пʼятниця, 20 листопада 2015 р.

«Якби  Євромайдану  не  відбулося, то  одного  разу  ми  прокинулися  б  уже  в  Росії»

За ці два роки від початку Євромайдану й до сьогодні ми побачили, що таке українська мрія, згодом, що таке українська лють. Зрозуміли, як виглядають очі, сповнені віри і пусті очі розчарування. Долучилися до Маршу Мільйонів і відчули сором за продажний антимайдан. Були свідками безжалісного розстрілу людей в центрі своєї країни і стали очевидцями ганебної втечі її президента. Поховали цвіт нації і здобули безсмертну Небесну Сотню. Бачили, як працює пропаганда і не працює мозок. Бачили, як в наш дім без стуку та церемоній вривається війна. Знову ж і знову ж проводжали в останню путь «воїнів світла». Плакали, проклинали Путіна, продовжували сподіватися на диво. Однак, що ми точно не бачили за цей час, так це реальних якісних змін, Європи за вікном та обіцяного зі сцени благополуччя. Відтак виникає логічне питання: «А чи не марною була жертва «небесних» героїв, чи виправданою була Революція Гідності?». З приводу цього ми поговорили з нашими краянами та активістами Євромайдану, котрі також поділилися спогадами та думками щодо того переламного моменту в історії нашої країни.

Людмила Панасюк, учасниця Революції Гідності:

У житті кожної людини є речі, за які їй ніколи не буде соромно. Це якраз ті справи, які ми робимо щиро, з надією та відкритим серцем. Саме такі відчуття в мене були від перебування на Майдані. Певна ейфорія була ще й від того, що ти була краплею в океані, частиною великої справи, великої місії: не коритися тому, що тобі примусово нав’язують. Думаю, це і було рушієм першої «ночі непокори», ночі, яка змінила нас. А далі… Далі клубок в горлі, сльози, страшений біль від несправедливості та людської жорстокості.
Відтоді багато страшних спогадів, проте сьогодні хочеться згадувати лише достойне. І досі пам’ятаю дідуся з надписом «За революційну молодь», чоловіка у візку, що розбивав ломом бруківку на шматки, дівчат, котрі це вантажили в мішки і носили на барикади. Вчительок, які після занять в колготах і спідницях видовбували ту ж бруківку. Жінок, які котили шини, бабусь, які віддавали останнє, чоловіків, які куховарили. Особливо запам’ятався момент, коли в мене порвалася куртка і за кілька хвилин мені принесли їх шість, ще й на додачу теплі рукавиці та шапку.
Що ж до змін, то їх не відбулось, однак революція була виправданою. По-іншому бути не могло, вона сталася б минулого року, цього або наступного. Взагалі має бути людина, яка візьме на себе відповідальність – підняти країну, зупинити АТО – навіть якщо не одразу, навіть якщо методом проб і помилок. Головне – не боятись відповідальності і діяти в інтересах своєї держави. Поки такої людини немає, принаймні я її не бачу. Я думаю, Майдан якраз переміг – те, що хотіли люди, сталось, Януковича скинули. Події не могли розгортатись по-іншому. І що ми маємо зараз – якраз те, на що ми заслуговуємо. Це підтвердили і нинішні вибори. Напевно, треба просто зачекати – доки почнеться новий Майдан, доки прийдуть хлопці зі Сходу, доки знайдеться людина, яку загальне добро цікавитиме більше, ніж особисте.
Микола Шкільнюк, голова ГО «Захисту прав та інтересів учасників АТО, їх сімей та сімей загиблих учасників АТО»:

Складно сказати, чи був виправданий Євромайдан. Звісно українці позбулись режиму Януковича, стали цінувати свою державу, голосно заявили про себе всьому світу. Однак хіба можна виправдати сотні загиблих? Та й чи за таку Україну, якою ми бачимо її зараз, вони віддавали свої життя? Адже Небесна Сотня хотіла Європейської асоціації, натомість ми й досі не бачимо реальної можливості вступу до ЄС. Небесна Сотня прагнула скинути з владних «верхів» олігархів, натомість до державного «корита» прийшли інші. Небесна Сотня боролася за єдність нашої країни, натомість держава втратила спочатку Крим без жодного пострілу та опору, а згодом, поки українська влада «гралася» в толерантність та миролюбство, Росією були окуповані ще й Луганщина та Донеччина.
Весь Майдан стояв за суттєві реформи. Цим вчасно скористалися тодішні так звані очільники революції, нагодувавши зі сцени народ обіцянками. В результаті ми не бачимо змін, натомість влада продовжує нас тішити далекими планами майбутніх реформ, які мають почати втілюватися незрозуміло коли. Врешті-решт тисячі людей вийшли на Майдан, аби добитися справедливості, кинути за грати тих, хто розстрілював та калічив активістів, а також  тих, хто віддавав злочинні накази. Однак заслуженого покарання не отримали ні одні, ні інші. Не понесли практично ніякої відповідальності і сотні тітушок. А представники режиму благополучно втекли до Росії. Ось така в нашій країні справедливість.
Та найстрашніше те, що кожного дня до Небесної Сотні приєднуються все нові й нові жертви тепер уже війни. Хлопці продовжують віддавати свої життя усе за ті ж цінності – свободу, правду, недоторканість, цілісність та добробут України. І якщо влада не завжди прагне до цього ж, саме ми, на мирній землі, повинні змінювати правила гри та брати на себе відповідальність. Однак, як показали нещодавні вибори, а особливо явка на них, український народ все влаштовує. На жаль, ніхто не задумується, що за наступний шанс ми можемо заплатити набагато більшу плату. Звісно, якщо цей шанс у нас ще буде.
Антоніна Панько, журналістка, одружилася на Євромайдані:

Чоловік мені освідчився, ще коли Майдан був мирним і світлим явищем для всіх. Це відбулося перед Новим роком. А розписалися ми вже пізніше. За декілька днів до розстрілу майданівців. У більшості людей власне весілля викликає безмірну кількість позитивних емоцій, а для мене, мабуть, на все життя буде клубок у горлі. Якось власне щастя переплелося з купою людського горя і сліз. Тому ми з чоловіком і відмовилися робити справжнє весілля. У нас була назначена дата на літо, але потім була ситуація з Кримом, почалася війна на Донбасі. Ми вирішили, коли все наладиться у державі, зробимо для себе справжнє свято, адже ми досі так і не повінчалися.
Звичайно, що усі Революції, котрі відбувалися в нашій країні за час незалежності, – виправдані. Нашій країні важче від інших викарабкатися доверху, тому що нас не відпускає Росія. Ця кровопивця протягом багатьох століть висмоктувала з нас усі соки. Ми для неї особливі (хай як росіяни це не заперечують). Зрозуміло, що Росія так просто нас не відпустить (це треба заглиблюватися в історію). Та й власні нами вирощені таргани теж не дають системі розвалитися раз і назавжди. Наші люди теж певним чином у тому винні. У їхніх головах застряв совок. Вони не вміють жити по-європейськи. Ви тільки гляньте на наших дубровицьких мешканців. Сенс життя – купити найкрутішу машину, обвішатися золотом і, мовляв, хай всі луснуть від заздрості. Тоді як на весь Париж чи Прагу ви не побачите жодного джипа, не побачите жодної людини завішаної «брюликами». Усе дуже скромно. Вони багато подорожують, їдять здорову їжу, піклуються про природу і про наступні покоління. І живуть для себе, не думаючи, що скажуть інші.
Відтак, знову наголошую, у тому, що не луснула система, винен кожен з нас. Молодь не ходить на вибори. Старше покоління голосує за картинку з телевізора, оплачену тими ж самими олігархами. Хабарі, як давали так і дають. Тому маємо, що маємо. А те, що зараз відбувається в країні, якісними змінами важко назвати. Це скоріше імітація якогось реформаторства. Але я вірю, що ця система скоро сама себе зжере. І рушієм цих змін буде час. Увесь світ розвивається: і в науці, і в медицині, і в технологіях. Не може таку прекрасну країну, яка розташована в Європі, не зачепити це. Українці теж хочуть прогресу у всіх сферах свого життя. Саме це бажання багато що здатне переломити. Воно живе в молодому поколінню, яке не знає ні Ленінів, ні комунізму, ні будь-якої іншої атрофованої ідеології. Час і велике бажання – все вирішить.
І ще, як би це жахливо не звучало, багато значитиме й те, що відійде старше покоління, яке виховувалося в добу серпа і молота. Вони роблять багато помилок, які забирають у молодих шанси на щасливе життя.
Та все ж, однозначно можу сказати що: якби Євромайдану не відбулося, то одного разу ми прокинулися б уже в Росії.

Олександр Задорожний, начальник відділу молоді та спорту Дубровицької РДА:

Вважаю, що Революція Гідності була потрібна, адже внутрішньоокупаційний режим Януковича вибудував владно-корупційну піраміду експлуатації населення («всьо сібє») і вже настільки «верхи» відділилися від «низів», що не пішли на маленькі поступки народу у вигляді звільнення Захарченка (за нічний розгін студентів), після якого власне і почалась масова Революція. 
Однак насправді все давно йшло до цього. У 2010 році –  Харківські угоди (Чорноморський Флот РФ залишають у Севастополі, якщо не помиляюсь з 2017 до 2052 року), віддають Росії залишки палива, з якого можна виготовляти ядерну зброю. Посади міністра оборони та керівника СБУ очолюють знову ж громадяни так званого «братнього народу». У 2012 – мовний майдан. У 2013 –  всеукраїнська акція «Вставай, Україно». При цьому в країні відбуваються численні суди над патріотами за графіті, за знищення бюсту Сталіна в Запоріжжі, заборона червоно-чорних прапорів на стадіонах і т.д.
Під час Євромайдану всі ми сподівалися на краще, чекали на зміни, однак, що маємо в результаті? У 2013 році з екранів телебачення нам розповідали про Євроінтеграцію, на це витрачались величезні кошти, але врешті керівництво країни повертає курс розвитку держави в інший бік. Нам обіцяли найкращого прем’єра всіх часів, запевняли, що війна закінчиться через тиждень. І знову ж бачимо, як люди опинилися на межі виживання через захмарні тарифи та ціни, а на Сході гинуть тисячі патріотів.
Прикро, що громадяни України не скористалися можливістю змінити країну після Революції Гідності, де за цей шанс якісної перебудови державного організму, був розстріляний цвіт нації.
Валентина Баньковська, активістка Євромайдану:

Скажу відверто, після 18 лютого я не можу без сліз чути «душу й тіло ми положим…». Насправді це дуже страшно, коли рідний гімн ти сприймаєш крізь біль. І таких як я напевно багато.
Хочу сказати, що в ці криваві дні, котрі стали єдиним виміром жорстокої безкінечності, лунало гасло: «Київ, не спи». І Київ справді не спав через те, що не було просто більше сил зносити цю наругу. Люди йшли за покликом серця. Багато, помітивши в мене закладену стрічку з надписом «Рівне», підходили і обіймали зі словами: «Разом, разом до кінця». До Майдану ми були мешканцями різних територій, різних соціальних світів, мали різні цінності та інтереси. Однак тоді ми стали єдиними: ні заходом, ні сходом, ні Львовом, ні Донецьком, а одним українським народом.
Путін з Януковичем думали, що країну змінять снайпери. Але центр Києва перетворився на гігантський храм під відкритим небом. Здається, сам Бог був з нами й непорушною стіною стояв тоді не мур, а людська гідність. Бо й мури падають від обстрілів, а гідність розстріляти неможливо. Ми не відбивались, а молились: православні, католики, протестанти, мусульмани, іудеї та атеїсти – всі разом молилися за Україну, співали наш гімн й стояли безстрашно за нашу землю за крок від смерті. У страшну ніч Євромайдан стерли з лиця землі за хвилини, скільки вбили, покалічили захисників острівка Свободи Януковичеві посіпаки… Й волає досі моє єство, чи не марними були такі жертви?
Донині перед очима стоїть один момент. Дівчинка років восьми чи дев’яти з Петрівців розповідала, як їй проблематично жилося  в селі поряд з маєтком Януковича. Через перекриті вулиці, височенні паркани, вона змушена була долати кілометри, хоча й мешкала зовсім недалеко від школи. Під кінець свого виступу дівчинка зі сцени Майдану прочитала по-дитячому щирий  вірш про любов до своєї країни. В той час беркутівці уже чатували на Печерських пагорбах, і ось один із снайперів безжально  вистрелив їй прямо в коліно. Безневинна дитина впала від нестерпного болю, заливаючись кров’ю.
Взагалі пригадую багато ситуацій. Так, йшовши з черговою акцією протесту до Верховної ради, побачила юного земляка з Рівного. Не знаючи ні імені, ні прізвища, віддала йому свій прапор, оскільки мала достатньо іншої символіки. Хлопчина зрадів запропонованому стягу, з гордістю пов’язавши собі на груди. Коли почали розганяти активістів, я втратила його з поля зору. Прапор мав великий надпис «Дубровиця». Не повернувся хлопець на Майдан ні того дня, ні в наступні. Я думала, він став мішенню через символіку, і тому щохвилинно себе корила. Та якось поїхала до Рівного в справах і зовсім випадково підійшла до палатки «Солідарності». Чесно кажучи, хлопець впізнав мене першим і став розпитувати, чи випадково не я дала йому прапор. Виявляється, коли беркутівці оточили, частина активістів вскочила в підвал житлового будинку, три дні переховувались. Серед них хтось мав знайомих «свободівців». Саме останні роздобули сміттєвоз і в сутінках вивезли людей разом із сміттям.
А цю історію розповів мені мій син, теж учасник Революції Гідності. На одній із вулиці він побачив двох чоловіків із Дубровиці. Зрадівши знайомим обличчям, запропонував їм поїсти, бо під час спілкування чоловіки розповіли, що збираються уже додому. Після частування, поспішив віднести чайник та рознос, оскільки уже не один місяць був охоронцем Майдану, тому мав усі необхідні посвідчення особи та мав доступ до взятих майданцями приміщень. Повертаючись з КМДА, був шокований побаченою картиною: чоловіки одягли символіку Партії Регіонів і спокійно пішли собі. А що їм переживати, і грошенят заробили, і на халяву поїли. Ось тільки, зустрічаючи тепер їх в рідному місті, хочеться запитати, чи не печуть їм ті ганебні гроші? Не називаю їх прізвища з однієї причини – Бог покарав їх по-своєму.
Теж ніколи не забуду, як силовики під час протистояння запалили Будинок профспілок, в якому перебували сотні поранених. Активісти Майдану та рятувальні служби намагалися витягти людей з вогняного полону. Скільки там людей згоріло живцем, достеменно не відомо. Але зрозуміло, що були сотні поранених та десятки загиблих з обох сторін. Я всім серцем надіялась, що в «правоохоронців» є хоч крапля людяності. Однак в черговий раз переконалася, що це були нелюди без совісті та співчуття.
Не буду переповідати, як по всіх областях, великих центрах та невеличких містечках починалися страйки, захоплення адмінбудівель,  хвиля людської непокори. Однозначно можу сказати, саме в цей час стало зрозуміло, що режиму Януковичу прийшов кінець. Звісно, не всі звільнилися від страху. Втім ми добилися свободи слова, адже я можу вільно розповідати про героїв Небесної Сотні, які здобули перемогу. І я впевнена, що настільки сильний духом народ і на Сході обов’язково переможе.
Коли зараз чую мелодію «Плине кача», в пам’яті постає картина: лежать тіла під простирадлами, під барикадами, де прикриті прапором, де якоюсь ганчіркою, де брудною закопченою курткою. Біля героїв і людей, як зірок на небі, і всі вони схилили голови в жалобі з нестерпною думкою: «Якою ціною, якою дорогою ціною…». А в повітрі витають пекучий біль, зневіра і Бог, самотність і єдність, слабкість і сила, ненависть й любов.
Та все ж тепер я точно знаю, що ми можемо бути нескореними, можемо бути єдиними, можемо бути жертовними. Хай береже нас Бог і Небесна Сотня.

Спілкувалася Леся КОНДРАТИК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар