Залізнична нарешті ремонтується

Стан дорожнього полотна в районі не витримує ніякої критики. А деякі ділянки автошляхів могли б повною мірою слугувати для інсценізації зйомок бойових дій на Сході – рвані вибоїни справді чимось нагадують воронки від снарядів.

Про шматок дороги в районі залізничного вокзалу – окрема розмова. Кілька років поспіль йдеться про це й в депутатських запитах, й обіцянках меценатів та владних керманичів. Ремонт на Залізничній – був «коньком» не однієї передвиборної програми. І ось нарешті вулицю ремонтують. Ми звернулися до голови райдержадміністрації Сергія Киркевича, аби почути, завдяки ж кому вдалося все-таки зрушити з місця цього «дорожнього воза»:

– Ця ділянка дороги була закладена в програму ремонту доріг комунальної власності. Замовником виступило УКБ облдержадміністрації, а підрядником – сарненська шляхобудівна фірма. Якщо пригадуєте, я обіцяв перевізникам, що цей відрізок дороги буде відремонтовано ще в липні. Однак фірма, що виграла тендер на будівництво цієї ділянки дороги, була задіяна на Сході. Вони будували укріплення. Як тільки-но впоралися з роботами там, приступили до ремонту Залізничної. Користуючись нагодою, хочу особливу подяку висловити заступнику голови обласної ради Олександру Данильчуку за сприяння у виділенні бюджетних коштів та організацію ремонтних робіт.

Голова міської ради Адам Кузьмич особисто контролював хід ремонтних робіт й каже, що загалом їх якістю він задоволений. Проте, як зазначив Адам Леонідович, не обійшлося й без курйозів:

– Прикро, що деякі політичні сили, спробували «приписати» цей ремонт до своїх заслуг. Скориставшись нагодою, за могорич наклеїли на трактори шляховиків свої політичні емблеми. Проте, заради справедливості, мушу сказати, на цьому й обмежилися їхні «інвестиції» в ремонт Залізничної, - каже міський голова. – Кошторисна ж вартість цього будівництва перевищує 800 тис. грн., однак жодна політична сила до цього відношення немає – це бюджетні кошти. Передвиборна боротьба рідко коли відзначається «чистоплотністю», але інколи її форми та методи взагалі дивують нахабністю та брутальністю.

Чужу  мову  можна  вивчити  за  кілька  років,

а  свою  треба  вчити  все  життя

Здавалося б, із грамотністю у ХХІ сторіччі особливих проблем виникати не повинно. Однак, за даними ЮНЕСКО, сьогодні близько 781 мільйона дорослих у світі не вміють читати й писати. У нашій державі, на щастя, таких проблем немає. Так, станом на 2014 рік письменними були 99,7 % населення. Але, погодьтесь, що нині просто знати абетку замало. Її потрібно ще й правильно та вміло втілювати в мовленні та на письмі.

«Зустрічають за одягом,

а проводжають за розумом»

Думаю, кожен неодноразово чув цей вислів, ось тільки, далеко не кожен керувався ним у житті. Адже ми з надзвичайною прискіпливістю та трепетом ставимось до зовнішності, не допускаємо огріхів у вбранні, макіяжі і зачісці. Та чомусь забуваємо про свою вимогливість, коли спілкуємось чи пишемо. Я вже не говорю, що на Закарпатті є села, де української мови взагалі не знають і не розуміють, натомість послуговуються угорською чи румунською. І на сході України не дивина зустріти людину, котра рідною мовою не зв’яже і двох слів. Втім і в середовищі україномовного населення не все так добре. Мовознавці, вчителі та викладачі одноголосно констатують, що рівень грамотності українців стрімко падає.

Деякі помилки у мовленні чи написанні стають, швидше, правилом, ніж винятком. А вживання іншомовних слів на український манер взагалі перетворюється у новомодний тренд. Звісно від граматичної чи синтаксичної помилки ще ніхто не помирав. «Однак безграмотність показує людину не в найкращому світлі перед оточуючими, тягне її донизу як у соціальному, так і в особистісному планах», – зазначає дубровичанка Галина Куц. Саме вона стала призеркою радіоконкурсу знавців української мови «Чорне по білому», тому має щодо грамотності свою особливу позицію.

«Я майже 24 роки відпрацювала діловодом у автошколі. Також певний період мій керівник Сергій Мефодійович Кошин був помічником народного депутата й власне народним депутатом. Тому до нього в громадську приймальню приходила велика кількість людей із заявами та зверненнями. Неодноразово мала справу і з листами депутатів. Цей період став для мене надзвичайно корисним досвідом, але водночас за цей час я зіткнулась зі справді кричущою проблемою – лише одиниці могли написати заяви без помилок. Прикро, що й можновладці інколи допускалися вкрай елементарних неточностей. Хоча саме вони, на рівні з вчителями та журналістами, мали б бути взірцем для людей», – розповідає пані Галина.

Тому й не дивно, зазначає вона, що наші діти зараз не можуть скласти ЗНО з української мови бодай на мінімальний бал. «Звісно немалу роль в цьому відіграють новітні технології та Інтернет, де всі рамки та правила розмиваються. Нинішнє суспільство набагато більше друкує, ніж пише. Досить просто скористатися програмою правопису, і комп’ютер відразу підкреслить невірно написане слово, а мозок включати не така вже  й крайня необхідність. Однак в цьому і проблема».

«Я не вважаю, що в мене бездоганна грамотність. Я не маю ніякої філологічної освіти, але це якось відбувається інтуїтивно: я відчуваю, що ось тут помилка, ось тут треба виправити, а ось тут дописати. Хоча, звісно, бувають всякі випадки. Особливо стало складно призвичаїтись до нових змін. Так, мене вчили у школі писати «будь ласка» через дефіс, тепер же воно вживається без нього. Так само своєрідний шок в мене був, коли я дізналась, що пів’яблука пишеться через апостроф. Мені здається, що змінювати правопис як мінімум не логічно. І так українську важко освоїти половині нашої верхівки та певній частині населення, а мовники цю ситуацію ще більше ускладнюють».

Та й загалом Галина Куц впевнена, що грамотність є невід’ємною ознакою успішної людини. До того ж вона справедливо підмічає, що патріотизм виявляється не лише в носінні вишиванки та кричанні «Слава Україні», а перш за все в ідеальному володінні своєю рідною мовою.

«Я мрію, щоб в Україні говорити

українською було модно»

Неграмотність може бути корисною лише у випадку, коли видає підробку чи контрафактну продукцію. Так, нещодавно натрапила на новину, в котрій йшлося, як один кмітливий та грамотний покупець допоміг виявити партію підробленого антивірусного препарату. У нього викликало підозру неправильно написане слово. У всіх інших випадках слова з помилками неприпустимі. Особливо, якщо вони транслюються на величезну аудиторію в телевізійній рекламі чи випуску новин. Отож, після чергового «кандидата медицинських наук» в титрах та «бочонка меду» в рекламному ролику я вирішила пошукати в соціальній мережі спільноти, які допомагали б пересічному глядачу вирізняти такі огріхи. І натрапила на справді унікальну та цікаву групу «Мова – ДНК нації», головна мета котрої популяризувати правильне українське слово, викорінювати кальки, помилки та русизми.

«Проект стартував у квітні 2014 року. Спонукало до його створення кілька факторів. По-перше, мені завжди було неприємно бачити помилки в ЗМІ, рекламних матеріалах, анонсах. Я розуміла, що через це й сама іноді починаю сумніватися у власних знаннях: «доречі» чи «до речі», «на жаль» чи «нажаль», «згідно документа» чи «згідно з документом»? Все частіше зазирала у словник, щоб переконатися, що пам’ять мене не підводить. По-друге, я з величезним ентузіазмом стараюсь дізнаватись щось нове про свою мову, оскільки довгий період розмовляла російською. Тепер про це дуже шкодую, тому й прагну наздогнати втрачене, читаючи багато літератури. Так, у лютому того року натрапила на книжку Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» і була в захваті. А надто вразив вираз «просто неба» замість загальновживаного «під відкритим небом», який до того здавався цілком нормальним. Спочатку я розповіла про своє «відкриття» чоловікові, потім на роботі… А згодом потреба поділитися закоханістю до мови почала зростати. Саме так з’явилася ідея сторінки», – розповіла творець спільноти Катерина Клименко.

Наразі це волонтерський проект Катерини та її чоловіка. Спільнота уже об’єднала навколо себе тисячі людей і її популярність невпинно зростає. Причину успіху групи організаторка вбачає у актуальності, корисному наповненні, цікавому дизайні та легкій подачі. До того ж дівчина щиро зізнається, «що в нашій країні треба дуже багато змінювати, але я вірю, що всі разом ми це зможемо зробити. Головне, щоб у нас запанував мир, і кожен намагався робити щось корисне для країни – «віддавати», а не лише вимагати. От я мрію, щоб в Україні говорити українською було модно. І докладатиму всіх зусиль, щоб цьому сприяти».

Я також попросила Катерину, аби вона виділила найчастіші помилки, котрі стали загальновживаними.

«Нажаль». Коли знову сумніватиметеся, писати разом чи окремо ці два слова, згадайте, що між ними можна вжити ще одне слово: «на превеликий жаль». Таким чином, можливо, вам легше буде запам’ятати, що ми їх завжди пишемо окремо!

«Приймати учаcть». «Приймати» – це взагалі одне з тих слів, які дуже часто вживають неправильно. Зокрема, треба говорити: брати до уваги, брати до серця, брати участь, а у нас багато людей вживають у цих словосполученнях слово «приймати».

«На протязі дня». На протязі можна захворіти, а от чекати можна протягом дня, а ще краще упродовж дня.

«Слідуючий». В українській мові немає слова «слідуючий», тому треба говорити: наступного дня, наступна зупинка, подальші плани.

«Згідно інструкції», «відповідно з…», «у відповідності з…», «згідно до…» – це все помилкові конструкції. Українською потрібно говорити: «відповідно до…» і «згідно з…».

«Заключається». В українській мові слова «заключається» взагалі немає, тому угоди укладають, проблеми полягають, кохану обіймають…

«Їх чи їхнього?»  На жаль, під впливом російської мови все частіше «їх» вживається не у властивому значенні. Насправді, «їхній» — це присвійний займенник (відповідає на питання «чий?»), а «їх» — це форма родового і знахідного відмінка від особового займенника «вони» (відповідає на питання «кого?», «чого?», «що?»). Приклад: Я їх привіз до їхнього будинку.

«Здав екзамен». Можна здати документи в архів, а от іспит складають.

Зловживання словами «вірний» / «вірно». Вірним буває друг, а порада може бути слушною, шлях – правильним, спосіб – надійним.

Некоректне вживання слова «любий». В українській мові слово «лЮбий» означає «милий», а замість кальки «любИй» потрібно вживати: будь-який, будь-хто, усякий, кожний, перший-ліпший.

«Кращий фільм». В українській мові ступені порівняння прикметників утворюються і вживаються не зовсім так, як у російській. «Лучший фільм» українською не «кращий», а «найкращий фільм», «высшее качество» – не «вища», а «найвища якість».

«Співпадіння». Правильно говорити: збіг. Мовознавець Олександра Сербенська зазначає, що кальку «співпадіння» можна тлумачити як «спільне з кимось падіння».

«Підводити підсумки». Підводити можна очі, а підсумки підбивають, або одним словом – підсумовують.

«Дійсно». Дійсним може бути документ, а от вживати треба слово «справді».

«Бути правим чи мати рацію?». «Ви були абсолютно праві, так все і сталось, як Ви говорили». Чи можна «бути правим»? Звичайно, так. Але тільки тоді, коли ви знаходитесь справа від когось, хто розташований зліва. Тому що російське «Вы правы» українською перекладається як «Ви маєте рацію».

«Вибачте мене чи вибачте мені». Форма «вибачте мене» є калькою з російської мови – «извините меня». Правильна форма української мови – це «вибачте мені», «пробачте». Не можна говорити «я вибачаюсь», тому що зворотна частка -сь (-ся) означає «себе», і сказати «я вибачаюсь» рівнозначне «я сам собі вибачив».

«Зустрічаються і трапляються». Чи можна сказати: «В роботі зустрічаються помилки»? Ні, тому що зустрічаються тоді, коли є якась зустріч (переважно, хоча і не завжди, люди). Можна сказати: «В морі зустрілись кораблі»; «зустрітись з кимось поглядом»; «зустрітись з приятелем». В тексті, в книзі, в промові, в житті «трапляються» помилки, факти, недоліки тощо.

«Являється і є». Слово «являтися» в сучасній літературній мові означає лише «ввижатися у сні під час марення». Правомірним у функції зв’язку в таких конструкціях є слово «бути».

Насправді це лише невелика частина огріхів, котрі ми повсякчас допускаємо у своєму спілкуванні та на письмі. В українській мові безліч «підводних каменів», тому викладач української мови в «Острозькій академії» Лариса Степанівна Мініч дає кілька практичних порад, які можуть стати в пригоді: «Перш за все, слід якнайбільше читати, особливо хорошої художньої літератури, яка допоможе збільшити словниковий запас та виробити підсвідоме відчуття грамотності. У вільний час також можна вивчати синоніми та невідомі слова, вони дозволять красномовніше виразити свою думку, уникаючи слів-паразитів, непотрібних пауз та вигуків. Не треба лінуватися заглядати в словник, якщо виникають сумніви. Чудово, коли на полиці є кілька словників: тлумачний, орфографічний тощо. І найголовніше правило: допускаючи помилку – виправляти її. А взагалі система освіти повинна бути іншою. Учням в школі слід не тільки зазубрювати правила написання, але й вміти застосовувати їх на практиці. А ще кожній дитині потрібно прививати з материнським молоком любов до рідної мови. І тоді нам не буде страшний жодний ворог. Адже саме мова, як ніщо інше, об’єднує націю».

Отож, 8 вересня міжнародна спільнота відзначає День грамотності, який ще раз нагадує, що людина володар свого слова. І тільки їй вирішувати буде вона мудрим господарем чи невдячним марнотратом. Наостанок хотілося б процитувати Вальтера Скота: «Чужу мову можна вивчити за кілька років, а свою треба вчити все життя». Пам’ятаймо про це.

Леся КОНДРАТИК.

Висоцьку – 1010 років

Святкувати день села у Висоцьку – гарна традиція. А цього року ще й дата така – 1010 років (перша писемна згадка про Висоцьк датується 1005 роком). Хотілося зробити справжнє свято. Хоча  коштів було обмаль, але ентузіазм не залишив височан без розваг.

Як завжди святкування розпочалося з богослужіння в Свято-Успенській церкві.

На 11 годину всі бажаючі пограли в настільний теніс.

О 12 годині запланували малюнок на асфальті, тема: «Моє село – моя колиска». Діти з задоволенням взялися за цю справу. Для маленьких мешканців нашого села це свято було особливе, адже були запрошені дитячі атракціони, і малеча мала можливість гарно розважитися: пострибати на батутах, покататися з гірки.

Гарною традицією в нашому селі є прем`єра вистави. Цьогоріч аматори сцени підготували національно-патріотичну постановку – «Останній москаль». Працівники БК змінили трохи сценарій, і вийшла вистава з місцевим колоритом.

Головний герой – мажорний хлопець Валєра (Дубатовка Павло, учень ЗОШ), син московського олігарха – приїжджає у Висоцьк. Тут він змушений ховатися від працівників ФСБ і мафії, адже тато вкрав великі гроші. Дядько Іван (Дубатовка Оксана, вчителька музичної школи) не дуже радий приїзду московського гостя, але під тиском громади змушений взяти його жити до себе. Голова села – Василь Васильович (Хомич Стас, учень ЗОШ) був так розчулений тим, як Валєра читав вірш Т.Г. Шевченка «Мені тринадцяті минало…», що дозволив йому залишитися в селі. У Висоцьку москаль закохується у місцеву вчительку Ксеню (Савончук Олена, художній керівник БК). Через це в нього виникає конфлікт з місцевим парубком Дзюнею (Поляков Ігор, учень ЗОШ).

Дядько Іван зі своїм сусідом Богданом (Малько Марія, бібліотекар) придумують різні методи, як здихатися москаля. Але у них нічого не виходить, оскільки Валєра завжди викручується. Марічка (Зуза Ольга, техпрацівник БК) – жінка Богдана сприяє головному герою в цьому. І ось, нарешті, Ксеня і Валєра зрозуміли, що закохані один в одного. Та місцева бабуся Оришка (Сібіковська Наталя, завідуюча аптекою) повідомляє всім, що повертаються батьки Ксені і тітка Галя з Італії. Батько категорично заявляє,що згідний на будь-якого зятя, головне, щоб він був українцем, а не москалем.

Тітка Галя (Валентина Савончук) в цей час знайомиться з дядьком Іваном і між ними спалахує іскра кохання. Всю виставу – Штефко (директор БК), за сценарієм, місцевий бізнесмен, потрапляє у різні халепи, чим створює комічні ситуації. На запитання батька дівчини: «А де ж наречений москаль?» Ксеня відповідає: «Тату, у мене уже є наречений і не москаль, а місцевий і скоро він прийде до нас свататися!!!». Цим місцевим виявляється Штефко (якого Ксеня ну дуже попросила  ним бути, і він би відмовився, але ніжний поцілунок зробив свою справу). Тому, невдовзі, Штефко приходить свататися до Ксені і в цей же самий час Дзюня, набравшись сміливості, теж іде до Ксені в свати. Батько Ксені – Микола – розгублений і запитує: «Доць, то хто ж насправді твій наречений?». В цей час на сцену виходить москаль і відповідає: «Я!». Всі оторопіли… Роздратований батько хоче вбити москаля. Але тут у справу втручається дядько Іван і доводить, що Валєра – українець, адже і батько, і мати в нього місцеві. «А знаєте, що нас українців об’єднує? – говорить Іван, – Те, що ми вміємо чути один одного, і де б ми не були, наше серце завжди з ненькою Україною. Тому я вважаю, що Валєра має право на своє слово». Виходить Валєра і каже: «Ксения, я тебя не люблю, потому что любить можно колбасу и картину, а то чувство, которое я испытываю к тебе, вообщем ми называем его – Я тебе кохаю!!!». Всі розчулені і щасливі, батько Ксені теж врешті-решт погоджується, що Валєра – українець, і благословляє молодят. Ну і хеппі-енд – всі задоволені святкують весілля.

Отож, головна думка нашої вистави – ми всі українці і повинні гордитися цим. Потрібно підтримати нашу державу у такий нелегкий час і не впасти в зневіру, адже зараз – тяжкі часи. Та пам’ятаймо, якщо нам тяжко, то це означає, що ми піднімаємося вгору крок за кроком, мандруємо у краще майбутнє. Зернини національно-патріотичного виховання дали свої паростки, а які плоди ми зберемо, залежить від нас.

Особлива подяка за вечірню атмосферу свята Гладкому Олексію та Юрчуку Миколі, які додали нашому святу живої музики та гарного настрою. А також сільському голові С.І. Самку та місцевому депутату В.П. Савончуку за розуміння і підтримку культури в селі.

Олена Савончук, художній керівник БК.

НАША «Берегиня» ПІДКОРИЛА «СПІВОЧЕ ПОЛЕ»

Всеукраїнський фестиваль народної творчості «Фольк-фест у Тернополі» проводять у неділю, 23 серпня, на Співочому полі вже кілька років поспіль. Для тернополян виступають аматорські художні колективи з областей України. Цього року учасником цього фестивалю стала й наша «Берегиня» з Крупового.

22 серпня колектив також брав участь в концерті, приуроченому Дню Прапора. Відбувався цей захід на одному з найбільших майданів Тернополя – «Театральному».

А вже наступного дня на «Cпівучці» зібралось декілька сотень тернополян, частина з яких прийшли у вишиванках. Перед початком виступів колективів голова тернопільської ОДА Степан Барна вручив медалі бійцям АТО, серед яких були працівники міліції та добровольці «Правого сектору». А далі – повноправними господарями сцени стали народні аматори.

Гучними оплесками глядачі зустрічали наших поліщуків, адже колектив вирізнявся з-поміж інших не тільки своїм різноголоссям, а й самобутніми костюмами. Начальник Тернопільського департаменту культури Григорій Шергей особисто подякував учасникам колективу за участь у фестивалі та чудовий виступ. Особливо припала йому до душі українська народна пісня «Да під нашим селом пшениченька яра». Тож попри строгий регламент концерту, наші артисти мали змогу виступати на сцені аж 15 хвилин, що для такого дійства є немало. Адже як правило, кількість концертних номерів буває строго обмежена.

Яскравим орнаментом в мозаїці виступів колективу став також музичний супровід неперевершених наших віртуозів Миколи Юрчука та Любові Конончук.

Тож привезла «Берегиня» додому, окрім вражень, масу нових знайомств й захоплення шанувальників.

У свою чергу керівник колективу Ніна Рабчевська вдячна спонсорам поїздки: Володимиру Придюку та Леоніду Боровцю з Крупового, Олександру Карповичу, Наталії Коржик, Аллі Красько та Віктору Клімчику з Дубровиці. Щиро вдячні аматори сцени також музикантам та Туменському сільському голові Івану Буську – за сприяння.

Вдало і захоплююче виступив народний аматорський ансамбль народних інструментів Дубровицької дитячої музичної школи 28 серпня на фестивалі традиційної народної культури «Спасова борода» у смт. Володимирець.

Варто зазначити, що святкова сцена гостинного об’єднала на І-му обласному фестивалі шанувальників народної творчості і власне тих людей, яким не байдужа народна культура.

Тож, у переддень останнього Спаса, гостям та жителям Володимиреччини подарували свою творчість аматорські колективи з  Гощанщини, Рокитнівщини, Сарненщини, Дубровиччини, Кузнецовська та інших куточків області.

Аби передати усім присутнім багатство, милозвучність і колорит народної пісні та музики на фестивалі у Володимирці продемонстрували свою майстерність народний аматорський ансамбль народних інструментів Дубровицької дитячої музичної школи (керівник Микола Головін), соліст школи Петро Пасько та вокальний дует у складі Геннадія Якимовича та Петра Паська. Їх виступи завжди раді бачити не тільки на сцені у кожному населеному пункті нашого краю, а й у сусідніх районах та областях. Тож немає сумніву, що популярність дубровицьких аматорів дедалі зростає.

Велика вдячність цим людям за їхню творчість та аматорство!

Портрет Шевченка віднині

у Дубровицькому музеї

З нагоди Дня міста цьогоріч у місцевому краєзнавчому музеї була організована виставка картин Євгена Безніска - українського графіка, народного художника України, лауреата Шевченківської премії, чоловіка  нашої славнозвісної скульпторки та нашої землячки Теодозії Бриж. Ця виставка стала непересічною мистецькою подією у житті нашого району. Планувалося, що митець в День міста навідається до Дубровиці і розповість відвідувачам музею про свій життєвий шлях і свою творчість. Однак сталося непоправне. Напередодні, у віці 77 років, Євген Безніско пішов із життя.

Громада міста, гості Дубровиці, відкриваючи виставку його картин,  розділили горе від втрати дуже доброї, талановитої людини. Євген Іванович залишив по собі чималий доробок творчості, який нагадуватиме українцям про славетного митця.

Нагадаємо, що як художник-графік, Євген Безніско сформувався під потужним впливом української класичної літератури: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Митець пройшов довгий і складний шлях від Франка до біблійних цінностей, від біблійних цінностей до Шевченка. Євген Іванович створив 300 пастельних робіт на тему Кобзаря.

Нещодавно міський голова Адам Кузьмич передав портрет Тараса Шевченка, написаний Євгеном Безніском, нашому історико-етнографічному музею, як пам’ять про творчість талановитого українського художника.

Директор музею Наталія Гром щиро подякувала міському голові (передаючи слова вдячності родині Євгена Безніска) за такий чудовий дарунок для громади міста.

«Твори Євгена Безніска пронизані любов’ю до України, її історії, свого народу. Художник підкреслює, що мистецтво завжди має національне обличчя», – зауважила Наталія Гром, – ми раді, що у нашому музеї буде портрет Кобзаря, написаний митцем».

Благословіть свій шлюб

Настоятель храму Різдва Богородиці  міста Дубровиця отець Данило Ковташ відповідає на запитання, які актуальні для тих, хто планує вінчатися.

Отче Даниле, розкажіть передусім, що таке Таїнство вінчання?

Дуже гарно пояснює Таїнство Вінчання Кормча Книга (збірка церковних законів у Київській Русі): «Шлюб – це союз чоловіка і жінки, їхня згода на все життя, спілкування у Божому і людському праві». Такою, власне, і є сутність цього таїнства – взаємна згода, взаємне спілкування. Шлюб – це свого роду жертва. Бо коли чоловік і жінка вирішують провадити спільне життя, то вони чинять подвиг – жертвують своєю самотністю, своєю індивідуальністю, а почасти і своєю гордістю чи навіть гординею. Тепер життєва дорога кожного із них, яка ішла своїм ходом, повинна об’єднатись із іншою дорогою. Тепер у подружжя спільні інтереси, спільні проблеми, спільні здобутки і спільна мета – продовження роду людського, виховання дітей у християнському дусі, розбудова домашньої церкви, а отже і Церкви Христової.

Хотілося б дізнатися про історію цього обряду?

Я б не називав Вінчання обрядом. Це все ж таки Таїнство. Таїнство, тому що дві різні людини – за вихованням, ментальністю, соціальним, інтелектуальним, духовним станом – стають одним цілим – подружжям. Це насправді велика таємниця Промислу Божого. І історія цього Таїнства сягає своїм корінням створення Богом перших людей, Адама і Єви. Вже у Раю Адам промовив знамениті слова, у яких і полягає Шлюб: «Залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї і стануть двоє однією плоттю». Інша справа, що це Таїнство поєднане з відповідним обрядом, який виражає внутрішній його зміст. Тож обряд Таїнства Шлюбу розвивався від найдавніших християнських часів. Спершу наречені узаконювали свої стосунки перед цивільною владою, а потім ішли і отримували благословення у єпископа чи пресвітера (священика). Зрозуміло, що із розвитком церковного богослужіння розвивався і цей обряд. Остаточного свого чинопослідування він набув лише близько XVII століття.

У який перiод року (днi) не вiнчають?

Згідно з канонічним правом, не можна звершувати Шлюбу протягом чотирьох багатоденних постів (Великий, Апостольський (Петрівка), Успенський (Спасівка), Різвяний), в сиропусний тиждень, Пасхальний тиждень, в період від Різдва Христового до Йордану. Також не можна вінчати у дні  суворого посту (та напередодні): Усікновення чесної глави Іоана Хрестителя (11 вересня), Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього (27 вересня). Згідно з благочестивим звичаєм Православної Церкви не слід вінчати напередодні великих двонадесятих свят, неділі, середи та п’ятниці. Правда, цей звичай на практиці рідко застосовується.

Всі ми бачили церемонію вінчання. Вона дуже урочиста і гарна…

Церемонія вінчання за своєю схемою нагадує саму Божественну Літургію. Це пов’язано із тим, що у ранній Церкві наречені вінчались під час Літургії, на якій молодята причащались Святих Тайн Тіла і Крові Христових. Сучасний обряд вінчання починається із заручин, на яких священик нареченим закладає обручки. Це, власне, залишок того, що перед вінчанням наречені укладали шлюб перед державною владою. Саме ж Вінчання, як і Літургія, починається виголосом «Благословенне Царство Отця і Сина, і Святого Духа…». Також на Вінчанні є читання Апостола, Євангелія, відповідних ектеній (прохань), спів молитви «Отче наш», спільна чаша з вином. Взагалі це Таїнство чи не найбільше із усіх інших Таїнств багате на символіку: запалені свічки, обручки, вишитий рушник, присяга (згідно з Требником свят. Петра Могили), спільна чаша, обхід навколо тетраподу тощо. Все це повинно показати молодятам, що їхня любов має горіти, бути вічною, а на спільній життєвій дорозі вони зобов’язані ділити і радості і печалі, і солодощі і гіркоту.

Кому священник може вiдмовити у вiнчаннi?

Перш за все тому, хто не є членом Церкви – нехрещеному. Не має священик права вінчати і тоді, якщо один із наречених вже перебуває у церковному шлюбі. Також перепоною до вінчання є кровне і духовне родство. Що це означає? Кровні родичі – це родичі до четвертого покоління: батьки і діти; брати і сестри (до троюрідних включно); дядьки, тітки і племінники (до троюрідних включно). Духовні родичі – це хресні батьки. Тому не може вінчатись хресний батько з матір’ю свого похресника, а хресна мати з батьком своєї похресниці. Оскільки при хрещенні потрібен тільки один восприємник – хресний батько для хлопчика і хресна мати для дівчинки – то, згідно з канонічним правом, немає перепон для вінчання між собою кумів, чи вінчання хресних батьків зі своїми похресниками. Але християнське благочестя забороняє такі шлюби. Також не можна вінчати монахів та священиків (чи дияконів) після прийняття ними Таїнства Священства.

Чи є обмеження щодо вiку наречених (Яких наймолодших доводилося вiнчати)?

Обмеження у віці для вінчання залежать насамперед від традицій і фізіологічних особливостей населення тієї чи іншої країни. Тому у різних країнах є різні вікові обмеження. Зазвичай, як і в Україні, ці обмеження фіксуються чинним державним законодавством. До державних законів прислухається і Церква. Тому не вінчає тих людей, яким заборонено вступати у шлюб на законодавчому рівні. У моїй практиці наймолодшою нареченою була дівчина 17-ти років, а наречений – 18-ти.

Отче Даниле, чи вiнчаєте ви пари, якщо нареченi належать не до однiєї Церкви?

Безперечно, Православна, Католицька Церква і Протестантські Церкви взаємно визнають Таїнство Шлюбу. Тому, якщо один із наречених належить до такої Церкви, священик без сумнівів може пару обвінчати. Якщо ж у нього виникають запитання, то у такому випадку він звертається до правлячого архієрея для благословення.

Якщо ж один із наречених взагалі не сповідує християнства (мусульманин, буддист, юдей тощо), то такий шлюб не може бути укладений. Але з іншого боку, якщо люди, які були нехристиянами і одружились у своїй попередній нехристиянській вірі, то після прийняття ними християнства, цей попередній шлюб вважається  не дійсним. І вони можуть наново обвінчатись у Церкві вже за власним бажанням.

Не раз доводилося чути багато розмов з приводу того, що під вінець йдуть вагітні, або ж пара, яка жила раніше громадяським шлюбом. Чи правильно вiнчати вагiтних i тих, хто живе статевим життям до шлюбу?

Як священик, що вже багато років спілкуюся з парафіянами, можу вам із впевненістю сказати, що якби ми не мали права вінчати тих, хто до шлюбу веде статеве життя, то не вінчали б майже нікого. Такі реалії життя. Що краще: благословити молодих людей на подружнє життя, щоб їхні стосунки (в тому числі і статеві), були благословенні Церквою, чи вдатись до ригоризму і залишити молоді душі на поталу ворогові світу цього – дияволу, відкинути їх від Церкви? Думаю, у жодного священика цей вибір не викличе сумнівів.

Якщо ж дівчина вагітна, то краще обвінчати таку пару. Вони вже зробили свій вибір і стали однією плоттю. Їх шлюб вже відбувся перед Богом. Церква ж через священика лише благословить їх рішення і вибір. Тим паче, краще, щоб дитинка народилась вже у церковному союзі, у християнській сім’ї.

Чи доречно такiй нареченiй одягати бiлу сукню?

Колір плаття – це не найголовніше. Це вибір нареченої. Зрозуміло, що білий – це колір чистоти, незайманості. Проте зараз ми маємо величезний вибір весільних суконь, різного покрою і різних відтінків. Тому, думаю, що це не становить великої проблеми. Колись дівчата на знак своєї чистоти прикрашали весільне плаття гілочками мірту. Тепер це не зустрічається.

Чи є грiхом, якщо люди одружуються, не маючи палких почуттів?  Наприклад, наречена вагiтна, але любові справжньої поміж ними нема?

Гріхом є взагалі ситуація, коли дівчина до весілля вагітна. Але якщо вона мала сміливість зберегти своє дитя, не вчинила страшного гріху аборту, а хлопець зрозумів свій вчинок і також відважився вступити з цією дівчиною у спільне життя, то таких молодят потрібно похвалити. Можливо, між ними зародиться справжня любов. За свою практику я бачив багато таких шлюбів, з яких народжувались дуже міцні і щасливі сім’ї. На все воля Божа – те, що неможливе в людей, можливе у Бога.

Чи обов’язково перед вiнчанням сповiдатися?

Так, це обов’язково. Для того, щоб парафіяльний священик, духівник молодої пари міг востаннє пересвідчитись, що для даного шлюбу перешкод немає і що наречені готові до такого важливого кроку у житті. А також, щоб молодята поєднались одне із одним у Євхаристійному Христі, у спільній Чаші. Цієї практики Церква дотримується від найглибшої древності.

Розмовляла Любов Клімчук.

А  ДОЛЯ  ЛЕГКОЮ  БУВАЄ?

У кожного доля своя, має свій почерк, свою лінію, свою течію. У кожного на денці душі лежить, як найкоштовніший скарб, спогад про рідних, їхню мудрість та доброту. У найскладніші і найдраматичніші моменти життя цей спогад гріє, підтримує, додає сили, надихає. І хоч куди б не закинула нас доля, у пам’яті жевріє теплою згадкою батьківська домівка, її поріг, вікно, з якого вперше поглянув на світ, материнські руки, її велика й любляча душа.

Справіку людина жила і живе на землі різними турботами, клопотами, зустрічами, враженнями. Як на довгій ниві, стикаєшся з багатьма людьми. Одні з часом зникають, мов марево, з іншими навіки зростаєшся, живучи надалі спільними радощами та печалями.

Доля звела мене з чудовою жінкою Софією Попенко. Ще в далекі 80-ті зустрілись, заприятелювали, так й триває наша дружба по ці дні. Від природи моя подруга наділена багатьма чеснотами: мудра, чиста, делікатна й стримана, щедра – одне слово незрівняна людина.

Дитинство у Софії Яківни було складним. Народилася вона в с. Морочне, біля так званих Пінських хуторів, які тоді належали Білорусі. Батьки, за національністю білоруси, в 1939 р. після демаркації кордонів перейшли на українській землі. Були то тяжкі часи, лютували голод та холод. Тяжко доводилося кожному тоді. Батько Софії в той час закінчив Львівську лісошколу і був направлений лісником в Рокитнівський район. Сім’ї приживатися на новому місці довго не довелося. Незабаром новий переїзд – до Володимирця. Тут тато обійняв посаду начальника паспортного стола. Діти пішли до школи. Та важко багатодітній родині виживати на одну його зарплату. Тому незабаром перебралися до Антонівки. У селі завели собі живності: дві корови, свиней, птицю. Виживати стало легше, але турбот та клопоту додалося. Батько працював вже дільничним інспектором міліції, щоб бути ближче до родини.

Та раптово, ніби сонце потьмяніло для них. Під час пологів померла мати. Софії тоді виповнилося лише 10 років. Ой, як все одразу змінилося в її житті, коли родинне вогнище залишилося без хоронительки.

Батько був добрим чоловіком, та не міг дати ради сам у хаті. В домі потрібна була господиня, дітям – мати. Скоро тато одружився вдруге, але за півроку мачуха пішла від них.

Лише через кілька років з’явилася нова господиня – Степа Адамівна, котра зуміла розтопити скрижанілі від ранньої втрати матері дитячі серденька, наповнити їхній дім тим теплом, який може дати тільки ненька. Це вона разом з батьком вивела їх в люди й ніколи не розрізняли від рідних, нажитих у цьому шлюбі двох спільних дітей.

Софія, успішно закінчивши школу, вступила до Рівненського торгово-кооперативного навчального закладу, згодом працювала в Рафалівці. Шість років проробила в торговельній мережі. В Рафалівці зустріла своє перше кохання Михайла Леонова, тут народила двох синів. Згодом молода родина переїхала до Криму, думалося, що там краще, ніж дома.

Там моя подруга вступила до Кримського педінституту ім. Фрунзе, на факультет іноземних мов (заочне відділення). Та згодом молода сім’я повертається додому. Тепер вони оселяються в Дубровиці. Чоловік працював в колишній сільгосптехніці, а Софію взяли обліковцем на льонозавод, змушена була йти, бо після закінчення педінституту (а це вже був Рівненський, куди вона перевелася по переїзді) підходящої роботи не знайшлося. Згодом вдумливу робітницю керівництво льонозаводу направляє у Львів для проходження курсів легкої промисловості, закінчивши їх, стала головним економістом підприємства.

Діти підростали, навчалися в школі, допомагали батькам в усьому. У 1971 році не стало чоловіка, треба було самотужки піднімати сім’ю. Незабаром старший з синів Петро одружився, проживав у Криму, порадував маму двома онучками. Молодший син Олександр рано помер, додавши на серці матері ще кілька глибоких шрамів. Покинув вже цей світ й Петро.

У 1988 році Софія Якимівна зійшлася з прекрасною людиною, вдівцем Василем Павловичем Попенком.  На жаль, вже й він відійшов у вічність кілька років тому.

З душевним щемом згадує жінка кращі роки, відвідує рідні могили, спілкується з численними друзями, підтримує їх. Оптимістка по натурі, завжди знаходить тепле й підбадьорливе слово. Свою ж тугу виливає покійним, вірить, що вони чують й підтримують її. Та навіть такі найбільші для жінки втрати, як рання смерть дітей, не зробили її черствою чи відлюдною. Скільки знаю Софію Якимівну, завжди вона радіє людям, порадить та підтримає, знайде кожному втішне слово.

Знаходить час для хороших і корисних справ. Після смерті Василя Попенка видала збірку його поезій «Лебединий поклик». Нині переймається видавництвом книжки чоловіка «Історія Дубровиччини». По-справжньому рідною стала донька Василя Павловича – Алла. На схилі літ саме її відвідини найбільше гріють душу Софії Якимівни.

Тетяна КОВАЛЬЧУК, с.Трипутні.