Мистецтво

творити красу

Сьогодні я завітаю на гостини у село Крупове і розповім про цікаву особистість – Уляну Адамівну Букайло, члена літературно-мистецького об’єднання «Журавлина», яка днями відзначатиме ювілейну дату. Коли вперше ступила на подвір’я моєї героїні, приємно вразило і здивувало різнобарв’я квітів, що переплелося мереживом кольорів і відтінків, яке здатна створити природа у гармонії з ніжним серцем і витвором людських фантазій. Сама господиня цього квітучого царства каже, що розмовляє з квітами, як з живими істотами.

Впевнена, що ніхто не заперечуватиме, що талант творити прекрасне передається переважно від батька-матері. Отож, своїми враженнями про почуте і побачене хочу поділитися з вами, шановні читачі, бо достеменно впевнена, що краса рятує світ. Дивними, непередбачуваними, а інколи і незрозумілими, на перший погляд, виявляються уподобання окремих людей. А коли заглянути глибше, проаналізувавши і переосмисливши інформоване під впливом вражень – переконуєшся, що у цьому сенс їхнього життя, почуття радості від творчості свого, неповторного, нестандартного. Нещодавно мені до рук потрапила книга «Традиції поліського серпанку», видана у співавторстві Уляни Адамівни, вчителя за фахом, і Костюк Лариси Кіндратівн, кандидата історичних наук, доцента кафедри культурології і музеєзнавства РДГУ. Це історико-краєзнавчий нарис, в якому розглядається унікальний вид традиційного ткацтва населення північних районів Рівненщини – поліський серпанок. Звідки, здається, така зацікавленість у вчителя початкових класів до одного з найдревніших видів ремесла – ткацтва і його найдовершенішого виду – серпанку? Виявляється, все дуже просто. Допитливість і цікавість спонукали вслухатися і придивлятися до рукотворного дива, твореного бабусею Ольгою Дем’янівною та мамою Ніною Мусіївною. А добра пам’ять допомогла систематизувати і відтворювати в уяві безліч барв і бачити кольорове кіно серпанкового світу. Ці яскраві спалахи давнини – ніби світлини родинного зв’язку поколінь.

Якось у кінці сорокових років минулого століття бабуся Оля разом зі своєю зведеною сестрою вирішили поїхати до міста Каланчак, що на Херсонщині, відвідати брата Кузьму, який виїхав у минулому році на постійне місце проживання. Стояла неймовірна літня спека. Одягли сестри найзручніший для такої пори одяг поліських жінок – серпанок і вирушили у дорогу, що пролягла через Київ. Уявіть собі, як багатолюдно на центральному залізничному вокзалі столиці! А для крупівських мандрівниць був прокладений коридор, у якому бажаючі з цікавістю розглядали вбрання полісянок, допитуючись, де можна придбати такий одяг? Про цей випадок не раз згадувала бабуся, дивуючись та усміхаючись. А зрозуміли таке захоплення вже значно пізніше, в середині сімдесятих років, коли в село приїхала експедиція працівників музею архітектури і етнографії у Києві, з Пирогово, де музей лише створювався. Багато серпанкового одягу і наміток продала у той день бабуся киянам, даючи поради, як доглядати за виробами серпанкового ткацтва: прати, крохмалити і викачувати з допомогою скляної кульки-гами до повного висихання.  У роботі бабусі Олі допомагала онука Уляна – героїня цієї розповіді. Багато полотна виткала бабуся Ольга Дем’янівна. Бувало, і по сто губ (така міра довжини – 4-5 метрів) впродовж зими виготовляла. Доводилося важко працювати і через те, що у роки Другої світової війни залишилася і без чоловіка, і без домівки. Численні відвідувачі: історики, етнографи, колекціонери побували з того часу в Круповому. Зустрічаючи гостей, задовольняючи їхні запити, крупляни не проміняли, не продали, не забули свої звичаї, мистецтво творіння; продовжують розвивати і удосконалювати унікальне ткацтво.

Вироби майстринь належать до найкращих репрезентантів поліського ткацтва в Україні і за її межами. Однією з перших, хто перевів ткацтво від ужиткового ремесла до декоративно-прикладного мистецтва – була мама Уляни Адамівни – Ніна Мусіївна Дем’янець. Саме вона об’єднала декілька візерункових смуг з окремих наміток в один орнаментальний комплекс і в далекому тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому році виткала рушники, а пізніше і серпанкове полотно, яке призначалося на пошиття костюмів, сорочок, суконь, спідниць, фартухів, які і досі є затребуваними і користуються великим запитом.

Багато умілиць по ткацтву і вишивці живуть у селі. Чотирьом із них присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості». Унікальне заняття людей робить унікальним і село, яке, до до речі, одне таке у Рівненській області. Серед нагороджених і Ніна Мусіївна, яка впродовж довгого часу працювала майстром-надомником у Рівненській обласній художньо-виробничій майстерні Художнього фонду України по ткацтву. Часто навідувалась у майстерню і Уляна Адамівна, у той час – студентка Рівненського державного педагогічного інституту. До цього часу збереглися гарні дружні стосунки з тодішніми працівниками майстерні, яка в середині дев’яностих років припинила своє існування. Саме дослідження творчості крупівських ткаль, спогади майстрів-старожилів лягли в основу книги «Традиції поліського серпанку». Зародженню книги передували статті Уляни Адамівни про творчість мисткинь, опубліковані в «Дубровицькому віснику» у 2010-2012 роках, участь у Малій академії наук, обласному конкурсі екскурсоводів-краєзнавців.

На даний час поліським ткацтвом, зокрема його орнаментуванням, зацікавилася донька пані Уляни – Алла. Вона має власну невеличку колекцію тканин і вишитих виробів довоєнного часу. Приємно, що серед експонатів мають місце і роботи моєї мами – Свищевської Марини Семенівни. Багато може розповісти Уляна Адамівна, жінка з широким світоглядом, кожна грань її захоплень виблискує самоцвітами краси,творчості, пізнання рідного краю, його людей. У пам’яті збереглися спогади бабусі Олі про те, що розповідала її мама про бабусю Уляну (це вже сьоме покоління предків), як крупляни їздили на свято заснування храму Різдва Богородиці у місто Дубровиця, так званої в народі «мурованої церкви», в якій розпочалися богослужіння у далекому тисяча вісімсот шістдесят першому році.

Кожен жертводавець мав право покласти одну цеглину у фундамент святині. Для розчину, яким користувалися майстри при будівництві, жителі навколишніх сіл постачали повні вози яєць. Кажуть, що саме завдяки такій технології будівництва, храм чудово зберігся і донині. Куполи видніються з усіх куточків міста, а у ясну погоду його бачать і жителі навколишніх сіл. Храм занесений до культурної спадщини України. У всій Волинській губернії у середині дев’ятнадцятого століття таких храмів було побудовано лише два.

Сорок перший рік працює учителем Уляна Адамівна у місцевій школі, яку закінчила ще у далекому тисяча дев’ятсот сімдесят другому році. Вчить найменших: у цьому навчальному році до неї прийшли першокласники. Щовесни проводить наставниця своїм вихованцям екскурсію «Первоцвіти рідного краю» околицями села. А яких квітів не зустрічають у дикій природі малої батьківщини, запрошує вчителька помилуватися ними у власному квітнику. Розкошують квіти довкола хати з початку березня (підсніжники, проліски білі і сині, білоцвіт весняний, примулки, ряст, анемони) до кінця жовтня (хризантеми, очитки, морозки). Я не беруся перелічувати всі квіти, що тішать око не лише тих, хто тут живе, чи спілкується з господинею. Найважливіше те, що вони, на думку господині, лікують душу, підіймають настрій, додають снаги для життя і натхнення для творчості.

На завершення додам, що Уляна Адамівна захоплюється поезією, сама складає вірші. Було б дивно, якби творча особистість не зростала. Отож, моя співрозмовниця має збірочку власних доробок під назвою «Чим живу», в якій домінуюче місце належить Її Величності Природі. І саме тут я прошу пані Уляну повідати, про що вона думає у тиші. Прилучайтеся до краси слова і ви, шановні читачі.

«Кажуть, мрія красива. Її по-різному уявляють і здійснюють люди. Але чим вище злітає людина у своїй мрії від землі, тим більше притягує земля до себе, розкриваючи свої таємниці. У кожного є найпотаємніша, найсвітліша мрія. Моя мрія – зберегти тишу, яка зачаровує світ. Часто влітку я долаю чималу відстань, щоб помилуватися лісовим різнобарв’ям урочища «Борсуки», прислухатися до його п’янкої тиші, вдихнути на повні груди пахощі рідкісних квітів, що тут зростають. Цей надзвичайно привабливий, чудовий куточок природи закликаю залишити недоторканим і зберегти для нащадків.

Липень – маківка літа. У цю пору буйно квітує земля. Які духмяні аромати струменять звідусіль! Пахнуть квіти, а ще вмите росою листя і тепла трава. Наближаюся до своєї галявини. Смарагдово іскриться у ранкових променях м’яке, ніжне листя дерев обабіч. Ось береза й сосна переплелись гіллям своїх крон, ніби обіймають одна одну. А кремезний дуб, соромлячись цих обіймів, стоїть осторонь посередині галяви. Скільки квітів зацвіло навколо! Вмиті ранковою росою, вони злегка погойдуються, скапуючи останні росинки-перлинки з пелюсток у траву. Краса зачаровує, а тиша п’янить. Я завмираю від щастя і насолоди, слухаючи музику цієї тиші. А ви вслухалися коли-небудь у таку музику? Вона буває дзвінкішою від найголосніших звуків, а іноді такою невловимою, що чути, як опадають пелюстки квітів…».

Ось таку цікаву зустріч подарував нам сьогодні ще один день, де ми збагатилися духовно, доторкнулися душею і серцем до прекрасного. Щиро дякую, Уляно Адамівно, що не байдужі до життя, до людей, долучаєте своєю любов’ю до прекрасного.

 Надія Свищевська, м. Сарни.

НА ТРІЙЦЮ ХРАМОВЕ СВЯТО ВІДЗНАЧАЛА ОРВ’ЯНИЦЯ

На другий день Трійці, 5 червня, Орв’яниця відзначала храмове свято. Заклечалося до свята село зеленню, замайоріли центральні його вулиці жовто-блакитними та червоно-чорними знаменами.

Окрасою села є Свято-троїцький храм, що постав одразу після здобуття Україною незалежності, в 1995 році. Тож з нагоди величного християнського свята зустрілися земляки всією дружною родиною спочатку зранку в церкві – духовному осередку життя села, а згодом в клубі – його культурному центрі.

Тут уже, на святковому концерті, вкотре гарно й щиро вітали односельців настоятель церкви отець Степан та сільський голова Олег Білотіл. «Насамперед зичу всім нам миру. Немає зараз в Україні більшого бажання, аніж закінчення війни», – сказав священнослужитель, наголошуючи, що з побажанням миру звернувся до людей й воскреслий Христос.

Особливий присмак у нинішніх вкраїнських свят: бо якщо гинуть на фронті найкращі сини Батьківщини, не може радість свята бути повною. Тому й хлопці у воєнних одностроях – в особливій пошані в кожному населеному пункті. І в Орв’яниці військовослужбовців зустрічають  радо.

Представник управління цивільно-військово-го співробітництва підполковник Андрій Рисюк прибув на свято з приємною місією – подякувати за велику допомогу Українській армії та цивільному населенню Луганської області. «Коли ми вперше приїхали на Луганщину з гуманітарним вантажем, місцеві мешканці не вірили, що їхньою бідою так переймається Західна Україна. Але ми ділом довели, що поділяємо їхнє горе й для нас не буває чужої біди. Особливо коли йдеться про літніх людей, хворих, дітей. Дубровиччина передала на Схід загалом понад 400 тис. тонн найнеобхідніших товарів та продуктів. Я уклінно вам дякую за душевну щедрість та подільчивість», – сказав Андрій Миколайович. Він вручив подяки найактивнішим місцевим волонтерам Володимиру  Рабчевському та Руслану Галайдику. «Я особисто не один раз зустрічав цих хлопців, коли вони доставляли гуманітарну допомогу на Схід».

Ще багато подяк за сприяння армії та активну життєву позицію отримали члени сільвиконкому та депутати від першого заступника голови РДА Миколи Кохна та військового комісара району підполковника Анатолія Білаша. Були відзначені й найменшенькі наші патріоти – вихованці місцевої школи на чолі з їхньою вчителькою Тетяною Галушко.

А для всіх односельців гарним подарунком став концерт. Ми вкотре переконалася, наскільки багата талантами наша земля й які хороші люди живуть поряд.

Для малечі цілий день діяли розважальні атракціони, а молодь ще допізна веселилася на масових гуляннях.

Людмила РОДІНА.

Другий день Трійці ознаменувався відзначенням храмових свят та Дня села також у Людині, Кривиці, Лютинську. В селах-іменинниках відбулися концерти, народні гуляння з частуванням юшкою, козацьким кулішем та пловом, молодіжні дискотеки. На урочистих заходах в селах вшанувували поважних і талановитих людей села, роботящі й славні родини. До вітань долучилася й помічник-консультант народного депутата України Василя Яніцького Оксана Слободзян. Вона зачитала лиcтівки від народного депутата зі словами вітань на адресу жителів Кривиці, Людині, Лютинська. Також Оксана Слободзян вручила Подяки та премії окремим жителям цих сіл, чий внесок у розвиток громади особливо значимий, хто живе справами села та думає про його прийдешній день. Відзнаки депутата отримали: Микола Борщ (Кривиця), Артур Кондратюк та Галина Шинкар(Лютинськ), Микола Мисько та Галина Мисько (Людинь).

* Засідання колегії

ШУКАЛИ ПРИХОВАНІ РЕЗЕРВИ, ВИВЧАЛИ ДОДАТКОВІ МОЖЛИВОСТІ

Другого червня відбулося засідання колегії при голові райдержадміністрації, де з-поміж іншого йшлося й про додаткові резерви наповнення бюджетів та пенсійного фонду. Наголошувалося – від повноти й спроможності бюджету залежить наш з вами добробут, безпека, соціально-економічний розвиток населених пунктів.

За словами начальника Дубровицького відділення Сарненської ОДПІ Олега Клюйка, на обліку податківців перебуває 397 суб’єкти господарювання –  юридичні особи та 818 – фізичних осіб. Однак сплачують податки відповідно 234 та 545 суб’єктів господарювання.

При цьому за січень-грудень 2016 року до Державного бюджету забезпечено надходження в сумі 26682,6 тис.грн. В порівнянні з 2015 роком /21965,9 тис.грн./ надходження збільшено на 7392,9 тис.грн. До місцевого бюджету забезпечено надходження в сумі 60140,4 тис.грн. при плані 53646,8 тис.грн., або 112,1 відсотків. В порівнянні з 2015 роком надходження збільшено на 6493,6 тис.грн. За січень-квітень поточного року до Державного бюджету зібрано 15475,9 тис.грн. податків та платежів, що становить 172,0 відсотка виконання доведеного завдання.

За січень-квітень поточного року до місцевого бюджету надійшло 22672,2 тис.грн. при плані 12542,1 тис.грн., або 180,8 відсотків. В порівнянні з аналогічним періодом минулого року надходження збільшено на 5640,8 тис.грн.

Найбільшу питому вагу в складі надходжень місцевих податків становлять податок з доходів фізичних осіб та плата за землю відповідно 68,8 та 11,1 відсотка.

Попри втішні показники виконання планів наповнення бюджетів, головний податківець району вказав сільським головам на можливі резерви.

За його словами, сільський голова повинен контролювати на підвідомчій територій все – від «підпільного» ведення підприємницької діяльності до обсягів акцизного збору в торговельній точці, не кажучи вже про надходження від земельного податку та оренди земель. Законодавець своїм мораторієм на проведення перевірок суб’єктів господарювання по суті засвітив для останніх суцільне «зелене світло» на шляху ведення бізнесу. Проте свідомість наших громадян не настільки висока, щоб адекватно це оцінити. На жаль, добра воля держави підтримати підприємця стала для багатьох з них гарним мотивом для зловживань.

Щодо стану справ в пенсійному фонді, то, за словами керівника його районної філії Миколи Котяша, в січні-квітні 2017 року у повному обсязі профінансовано виплату пенсій та грошової допомоги для 14709 пенсіонерів району. З початку року призначено 139 нових пенсій, проведено перерахунки пенсій для 181 одержувача.

Після проведення масового перерахунку з 01.05.2017 року, у зв’язку зі зміною прожиткового мінімуму, середній розмір пенсійної виплати зріс до 1631,5 грн., підвищення стосувалося 12998 пенсіонерів.

Своєчасне фінансування виплати пенсій забезпечувалось за рахунок виконання у повному обсязі дохідної частини пенсійного бюджету району. Проте, залишається значним дефіцит у потребі коштів на виплату пенсій та допомог в сумі 16,4 млн.грн. на місяць, або 77,3%, що покривається за рахунок перерозподілу коштів з головного управління Пенсійного фонду в Рівненській області. Тому виникає потреба у пошуку додаткових резервів і щодо наповнення бюджету фонду.

***

Одним з суттєвих джерел наповнення місцевих бюджетів є також  збір за заготівлю лісових ресурсів. На жаль, в районі цей ресурс також використовується далеко не в повному обсязі. Тож розглянули на колегії й це питання. Було вирішено в цьому сезоні активізувати роботу робочої групи, що здійснюватиме котроль за суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами, які здійснюють закупівлю ягід, грибів, лісових рослин, інших продуктів флори та фауни.

***

Розглянули на засіданні колегії також стан утримання доріг та придорожніх смуг доріг державної та комунальної власності. Прикро констатувати, але фінансується будівництво доріг за залишковим принципом, й на такі віддалені райони, як Дубровицький, залишається, як кажуть в народі, що з носа впаде. Зовсім не виділялося коштів на утримання придорожніх смуг. Як альтернатива для забезпечення благоустрою рекомендовано Службі автомобільних доріг розглянути можливість надання охочим в оренду земельних ділянок, на яких розташовані зупинки, для розміщення на них об’єктів торгівлі приумові, що буде облаштовано й прилеглу територію. Так само непогано було б цій службі й залучати для будівництва чи ремонту доріг можливості місцевих бюджетів. Приміром, Селецька сільська рада виступила з такою ініціативою, пропонуючи власним коштом відремонтувати одну з комунальних доріг. Однак Служба автомобільних доріг відмовляється передавати цю дорогу на баланс сільської ради, щоб можна було провести ремонт на законних підставах. Чому шляховики не поспішають цього робити? Невже, як в тому анекдоті: «Це наша корова, й ми самі її доїтимемо»? Отак через чиїсь амбіції страждають люди.

Чимало нарікань було й на якість ремонту. Чомусь проводять його вибірково, тож автомобіліст, розслабившись на гарній й, думалося б, відновленій на всій ділянці дорозі, несподівано може втрапити в пастку, що залишили шляховики вже за кілька метрів. Лише Великоозерянський сільський голова Михайло Рябий просив подякувати Службі автомобільних доріг за гарний й оперативний ремонт вулиць на підвідомчій йому території.

***

Говорили на колегії про протипожежну безпеку. За інформацією начальника районного сектору ГУ ДСМС Ігоря Гайдиша, протягом п’яти місяців поточного року на території району зареєстровано 38 пожеж. Вогнем знищено або пошкоджено 29 будівель та споруд, три одиниці техніки, понад сім тонн кормів.Прямі матеріальні збитки, за найскромнішими підрахунками, склали 916,235 тис. грн. Та найгірше, на пожежах загинуло четверо осіб, одну людину травмовано. Тож знову піднімали питання створення на місцях безпекових центрів та залучення до роботи в них волонтерів.

Людмила РОДІНА.

«Піджаків» зодягнуть в однострої

Якщо хтось думав, що закінчивши військову кафедру – позбувся армії, то він помиляється. Міністр оборони Степан Полторак в кінці травня підписав наказ про призов на службу до ЗСУ офіцерів запасу – випускників відповідних кафедр. На армійському сленгу їх ще називають «піджаками» – з натяком на брак необхідних знань для бойових умов. У нюансах нововведення розбирався «Дубровицький вісник».

Кому чекати на повістки?

Ідея висмикнути «піджаків»  із зони комфорту і призвати їх на військову службу виникла в Генштабі ще на початку року. Мотивували таке рішення тим, що в армії катастрофічна нестача офіцерів, а де ж їх ще знайти, як не в тилу. Так, у Міноборони оперують цифрами, що щорічно випускниками військових кафедр ставало від 10 до 15 тисяч осіб. Тобто, за останні 10 років в Україні сформувалася ціла армія з майже 150 тисяч офіцерів запасу.

У Генеральному штабі пояснили: під призов потраплять випускники військових кафедр віком до 43 років, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче «бакалавра». Служити вони  будуть 18 місяців в якості співробітників молодшого офіцерського складу. Перед цим пройдуть тримісячну підготовку в навчальних центрах ЗСУ. У зону проведення бойових дій офіцерів запасу, обіцяють у Генштабі, не відправлятимуть. Принаймні без їхньої згоди та підписання відповідного контракту.

На строковиків рішення призиватити українців з вищою освітою  не вплине. До кінця червня в Україні буде проходити весняний призов на строкову службу в армію молодих людей у віці від 20 до 27 років.

Скільки хочуть призвати?

Взимку говорили про 4 000 офіцерів запасу. Наразі заступник начальника штабу Генерального штабу ЗСУ Артур Артеменко повідомив, що призиватимуть стільки, скільки буде необхідно.

Хто буде звільнений від служби?

У Генштабі визначили кілька категорій офіцерів запасу, яких або не призиватимуть взагалі (у мирний час), або ж кому буде надана відстрочка.

Зокрема призов не стосуватиметься:

– не придатних за здоров’ям;

– старших від 43 років;

– офіцерів запасу, які проходили військову службу;

– тих, у кого хтось з близьких родичів загинув чи став інвалідом під час військової служби чи військових зборів;

– тих, хто до набуття громадянства України пройшов військову службу в інших державах;

– засуджених до позбавлення чи обмеження волі, зокрема й звільнених від відбування покарання.

А відстрочка надаватиметься:

– за сімейними обставинами (дружина-інвалід; вагітна дружина; дитина-інвалід; двоє і більше дітей; дитина у віці до 3-х років) ;

– за станом здоров’я (якщо офіцера визнали тимчасово непридатним до військової служби, тривалість відстрочки становитиме 1 рік);

– для здобуття освіти (інтернатура, аспірантура, докторантура; у вищих навчальних закладах з денною формою навчання);

– для продовження професійної діяльності (священики, педагоги, медики, поліцейські).

Що загрожує ухильниками?

Офіцер несе адміністративну і кримінальну відповідальність за неявку без поважних причин після отримання повістки. За неявку до військкомату стягується штраф у розмірі 170-510 грн. За повторне порушення протягом року збільшується штраф до 510-1700 грн. Псування або втрата військових документів – штраф 17-51 грн.

Яке матеріальне заохочення призовників?

За призваним випускником військової кафедри зберігатиметься «на гражданці» і робоче місце, і зарплатня. Плюс на період проходження служби у Збройних силах України ці призовники отримуватимуть грошове забезпечення згідно з військовим званням і займаній посаді на рівні з військовослужбовцями-контрактниками. Враховуючи те, що військове звання у таких «піджаків»  починається від молодшого лейтенанта, то мова йде про посадовий оклад не менше 10 тис. грн., повідомляє «Depo.ua». Власне, таке подвійне грошове забезпечення (цивільна і військова «зарплати») очевидно покликані запобігти повальному ухилянню від даного призову. Звісно, як показує досвід попередніх хвиль мобілізації, хто захоче «відкосити» – той все одно «відкосить». Але, за таких умов, бажаючих це зробити повинно суттєво зменшитись.

«Що таке любов? Це почуття важко передати словами, але все єство людське змінюється під його дією. Людина в цьому стані стає особливою. Мені дуже хочеться, щоб таке світле почуття кожен українець відчував до своєї Батьківщини, тоді нам буде не страшний будь-який агресор. Ми, військові, можемо прищепити відвагу, навчити витривалості, але любові здатна навчити тільки жінка, жінка-мати, берегиня сімейного вогнища», – сказав представник Управління цивільно-військового співробітництва підполковник Андрій Рисюк, вручаючи грамоту та нагрудну відзнаку від оперативного командування «Захід» директору Орв’яницького НВК Аллі Буткевич.

Бо й дійсно колектив під керівництвом Алли Іванівни насамперед вчить своїх вихованців того, що не прописано в жодній шкільній програмі – бути патріотами рідної землі, дихати й жити на повні груди, цінувати свою незалежність та відстоювати її. Недаремно ж 25 випускників школи без роздумів стали в час лихий на захист своєї Вітчизни. У шкільному музеї – цим хлопцям присвячена велика й цікава експозиція, на чільному місці - стенд з їхніми портретами.

«Дванадцять років очолюю Орв’яницький навчальний заклад, але загалом педагогічного стажу маю понад двадцять. Не вважаю, що на своїй посаді роблю щось особливе чи надзвичайне, окрім того, що повинна робити. Болісно сприймаю те, що відбувається на Сході, перепускаю це через серце й душу, намагаюся передати свої відчуття дітям. Коли говорити з ними відверто і як з дорослими, вони це дуже цінують й відповідають такою ж довірою. Простий приклад. Ми маємо в школі організоване дитяче харчування. Перед святом Миколая якось в їдальні прохопилася: «У нас кожного дня на столі, окрім обіду, ще й солодощі, а чи можуть так розкошувати школярі Донеччини та Луганщини?». Вже на наступній перерві діти прийшли й попросили, чи не можна збирати солодощі з обідів для дітей зі Сходу. Мені хотілося плакати від гордості. Значить, ми таки навчили їх в школі основного – бути людьми. Тим паче нам завжди легко збирати допомогу на армію, кожен готовий віддати частинку від себе для наших захисників», – каже Алла Буткевич.

Поріднилася з поліським краєм

Тетяна Павлівна Ковальчук назавжди поріднилася з мальовничим поліським краєм. А другою батьківщиною стало село Трипутні, його добрі працьовиті люди. Всім серцем полюбила правічний ліс, солов’їні гаї, ромашкові поля.

Ще зовсім юною приїхала Тетяна Павлівна в наш край на початку сімдесятих років минулого століття. Запис у дипломі свідчив про закінчення середньої спеціальної освіти за фахом «бухгалтер сільського виробництва». Вийшла заміж за тутешнього сільського хлопця, спеціаліста у тваринницькій галузі, створили сімейне гніздечко. Вже тридцять шість років живе подружжя разом: Тетяна Павлівна з Іваном Онуфрійовичем виховали дітей, дочекалися онуків, правнуків. Тридцять два роки працювала ця енергійна життєрадісна жінка бухгалтером у місцевому радгоспі. На перший погляд здається, що її життя схоже на життя багатьох фахівців – спеціалістів своєї справи, які приїхали трудитися за направленням у сотні колгоспів поліської землі.

За точними цифрами і фактами професійного обов’язку, щоденними господарськими турботами – активна громадянська позиція полісянки, життя, насичене цікавими зустрічами з людьми, з якими зріднилася, знайшла друзів, однодумців. Отже, шановний читачу, пропоную повернутися у далеке минуле - дитинство моєї героїні, і завітати на нічний вогник у село Кам’яне Рокитнівського району, де побачимо колисочку, в якій молода мати вигойдує доньку Тетянку.

Разом із колисковими піснями і генами співочого роду зароджується у дівчинки високий гарний голос, насичений веселковими барвами, солов’їним тьохканням, дзюрчанням джерела, жайворонковими переспівами, що снують мереживо гармонії між небом і землею. Цю палітру співу доповнюють невидимі струни скрипки, туга кобзи, ніжність серця.

Унікальний голос, організаторські здібності, розуміння і допомога чоловіка, сприяли створенню агітбригади художньої самодіяльності, учасники якої впродовж багатьох років пропагували зі сцени культуру етнічну, розвивали таланти, музичне мистецтво, фольклор, переважно українські народні пісні в поєднанні з літературно-музичною композицією. Наділена природним слухом, чудовим голосом, Тетяна Павлівна володіла сценою не одне десятиліття. У репертуарі сольного виконання активної учасниці художньої самодіяльності переспівано пісні ліричні і родинно- та соціально-побутові, і солдатські, жартівливі, про рідний край. Не один раз тужило і моє серце, зворушене піснею про безмежну і безкорисливу материнську любов у майстерному використанні Тетяни Ковальчук:

«Посіяла людям літа свої літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу,

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегку і тихо пішла на межу…».

У нагороду співачці завжди звучали оплески. схвальні відгуки та цінні подарунки від місцевої влади нагадують про ті часи. Давно реорганізовані колгоспи у приватні господарства, на зміну агітбригадам прийшли ансамблі, учасниками їх стало молодше покоління, а досвідчена майстриня сценічної справи і досі чарує своїм голосом своїх односельців у святкові та урочисті дні села.

І не дивно, що вийшовши на заслужений відпочинок, Тетяна Павлівна не усамітнилася, пише прозові твори про людей свого краю, захоплюється поезією, а коли почала навідувати муза, творить віршовані рядочки. Поетичні доробки друкуються у районній газеті «Дубровицький вісник», а також у віснику благодійного фонду Василя Яніцького «Наш край». Домінуючим стимулом до творчості є перша ластівка поетки – збірка «Калиновий скрик», яка вийшла у 2013 році. А муза все частіше навідується, особливо у довгі безсонні ночі, тому віші просяться до наступної збірочки.

Згадує прожиті роки ця мудра жінка - берегиня родоводу, і коли заводимо мову про дітей і онуків, безліч сонячних промінців освітлюють обличчя, омолоджують його, разом з усмішкою і привітними очима. Адже це продовження роду хліборобської родини поліщуків - самоцвіти, які захоплюються бабусиним хобі, розростаються корінням на поліській землі. Усміхається і надійний супутник у житті, найперший порадник - чоловік Іван Онуфрійович, чиє сильне плече відчуває дружина у взаєморозумінні, співпереживанні, любові, яку пронесли через усе життя. Старший онук Андрійко успішно закінчив Ніжинський державний університет за спеціальністю біохімія, в аспірантурі вивчає хімію високомолекулярних сполук при Національній академії наук. Внучка Оксана закінчує навчання в РДГУ за спеціальністю – філологія з поглибленим вивченням іноземної мови. Найменша Тетянка – студентка Рокитнівського медучилища.

Ось і закінчується ще одна моя зустріч з працьовитою поліською родиною, господарі якої люблять свій рідний край і просять у Бога мирного неба над головою та припинення гібридної війни на сході України.

Надія СВИЩЕВСЬКА, м. Сарни.

«Життя насправді коротке, тому слід цінувати кожен момент»

Доля така бентежна та непередбачувана. Для когось усипана трояндовими пелюстками, для іншого – тернями. Добре, коли вона котиться протореною дорогою, але ніхто й ніколи не дасть гарантій, що завтра, десь за крутим поворотом, не викине на манівці. Сповна з цими словами погодиться Міндер Віра Романівна – бібліотекар за професією та півча церковного хору за покликанням. Вона понад усе любить книги, людей та життя. Особливо – життя, бо знає його справжню ціну.

Бібліотекар зустрічає нас серед полиць Селецької книгозбірні. У цьому достатку літератури створює затишок не одне десятиліття – літом відзначить 40-річний професійний ювілей. Хоча плани у юної Віри були зовсім інакші.

«Народилась у Круповому, в багатодітній сім’ї трударів. Мама – проста неграмотна селянка, тато робив в лісгоспі. Я ж марила медициною. Дуже вона була мені до душі. Можливо тому, що старша сестра працювала медсестрою. Хоча саме вона настояла, аби я обрала інший фах. Перечити не мала права, виховання у нас було таке. Після 8 класу вступала до Дубнівського культосвітнього училища на бібліотекарську справу. На жаль, не добрала одного балу. Але через два місяці прийшло звідти повідомлення, чи не маю бажання навчатися. Напевно, доля так підказала, що це справді моє», - згадує Віра Романівна.

Після училища молодого спеціаліста направили до Сельця. «Тоді він звучав на весь район завдяки колгоспу під керівництвом Баришевського. Навіть спочатку трохи лякала дисциплінованість та вимогливість Петра Денисовича, але зараз отакої дисципліни й не вистачає. Отримала у своє розпорядження хороми – бібліотеку на чотири кімнати. Було, де розвернутись, де що поставити. Це тепер маю невеличке приміщення. Але жалітись нічого. Раніше доводилось палити грубки, тепер же централізоване опалення, пластикові вікна. Чим не Європа?».

Попри всі блага цивілізації, працювати стало складніше, зізнається бібліотекар. «Немає зацікавленості у читачів. Колись бібліотека була культурним центром. Сюди масово ходили від малого до старого. Зачитувалися художньою літературою, періодикою – лиш газет було 15 найменувань. В нас же час новітніх технологій та Інтернету важко підтримати та виховати любов до книжки. Та й життя стало непростим, люди думають як вижити, а не що прочитати. Щодо молоді, то, на жаль, сільська бібліотека не може задовольнити їхні сучасні запити. Адже нового поповнення маємо мало. Дуже шкода, що Україна випускає стільки якісної літератури, а до нас доходить мізер. Раніше отримувала по кілька сотень книжок, тепер – 45-50. Якщо списати всю радянську літературу, то фонд зовсім оміліє».

Втім у своїй роботі Віра Романівна користується головним правилом: читач не повинен вийти без нічого. Хай це навіть буде не книжка, а порада. Бо саме за спілкуванням зараз часто йдуть до книгозбірні. «Бібліотекар – той же лікар. Медик лікує хворобу, а ти – душу», –  говорить жінка. Ось так зцілює душі пані Віра й учасницям клубу «Зоряниця», який діє при бібліотеці. «Часто заходили до мене дівчата поговорити, поділитись сокровенним. Відтак якось кажу, чому б нам не зорганізуватись та не створити клуб за інтересами «кому за 30». Перше засідання пройшло успішно. І вже тринадцять років регулярно збираємось. Нині є 16 зоряниць. Вони полишають домашні турботи і приходять сюди відпочити душевно. Обговорюємо болючі проблеми, спільно шукаємо рішення. Для кожної зустрічі вибираємо тему: багатодітні матері, вдови, атовці, рідне село тощо. Адже, хто як не жінка, зуміє зрозуміти, поспівчувати та порадити».

Страшать бібліотекаря розмови про зникнення паперової книжки, бо не уявляє себе без неї. «Яка б не була втомлена, ввечері мушу щось почитати. І одразу втома відступає, на цей час забуваються проблеми. Ніяка електроніка не замінить енергетику, запах книжки. Я завжди наводжу приклад: одна справа поговорити по телефону, зовсім інша – поспілкуватись в живу. Люблю Лесю Українку. В домашній колекції маю чотирьохтомник творів поетеси. Коли важко, згадую її «Без надії таки сподіваюсь…». Мабуть припала мені до душі, бо теж має непросту долю».

Не уявляє себе Віра Романівна і без книгозбірні, вважає її другим домом. «Інколи думаю, чи змогла б я працювати десь інше. Тут розвиваєшся, наповнюєшся, як посудина, чимось новим. Адже постійно треба йти в ногу з часом, тримати руку на пульсі сьогодення. Організовувати виставки, тематичні вечори, спілкуватись з людьми. Відтак в такому русі розумієш, що потрібна, а отже жива. Без бібліотеки, мабуть, давно пропала б».

Про вагомість руху та життя жінка говорить не спроста. Тринадцять років тому її збив автомобіль. Водій сказав, мовляв, не помітив. Втім чиясь халатність обійшлась пані Вірі дорогою ціною. «Було зламано вісім ребер, лопатки зміщені, роздроблена ліва нога та права рука. З такими травмами ніхто не давав шансів, що я виживу. Кілька місяців лежала без свідомості. Так мій організм захищався від больового шоку. До мене приходили, я навіть щось говорила. Але абсолютно нічого не пам’ятаю. Та й дочка не раз дивувалась: вдягне мені футболку, а вранці вона задом на перед, не зважаючи на витяжку.

Після виписки з нашої лікарні, сама наважилась рушати в Рівне. Грошей особливо не було, втім розуміла, що робити щось треба. І якби не та поїздка, не знаю, чи зараз нормально ходила б. Там зробили мені операцію на ногу. А потім ще й на руку, втім поки вона не працює. Тоді лікар сказав, якщо буде больовий синдром, нерв оживає. І ось 13 років той больовий синдром  мене турбує.

Після трагедії пані Вірі доводилось вчитись жити по-новому. «Важко давалися елементарні речі. Викрутити тряпку однією рукою ставало трагедією, бо відчувала себе безпомічною. Було складно не так фізично, як морально. Втім поступово навчилася писати лівою, прибирати, городину полоти. Зараз й вареники ліплю, й дерунів можу натерти. В мене в лікарні питали, «що ж я перше зроблю, коли запрацює права рука?». Безперечно, перехрещусь. Бо саме молитва та віра стали в той непростий час головною відрадою та підтримкою».

Жінка дякує Богу, що подарував їй ще один шанс. Відтак віддячує Всевишньому щонеділі у церкві, там співає в хорі, читає канони на церковнослов’янській. Вивчила її поки лежала в лікарні. Каже, що після аварії зовсім по-іншому почала ставитись навіть до буденних дрібниць. «Велике щастя, коли бачиш сонце. Життя насправді коротке, тому слід цінувати кожен момент. Любити та поважати ближнього, прощати образи. Бо тільки добро, милосердя та любов врятують наш буремний світ».

Завжди вражають такі сильні духом люди, які у вирі негараздів та труднощів, вміють зберігати внутрішнє світло. Тож бажаємо пані Вірі здоров’я та наснаги, аби ще не десятиліття заряджала цим світлом інших.

Леся КОНДРАТИК.