працівники пенсійної установи як надавали, так і зараз надають фахово, компетентно консультації, приймають документи від тих, хто стає новоспеченим пенсіонером, виконують свою роботу фахівці на хорошому рівні. І хіба ж людям не все одно, де ж отой головний офіс цієї структури?

Давно розпочалися скорочення у нашому «Телекомі». Цей колишній гігант галузі зв’язку (стратегічної для держави!) продавали, купляли, знову продавали. Називали його також все по-новому, буду писати просто по-колишньому, бо суть нині не в назві. Багато працівників цієї галузі у районі постраждали через перетрубації, хтось до пенсії трішечки не дотяг, хтось й  залишив роботу через мізерну зарплату і складні умови праці, великі навантаження. Пригадую, ще як працювала на радіо, то в «Телекомі» було цілодобове чергування, бо ж обслуговувався спецзв’язок. Згодом його скасували… Штат працівників все рідшав і рідшав.

Зараз тримається у районі ця галузь завдяки постачанню Інтернету. Багато людей телефон не відключають, бо користуються саме ним, а Інтернет прив’язаний до номера телефону. Згодом частина людей стала шукати й нових провайдерів Інтернету, бо ж телефон стаціонарний треба вкрай рідко. Прощалися з «Телекомом» здебільшого «полюбовно», фахівці структури детально пояснювали всі нюанси в платіжках.

Багато ображених на «Телеком» стало у районі людей, як ліквідували підрозділ, який працював з абонентами на першому поверсі. От і зараз тут зачинені двері і на них висить оголошення, що з питань обслуговування абонентів треба звертатися у Сарни.

«А що в цьому трагічного?» - закрадається думка, Сарни по-київських мірках не далеко. Чому ж нашим дужим і здоровим пенсіонерам, у яких велика пенсія, не сісти у маршруточку, не заплатити за дорогу в обидва боки 40 гривень і не проїхатися до Сарн, щоб з’ясувати питання щодо роботи телефону чи Інтернету для онуків? Це ж так просто - стратив день, це ж романтика – подорожувати через лелече Берестя, старовинну Бережницю, через міст на Горині. У Європі пенсіонери їздять в історичні місця, а нашим у Сарни є можливість здійснити вояж – в «Телеком» на ділове побачення.

Як користувачі цієї структури, ми теж подалися в Сарни. Дуже гарно там прийняли нас, лукавити не буду. Щоправда, в той день не всю потрібну інформацію отримали, бо вірус «Петя» телекомівцям також передав «щирий привіт». Однак, що треба, допиталися у ввічливої працівниці сарненського підрозділу. До речі, була приємно здивована, що є у Сарнах поряд з телекомом телефонна будка, зайшла перевірити, чи працює в ній апарат. О, диво! У слухавці почула таку ностальгічну мелодію стаціонарного телефону. Романтика…

От так, як у вчорашньому була, бо у Дубровиці телефонної будки нема вже багато років.

Але це легка іронія. Я про тих, кого «Телеком» посилає у сусідній район. Насправді це накладно і по часу, і по грошах. Розумію, що теперішня ситуація не залежить від працівників Дубровицького підрозділу, не вони ж проводять скорочення штату, вони люди підневільні.

Та чому повинні страждати дубровичани? Треба кудись стукати. Ми люди, такі ж як у Сарнах, такі ж, як У Рівному чи Києві. Ну чому вже нас так ображають? Чому посилають? Невже «Телеком» хоче, щоб всі відключилися від його послуг у Дубровицькому районі? Кажуть, що ми вже семимильними кроками йдемо в Єропу. Може й так. Але не всюди і не всі. «Телеком» поки що спромігся йти лише в Сарни…

Любов КЛІМЧУК.

* Із колегії РДА

Героям – слава.

А чи ще щось?

Бойові заслуги військовослужбовців держава конвертує у пільги. Тож саме про соціальний захист та надання медичної допомоги учасникам АТО розмовляли на нещодавній колегії райдержадміністрації.

Як повідомив заступник управління соцзахисту Бернацький Юрій Юрійович, лише 350 ветеранів війни звернулося до служби і перебувають під її опікою. Він також нагадав перелік гарантій для бійців відповідно до закону: 75 % на житлово-комунальні послуги; 50 % абонентна плата за користування телефоном, безоплатне забезпечення санаторно-курортним лікуванням; безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, безплатний проїзд один раз на два роки (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом або проїзд один раз на рік (туди і назад) вказаними видами транспорту з 50-процентною знижкою; щорічна грошова допомога.

На обліку в спеціалістів районної лікарні знаходиться 172 учасники АТО, повідомляє Поліщук Олександр Костянтинович. Для забезпечення стаціонарної допомоги виділено 10 ліжок для бійців: 5 – в терапевтичному відділенні, 3 – в неврологічному і 2 – в хірургічному. А в решті відповідно до показань і потреб. «На жаль, мушу констатувати, що палати не повністю обладнані. Потрібно докупити побутової техніки відповідно до сучасних вимог», – зауважує очільник ЦРЛ. За перший квартал цього року проліковано 6 атовців. Згідно із постановою Кабінету Міністрів на харчування кожного в день слід виділяти 55 гривень, на лікування – 65. Втім фінансова реальність лікарні диктує інші умови: 18 і 20 гривень відповідно. За 2016-ий безоплатне зубопротезування отримали 10 воїнів АТО. За нинішній рік стоматологічну допомогу надали 21 бійцю та членам їх родини. Також Олександр Костянтинович зауважив, що є нині проблема з коштами і на виділення пільгових медикаментів.

Островець Вікторія Михайлівна додала, що цьогоріч санаторно-курортне лікування отримали 9 чоловік серед усіх ветеранів війни, в тому числі видано довідок на оздоровлення 4 атовцям.

Зачепили й болючу тему земельних ділянок. З приводу цього доповідав Сімаченко Віталій Геннадійович, начальник районного Держгеокадастру. Відтак до служби з початку АТО надійшло 278 заяв з району. В результаті за цей час для особистого ведення сільського господарства було надано 49 га 171 бійцю та 18 га для садівництва – 152-ом. Інші звернення наразі розглядаються. Складніша ситуація із ділянками для будівництва, за їх розподіл відповідають міська та сільські ради. Головна теза, яка звучала від їхніх представників, – землі для всіх катастрофічно бракує.

Ми коротко виклали суть доповідей на колегії. Хоча це питання варте ґрунтовного аналітичного матеріалу. Поки зазначимо лиш одне: добре, що держава дбає про своїх захисників, їхні права, соціальний захист, оздоровлення, приймаючи відповідні постанови. Але чомусь забуває, що до кожного закону потрібно розробити чіткий механізм надання таких пільг та гарантій, а ще закласти в бюджет кошти на їх виконання.

Стадіон потрібен.

Питання лиш в грошах

Обговорювали на колегії й стан розвитку спорту в районі. Доповідала начальник управління освіти, молоді та спорту Ніна Стасюк. Прослухавши виступ Ніни Іванівни,  можемо з упевненістю сказати – Дубровиччині є ким пишатися. Наші земляки достойно захищають честь краю як на місцевих, так і всеукраїнських змаганнях.

«В рейтингу серед усіх ДЮСШ наша спортивна школа займає 7 місце. Це дуже хороший результат. Особливо зважаючи на те, що вона не має своєї бази і ютиться в орендованих приміщеннях», – зазначила пані очільниця освіти.

Від присутніх звучали ідеї облаштувати для цих потреб колишній басейн. Втім керівниця управлінням зауважила, що будівля нині в критичному стані і на реконструкцію треба немалі кошти. Тож знову мову завели за спортивно-оздоровчий комплекс, зведення якого вже розпочалося. Будує стадіон приватна фірма «Фіалка». Саме вона виграла тендер і згодилась спорудити об’єкт до кінця 2018 року за 37, 5 мільйонів гривень. Нині є 2,2 мільйони (один виділила обласна рада, решта надійшла завдяки клопотанню Василя Яніцького). Втім це поки мізерна частина потрібної суми.

«Завдячую всім, хто вже вклав лепту в проект. Особливо селецькій, берестівській та міській радам за гроші на проектно-кошторисну документацію. Нині в області будується багато спортивних об’єктів. В Дубно і Здолбунові – зали, в Острозі – ДЮСШ. Вони, як і наш комплекс, претендують на фінансування з фонду регіонального розвитку. Тож всі будуть боротися за ці кошти. Комісія фонду виділить їх місту, де буде бачити реальні дії: що зроблено, скільки коштів залучено. Тому ми маємо об’єднати всі сили. Задіяти підприємців, спонсорів та меценатів. Можна ініціювати народний клуб за прикладом рівненського «Вереса». Чому народний? Бо там була проведена робота з населенням, відкрито рахунки в банках, на які люди скидали і по 500, і по 100, і по кілька гривень. Якщо ми не скористаємось цим шансом зараз,  то комплекс залишиться і надалі примарною можливістю», – закликав голова ФСТ «Колос» Андрій Гриневич. На думку пана Андрія, якщо цей об’єкт фінансуватиметься, як нині по 2 млн. грн. на рік, такими темпами ми зводитимемо спорткомплекс 19 років. Якщо район вже витратив на саму проектно-кошторисну документацію комплексу понад 1 млн. грн., то, може, варто прислухатися до крику душі спортсменів. Чи він таки залишиться криком волаючого в пустелі?

* Акценти

Верхолаза зняли з сосни та передали лікарям

31-річний чоловік виліз на дерево, щоб там заночувати. Втім стривожені односельці не дали йому цього зробити та викликати рятувальників.

Це сталось у селі Сварицевичі. Чоловік забрався на 13- метрову сосну, а злізти з неї чи то не зміг, чи не захотів. Його звідти за допомогою драбини зняли рятувальники. Після чого чоловіка повезли «швидкою» у лікарню та госпіталізували, повідомляє прес-служба ГУ ДСНС Рівненщини.

Новенькі «швидкі» поїдуть у райони

На Рівненщину вже приїхали 18 автомобілів швидкої медичної допомоги, які придбав Світовий банк. Невдовзі нові «Сітроени» планують передати лікарням.

Як повідомляють консультанти проекту Світового банку на Рівненщині, всі авто укомплектовані сучасним медичним обладнанням. Автомобілі розподілять між районними лікарнями області, а також по одній швидкій отримають Рівненська обласна та міська лікарні, інформує РОДА.

У скупників забрали 10 кілограмів бурштину та 25 тисяч євро

Поблизу села Берестя поліцейські вилучили у жителів Полтавської та Черкаської областей 10 кілограмів «сонячного» каміння, який ті придбали у місцевих жителів.

У салоні автомобіля, на якому їздили скупники, також знайшли  25 тис євро. Нині встановлюється вартість вилученого бурштину. Тривають слідчі дії.

Історія 20 гривень,

або Що робити з пошкодженими купюрами?

Гроші, як і всі речі, мають «термін придатності». Мабуть, із кожним траплялося, коли випадково псувалися купюри. То випрали штани, в кармані яких лежали паперові банкноти, то для дитини вони стали художнім полотном, то самі з необережності розірвали, а то й «на здачу» підсунули пошкоджену гривню. Сценаріїв безліч. А фінал зачасту один – понівечені життям гроші відмовляються приймати будь-де. Ось і моя порвана двадцятка стала не потрібна ні в аптеці, ні в магазині, ні в маршрутці. Хоча за законом зношену купюру, яка не викликає сумніву в її справжності та платіжності, зобов’язані брати.

Зокрема зношеними вважаються гроші, що мають потертості, забруднення, написи, відбитки штампів, надриви чи надрізи, отвори та проколи, надірвані краї та кути, втрачений чи змінений колір, пом’якшений папір, йдеть в постанові НБУ.

Попсувавши нерви в торговельних точках, вирішила йти в банк. Сума ніби й не велика, але, як-то кажуть, копійка гривню береже. В ПриватБанку на прохання замінити двадцятку працівниця і оком не змигнула. Оглянула її, а потім витягла із шухляди нову банкноту того ж номіналу і протягнула у віконце. Безкоштовно і без жодних заяв. Таку ж процедуру можна провести й в Ощадбанку.

Однак мені пощастило, адже моя банкнота зберегла більше половини своєї площі. Збагатитись і обдурити банкірів не вийде тим, хто задумав одну купюру розірвати надвоє і віддати шматочки у різні відділення. Адже не відшкодують гроші, в яких через пошкодження втратилось 55%.

Сильно понівечені купюри вогнем та водою, складені з двох і більше частин, склеєні з шматків різних купюр відправляють на дослідження. В такому випадку треба взяти із собою паспорт або документ, який засвідчує особу. Якщо пошкодження відбулося внаслідок пожежі, то слід надати, за наявності, довідку. За результатами цих досліджень, які проводяться НБУ безплатно, клієнтам компенсовується відповідна сума грошей.

Із зношеною іноземною валютою ситуація дещо складніша. В ПриватБанку взагалі не обмінюють. В Ощадбанку приймають, але не безкоштовно: за обмін старої, порваної чи брудної банкноти тут беруть комісію у 10% від її вартості. Операцію з прийому таких грошей називають «інкасо», цей процес тривалий. Клієнт здає валюту, далі її направляються в іноземний банк. І якщо там купюру визнають непідробленою, людина отримає відшкодування в тій самій валюті чи у гривнях за курсом.

Втім у більшості українських банків співробітникам забороняється приймати іноземні банкноти, якщо на них не збереглися номер, серія, номінал (цифрами і прописом), основний малюнок на лицьовій та зворотній стороні, елементи захисту від підробки, якщо вони розірвані більше, ніж на двоє.

Цікаво, що гривня – одна з найміцніших у фізичному сенсі валют, друкується на якісному матеріалі. Що не скажеш про її вартісну силу.

Леся КОНДРАТИК.

ЗМІНЮЮТЬСЯ  УРЯДИ,  ФОРМАЦІЇ,

АЛЕ  «БУМАЖКА»  НЕПОДОЛАННА

«Ви приходите в кав’ярню, замовляєте стейк і улюблений салат, каву і торт на десерт, а з іншого меню вибираєте потрібний документ – наприклад, закордонний паспорт чи водійські права», – це не уривок з фантастичного роману. Це грузинська реальність. Я зумисно не буду наводити, як поставлено подібний сервіс в старій Європі, на яку ми завжди тепер рівняємося. Грузія – така ж, як Україна пострадянська республіка, тільки підходи влади до людей у нас різні.

Фраза з «Пісеньки бюрократа» – «без бумажки ты букашка, а с бумажкой – человек», написана далекого 1931 року, чомусь в Україні не втратила своєї актуальності і в нашому комп’ютеризованому столітті. Телефоную нещодавно в «совбез», цікавлячись, як мені оформити пільгу на сина, що має першу категорію потерпілого внаслідок аварії на ЧАЕС. Випускник Київського вишу зареєстрований на домашній адресі одразу викликає прискіпливу увагу місцевого клерка. «А, може, він в Києві цю пільгу отримує?». «Яким чином, якщо він вдома зареєстрований?». «Може, договір найму квартири має, то там на нього субсидія оформлена». Марно, що проживши шість років в гуртожитку, син ніколи не звертався до тамтешнього управління соціального захисту за подібним бюджетним послабленням, та й стипендію завжди заробляв знаннями, а не користувався можливістю мати соціальну, що передбачене йому за законом. Ми не звикли чекати подачок.

Але мені трапився ще не гірший випадок. Колись я була свідком, як подруга, що прийшла за довідкою про склад сім’ї, почула ну зовсім дивне для такого моменту запитання: «А ви за сміття за скількох людей платите? Якщо тільки за себе, то син – не член вашої сім’ї (її син на той момент був саме студентом, й мав також тимчасову рівненську реєстрацію)». Погодьтеся, встановлювати родинний зв’язок посередництвом сміття – трохи дивно.

Та й ця «совбезівська» прискіпливість дуже похвальна. Треба державну копійку берегти! Я тільки – за. Але чи до всіх такі прискіпливі наші клерки? Бо коли чую, хто в Дубровиці має субсидії від держави, які при цьому хороми будує, на яких машинах їздить, то мені одночасно хочеться сміятися та плакати. Але мені субсидії не треба, я державну копійку бережу, в «газові заманухи» та велику урядову турботу про пересічного українця ніколи не вірила, тож досі обігріваюся дідівським способом – завдяки пічному опаленню. Воду я використовую з власного колодязя, перекачуючи її за власні кошти придбаним насосом. А охочих перевірити, як я користуюся електрикою, на оплату якої й хотіла оформити пільгу на сина, ласкаво запрошую до свого дому. Може, дійсно пізнавально буде подивитися, наскільки бідніше в нас живуть платники податків порівняно з малозабезпеченими. Це так – між іншим.

Але хотілося б запитати одночасно, а як обстежують житлові умови та прожиткові можливості тих крутеликів, яким такі ось прискіпливі й ощадні совбезівські клерки надали не те що маленьку пільгу на одного проживаючого в оплаті на світло, а гарну таку «жирну» субсидію на добротний по-сучасному упакований технікою будинок? Вони там обстеження вже зробили чи ці «бідаки» під «мікроскоп» місцевого «антикорупційного бюро» не втрапили? Суть навіть не в тім. Вислухавши довгу тираду, про можливі зловживання при оформленні пільг, до речі, почула чимало повчального (!), до якого сама ніколи не додумалася б, відповіла коротко. Мовляв, я все ж документи подам, а ви вже вирішуйте, чи цю пільгу надавати. Ну не люблю я виступати в ролі прохача, хоч вбийте. Але все ж неприємний осад в душі лишився. Навіть не від самої бесіди. Від самого механізму оформлення пільги. Від тої кількості папірців, які зажадали подати на цю пільгу. Чому в епоху суцільної комп’ютеризації, відкритих баз та реєстрів, я, як й півстоліття тому, мушу бігати по різних установах, аби держава відшкодувала якісь законом передбачені копійки?

Та й кого з нас не пересмикує в «передчутті» оформлення будь-яких документів, чи то закордонний паспорт, чи свідоцтво про народження або право власності? А тепер уявіть: ви приходите в кав’ярню, замовляєте стейк і улюблений салат, каву і торт на десерт, а з іншого меню вибираєте потрібний документ – наприклад, закордонний паспорт чи водійські права. Поки ви із задоволенням проводите час, для вас готують документи. Неймовірно?  Але отаку от фантастику я побачила нещодавно по телебаченню. Кав’ярня під назвою Just (від англійського justice – юстиція) розташована в будинку юстиції у Тбілісі. Зі слів грузинського клерка зрозуміла, до будинку юстиції приходять не для того, щоб зазирнути там у кав’ярню, а йдуть у кав’ярню, щоб отримати документи. У цій країні вдалося переломити багаторічну концепцію взаємодії держави з громадянином: не держава стоїть на чільному місці, а громадянин стає центром.

Згодом прочитала вже в Інтернеті, що Будинки юстиції – винятково грузинський бренд. У космічних скляних будівлях надається просто неземний, за нашими мірками, сервіс. У таких установах зібрано в одне ціле близько 300 різних послуг, і громадянам не доводиться оббивати пороги інших держструктур. Не секрет, що багато послуг створюються лише для збільшення потоку людей і, відповідно, можливості на цьому заробити. У Грузії постаралися позбутися непотрібних бюрократичних процедур. Наприклад, для отримання закордонного паспорта документи не знадобляться. У будинку юстиції робиться фото, а спеціальна програма автоматично ідентифікує вашу особу. Загалом ви проведете тут не більше десяти хвилин. А через 10 днів зможете стати щасливим власником закордонного паспорта, за бажання цей процес прискорюється до години (і коштуватиме приблизно 1000 гривень). Якщо ви прийшли з дитиною, згаяти час можна граючи або за переглядом мультфільмів.

У будинку юстиції за 15 хвилин ви отримаєте практично будь-який документ, починаючи з реєстрації народження дитини і закінчуючи візою для іноземців, видом на проживання чи актом на землю. Попередньо потрібно лише записатися на сайті Мін’юсту. Структура цієї установи розбита на дві частини: фронт-офіс і бек-офіс на зразок наших ЦНАПів. У першому оператори приймають клієнтів, а в другому збирається й аналізується інформація, ухвалюються рішення й видається конкретний документ.

У Грузії не збираються зупинятися на досягнутому. За аналогією з МcDrive незабаром планують відкрити Just Drive: не виходячи з машини, ви зможете поїсти й отримати документи, оформлення яких не потребує багато часу. До речі, не так давно британська палата лордів провела спеціальне засідання, на якому закликала свого міністра юстиції рівнятися на Грузію.

Вже тривалий час команда грузинських фахівців консультує уряд України щодо того, як позбутися бюрократії та корупції, змінити систему публічного сервісу, запустити реформи в ключових державних управліннях. Але чомусь в Україні всі пропоновані грузинами інновації дуже і дуже гальмуються. Інакше такому ось «вболіваючому» за долю українського державного бюджету дубровицькому клерку достатньо було б натиснути кілька клавіш на клавіатурі, щоб мати достовірну інформацію, замість розводити гадання на кавовій гущі, де й хто яку пільгу оформив, й чи оформляв він її взагалі.

Існує величезна конкуренція між країнами. Природно, що інвестор обирає ту, де простіше працювати. «Згідно з рейтингом Doing Business, де країни ранжуються за сприянням веденню бізнесу, Грузія посідає восьме місце. За реєстрацією майна – перше, – говорить статистична довідка. – Щоб покращити середовище для інвесторів, потрібен комплексний підхід (правова база, бізнес-процес, імплементація – програмне забезпечення, тренінги тощо). За законами та поправками повинна стояти система». Але, як показує досвід, в Україні багато разів змінювали закони, але система не змінювалася». Дійсно, в нас й досі «без бумажки – ты букашка».

Показовий приклад, побачений у тій же передачі: один український інвестор приїхав у Батумі купити ділянку. Отримавши позитивну відповідь, запитав, коли можна наступного разу приїхати, щоб усе оформити. Навіщо? До вечора у нього вже був весь пакет документів. Грузія ставить питання так: якщо інвестору дозволяти піти ні з чим, він може не повернутися. Будь-який бізнесмен хоче, щоб його проблеми вирішувалися швидко і чітко на місці. Грузинський клерк наголосив: «Щойно між інвестором і державою постає посередник, все закінчується. Хочу зазначити, що завжди потрібно йти вперед. Як тільки ми зупиняємося, все повертається назад».

У Грузії не все ідеально. Але незважаючи на низку проблем, ця країна далеко пішла вперед і обігнала Україну в питаннях боротьби з корупцією, забезпечення комфорту пересічних громадян на рівні побутового спілкування з чиновниками. Й готова надавати консультації, як Україні подолати ці проблеми й в нас. То, може, й нам пора вже перестати звинувачувати в усіх бідах затяжну кризу та пора засвоювати уроки. Бо в нас змінюють політичні еліти, уряди, цілі суспільні формації, одна «бумажка» неподоланна.

Людмила РОДІНА.