Незабутня зустріч, або Довга дорога додому…

Сьогодні я хочу розповісти про людину – неординарну, цікаву і, водночас, дуже просту й щиру. Його ім’я – Віталій Радько.  Ім’я – майже невідоме моїм односельцям. А він – один із нас.   Життєвий шлях цього чоловіка досить непростий. Скажу більше – не з легких.

Народився Віталій Радько 13 серпня 1953 року в селі Орв’яниця у звичайній простій сільській родині. (Хоча в його родовому дереві присутнє польське коріння). Дитинство, повне прикрощів та образ та ще багатьох різних негараздів, залишили  свій гіркий відбиток у душі дитини. А був він дуже вразливим хлопчаком  і, водночас, терплячим. А все тому, що виховувала його лише мама. Хлопчина ж зростав дуже допитливим та розумним. Наука давалася йому легко, тому й вчився він охоче. Він вперто йшов вперед по життю, щоб досягти своєї мети. Найбільше він любив музику. Лише вона рятувала його від душевного болю, дарувала спокій та умиротворення. Тому, навчаючись у школі, він паралельно освоював музичну грамоту. Це й допомогло йому у виборі майбутньої професії. Після закінчення Орв’яницької восьмирічки та Бережницької середньої школи вступив до Ровенського музичного училища, яке успішно закінчив. А потім були перші робочі будні. Все ж мрія про вищу фахову освіту не залишала талановитого юнака. Три роки поспіль він намагався вступити до того ж Ровенського інституту культури. І щороку йому не вистачало по одному балу. Проте доля все ж йому всміхнулася, і Віталій став студентом. Саме в інституті познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це було і є кохання всього життя. Та подальші життєві перипетії змусили Віталія змінити місце проживання: він оселився у Нікополі, де разом із дружиною працювали за фахом і не тільки. Але й там сім’я  проживати довго не змогла. На це теж були свої непрості  причини. З етичних міркувань – не називаю… В середині 90-х родина Радьків переїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де вже мешкали батьки дружини. А там, звісно, довелося теж нелегко. Та Віталій і там не здався. Бо світ таки не без добрих людей. Він шукав себе і – знайшов…у медицині. Отримав другу фахову освіту. А ще рік часу провів на Тибеті, де  досконало вивчав тамтешні медичні секрети. Додатково освоїв ази гіпнозу. Завдяки цій освіті зміг працювати в ізраїльських медцентрах та клініках. Там він вже був відомим лікарем масажистом-терапістом.

А оскільки був дійсно кваліфікованим спеціалістом і хорошим лікарем, то й, відповідно, мав багато клієнтів-пацієнтів. Хоча й без конкуренції не обходилося. І там були свої недоброзичливці. Але, знову повторюся – світ не без добрих людей.

На життєвій дорозі Віталія була зустріч з відомим музикантом Венгеровим, яка зіграла вирішальну роль у його майбутньому. 

 Завдяки цій людині наш односелець робив великі досягнення своїми добрими справами. Тому що й сам був і є надзвичайно порядною і щиросердною людиною. Згодом чоловік забрав до Землі Обітованої свою маму. Вона побачила свого сина таким, що знайшов себе, йшов по життю впевнено. Зі спокійною душею жінка відійшла у вічність. І похована там – на Святій Землі.

А Віталія знали вже у всій Європі, а згодом і в Сполучених Штатах, де нині й мешкає ця незвичайна людина. Там він –  відомий лікар, але, найперш – прекрасний сім’янин. Чоловік, котрий, подолавши стільки незгод, поневірянь, завдяки своїй силі волі та максимуму зусиль, нелегкої праці досяг багато в своєму  житті. І залишився, насамперед, – ЛЮДИНОЮ!

У його теперішньому житті є все чи майже все: чудова сім’я,  дві дорослі доньки з вищою заокеанською освітою, троє онуків. Та й саме життя за океаном, у якому вже було безліч поїздок по всьому світу: від країн Європи до далекої Африки. І всюди траплялися йому добрі, чуйні люди. Так, напевне, Бог дає. (А дає Всевишній стільки, скільки людина може витримати й пережити!).

Тепер Віталій – на відпочинку або, як ми кажемо, – на пенсії. Може приділити вже більше часу на спілкування з друзями,  що лишилися тут – на малій батьківщині. А вони є в Дубровиці та Рівному. Саме їх і відвідував час від часу наш земляк, а от до рідного села їхав неохоче. Та й був у ньому лише двічі за останній десяток років. Тому й вирішили  друзі допомогти чоловіку …поріднитися, якщо можна так сказати, зі своїм селом, поновити теплі стосунки з ним. (Це родина Ірини та Віктора Деркачів з Дубровиці).

І ця зустріч, завдячуючи саме цим людям, нещодавно  відбулася. Зустріч, яка повністю змінила його погляди, думки відносно рідної домівки та односельців. 4 травня Віталій Радько відвідав Орв’яницю. Я зустрічала його у центрі села і бачила,  як нелегко  було йому. На обличчі – вираз скутої невпевненої людини – чи варто це робити?! Адже, жодної рідної людини тут вже немає. Це було помітно й тоді, коли підійшли перші односельці.  Віталій почувався ніяково, якщо так можна сказати.

Згодом до нас приєдналася Ніна Іванівна Кузьмич, яка  допомогла йому прийти в себе, відвідати могили родичів, що поховані на цвинтарі. Після чого він зустрівся з її матір’ю, яка була найближчою подругою мами Віталія. І спогади, спогади, спогади…

Лише згодом Віталій Радько завітав до нашої школи. Ми, як годиться, зустріли великого гостя з паскою, бо був же великодній тиждень. А всередині на нього чекала ще одна приємна несподіванка – живий учнівський коридор і щирі оплески. Я бачила, як мінялося його обличчя. Здивування, несподіванка, радість були присутні в його погляді. 

Невеличка екскурсія школою і – зустріч з односельцями в актовій залі. Його здивуванню не було меж. Схоже, це дійсно по-справжньому вразило його до глибини душі.

А коли я підвела однокласників та сусідів – це ще більше розчулило чоловіка. Ми з Іриною намагалися зробити все так, аби ця зустріч була невимушеною  і щирою. Нам це вдалося. І  полилася розмова – така ж щира і невимушена. На екрані демонструвалися слайди його життєвої дороги  та слайди про Єрусалим. Тоді Віталій запалив свічі зі Святої землі –  своєрідний благодатний вогонь – вогонь єднання його із рідним краєм. Почергово говорили: директор школи Алла Буткевич; його однокласники і просто односельці. Атмосфера була напрочуд теплою, дружньою. Цьому ще й сприяли веселі музики. Його   неперевершені друзі: Віктор Деркач та Петро Пасько грали та співали. А Віталій говорив – дуже скромно. Проте слухали його всі – навіть учні. А потім були знімки на згадку і з однокласниками (на фото), і школярами. Я ж подарувала йому історію села, якої він, звісно, не знав. Йому було дуже приємно. І хоч ця школа була вже не його, все ж залишила хороший спомин, я впевнена, назавжди.

А потім була дружня розмова за святковим столом у тісному колі вже найближчих друзів. Віталій все більше відходив душею і не міг вже приховати почуття щирої радості. Всі ми бачили, як  оживала ця людина і народжувалася знову, народжувалася у нових думках, поглядах, сподіваннях. Принаймні, це бачила так  я. Залишав Віталій село вже з легкою душею. А коли сідав до маршрутки, то обіцяв приїхати ще хоч раз,по-можливості, бо вже добре знає,що його тут з радістю чекають. Так і має бути.

Ось така цікава й незабутня зустріч була у нас, орв’яничан, 4 травня.

Враженнями поділилася Тетяна Васькевич

ЕВТАНАЗІЯ  ЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО  УПРАВЛІННЯ

Термін «евтаназія» вперше вжив Ф. Бекон ще в XVII ст. для визначення «легкої смерті». Папа Іван Павло ІІ дав таке визначення цього терміну: «Евтаназія – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання».

Те, що нинішня управлінська система віджила себе, вже немає сумніву. Процес децентралізації влади в Україні не є новим завданням державного управління, але залишається актуальною проблемою. Адже за діючої системи державотворення публічне управління занадто сконцентроване в центрі, територіальний рівень не забезпечений ресурсами для реалізації декларованих повноважень, і, як правило, функціонування виконавчої влади на місцях зводиться до банального документообігу. Як наслідок – у людей формується негативне ставлення до влади, громадяни стають все більш впевненими в її неспроможності. Оскільки на ділі сільський голова, що наділений за законом масою повноважень, виявлявся геть безпорадним навіть у вирішенні найбанальніших проблем – таких, як прибирання підвідомчої території, розчищення вулиць від снігу тощо. Перекоси з формуванням бюджетів, коли сільські ради можуть розраховувати виключно на те, що їм «капне згори», унеможливлювали чимало гарних ініціатив, а то й душили їх ще в зародку. Й будь-яке гарне починання, що все-таки вдавалося втілити, як правило, було підкріплене не бюджетними коштами, а вливаннями ззовні.

Донедавна за таким принципом жили й сільські ради, що об’єдналися в Миляцьку територіальну громаду. Заступник сільського голови Геннадій Рожко, котрий до цього довгий час був Жаденським сільським головою, зізнається прямо: «Якщо сільський бюджет не дозволяв навіть покрити потреби для забезпечення фонду заробітної плати працівників ради, то про які перспективи могла йти річ. Ми, звичайно, писали ці перспективні плани, подавали свої пропозиції «догори», однак жодну з них так зреалізовано й не було. Для Жадені вже тривалий час гостро стоїть потреба в розширенні школи, облаштуванні просторого дитячого садочка. Проте, скільки я не стукав у владні двері, коштів для цих об’єктів не знаходилося».

Одразу зауважу, це зовсім не означає, що одразу після об’єднання ситуація в цій раді докорінно зміниться – бо не можуть в один рік «за щучим велінням» оновитися  ті школи й клуби, зарівнятися дороги, що не бачили ремонту десятиліттями. Проте громада вже має чималий бюджетний капітал й може сама вирішувати, куди його вложити першочергово, аби досягти суспільної злагоди.

Про «плюси» та перестороги добровільного об’єднання територіальних громад ми говорили у широкому колі зацікавлених – старост, апарату Миляцької сільської ради, представників освітніх, медичних, закладів культури. А ініціаторами такого обміну думок стали районна та обласна профспілкові організації працівників державних установ. Взяли участь в цій дискусії й представники Офісу реформ, що діє при обласній державній адміністрації.

Василь Курилас, консультант з правових питань цього офісу, одразу зауважив, що в Милячах вже склався гарний рушійний тандем – енергійний та рішучий голова, обережний та педантичний заступник. Тож, на його думку, хоч піонерам не завжди легко й просто, бо йдуть вони в авангарді й завжди ризикують більше за інших, проте вже перші реальні результати в цьому ризику є. А їхній приклад надихає інших. Нині, за інформацією Офісу реформ, в Україні виявили бажання до об’єднання 172 громади, у нашій області першопрохідців – 13. На Дубровиччині вже завершила процес об’єднання, окрім Миляцької, й Висоцька територіальна громада. Незабаром там вже відбудуться вибори. Люди прагнуть  змінити ситуацію, щоб бути самостійними, незалежними, економічно спроможними, справжніми господарями на своїй території.

Миляцька сільська рада, на думку консультанта Офісу реформ з бюджетних питань Людмили Кушнер – одна з найбільш спроможних. Держава виконує свої зобов’язання щодо підтримки новоутворених об’єднаних формувань, тож вже нинішнього року рада має 9,5 млн. грн. державної субвенції. Однак, застерегла відомий в області фінансист, державні кошти люблять порядок, рахунок й передбачають суворий контроль. З огляду власної практики, порадила підходити до освоєння державних інвестицій вкрай вдумливо – спрямовувати їх не на проїдання, а на розвиток.

«Процес реформ – тяжкий. А в Україні особливо, оскільки відбувається не паралельно у всіх сферах, що призводить до колізій у законодавстві, тож доведеться стикатися не з однією неоднозначною ситуацією, – підкреслила Людмила Володимирівна. – Тому раджу вкрай обдумано підходити до прийняття управлінських рішень, що стосується державних коштів».

З районною владою пані Кушнер порадила бути добрими партнерами. І в межах розумного зважати на прохання поділитися субвенцією, оскільки районні бюджети зі створенням громад виявилися вразливими в тому плані, що на їх утриманні залишилися установи та функції загально районного значення,  на котрі фінансовий ресурс розділений між районом та громадою. Разом з тим консультант з бюджетних питань похвалила цю раду за оперативність у створенні ЦНАПу, тим паче віднедавна всі «реєстраційні» надходження залишатимуться в бюджетах місцевих рад: «Отак копійка до копієчки й формується загальна територіальна казна».

Багато слушних порад дав працівникам ради й голова обласної профспілкової організації працівників державних установ Іларіон Кучерявий. Про налагодження партнерства з місцевим населенням задля збереження на підвідомчій території здорової криміногенної обстановки говорив представник поліцейської станції, що базується на території ради, Сергій Левчук. «Ми прибули сюди не з каральною метою, а в цілях профілактики», – підкреслив офіцер поліції. Про роботу з неблагополучними сім’ями, дітьми, що опинилися в складних життєвих обставинах, інформувала начальник служби у справах дітей Олена Лобзун.

«Ми вже не безпорадне немовля, – в такому віці (а минуло майже дев’ять місяців з об’єднання громад) здорова дитина вже може спинатися на ноги», – пожартував сільський голова Федір Хлебович. Розповів очільник громади про перші свої напрацювання. Як й годиться, вони спрямовані на задоволення потреб громади: налагодження співпраці з банківськими установами, щоб не тратила людина заради сплати 85 копійок держмита двадцять гривень на дорогу до Дубровиці; створення філії музичної школи, бо таланти зростають не тільки в наближених до Дубровиці селах; викорінення «довідкових» черг шляхом запровадження комп’ютеризованого документообігу; будівництво нових об’єктів; ремонт доріг тощо.

Планів у Федора Федоровича чимало. Всі вони посильні, бо керується цей чоловік простою селянською мудрістю. Снаги й досвіду також вистачає. Слухаєш Хлебовича й віриш – майбутнє в України за такими ось громадами, де є лідер. А стара централізована система управління вже потребує евтаназії. Як на мене, зволікати далі нікуди.

Людмила РОДІНА.