СТАРАЙМОСЯ  ЩОДНЯ  МНОЖИТИ  ДОБРО…

Сергій Киркевич, депутат районної ради трьох скликань, головою районної ради став на піку піднесення Революції Гідності як один з її активістів. На цій посаді першим ділом створив координаційну раду, що займається забезпеченням бійців у зоні АТО та на полігонах. У лютому минулого року очолив районну державну адміністрацію.

Залучення інвестицій у район, підтримка мобілізованих та їх родин, розвиток інфраструктури, освітньої та медичної галузей, ремонт доріг, збереження історичної спадщини… І це ще не всі питання, вирішенням яких від першого дня керівництва Дубровиччиною опікується Сергій Киркевич.

З журналістами очільник району зустрівся у перерві між кількома співбесідами. Затим ще наприкінці робочого дня декілька раз зідзвонювався, наголошуючи на важливих моментах, що упустили під час спілкування. Сам голова РДА в такий час додому ще не збирався – за планом ще чимало справ і зустрічей.

«Коли я прийшов на посаду, ситуація була досить складною. Це було пов’язано з подіями в державі: війна, післяреволюційний стан, – розповідає Сергій Киркевич. – Перше, що мені довелося робити, це згуртувати колектив, всю громаду району і націлити їх на роботу. Від того, наскільки професійний колектив, залежить успіх і моєї праці зокрема. Один у полі не воїн. У цьому я вже переконуюся неодноразово. Ми – державні службовці, найняті державою і людьми для того, аби вирішувати не свої питання, не питання рідних чи близьких, а вирішувати ті проблеми, з якими до нас звертається громада. Тому, починаючи від простої бабусі, яка приїхала з села, і закінчуючи керівником установи будь-якого рівня, спілкування й увага до них мають бути однакові. Тут людину мають почути і, найосновніше, докласти всіх зусиль до розв’язання проблеми. На цьому я стояв та стою. Так націлюю на роботу і свою команду. Двері мого кабінету завжди відкриті для жителів району. Ніколи не дотримався чіткого графіку прийомних днів. Якщо людина прийшла до влади – в неї виникла для цього гостра потреба. Значить цю людину необхідно вислухати й, по можливості, зарадити її біді».

– Чи в силі райдержадміністрації вирішити всі питання громади?

– Звичайно, що ні. На це є об’єктивні й суб’єктивні причини. На мою думку, ми все-таки зрушилися з мертвої точки. Коли я прийшов на цю посаду, надходили скарги від людей, що їм не приділили увагу, що по-хамськи поставилися до них. Я наголосив колективу: якщо будуть такі випадки, ставитимемо питання руба про перебування на зайнятій посаді. Щотижнево ми заслуховуємо на нарадах керівників відділів управлінь про те, як розглядаються заяви громадян, як вирішуються їхні проблемні питання. Якщо ми не можемо вирішити це питання, то повинні чітко пояснити людині, як їй діяти далі. Тобто, вся моя робота була спрямована на те, щоби людина відчула, що в державі настають зміни, що Революція Гідності була недаремною.

На жаль, є і суб’єктивні причини. Чимало проблем, з якими звертаються мешканці району, лежать в площині, що не входить до компетенції райдержадміністрації. Правдами та неправдами ми таки намагаємося допомогти людині, але це забирає масу часу й нервів.

Саме тому я вважаю, що шлях до децентралізації, коли первинні органи будуть наділені реальною повнотою влади – незворотній шлях. Так націлюю й керівників місцевого самоврядування. Вже зараз, відкинувши амбіції, кожен з них має прорахувати, як його громаді досягти самодостатності. А для цього хай гарно обмізкують, з ким й як об’єднуватися. При цьому думають не про власну посаду чи повноваження, а насамперед про подальшу долю своїх земляків.

– Які першочергові проблеми в районі і які з них вже в процесі розв’язання?

– Якщо говорити про проблеми Дубровиччини, то починати потрібно з медицини. Побувавши нещодавно на відкритті поліклінічного відділення у Володимирці, я захворів від того разючого порівняльного контрасту. Мені прикро, що так мало уваги приділяли медичній галузі. На моє тверде переконання – саме капітальний ремонт лікарні мав бути основою всіх районних будівельних програм.

Нині медична галузь взагалі переживає не найкращі часи, й можливості її фінансування значно обмежені, зважаючи на ситуацію в державі. Однак все ж хочемо провести перепланування в ЦРЛ з метою розвантаження поліклінічного відділення, розмежування власне лікарні від ПМСД. Вже є певні напрацювання в цьому напрямку. Маємо бажання створити відділення невідкладної допомоги спільно з анестезіологічним та інтенсивної терапії на базі приймального та колишнього гінекологічного відділень. Тут же на першому поверсі плануємо зробити повний діагностичний комплекс, з комп’ютерним томографом включно.

Маємо також велику надію на співфінансування первинної медицини за рахунок коштів Світового банку. Наш район подав необхідний пакет документів для участі в конкурсі на реконструкцію під амбулаторії ФАПів у Сельці, Бересті та Колках, дитячої консультації тощо.

Наступне болюче питання – дороги. Вже кілька років б’юся над тим, щоб всі ремонти дорожнього покриття розпочиналися в сприятливий для цього період й контролювалися на місцях. Адже досі замовником виступало обласне УКБ, вони ж підбирали підрядну організацію та приймали вже збудований об’єкт.

– З якими питаннями найчастіше звертаються люди?

– Була ціла низка звернень з приводу нарахування субсидій. Зверталися навіть на пряму урядову лінію. Влітку люди переживали в очікуванні опалювального сезону - як будемо платити за тепло при таких цінах? Зараз вже понад 6 тис. домогосподарств в районі отримали субсидії. Держава забезпечила надійну та ефективну підтримку сім’ям, які не в змозі оплачувати високу вартість послуг. Але із впровадженням змін у програмі субсидій почали ширитись різноманітні чутки, однією з яких є наступна: «Якщо не використаєш весь обсяг газу (чи іншої послуги), доведеться повертати субсидію у кінці опалювального сезону».

Розмір субсидії розраховується виходячи з об’ємів соціальної норми споживання, що визначена постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 № 409 «Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування» незалежно від фактично спожитих обсягів природного газу чи інших комунальних послуг. Фактичне споживання комунальних послуг домогосподарством відрізняється від нормативного, воно може бути більшим або меншим від соціальних норм споживання. Не потрібно «випалювати» весь обсяг природного газу, чи даремно використовувати інші комунальні послуги (холодну воду, електроенергію), на які надається субсидія.

Сума субсидії, яку органи соціального захисту населення переказують на рахунки надавачів житлово-комунальних послуг для оплати їх вартості і яка не використана домогосподарством внаслідок економії споживання послуг, може бути зарахована як оплата у майбутніх розрахункових періодах.

Таким чином зменшене споживання комунальних послуг жодним чином не вплине на розмір субсидії на наступний опалювальний період, оскільки вона розраховується виключно на основі соціальних норм споживання. Ще раз наголошуємо, що споживати комунальні послуги економно – вигідно. Якщо не використаєте весь обсяг газу (чи іншої послуги), нічого повертати не потрібно, ви все рівно будете користуватись субсидією.

Часто у зверненнях люди нарікали, що запізно отримують повідомлення про субсидії. На жаль, працівники управління соціального захисту фізично не спроможні забезпечити поштові відправлення кожному заявнику. Просимо громадян з розумінням поставитися до цього. Проте вам завжди нададуть вичерпну консультацію й допоможуть в оформлені документів. Повірте, всі ваші проблеми, які ви піднімаєте у Києві з приводу нарахування субсидій, все одно, вирішуємо ми. То якщо виникло якесь запитання чи зауваження, не оминайте районні служби чи райдержадміністрації – я особисто, профільні заступники, начальник управління соцзахисту завжди готові вислухати й допомогти вам.

Заяву та декларацію на 2016 рік на субсидію для придбання скрапленого газу, твердого та рідкого палива для сімей, які зверталися у 2015 році, повторно подавати непотрібно. Сім’ї, які не зверталися минулого року, можуть подати заяву після встановлення індексу споживчих цін на скраплений газ та тверде паливо, але не раніше квітня 2016 року.

За консультацією щодо призначення субсидії звертайтеся на телефон «гарячої лінії» УСЗН 2-34-53.

До райдержадміністрації та на пряму урядову лінію звертаються жителі району й щодо відсутності скрапленого газу у балонах для побутових потреб. Від цього насамперед потерпають соціально незахищені жителі сільської місцевості, а це до 40 тис. осіб. Ми звернулися з цією проблемою до газовиків. Однак, на жаль, втішної відповіді поки що не надійшло. ДП «Пропан» обмежилося відпискою – що призупиняє реалізацію скрапленого газу для комунально-побутових потреб населення нашої області. Будемо стукати у двері владних кабінетів далі.

Цікавить людей й організація пільгового перевезення. Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» області не затверджена субвенція з державного бюджету на надання пільг з послуг зв’язку, інших передбачених законодавством пільг та на компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян автотранспортом загального користування.Місцевий бюджет не має для цього фінансових ресурсів.

На даний час заборгованість за перевезення окремих категорій громадян за 2015 рік становить 111,2 тис. грн., послуг зв’язку – 53,4 тис. грн. та по інших передбачених законодавством пільгах – 15,1 тис. грн.

Дане питання розглянуто на засіданні Рівненської обласної ради та надіслано звернення до Верховної ради України та Кабінету Міністрів України щодо виділення необхідних коштів на пільговий проїзд, послуги зв’язку та інші передбачені законодавством пільги при перегляді норм Державного бюджету України на 2016 рік. Як вирішиться питання, інформуватимемо населення додатково.

Соціальна напруга назрівала й на ґрунті організації дитячого харчування. Державним бюджетом на поточний рік не передбачено безоплатне харчування у дошкільних навчальних закладах. Проте, зважаючи на той факт, що більшість сімей, що мають дошкільняток, працюють на мізерні зарплати й «потягнути» платне харчування в дитячих садочках просто не мають змоги, ми спільно з районною радою вирішили частину витрат за харчування малят взяти на районний бюджет – тож нині батьки в місті Дубровиця будуть відшкодовувати 60 відсотків вартості харчування дошкільнят та 40 відсотків – в сільській місцевості. Дуже вдячний всім депутатам, які з розумінням підійшли до цього питання, підтримавши його в сесійній залі.

Постійно відслідковуємо ситуацію й з приводу тендеру щодо харчування школярів. На жаль, райдержадміністрація не впливає ні на його терміни, ні на сам тендер. У будь-якому випадку найперше інформуватимемо батьків школярів, як розгортатимуться події далі.

– Ставши головою райдержадміністрації, Ви наголошували, що одним з важливих питань є залучення інвестицій на Дубровиччину. Чи є вже якісь зрушення?

– Для мене основним завданням було залучити максимум інвесторів, хоча б одного на рік – це, вважаю, вже перемога. Я чудово розумію, в країні триває війна, тому не дуже хтось прагне вкладати сюди свої кошти.

Але ж, ніде правду діти, наш район особливо не бідує. Господь подарував нам прекрасну місцину, щедру на корисні копалини. Ті, хто не лінуються, неабияк зміцнили свій власний добробут останнім часом. Як господарник, людина з досвідом радив би землякам подумати про день завтрашній, започаткувавши якийсь бізнес. У свою чергу даю слово, що сприятиму кожному, хто буде вкладати в економіку району, створюватиме робочі місця. А поле для діяльності маємо досить широке. Для ініціативних й небайдужих до долі нашого ріднокраю людей двері мого кабінету – завжди відкриті. Обіцяю підтримати кожну хорошу ідею чи вислухати зауваження, сприятимемо юридичним супроводом та допоможемо зробити бізнес-план. Не будемо чекати на інвестиції ззовні, спробуємо самі змінити нашу Дубровицю в ліпший бік.

– Чим можна привабити інвестора Дубровиччина?

– В Україні інвестори завжди зустрічалися з бюрократичними перепонами. Як представник влади, я на кожній зустрічі з інвесторами декларую: всіляко сприятиму й надаватиму допомогу, щоб на території району будувалися нові заводи, надходили інвестиції.

По-друге, стараюся підтримувати особисті дружні стосунки з потенційними інвесторами. Демонструю – влада відкрита.

Третє, що дуже важливо, це стабільна ситуація на заході України. І останнє – у нас працьовитий народ, привабливість для туризму, близьке розташування до кордонів та добре транспортне сполучення.

– Чи вдалося вирішити проблему з виплатою зарплатні медикам району? Адже питання про відсутність коштів на зарплати медикам постало одразу.

– Слава Богу, зараз зарплата виплачується. З розумінням до цієї проблеми підійшла Миляцька об’єднана громада. Однак все одно маємо брак більше 2 млн. грн. на зарплату працівникам галузі охорони здоров’я. Зараз важливим для мене питанням стали пошуки додаткових коштів на зарплату медиків до кінця року. Також важливо, щоб ми змогли при цьому зберегти людей, щоб їх не торкнулося скорочення робочих місць.

– Погодьтеся, дещо парадоксально, живемо на грошах, а потерпаємо від їх відсутності…

– Дуже слушне зауваження. Тому спільно з головою районної ради розробили карт-бланш узаконення видобутку бурштину. Ми звернулися до Кабміну з проханням запустити на території району його пілотний проект. Гарантуємо, що без поліції та сторонньої допомоги наведемо лад з самовільними розкопками та зможемо власними надходженнями вирішити всі насущні питання району. Бог свідок, ми робимо все від нас залежне, щоб витягнути наш край з цього репресивного стану. А вже якою на це буде воля Києва. На жаль, столиця не завжди дослухається до низів. Й це ще один аргумент на користь децентралізації.

– Знаю, ви були одним з тих, хто в числі перших підтримав блокування російських фур на території нашого району…

– Як громадянин й патріот я поділяю погляди блокувальників. Люди у такий спосіб виступають проти російської агресії. Вони не створюють перешкод для пересування вітчизняного транспорту, а лише відстоюють наше право самим вирішувати долю України. Я завжди поважав й цінував патріотів. Так само ставлюся й до цих людей. Зробив все можливе, щоб їм не перешкоджали. Наші волонтери Оксана Голяка та Олександр Задорожний (заступник голови районної ради) подбали про гаряче харчування для блокувальників.

– Що ви побажали б нашим читачам наостанок…

– Я вдячний усім, хто був зі мною весь цей період. Війна нас згуртували й по-своєму зріднила. Повірте, щиро ціную цей зв’язок. Розвиток Дубровиччини великою мірою залежить від кожного з нас. Але для цього місто і весь район треба зробити привабливим для інвестора чи туриста, аби він тут не проводив щонайбільше 3-4 години, а залишався як мінімум на день. Для цього потрібно розвинути соціальну інфраструктуру: де залишитися на нічліг, куди піти попоїсти, де можна цікаво провести час… Я вдячний кожному, хто зробив хоч по одній добрій справі для району. Це – наші помічники. Бо вони певною мірою виконали те, до чого не дійшли руки влади. Часом ми не все бачимо й не всюди встигаємо. Не соромтеся нам підказувати й старайтеся допомагати. Не заради Киркевича чи Кухарця – задля своїх батьків та дітей. На знак вдячності вчителям, що вивели вас в люди, й лікарям, що допомогли з’явитися на світ. Ми спілкуємося з вами в міжнародний день доброти. Тож стараймося щодня множити добро, адже це найкраще людське призначення на землі.

Дякую за розмову.

Людмила РОДІНА.

13 лютого 2016 року в спортивному залі Дубровицького НВК «Ліцей-ЗОШ І-ІІ ст.» відбувся фінал традиційних та наймасовіших у районі спортивних змагань – чемпіонат Дубровицького району з футзалу. Турнір присвячений пам’яті Небесної сотні.

Фіналу передували зональні змагання. В цей день 12 команд боролися за призові місця. Боротьба була видовищною й напруженою.

В підсумку, перемогу виборола команда «Батьківщина» з міста Дубровиці, другу сходинку посів ФК «Мисько» із села Людинь, а третю – футбольний клуб «Селець».

Спонсором змагань виступив благодійний фонд Василя Яніцького «Наш край». 

За особливі заслуги в розвитку спорту в районі, від імені народного депутата  України Василя Яніцького, було нагороджено найстаршого учасника змагань, гравця ФК «Ясинець» Володимира Бурлака та одного із організаторів і суддю змагань Олександра Котяша. Вони отримали квитки на футбольний матч «Динамо»(Київ)-«Манчестер-Сіті», який відбудеться у Києві 24 лютого.

Про дітей подбає держава

Наша газета писала про прикрий випадок, коли нещодавно в одному із сіл району, у нетопленій хаті, ледь не замерзли діти. Як склалося їх подальше життя?

На жаль, дійсно під час новорічно-різдвяних свят в Сельці мама залишила дітей самих в холодній хаті. Тривалу відсутність матері помітили небайдужі люди, викликали правоохоронців. Дітей  доставили до лікарні, їм надали фахову медичну допомогу. Служба у справах дітей забезпечила їм тимчасове влаштування: до родичів, знайомих, а також до державних закладів.

Чи покарані батьки за залишення дітей у небезпеці?

Щодо мами правоохоронними органами порушено кримінальну справу, органом опіки та піклування направлено позовну заяву до суду про позбавлення матері батьківських прав. Батько влітку минулого року був позбавлений батьківських прав відносно трьох дітей.

На скільки нам відомо, справа про позбавлення цієї матері дітей батьківських прав раніше перебувала на розгляді суду. Чому тоді суд не позбавив її прав на дітей?

Соціальні служби, органи опіки та піклування упродовж декількох років відслідковували дану сім’ю, поведінку матері та ставлення батька до дітей, надавали різну допомогу матері для подолання складних життєвих обставин. Однак, вона на шлях виправлення не стала, і коли діти опинилися в умовах, що загрожували їх здоров’ю, орган опіки та піклування у грудні 2014 року вперше звернувся до суду про позбавлення батьків батьківських прав. Таким батькам завжди дається можливість та час виправити свою поведінку. Тому, на мою думку, суд, прийнявши таке рішення, надав багатодітній матері ще один шанс належно виховувати своїх дітей, яким вона не скористалася.

Як довго діти будуть перебувати в дитячому державному закладі?

Поки не вирішиться питання в суді щодо позбавлення матері дітей батьківських прав.

Як часто у районі трапляються випадки, коли дітей відбирають у батьків?

На жаль, з кожним роком кількість неблагополучних сімей збільшується.

Так, минулого року тричі приймалися рішення органів опіки та піклування про відібрання дітей у батьків, були відповідні звернення до суду. Відносно 2 дітей батьків позбавлено батьківських прав, 2 дітей повернуто на виховання батькам.

На вашу думку, чому у нас виникають такі життєві колізії? Які причини такого ставлення батьків до дітей, який вихід з подібних ситуацій?

Найперша причина, це схильність батьків до вживання алкогольних напоїв, а також аморальний спосіб життя. В Україні батькам на дітей виплачуються різні види соціальних допомог, надаються консультації, правова та гуманітарна допомога не тільки соціальними службами, а й благодійниками, і просто  громадянами. Тобто матеріально сім’ї забезпеченні. А ось  материнський інстинкт нічим не замінити. Державні інституції завжди працюють в інтересах дітей, сім’ї. Але подолати дитячу бездоглядність не можливо лише зусиллями державних структур, потрібна обов’язкова підтримка небайдужих людей, громади.  На мою, думку потрібні також зміни в чинному законодавстві: крім того, що батьки, яких позбавлено батьківських прав, зобов’язанні сплачувати аліменти на дітей, вони повинні безкоштовно працювати на громаду на визначений судом термін. Окремі батьки навіть раді, що від них забрали дітей.

На запитання редакції «Дубровицького вісника» відповідала начальник служби у справах дітей РДА Олена Лобзун.

ЧЕРВОНЕ – ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ – ТО ЖУРБА

Наша знаменита землячка Ніна Мусіївна Дем’янець, що нещодавно одержала звання заслуженого майстра народної творчості, незважаючи на солідний вік (народилася мисткиня 27 листопада 1937 року в селі Крупове, де і проживає) досі бадьора та вродлива. Від неї віє душевним теплом. Хоча в її хаті, що, як і господиня, з віком виглядає лише більш шляхетно, досить прохолодно. «На субсидію в держави не заслужила, - посміхається бабуся Ніна, - бо пенсію маю «велику». А до техніки (показує на газовий конвектор) не лізу, онук знає, як прибавити чи збавити тепла, а я постійно в русі, то холоду не відчуваю». Усі три кімнати в домі іменитої ткалі – маленькі музейні світлини, адже на стінах, на ліжках, на столах стільки саморобних виробів, виготовлених руками майстрині, що не злічити й на пальцях обох рук. Рушники й скатертини, подушки – ткані, вишиті, прикрашені плетеними мережками. Мимоволі подумалося, скільки-то за всім цим й ночей недоспаних, й одноманітної, нехай і такої творчої, праці, й фантазії небуденної, і щирої любові… «З-поміж усіх кольорів найбільше люблю червоний – гарячий та полум’яний, як сама любов», – розказує Ніна Мусіївна, показуючи свої домашні рукотворні оздоби, з яких так щедро ллються її улюблені барви.

На столі – солідний стос державних відзнак, якими Україна удостоїла творчість Ніни Мусіївни. Вона неодноразовий лауреат виставок, володарка кількох медалей, переможниця багатьох творчих конкурсів. А головне – з її ім’ям пов’язують відродження поліського ткацтва, новий етап в його розвитку. Її вироби стали свідченням самобутнього поліського ткацького ремесла, ввійшовши як його взірець до академічних видань.

Майстриня-легенда в спілкуванні ж напрочуд проста та щира. Охоче згадує, як розпочиналася її довга дорога до всеукраїнського визнання. При чому, не вважає виняткові свої заслуги чимось надзвичайним. Каже, що в її родині всі жінки були зугарні до ткацтва. Особливо ж відзначалася дядина – батькового брата жінка. Тій, бувало, достатньо було раз побачити візерунок на якомусь фартушку, щоб згодом безпомилково відтворити його на полотні. Такою ж чіпкою пам’яттю Бог наділив й пані Ніну. Щоправда, на відміну від дядини, завжди намагалася додати до орнаменту щось від себе – хоча б в кольоровій гамі. Власне її ноу-хау – численні смужки, що нібито обрамляють основний орнамент, своєрідна палітра кольорів. Як кожна мисткиня, має Ніна Дем’янець  власний творчий почерк – її рушники не сплутаєш ні з чиїми іншими.

Зараз загальновідома як іменита ткаля Ніна Мусіївна розповідає, що перший свій рушник вона… вишила ще п’ятнадцятилітнім дівчам в 1954 році. Наснилося їй тоді, що скоро заміж, то й вигаптувала щастя власноруч.  А вже з шістнадцяти років – почала ткати.

Для поліського села середини двадцятого століття ткацтво було не творчістю, а гострою потребою. Адже й одяг, й вся білизна були полотняними. Тому кожна дівчина мала володіти кроснами нарівні з голкою.

Ніна Мусіївна навіть хмурніє, згадуючи ті часи. Все її дитинство пройшло під перестук ткацького верстату. Безрадісне то було дитинство, війною обпалене. Війна забрала у дівчини батька. Пішов він до війська польського та й потрапив до полону. А потому опинився аж у Франції. У 1943 році останній раз відвідав рідне село – солідним франтом у капелюсі, на той час чоловік вже мав нову сім’ю у Парижі, де працював водієм. Погостював у Круповому недовго, повернувся назад до Франції. Подальшої його долі Ніна Мусіївна не знає, каже війна так з багатьма поліськими родинами обійшлася – розвела по різних країнах, що в часи залізної завіси означало вічну розлуку.

У школі, пригадує ткаля,  вчилася добра, але так й не закінчила семирічки. Треба було самій на хліб заробляти. Тож спочатку працювала у місцевому лісництві лісокультурницею, згодом у колгоспі – на різних роботах, всюди, де бракувало працьовитих рук. Коли ж ткала? Взимку, між домашніми клопотами, ранніми світанками, пізніми вечорами – коли тільки випадала вільна хвилина.

Далекої зими 1976 року наткала Ніна Мусіївна рушників. Дивних. Багато жінок села приходили подивитись на ті незвичайні рушники. Всіма барвами веселки грали на них візерунки. Окремі з тих рушників і досі зберігаються у ткалі вдома.

Дуже скоро завідуюча сільським будинком культури Н.М. Рабчевська привела до Ніни Мусіївни гостя з Рівного. То був Шевчук Степан Іванович – представник обласного Будинку творчості. Він зумисне навідався у село, щоб подивитися на ті диво-рушники, виготовлені на ткацькому верстаті Ніни Дем’янець. Роботи ткалі Степану Івановичу дуже сподобалися.

Він їх похвалив, запропонував виготовити декілька рушників у червоно-чорній кольоровій гамі, попросив доставити їх до нього за вказаною адресою.

Жінка пристала на ту пропозицію. Виконала замовлення і відвезла їх у м. Рівне. Як виявилось, за тою адресою містилася  Рівненська художньо-виробнича майстерня Художнього фонду Української РСР. Рушники відправили на художню раду в Київ, де були відразу ж затверджені, як зразки, і дуже скоро Ніна Мусіївна отримала замовлення на виготовлення таких рушників у промислових обсягах і запрошення працювати в Рівненській художній майстерні надомницею.

Це стало добрим початком. Бо слідом за Ніною Мусіївною надомницями стали Кот Уляна Петрівна, Придюк Ольга Миколаївна, Рабчевська Ніна Михайлівна. Спочатку майстрині виготовляли зразки рушників, які затверджувались Художньою радою, а потім отримували замовлення на виготовлення таких рушників. Зазвичай, кожного зразка замовлялось по 10-20 екземплярів. Передивляючись ті зразки, зафіксовані на фото, бачимо на окремих й замовлення в кількості 50-60 штук. Це був великий обсяг роботи, але це була робота до душі, яка не втомлювала, а надихала.

Звідки ж брались щомісяця нові й нові орнаменти для зразків? Згадує Н. Дем’янець. „Спочатку просто переносила на рушники узори із колісніх наміток, які були вдома. Потім ті, як мені запам’яталися  з дитинства. Ті, що бачила колись, на своїх чи чужих сорочках. А пам’ять в мене дуже добра. Але тільки ті, які мені сподобалися . А той старовинний узор звався „затиканє”. Що воно таке? То вузенький пасок (смужка ) (2-5 см) червоного, а частій темно-червоного чи вишневого кольору з різними узорами, який з двох боків був обрамлений  пасочками з окремих білих ниток або переплетених червоних і білих ниток. Хоч „затиканнє” було вузеньке, але узор добре проглядався. Хороша майстриня, побачивши на чужому  одязі нове затиканє, довго носила його в пам’яті, поки не ставила нові кросна”.

Значне місце в асортименті виробів майстрині посідають рушники. І це не випадково. Адже рушники широко використовуються і як прикраса житла, і як атрибут обрядовості, і для інших потреб. У наш час рушникам надається ще більше значення. Відповідно до цього зазнали помітних змін і самі рушники. Порівняно з колишніми вони збільшились у розмірах, крім того вони стали більш декоративними і святковими. Особливо зростає потреба в рушниках обрядового призначення, зокрема весільних. Саме такі, каже Ніна Мусіївна, вона найбільше полюбляла ткати. А вже її весільні рушники відзначаються винятковою принадністю і урочистістю. Цього їм надають вдало підібрані форми орнаменту, вишуканий лад візерунків і яскраві насичені кольори, де домінує традиційний червоний.

Особисто мені до душі припав білий по сірому рушник Ніни Дем’янець, що зберігається в експозиції місцевого музею ткацтва при сільському Будинку культури. Дуже вже витончено виглядає білий акрил на лляному тлі.

Тчуть свої рушники рукомесниці села в основному, із білих ниток десятого, двадцятого номеру фабричного виробництва. Це бавовняні нитки. Справжніх лляних, від початку й до кінця рукотворних, нині, на жаль, вже не робить ніхто. Перевівся льон на Поліссі. Найтонша робота, яку продемонструвала Ніна Мусіївна, – жіноча сорочка, виткана з ниток 60 номеру. Уявіть лише, яка то тонка й делікатна річ, прозоро-імлиста, немов павутина бабиного літа.

Візерунки робляться здебільшого акриловими нитками, рідше, та все ж використовуються нитки муліне, ірис. Нитки з чистої шерсті не використовуються, бо під час прання вони „сідають” і орнамент виходить вужчим за ширину виробу.

Колись давно керівник Рівненської художньо-виробничої майстерні, зачарований роботами крупівських майстринь, попросив Ніну Мусіївну, аби поділилася своїми секретами з його дружиною, навчила її ткацтву. Й мисткиня не відмовила. Кілька тижнів Раїса Казначеєва, яка відома нині як заслужений майстер народної творчості, жила в її домі. А Ніна Мусіївна передавала ремесло – навивати, снувати, ткати, перебирати. Щиро раділа з перших власноруч виготовлених виробів своєї учениці.

Тонкий естетичний смак жінки помножений на величезну працьовитість і досвід стали запорукою великого творчого доробку. Надзвичайно витонченою, ніжною є серпанкова тканина, що її виготовляла Ніна Мусіївна. Таку узорну тканину рукомесниця почала творити з кінця 70-х років і вона посіла в її асортименті помітне місце. З неї шилися жіночі сукні, спідниці, блузи, фартухи. Але найбільше все таки костюмів, особливо сценічних. Саме Ніна Мусіївна була автором перших костюмів для крупівської «Берегині» та кураської хор-ланки. Костюми з серпанкової тканини мають надзвичайно вишуканий, оригінальний і неповторний вигляд.

Якось після першого Всесвітнього фестивалю фольклору і етнографії у Луцьку одна з учасниць фольклорно-етнографічного ансамблю „Берегиня”, Придюк Зінаїда Володимирівна сказала: „Різноманітні українські костюми можна було побачити на фестивалі, але таких як у нас не було. Ми, як білосніжні феї, пропливали на вулицях Луцька”.

І справді, багато було до Ніни Мусіївни і листів, і телефонних дзвінків із замовленнями  на виготовлення серпанкової тканини.

Сценічні костюми для фольклорно-етнографічного ансамблю „Берегиня” майстриня розробляла двічі: у 1981 і у 1990 роках.

Востаннє, каже пані Ніна, кросна ставила минулого року – ткала рушники та чоловічі сорочки. Цього разу вишукано-урочисті, білим по білому та білим по сірому. Нині про нову самостійну роботу не загадує. Каже, що почав підводити зір. Можливо, чергове урядове визнання – звання заслуженого майстра народної творчості – надихне на нові роботи. І знову запломеніє на рушниках велика любов, так тонко зіткана руками Ніни Дем’янець.

Людмила РОДІНА.

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ І ШКОЛА

(Культурно-освітній процес в Орв’яниці початку XX століття)

(Продовження. Початок у № 5 від 5 лютого ц.р.).

ПЕДАГОГІЧНІ  КАДРИ,

ЇХ ЖИТТЄПИС

Що ж до педагогів, то їх було всього четверо. Зокрема, родина Тарасюків: сам Петро Мусійович – філолог за фахом, його дружина  Антоніна – учитель польської; згадана Ганна Люблянка та ще один педагог. На жаль, його ім’я мені невідоме. Продовжу тему цього розділу розповіддю про Ганну Люблянську (Люблянку). Ця жінка викладала риторику, вчила дітей співати і музичному мистецтву. Люди згадували, що вона була дуже вродливою, мала чудовий співочий голос і довге пишне волосся, заплетене в косу. Вона любила співати і прищеплювала любов до пісні дітям. Подобалася ж моїм односельцям своєю вишуканістю, порядністю, манерами поведінки. А ще вона була еталоном жіночої краси для наших жінок: зі смаком підібране вбрання, тонкі риси обличчя, струнка постава. Часто наші  заможніші жінки копіювали її у всьому. Її врода зводила з розуму не одного сільського парубка. Але гордовита панна не звертала своєї уваги ні на кого із сільських хлопців.

Спершу проживала у родині Фурсовичів, по-сільському «Нагайові», а з наближенням війни – разом з Тарасюками, бо була ще й хрещеною матір’ю однієї з доньок. У 1941 році їй повідомили, що і повстанці, і німці знищують таких поляків, як вона. Тому вчасно змогла повернутися на історичну батьківщину. А допоміг їй один наш односелець. Переодягнувши її у простий селянський одяг, відвіз у Сарни на залізницю, посадив у потяг. І вона залишила наш край. А з нею і той четвертий педагог, про якого нічого невідомо було. Таким чином Люблянка уникла репресії.

А далі ціла велика історія про родину Тарасюків (на фото вгорі Тарасюк з дружиною разом із братами та сестрами; сімейне фото Тарасюків зі служницею) – сім’ю неординарну, велику, інтелігентну.

Отож, Тарасюк Петро Мусійович - учитель української мови та літератури. Народився на хуторі Діброва села Несвіч Луцького району Волинської області в багатодітній родині, де одних дітей було десять. В Орв’яницю приїхав приблизно у 1922 році вже разом з дружиною Антоніною. Вона ж була полькою, родом зі Львівщини.

Для того, щоб отримати посаду вчителя та й ще директора, потрібно було мати хороші зв’язки з осадницькою владою і… бути католиком.

Що він і зробив, за порадою дружини, отримавши і місце, і роботу вже у нас. В Орв’яниці родина купила житло поблизу школи і оселилася. Згодом придбали купчу на землю на хуторі і мали змогу працювати на ній.

Вся родина була працьовитою, тримала чимале господарство в селі і обробляла чималий шмат землі. До того ж вони мали змогу   наймати на роботу жителів села. І вони охоче допомагали їм, бо поважали родину. Справжнім господарем був сам Петро Мусійович.  Перед тим, як вийти в поле, вся родина одягала чистий одяг – часто  вишиванки, молилася, цілувала хлібину і вирушали на працю. На своєму наділі знову молилися, клали хлібину на середину поля  від дороги, і господар прокладав першу борозну. Все це підтверджувало їх високу духовну культуру, старанність, працьовитість. Риси, притаманні українцям. Батько і мати були прикладом для дітей, бо  поруч з батьками  й вони бігали. А також з ними працювали наймити, які були постійно у їхній господі. (Працювали у них Подик Василина Яківна та Конончук Зінаїда Омелянівна). А дітей доглядала Буткевич Ганна Іванівна, бо проживала поруч, біля школи. Доньки ж директора: Галя, Аннета й Леся народилися в нашому селі.

Тарасюк П.М. був чесною, порядною, добросовісною людиною, хорошим сім’янином. А вчителем – справедливим і суворим. А ще люди казали: «Учитель від Бога». І хоч змушений був прийняти католицизм, в душі він завжди залишався істинним патріотом своєї землі, українцем. Тому, працюючи на цій посаді, докладав максимум зусиль, щоб поруч з дітьми шляхтичів навчалися діти простих селян. Щоб поруч з польською культурою мала місце й українська. Йому довіряла польська влада. Тобто, він як керівник був на своєму місці.

З наближенням ІІ Світової не був осторонь подій, що відбувалися напередодні в краї. Зі спогадів односельців відомо, що він був причетний до створення повстанського осередку в Орв’яниці. Точніше – один з його організаторів у 1934 році. Пізніше, з початком окупації, допомагав розповсюджувати відповідну літературу, виготовлену в типографії штабу Бористена. З останнім  тримав тісний зв’язок та ще з Іскрою. До того ж весь цей час намагався зберегти приміщення школи та маслозаводу, які так хотіли знищити ті ж повстанці, щоб споруда не потрапила до рук радянських партизанів чи німців. За співпрацю з ОУН-УПА був заарештований  у 1942 році і відправлений до Дому Малиновського в Дубровицю.

НКВС вибивало зізнання у нього про причетність до ОУН. На що він твердив, що захищав лише школу й маслозавод.

Підданного тортурам, хворого на тиф, його повернули в село – помирати. Що й згодом сталося. Поховали директора на орв’яницькому  цвинтарі за православним звичаєм. Обід був у господі тієї ж Буткевич Ганни Іванівни (по вуличному – «Мангерови»).

А школу, маслозавод і його житло все ж спалили повстанці після його похорону. Свідком тієї пожежі була старенька мати директора – бабуся Дарія. Але вже нічого не змогла б зробити, бо й і її вбили б.

Після чого родину Тарасюка: бабцю, доньок та його дружину переселили в хату Гаврильчик Ганни Опанасівни (приміщення старої пошти), а згодом – на Кучук. Там вони проживали у помешканні Деркач Параски Семенівни до 1946 року. А зруйноване приміщення школи ще було до початку 50-х років. Потім люди розібрали його по цеглині.

Після трагічних подій в селі й родині, Антоніна почала втрачати розум. Це відбувалося повільно й поступово. А  родина тримала велике господарство, яке доглядала лише бабця  Дарія. А згодом померла і вона. Її теж поховали на сільському цвинтарі, поруч із сином.

Діти, практично, залишилися самі. Часто голодні, недоглянуті, вони пережили чимало. Мої односельці допомагали дівчаткам чим могли. Все ж довго так тривати не могло. Тому орв’яничани  розшукали сестру директора Уляну (чи Ганну), яка вважалася зниклою безвісти. І вона приїхала в наше село, забрала вже не все сімейство на Волинь. А Антоніну відправили на Львівщину, де вона і померла. Хоч у 1947 році була в селі на могилі чоловіка. Більше  її не бачили.

Найгірше то було дітям. Тітка забрала їх з собою, але далі розподілила по родичах. Дві старші сестри: Галя й Аннета були трохи старші, тому могли дати собі раду. Вони потрапили до родичів, що піклувалися про них. Згодом вони отримали освіту. Перша пішла стежкою батька – стала педагогом; друга - отримала  медичну освіту. Обидві вийшли заміж і роз’їхалися по світу. Найгірше   було Лесі. Вона теж потрапила в родину далеких родичів, які були людьми похилого віку. Тому й відправили дівчину до …інтернату. Звідти й почалося її поневіряння. Інтернатське життя, звісно, було тяжким та й ще у післявоєнний час. А потім було навчання у ПТУ, звідки вона пішла працювати на одну із шахт Новоград-Волинська. Там познайомилася  з росіянином і вийшла за нього заміж.

І хоч життя було непростим з ним, все ж народила двоє дітей: сина і доньку і продовжувала працювати. Діти виросли, пішли своєю дорогою. Відомо, що донька одружилася з хлопцем з Великих Цепцевич, котрий став священиком і вони згодом виїхали до Канади. Забрали з собою і маму – Лесю Петрівну. Але чужий край не став для неї батьківщиною. Тому вона повернулася до України і проживає нині у м. Почаїв Тернопільської області. Одна із всіх Тарасюкових  дочок.

В середині 80-х родичі П.М. Тарасюка відвідували Орв’яницю: побували на цвинтарі, переконалися , що за могилою доглядають жителі села. І більше про них не було жодної згадки.

Минуло багато років з того часу. І ось вони знову нагадали про себе …минулого року.  11 липня 2015 року до школи зателефонував правнук директора Тарасюка – Гліб Мельник. Він і поцікавився, чи нам що відомо про роки життя його прадіда на Поліссі. Згодом, рівно через місяць, 12 серпня, сама Леся Петрівна і її онук Гліб приїхали до Орв’яниці. Я зустріла їх у центрі села.   Ми разом побували на могилі директора і його матері – Дарії. А потім була незабутня зустріч з тією людиною, яка бавила і доглядала всіх трьох доньок учителя – Буткевич Ганною Іванівною.  І хоч родичі директора були якихось дві години, все ж їм було про що згадати. Леся Петрівна була дуже розчуленою зустріччю і пообіцяла приїхати до нас в село навесні, коли буде змога і більший день. (Їй нині – 76 років).

А на передодні Нового 2016 року Гліб переслав з Канади мені дуже цікаві фото з зображенням самої «Мурованої»  школи та кілька фото родини Тарасюків, коли вони проживали в Орв’яниці. Тепер я можу поділитися ними з односельцями через газету. Тому історична правда про одну із сільських шкіл частково досліджена. (Хто знає інші новини про школи в Орв’яниці – прошу повідомляти. Тих, хто  зацікавився – запрошую до шкільного музею).

Але повернуся до тих часів, коли вся Українська земля була окупована гітлерівськими зайдами.

Після трагічної смерті Тарасюка П.М. освітянський процес в моєму селі не припинився. Оскільки в тому ж 1942 році поблизу річки відкрилася ще одна школа. Люди називали її – «Ковальовою» , бо була розташована поблизу обійстя сільської родини з таким  вуличним прізвиськом. Одне з її приміщень було у хаті Правник Уляни Дем’янівни (по-вуличному “Уляна Дубіха»), а друге - поблизу теперішнього мосту у хаті Фурсович Ганни Семенівни. («Каюніха»). 

З предметів  викладалися: математика, українська мова та література. Поблизу школи була чимала бібліотека, приміщення якої і понині збереглося на обійсті Подик Ольги Мартинівни по вулиці Центральній. Книгами цієї бібліотеки ще довго користувалися жителі села, коли школу негайно закрила окупаційна влада. Поблизу школи ріс невеликий садок, плодами якого не раз смакували мої односельці, а потім дерева розібрали  по своїх  господарствах.

Педагоги школи, їх долі

Директором цієї школи був дехто Федоровський. Ініціали, на жаль, невідомі. Він читав математику. Рідну мову та літературу – Буткевич Григорій Петрович (на фото внизу). Початкову ланку вів – Момот Сава Іванович. Обидва – орв’яницькі. Зі спогадів односельчан відомо, що цю школу відкрив повстанський центр «Хортиця». Через неї розповсюджувалася відповідна література по селу та району, а також – грипси, налагоджувалися зв’язки з сусідніми селами, де діяли повстанські осередки. Долі учителів цієї школи теж трагічні.

Так відомо, що Момот С.І. (на фото) був направлений на роботу до Любикович, де через педагогів того села розповсюджувалася теж повстанська література. За співпрацю з оунівцями директор Любиковицької школи Момот С.І.  був розстріляний  на порозі школи. Похований у рідному селі.

Нелегка життєва дорога була і в Буткевича Григорія Петровича.  Його, за тісну співпрацю з хлопцями з лісу, було заарештовано і разом з родиною відправлено етапом до Красноярська. Але дружина  потрапила до одного місця призначення, а він – до другого.  Повернутися разом на батьківщину їм не судилося, як і зустрітися. Дружину підтримав поляк, з яким вона і залишилася. Згодом повернулася на Україну (Донецька область), де мешкала до 2012 року. А сам Г.П. Буткевич одружився теж і залишився у далекому Красноярському краї. Востаннє в рідному селі був в 1974 році. Але зв’язок підтримував зі своїми українськими родичами з Орв’яниці до доленосного 2014 року. Проте події в Україні перекреслили щирі стосунки з родиною. Ось так сучасна війна розділила рідних людей. Нині доля Григорія Петровича невідома.

(Далі буде).

Тетяна ВАСЬКЕВИЧ, краєзнавець.

А він Герой – загинув

на війні

І ми продовжувати маєм його справу…

Холодний смуток душу охопив,

Дощем заплакав... Свічка догорає...

Він не дожив, не докохав, не долюбив...

Та праведна душа не помирає...

Вона тепер у світлому раю,

Вона тепер на небі вже, у Бога.

Поліг із честю воїн у бою,

Щоб ближче стала наша перемога.

Такими словами щодня вихованців та працівників Велюнського НВК зустрічає стенд, якого за сприянням управління освіти, молоді та спорту Дубровицької районної державної адміністрації було відкрито в закладі до річниці з дня загибелі випускника Ярмоліча Олександра Миколайовича.

Рік тому страшна звістка накрила Велюнь чорною скатертиною. 31 січня 2015 року загинув в зоні АТО випускник нашої школи, односельчанин, син, брат, коханий,  друг,  Ярмоліч Олександр Миколайович .

В ці дні Велюнь із сумом згадує страшні події минулого року.

7 лютого у храмі Пресвятої Богородиці с. Велюнь відбулася поминальна панахида, на яку зійшлися родина, друзі, знайомі. З гордістю зустрічала мама своїх названих синів, військових побратимів Сашка, воїнів 80 аеромобільної частини м. Львова, які прибули розділити хвилини суму і печалі разом з нами.

 Командир Сергій Васильович згадує: «Саша ніколи не знав слова «Ні». Завжди був першим там, де найскладніше. Врятував не одне людське життя, ризикуючи своїм. Найчастіше з вуст Сашка звучали слова: «Хто, як не я», «Я повинен», «Перемога буде наша». Всі друзі Сашка, його побратими  говорять про нього найщиріші слова. Він був вірним другом та справжнім патріотом України».

8 лютого в приміщенні актового залу школи пройшла година вшанування пам’яті нашого Героя. На виховний захід прибуло багато гостей: родина сім’ї Ярмолічів, очільники району, голова райдержадміністрації Сергій Киркевич та голова районної ради Микола Кухарець, депутат обласної ради Віталій Сухович, начальник управління молоді та спорту району Ніна Стасюк, голова сільської ради Олена Наумець, матері загиблих воїнів АТО Євгенія Іванівна Ващишина із с. Селець та Марія Степанівна Сокол із с. Людинь, громадська активістка Валентина Баньковська, бойові побратими з батальйону «Горинь», однокласники, друзі, працівники РДА.

Про втрати завжди говорити важко і боляче, але коли із життя ідуть зовсім молоді, то говорити важко і боляче вдвічі.

Він обіцяв вернутися, бо не міг не піти. Та доля розсудила інакше.

Дійсно, життя людське – це спалах сірника. Але цей спалах може зблиснути і згаснути, а може зігріти собою інших, врятувати їх.

Таким яскравим спалахом було життя Олександра.

Народився Сашко 9 березня 1991 року. В 1997 році пішов до Велюнської загальноосвітньої школи, де закінчив 11 класів. Після школи навчався в Рівненському вищому професійному училищі ДДСО при МВС України. Весною 2012 року був призваний до лав Української Армії. Служив у повітряно-десантних військах (ВДВ) у 80- Аеромобільній частині у Львові.

Після строкової служби підписав контракт на 5 років та залишився служити сержантом. Влітку 2013 року одружився. Його другою половинкою стала чарівна дівчина Катерина з Рівненського району.

Перші дві хвилі мобілізації провів інструктором на Яворівському полігоні, готуючи мобілізованих до відправки в АТО. Молодий, повний сили юнак завжди був приємним, відкритим і сміливим. Гаряче серце рвалося до бою, захищати рідну землю. В серпні 2014 року бригада, в якій служив Олександр, вирушила на захист цілісності України на Сході.

8 грудня 2014 року радісна звістка облетіла все село. Сашко Ярмоліч повернувся!

Раділи всі, зустрічали вдома, на селі, всі родичі, односельці. З хлібом-сіллю школа зустрічала свого учня, тепер героя.

14 січня за покликом серця знову вирушив у місто Щастя захищати Луганську ТЕС.

31 січня ближче до вечора при потужному обстрілі градами Сашко був тяжко поранений, не прийшовши до тями помер. Його душа завчасно полинули до Бога… Сашко загинув як герой, захищаючи свою державу.

 Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Всі присутні в залі низько схиляють голови перед пам’яттю і подвигом славних синів України - героїв антитерористичної операції, наших земляків: Ярмоліча Олександра, Охмака Івана, Мазура Віталія, Ващишина Олега, Сокола Юрія, героїв Небесної Сотні та всіх загиблих.

Зворушливі вірші, пронизливі пісні нікого не залишили байдужими. Всі пройнялися атмосферою заходу. У кожного на очах забриніла сльоза, під час перегляду відеороликів та презентації про шкільні роки Сашка, військові будні, кадри з телепередачі ТСН.

Голова держадміністрації Сергій Киркевич низько вклонився матерям, поцілував їм руки. Слова вдячності матерям та родинам загиблих висловили голова районної ради, обласний депутат, начальник управління освіти району.

Дякуємо за подвиг сина батькам, Інні Василівні та Миколі Федоровичу

 Ми дякуємо Вам, за сина-патріота, який не шкодуючи власного життя захищав кордони України і виборював мир для всіх нас.

Допоки ми живі - житиме пам’ять про наших героїв. Сашко з меморіальної дошки, яка була відкрита за сприяння народного депутата України Василя Яніцького 25 травня 2015 року, щодня зустрічатиме і проводжатиме поглядом учнів, нагадуватиме кожному з нас, що він поклав життя, аби ми жили в мирній квітучій Україні.

Разом із родиною Олександра, його друзями і знайомими сумують усі велюнці, всі, кому не байдужа доля нашої країни, майбутнє дітей і онуків. Пам’ять про Олександра Ярмоліча – велюнця, який поклав життя за мирне небо над нашою головою, завжди буде жити в наших серцях. Царство Небесне герою!

Світлана Охмак,  директор Велюнського НВК.